В попередній статті ми публікували варіанти, які затвердили для перших 18 зі 102 вулиць другої черги. В цій публікації зазначимо варіанти ще 22-х вулиць.

→ 19. Вулиця Желвакова

Желваков Микола Олексійович (1860-1882) — російський революціонер-народник, терорист. Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки діяч не має відношення до української історії, героїзований за часів Радянського Союзу як борець з імперським режимом.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Бабичів Яр

Назва яру, що бере початок від Палацу дозвілля «Листопад», дном якого протікає струмок. У цьому яру здавна розташовувався козацький хутір, названий у «Румянцевському описі» 1766 року за прізвищем власника — хутір Бабича. У цьому яру й на його схилах розташована нинішня вул. Желвакова (колишній Бабичівський провулок або Бабичівка).

Вулиця Бабичівська

Пропонується повернути історичну назву цієї вулиці й історичного кутка Полтави — за прізвищем козака Бабича, який у XVIII столітті мав тут хутір. Така її історична назва (до 1930 року — Бабичівський провулок, куток Бабичівка).

→ 20. Вулиця Желябова

Желябов Андрій Іванович (1851-1881) — революціонер-народник, один з організаторів замаху на імператора Олександра II у 1881 р. Страчений. Певний період часу був близький до діячів української громади. Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки діяч не має відношення до української історії, героїзований за часів Радянського Союзу як борець з імперським режимом.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Івана Вовчука

Іван Федорович Вовчук (1903-1979) — псевдонім уродженця Хорольського повіту Полтавщини (справжнє ім’я — Федір Іванович Вовк), віце-президента Української Головної Визвольної Ради (УГВР), члена ОУН. Під час перебування на Галичині Ф. І. Вовк підтримував зв’язки з керівництвом ОУН, командуванням УПА, Ініціативним Комітетом зі створення представництва українського народу. Він отримав псевдонім Іван Федорович Вовчук, який мав до кінця життя. З 1944 р. на еміграції. Праведника народів світу (ім’я цієї людини у 1998 році викарбували на Стіні честі в Саду праведників у Єрусалимі — за врятування під час війни дівчинки-єврейки).

Вулиця Олександра Строніна

Олександр Іванович Стронін (1826 — 1889) — історик, педагог і громадський діяч; член Полтавської Громади й організатор недільних шкіл у Полтаві, перших заходів із вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка. У 1855 році перевівся до Полтавської гімназії, де впродовж 7 років викладав курс історії та набув репутації блискучого педагога — вихователя молоді (зокрема, його учнем був М.Драгоманов). Він уклав та надрукував спеціальний підручник «Абетка для Полтавської недільної школи», де помістив і програму з природничих наук та літератури. Брав також активну участь у відкритті у Полтаві жіночої гімназії. Підтримував стосунки з таємними організаціями, які спиралася на традиції українського визвольного руху. У 1862 р. заарештований за «распространение малороссийской пропаганды» і після ув’язнення в Петропавловській фортеці засланий 1863 р. до Архангельської губернії. Спогади Строніна за 1826 — 1862 роки і його щоденник за 1848—1888 роки досі не опубліковані. Після 6-ти років у засланні на Півночі Росії, повернувся в Санкт-Петербург. Там став відомим як соціолог завдяки трьом великим роботам — «Історія і метод» (СПб., 1869), «Політика як наука» (СПб., 1872) та «Історія громадськості» (СПб., 1885). Вони фактично є трьома томи єдиного соціологічного трактату, які, відповідно, оповідають: про метод і загальні принципи, про будову суспільства та про розвиток суспільства.

→ 21. Вулиця Зигіна

Олексій Іванович Зигін (1896-1943) — генерал-лейтенант. Багато років вважався «офіційним» визволителем Полтави, похований у м. Полтава. На його честь у 1944 році перейменували вулицю Загородню.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки за результатами опрацювання джерел та архівних матеріалів істориками відомо, що Зигін загинув до того, як фактично міг взяти участь у вигнанні нацистів з міста. Історія про те, що він є визволителем Полтави — міфологізована у радянський період.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Азовців

На честь воїнів окремого загону спеціального призначення «Азов», яке з 2014 року боронить Україну від російських загарбників.

Азовцями також називали військове формування, утворене 1828 року з частини українських козаків Задунайської Січі, що вернулися з османських володінь за ініціативою та на чолі отамана Йосипа Гладкого, який очолював військо до 1853 року.

Вулиця Гетьмана Павла Скоропадського

Гетьман Української Держави у 1918 році. Скоропа́дський Павло Петрович (1873-1945) — гетьман України, український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Походив із козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер Російської імператорської армії. Учасник російсько-японської та Першої світової війни. Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918). Один з лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху. За його правління в Україні відбулась політика українізації, запровадження валюти «гривня», відкриття близько сотні українських гімназій, запровадження української мови у шкільну програму, при ньому було відкрито низку українських державних університетів. Відбулась стабілізація в країні, відновлення економіки та покращення міжнародних відносин з Україною Відповідно до українського законодавства може бути зарахований до борців за незалежність України у ХХ сторіччі. Саме при правлінні Скоропадського Україна нарешті отримала міжнародне визнання, а проживаючи останні роки на чужині допомагав витягати українських політичних в’язнів із німецьких тюрем.

Вулиця Захисників Маріуполя

На честь героїчної оборони від російських загарбників українського міста Маріуполя в 2014-2022 роках.

Вулиця Капітана Володимира Кісельова

Володимир Володимирович Кісельов народився 07.07.1989 р. у місті Полтава. У 2008 році закінчив Полтавський будівельний технікум транспортного будівництва. У 2008-2011 р. проходив військову службу за контрактом у ЗСУ, а в 2012-2015 рр. — військову служба за контрактом в Службі безпеки України (сержантський і старшинський склад). У 2014 році закінчив Харківський національний автомобільно-дорожній університет. З 24.12.2015 по 08.05.2022 р. проходив військову службу за контрактом осіб офіцерського складу в Центрі спеціальних операцій «А» Служби безпеки України. З 2014 р. брав участь в Антитерористичній операції (нагороджений відзнакою Президента від 17.02.2016 р.). Героїчно загинув 07.05.2022 року захищаючи Україну під час виконання оперативно-бойового завдання в південних регіонах України. Прощання з Героєм відбулося 10.05.2022 р. в Полтаві. Нагороджений орденами «За мужність» ІІІ ступеня (Указом Президента України від 17.06.2017 р.), та ІІ ступеня (від 25.05.2022 р.). За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі капітану Кісельову Володимирові Володимировичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Золота Зірка (Указ Президента України від 14.10.2022 р.)

→ 22. Площа Зигіна

Олексій Іванович Зигін (1896-1943) — генерал-лейтенант. Багато років вважався «офіційним» визволителем Полтави, похований у м. Полтава. На його честь у 1944 році перейменували вулицю Загородню.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки за результатами опрацювання джерел та архівних матеріалів істориками відомо, що Зигін загинув до того, як фактично міг взяти участь у вигнанні нацистів з міста. Історія про те, що він є визволителем Полтави — міфологізована у радянський період.

Варіанти для нової назви:

Київська площа

Ця площа розташована у Київському районі, який знаходиться західніше від центру міста в напрямку Києва. Поряд розташовані: Київський залізничний вокзал, Київська районна рада, ТРЦ »Київ».

Транспортна площа

Пропонується повернути історичну назву — Транспортна площа (до 1962 року)

→ 23. Вулиця Зої Космодем’янської

Космодем’янська Зоя Анатоліївна (1923-1941) — радянська партизанка-диверсантка. Перша жінка-Герой Радянського Союзу. Реалізувала сталінську політику «випаленої землі», знищуючи селянські хати. Немає жодного відношення до Полтави і Полтавщини. Згідно з роз’ясненням Українського інституту національної пам’яті, її ім’я не підлягає увіковічненню в назвах об’єктів права власності.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Княгині Ольги

Княгиня Київська, дружина руського князя Ігоря Рюриковича. Після смерті чоловіка (осінь 944) стала регентшею при малолітньому сину Святославові та фактичною правителькою Русі у 944—964 роках.

Вулиця Наталії Дорошенко

Організаторка український шкіл у Полтаві в 1917-1919 роках Наталія Вікторівна Дорошенко (1888-1974), письменниця, просвітянка, журналістка. Сестра видатного бібліографа Володимира Дорошенка. Дружина генерала УНР Володимира Савченка.

Вулиця Полтавська

Повернути назву, яку вона мала до 1951 року: вул. Полтавська

→ 24. Вулиця Коваля

У «Книзі пам’яті. Полтавська обл.» (т. 4, стор. 45) вказаний один Микола Коваль — із Диканьки, 1922 р., Гвардії сержант. Загинув 30.04.1945 р. Похований у м. Берлін, Німеччина. За віком ця особа не могла бути «сином полку» (як указано в документі про перейменування провулку Кирпичний від квітня 1965 року).

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки інформація про діяча як сина полку не є достовірною. Його ім’я стало підставою для створення міфу заради виконання вказівки згори про найменування однієї з вулиць іменем «сина полку».

Варіанти для нової назви:

Вулиця Бориса Мартоса

Борис Миколайович Мартос (1879-1977) — член Центральної Ради і першого українського уряду, голова Ради Народних Міністрів УНР (04-08.1919), видатний організатор кооперативного руху в Україні. З 1920 р. — в еміграції. Перед входом до Університету економіки і торгівлі встановлено погруддя Бориса Мартоса (пропозиція про перейменування внесена ректоратом цього закладу вищої освіти).

Вулиця Григорія Цисса

Григорій Іванович Цисс (1869-1934) — відомий художник, учень І.Ю. Рєпіна та із полтавського кола Мясоєдових. До кінця життя проживав на цій вулиці (колишньому пров. Кирпичному), мав тут невелику садибу, за рахунок саду-городу на якій виживав у часи гоніння з боку радянської влади через дворянське походження; тут писав твори (частина їх зберігається в Полтавському художньому музеї). З 1920 по 1925 рр. — викладач у художніх студіях Полтави.

Вулиця Дмитра Шульги

Дмитро Іванович Шульга (1880, Полтава — після 1931?) — відомий український громадський діяч, педагог, кооператор. Вніс значний вклад у фінансування заходів з українізації освіти і культури міста Полтави в 1917 — 1923 роках. Більше практик, ніж теоретик кооперативного руху. Один із засновників і керівників Полтавського товариства гуртових закупок, згодом — Полтавської спілки споживчих товариств (ПССТ) та його філії — товариства «Українська культура», яке фінансувало українські гімназії, видання книг українською мовою тощо. Арештовувався більшовицькою владою декілька разів. Перед останнім арештом у 1931 року (у сфальсифікованій справі «Українського національного центру») жив у Києві, займався фінансуванням українського кіно. Доля після засудження невідома.

Вулиця Івана Банка

Іван Андрійович Банк (1986-2022), Захисник України. З 2004 р. — в ЗСУ (після строкової служби продовжив службу за контрактом). Учасник миротворчих місій і АТО. З лютого 2022 р. був головним сержантом розвідувального взводу 46 окремої аеромобільної бригади. Загинув від ран 12.09.2022 р., отриманих під час боїв на Херсонщині. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Похований у селі Вільний Степ Драбинівської громади, звідки він родом, і де жив із батьками. У Івана четверо братів та шестеро сестер.

Вулиця Університетська

Потрібно привести у відповідність назву зупинки громадського транспорту із назвою вулиці, на якій розташовані споруди цього освітнього закладу, що займають майже всю вулицю. Пропонована назва нейтральна, відповідає локації, і не буде викликати політичних чвар.

→ 25. Вулиця Ковпака

Ковпак Сидір Артемович (1887-1967) — державний діяч УРСР, один з організаторів партизанського руху, генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу. Із 1919 р. член ВКП (б), у 1917-19 рр. брав участь у боях проти армії Української Держави та загонів вільного козацтва. У 1930-х закінчив спецшколу ОГПУ. З 1937 р. очолював радянський виконком м. Путивль. Учасник численних боїв проти загонів УПА. З 1944 р. — депутат Верховної Ради УРСР, з 1947 р. по 1967 р. — заступник керівника Президії ВР УРСР. Член

ЦК КП (б)У в 1942-1943 та 1949-1967 роках. Брав активну участь у репресіях проти борців за самостійну Україну.

Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки діяч обіймав керівні посади в комуністичній партії, то вулиця, названа в його честь, підлягає перейменуванню відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Варіанти для нової назви:

Вулиця Героїв ОУН

Герої ОУН — борці за незалежність України у ХХ ст., учасники громадсько-політичної організації ОУН (Організації українських націоналістів). Була створена в 1929 р. полковником Армії УНР Є.Коновальцем і його однодумцями для боротьби за відновлення в Україні суверенної Української держави. Боролася проти всіх окупантів українських земель — польських, угорських, російсько-більшовицьких та німецько-нацистських. ОУН використовувала в боротьбі як нелегальні, так і легальні методи. Потужною пропагандивною діяльністю формувала патріотичний світогляд українців, організовувала їх, гартувала їхню волю і рішучість боротися на національне визволення.

Члени ОУН проявили високу свідомість, самовідданість, жертовність і незламну волю до перемоги.

В роки ІІ Світової в Полтаві і на Полтавщині діяло потужне підпілля ОУН (крило Андрія Мельника). До нього належали Ф.Борківський, Г.В’юн, О.Дигас, П.Дейнеко і багато інших. Восени 1941 року вони були призначені в органи самоврядування, які, як могли, допомогли полтавцям вижити в умовах окупаційного режиму, організували допомогу полоненим червоноармійцям в німецьких таборах і надавали її через місцеве відділення Українського Червоного Хреста, проводили велику виховну і просвітницьку роботу для формування у полтавців патріотичної свідомості і для збереження духовності. Учасники ОУН в Полтаві Ф.Борківський, О.Дигас, П.Дейнеко були розстріляні гестапівцями навесні 1942 року. А після вигнання гітлерівців ті оунівці, хто вижив, були арештовані енкаведистами і розстріляні або заслані в табори ГУЛАГу та загинули там. Від 1991 року ОУН, як легальна громадсько-політична організація, бере участь у розбудові і захисті Української держави.

Пропозицію вніс Краєзнавчо-історичний клуб імені Федора Борківського при Центральній бібліотеці Полтавської МТГ.

Вулиця Родини Чижевських

Павло Іванович Чижевський (1860-1925) народився в Гадячі, з 1905 по 1918 рік проживав у Полтаві, де був одним із організаторів і провідників Полтавської Громади Товариства українських поступовців. Став членом правління, а згодом і директором головного фінансового центру представників місцевого середнього бізнесу — Полтавського Товариства Взаємного Кредиту. Депутат Державної думи Росії, член Центральної Ради, двічі був Полтавським губернським комісаром УНР, склав проект Конституції незалежної України, був міністром фінансів в уряді УНП. В еміграції заснував Український клуб у Женеві. Мав синів: Григорія — міністра внутрішніх справ УНР, губернського комісара Української Центральної Ради та Директорії УНР на Полтавщині, учасника Другого Зимового походу Армії УНР, та Миколу — видатного науковця-металурга, підполковника Артилерії Армії Української Народної Республіки. Вноситься з метою виконання ст. 5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»

→ 26. Вулиця Комарова

Комаров Володимир Михайлович (1927-1967) — льотчик-космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу (1964, 1967). Загинув під час посадки космічного корабля «Союз-1». Постать Володимира Комарова стала культовою в народі, була предметом тотальної героїзації, створення навколо нього міфу образу ідеальної радянської людини, гідної наслідування. Діяч не має жодного стосунку до Полтави і Полтавщини.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Польська

На знак вдячності польському народові за всебічну допомогу й підтримку українського народу в спротиві російській військовій агресії 2014-2023 років.

Вулиця Сергія Корольова

На честь Сергія Павловича Корольо́ва (родове прізвище Королів; 1906-1966) — вчений у галузі ракетобудування та космонавтики школи академіка Михайла Кравчука, конструктор. Один із засновників практичної космонавтики. Перший головний конструктор ракетно-космічних систем в СРСР, де перед цим був в’язнем концтаборів ГУЛАГ. Академік АН СРСР (з 1958), очолив ракетну програму СРСР. Під його керівництвом було запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, здійснено перший політ людини (Юрія Гагаріна) в космос та вихід людини в космос. Детальніше на офіційному сайті УІНП.

→ 27. Провулок Корзуна

Корзун Павло Петрович (1892-1943, підірвався на міні біля с. Березова Лука, похований у м. Гадячі) — радянський воєначальник, генерал-лейтенант (1942), учасник військової операції більшовицької Росії з окупації у 1919-1920 рр. держави «Бухарський емірат». Діяч не має жодного стосунку до Полтавської громади.

Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки Інститутом національної пам’яті України з метою вшанування пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років рекомендовано зберегти назви на честь простих захисників, зокрема солдатів, офіцерів, лікарів та медсестер, зокрема тих, що загинули, захищаючи місто від нацистів або під час вигнання їх з Полтави.

Варіанти для нової назви:

Провулок Володимира Янченка

Янченко Володимир Ананійович, генерал-хорунжий Армії УНР; уродженець с. Василівка (тепер Чутівська громада Полтавського району Полтавської області). Начальник 17-ї дієвої дивізії Північної групи Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З 1920 року в еміграції. Подальша доля невідома. Вноситься з метою виконання ст. 5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

Провулок Павла Клепатського

Клепатський Павло Григорович (1885– після 1938) — історик, історіограф, архівіст, краєзнавець, викладач. Викладав курс історії України в Одесі, Києві, Кам’янці-Подільському (в останньому обирався ректором цього українського університету). У 1926-1931 рр. викладає у Полтаві (нинішньому педуніверситеті). У його науковому доробкові полтавський період був одним із найбільш плідних. Зокрема, він завершив підготовку докторської дисертації з історії Диканського маєтку Кочубеїв другої половини ХVІІ — першої третини XIX ст. Підготував підручник «Огляд джерел з історії України», за який його було звинувачено в українському націоналізмі й вислано з Полтави. Розпочався період переслідування і переїздів в інші міста. 1936 р. заарештований «як один із керівників контрреволюційної повстанської організації, яка готувала кадри для боротьби з радянською владою, з метою відторгнення України від СРСР і створення незалежної України». Де закінчився його життєвий шлях — невідомо.

→ 28. Провулок Куликова

У рішенні 1958 року зазначено, що вул. названа на честь «Героя Радянського Союзу т. Куликова, загинувшого в період Великої вітчизняної війни». Під це визначення підпадають три особи: Куликов Василь Іванович (1921-1943); Куликов Іван Миколайович (1925-1944); Куликов Олексій Олександрович (1917-1943). Ідентифікувати особу лише за прізвищем неможливо.

Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки достеменно невідомо, на чию честь названа вулиця та чи пов’язане життя і діяльність цього діяча з Полтавою і Полтавщиною.

Варіанти для нової назви:

Провулок Євгена Мишковського

Євген Васильович Мишковський (Мєшковський, 1882-1920) — начальник Генерального штабу армії УНР, який був смертельно поранений у битві під Чорним Островом на Західній Україні. Походив із козацько-старшинського роду на Полтавщині. Навчався у Полтавській семінарії. Вноситься з метою виконання ст. 5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»

Провулок Івана Рибакова

Рибаков Іван Федотович (1890–1963) — історик, економіст, архівіст. Залишив унікальні щоденники про життя Полтави в 1918-1924 рр. (досі не опубліковані). Народився у зросійщеному тоді Херсоні. Але порівняно недовго працюючи в Полтаві вивчив, вільно володів і писав наукові статті українською мовою; був активістом руху за автокефалію української православної церкви.

Вчився на юридичному й історико-філологічному факультетах Московського університету. З 1912 року розпочав педагогічну діяльність. У травні 1919 року переїхав до Полтави де був обраний професором Історико-філологічного факультету. Із серпня 1919-го по квітень 1921 р. керував цим закладом. Ректор Полтавського інституту народної освіти з березня 1922 року до листопада 1923 року. Одночасно керував губернським архівним управлінням. Із 1924 року працював у архівних установах і вузах Москви й Ленінграда. Листувався з М. С. Грушевським.

→ 29. Вулиця Леваневського

Леваневський Сигізмунд Олександрович (1902-1937) — поляк за походженням, льотчик, Герой Радянського Союзу, займав посаду начальника льотної частини Центральної Всеукраїнської школи пілотів ТСОАВІАХІМу в Полтаві у 1929-1932 рр. Перебував під особистим покровительством Сталіна, вважається героєм росії. Постать діяча стала культовою в народі, була предметом тотальної героїзації, створення навколо нього міфу образу ідеальної радянської людини, гідної наслідування.

Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки ім’я льотчика достатньо вшановане шляхом встановлення меморіальної дошки на будинку, в якому він жив.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Магдебурзького Права

Магдебурзьке право — одна з найпоширеніших правових систем міського самоврядування в центральній Європі у часи середньовіччя. Слід нагадати полтавцям, що ще від XVII–XVIII століть Полтава це Право мала, і власне це Право зробило з неї не просто велике поселення, а європейське місто. Полтава — чи не найвіддаленіше на схід поселення, яке це право мало. Коли саме у XVII ст. це право Полтаві було надане — достеменно невідомо. Але воно точно діяло, виходячи з аналізу системи місцевого самоврядування. Проф. Ю. Волошин робить припущення, що воно було надане ще до 1648 р. (повстання Б.Хмельницького). А 25 серпня 1752 року Універсалом гетьмана Кирила Розумовського Магдебурзьке Право для Полтави було підтверджене (поновлене). 15 вересня 1752 р. міщани з цеховими й посполитими на підставі цього Універсалу, обрали війта й інших членів місцевого самоврядування.

Вулиця Павла Крицького

Павло Митрофанович Крицький (1868-1945) — уродженець Чернігівщини (тоді — Полтавської губернії), «батько» української аеророзвідки, полковник Армії УНР. Закінчив два офіцерські курси повітроплавання в Петербурзі ще в кінці ХІХ ст. Станом на 1915 р. — підполковник. Служив в Армії УНР, зміг першим забезпечити бойове застосування повітроплавства (аеростатів) для потреб Армії УНР та УГА (головним чином, розвідки). Після поразки визвольних змагань в Україні полковник Крицький жив і працював у Польщі й Чехословаччині. Вноситься з метою виконання ст. 5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»

→ 30. Вулиця Лізи Чайкіной

Чайкіна Єлизавета Іванівна (1918-1941) — секретар Пеновського підпільного райкому комсомолу Калінінської області, одна з організаторів партизанського загону в роки Великої Вітчизняної війни. Герой Радянського Союзу. Діячка не має жодного стосунку до Полтави і Полтавщини.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Анни Ярославни

Анна Ярославна (Анна Руська, Анна Київська) — королева Франції в XI ст. Народилася в Києві близько 1032 р. від другого шлюбу князя Ярослава з донькою шведського короля принцесою Інгігердою.

Унаслідок династичного шлюбу, Анна Ярославна стала другою дружиною французького короля Генріха I (1051—1060). Мати французького короля Філіппа І. Після смерті чоловіка, спадкоємець престолу був ще малолітнім. І королева-мати брала активну участь в управлінні державою. А згодом, коли син підріс, передала йому владу над королівством і вийшла заміж за могутнього графа Рауля де Крепі де Валуа. Достовірні історичні відомості про Анну Ярославну дуже часто поєднуються з легендами й художніми витворами. Але образ королеви Анни є досі шанованим французьким народом, який надає підтримку українському народові в боротьбі з російськими окупантами.

Вулиця Демида Бурка

Демид Григорович Бурко (Бурко-Корецький) народився в 1894 році у с. Пирогів на Вінниччині. Церковний і громадський діяч, історик церкви, літератор. Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (05.1917). Референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради. Учасник бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року повернувся на Поділля. З осені 1918 року — студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року — в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів (за підробленими документами) до 1941 року. Під час німецької окупації перебував у Полтаві. Спільно з дружиною був одним із організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста. З жовтня 1941 — секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. 12.05.1942 митрополитом Феофілом (Булдовським) висвячений на священика у Покровському соборі м. Харків. Служив настоятелем Свято-Миколаївської церкви м. Полтава до вересня 1943 р. Емігрував до Німеччини, де, зокрема, підготував ряд праць з історії автокефальної церкви; помер там у 1988 р. Вноситься з метою виконання ст. 5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»

Вулиця Федора Берглезова

Федір Іванович Берглезов (1882–1972, Полтава) — фахівець у галузях овочівництва і садівництва. Професор, мав вітчизняну й зарубіжну освіту. Працював у школах садівництва та овочівництва з 1909 р., зокрема, у Полтавського училищі садівництва та городництва (1918– 1956, з перервами), з 1919 р. — технікуму; був його першим директором. Розробив проект дендрологічних парків у Полтаві. Проживав до глибокої старості на території Садівництва.

→ 31. Провулок Любові Шевцової

Шевцова Любов Григорівна (1924-1943) — радянська підпільниця, член штабу підпільної молодіжної організації «Молода гвардія». Герой Радянського Союзу. Організація (значною мірою, міфологізована) і персона не мали стосунку до історії Полтавщини і Полтави.

Варіанти для нової назви:

Провулок Наталії Мірза-Авакянц

Наталія Юстинівна Мірза-Авакянц (1888-1940?) — українська археограф і джерелознавець, громадська діячка. Народилася на історичній Полтавщині в родині земського лікаря. У 1907 році закінчила Київську жіночу гімназію, а 1913 року склала державний іспит при Московському університеті, брала там участь в українському житті. З 1915 р. викладає в Києві. Улітку 1918 р. — в Полтаві (в Учительському інституті, Історико-філологічному факультеті, в. о. ректора Інституту народної освіти в 1921-1922 р.). До 1924 р. була проректоркою агрокооперативного технікуму (попередника Аграрного університету). Однією з перших почала студіювати історію жінок в Україні та історію повсякденності. Н. Мірза-Авакянц вперше вписалася історію України в європейський контекст. Написала працю «Історія України в зв’язку з історією Західної Європи». У подальшому працювала в інститутах Харкова, Луганська, Києва. Розстріляна «за український націоналізм», ймовірно, на початку 1940 року. Реабілітована в 1959 р.

Провулок Харитини Пекарчук

Харитина Пекарчук (1894-1973), уроджена Тіна Антонівна Ізбіцка, народилася в Криму, походила із родини вигнанців із Польщі (пол.: Tina Izbicka). У шлюбах — Тіна Книшенко, Тіна / Харитина Пекарчук. Хорунжа Армії УНР — перша жінка, яка отримала українську державну нагороду в ХХ ст. — жетон ордена «Залізного хреста» № 1 і Хрест Симона Петлюри. У 1920 р. емігрувала на Захід, значну частину життя прожила там у злиднях. Вноситься з метою виконання ст. 5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

→ 32. Вулиця Лютневої Революції

Лютнева революція 1917 року в Росії — революційні події лютого-березня 1917 року, що завершились падінням монархії у Російській імперії.

Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю як названу на честь події, пов’язаної з подіями, важливими за часів СРСР.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Григорія Ващенка

Григорій Григорович Ващенко (1878-1967) — теоретик і практик системи української національної освіти. Народився на історичній Полтавщині. Навчався у Волинській і Полтавській духовних семінаріях, закінчив Московську богословську академію. Під впливом атеїстичних ідей відмовився бути священиком і присвятив своє життя практичному і науковому розв’язанню проблем навчання і виховання. Педагогічна діяльність Г. Ващенка почалася в 1903 р. у Полтаві, зокрема, в учительській семінарії на Шведській Могилі. Займався літературною діяльністю, викладав в інших місцевостей Російської імперії. Взимку 1918 року повернувся в Полтаву, був професором Учительського інституту та Історико-філологічного факультету, працював і в школі № 5 (тоді — Українській гімназії імені Івана Стешенка); декілька років керував вчительськими курсами в Біликах. У 1924-1934 роках — знову професор Полтавського педінституту, завідував кафедрами педагогіки. У січні 1934 р. його звільнено з роботи. Після 6 років поневірянь повернувся в Полтаву, де його застала війна. Працював у редакції газети «Голос Полтавщини». Узимку 1943 р. емігрував. Після закінчення Другої світової війни Г. Ващенко обійняв посаду професора педагогіки в Українському вільному університеті у м. Мюнхені, а з 1950 р. — ректор Богословської академії. Його педагогічні погляди знайшли відображення в підручнику «Загальні методи навчання», у творах «Засади естетичного виховання», «Виховна роль мистецтва», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру», «Виховний ідеал», у розділах до курсу дидактики «Система освіти в самостійній Україні», «Система навчання», «Організаційні форми навчання». Головними елементами української національної системи освіти Г. Ващенко визнавав ідеалістичне світосприймання й християнську мораль.

Вулиця Революції на граніті

Революції на граніті вул. (на пошану легендарної акції студентства у жовтні 1990 року, яка визначила рух українського суспільства у напрямку відновлення незалежності нашої держави).

→ 33. Вулиця Ляхова

Ляхов Андрій Микитович (1908-1943) — гвардії полковник, загинув у боях за Полтавщину, похований на території меморіального комплексу Солдатської Слави.

Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки ім’я діяча достатньо вшановане шляхом меморіалізації могили, а Інститутом національної пам’яті України з метою вшанування пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років рекомендовано зберегти назви на честь простих захисників, зокрема солдатів, офіцерів, лікарів та медсестер.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Антона Грицая

Антон Юрійович Грицай (нар. 7 травня 1987, Полтава — пом. 15 лютого 2015; Широкине, Волноваський район, Донецька область, Україна) — ультрас футбольного клубу «Ворскла», вояк полку «Азов» Національної гвардії України. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (посмертно).

Вулиця Четвертого Універсалу

Четвертий Універсал Української Центральної ради (УЦР) — державно-правовий акт, що проголошував незалежність Української Народної Республіки (УНР) від Росії. Прийнятий 9 / 21 січня 1918 року в Києві.

→ 34. Вулиця Малиновського

Малиновський Родіон Якович (1898-1967) — радянський воєначальник та державний діяч. Полководець Другої світової війни, Міністр оборони СРСР (1957-1967), Двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1958). Народний герой Югославії (1964).

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки, враховуючи ціну, якою здобувалася перемога, ми не можемо вшановувати радянських воєначальників — політичні фігури та генералітет Червоної армії, навколо яких формувалася радянська ідеологія.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Малобудищанська

Пропонується повернути історичну назву вулиці, яка походила від назви розташованого поруч села Малі Будища (відомі назвою цегельного й черепичного заводів; тут проходили епізоди Полтавської Битви). Будища — теж стародавній термін, який означав споруди для виробництва поташу, селітри тощо.

Вулиця Олександра Мальцева

Олександр Феліксімович Ма́льцев (1855– 26.11.1926, Полтава) — лікар-психіатр, невропатолог, громадський діяч. Доктор медицини. Від 1881р. працює в лікарнях для душевнохворих в різних містах. Від 1886 р. — директор Полтавської губернської психіатричної лікарні. 1890 р. організував біля роздоріжжя на Малі Будища і Шведську Могилу колонію для психічно хворих осіб (де їх безкоштовно лікували, у т. ч. трудотерапією). Позитивні результати його діяльності в Полтаві визнані й за межами міста та держави. Його ім’ям названо Полтавську обласну клінічну психіатричну лікарню, яка розташована неподалік цієї вулиці.

→ 35. Вулиця Марата

Жан-Поль Марат (1743-1793) — французький лікар, публіцист, революціонер під час Великої французької революції, голова Якобінського клубу. Є символом терору, творець «якобінського ВЧК», навколо якого формувалася радянська ідеологія.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Галини В’юн

Галина Іванівна В’юн (1912-1972), уроджена Гришко, народилася в місті Дубно на Рівненщині. Українська громадська і політична діячка, член ОУН, письменниця. Борець за незалежність України у ХХ ст.

Як донька офіцера Армії УНР зазнала репресій від радянської влади. Під час німецької окупації України стала співорганізатором, потім — Головою Полтавського відділення Українського Червоного Хреста: організовувала і надавала допомогу харчами, одягом, ліками полоненим червоноармійцям в німецьких таборах Полтави. Створила в Полтаві госпіталь для полонених червоноармійців. Сприяла звільненню їх з полону. Член ОУН (м) і УНРади Зенон Городиський згадував: «Український Червоний Хрест відіграв велику роль у допомозі хворим, нужденним, не боявся іти рятувати недужих за колючим дротом таборів для військовополонених. Автор цієї праці в 1941-1942 році у Полтаві був членом обласної Ради, яку очолював колишній старшина Армії УНР Федір Борковський. Як зв’язковий Президії УНРади я до арешту, наприкінці 1941 року, мав змогу спостерігати роботу тамтешнього Червоного Хреста під керунком Галини Гришко — В’юн, яка померла на чужині в Чикаго, США. Багато українців — немічних, заслаблих на так званій волі і в’язнів у німецькій тюрмі завдячують цій героїчній жінці життям, здоров’ям і, внаслідок її клопотань, — свободою. Нехай кілька слів згадки про славну і шляхетну червонохресну діячку буде нев’янучою китицею квітів до вічної пам’яті про неї» («Українська Національна Рада» Київ, 1993. ст. 45). Вся родина Гришко в лавах ОУН вела підпільну боротьбу проти окупантів України.

На еміграції з 1945 року працювала в українських громадських організаціях — УЧХ, очолювала ДОБРУС (Демократичне об’єднання бувших репресованих українців совєтами), члени якого збирали інформацію, свідчення очевидців і документи про масові вбивства і депортації українців комуністичною владою СРСР, оприлюднювали їх в різних українських виданнях у світі. ДОБРУС видавав місячник «Голос недостріляних». Г. В’юн організувала в Чикаго 77-й відділ Союзу українок ім. Алли Горської. Написала спогади «Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-1942р.р.». Померла в Чикаго 1972 року.

Вулиця Кобищанська

За розташуванням на Кобищанах — колишньому передмісті Полтави, зараз її історичному районі. Певний час ця вулиця називалася Другою Кобищанською; оскільки Перша і Третя Кобищанські вже так не називаються, можна назвати просто — «вул. Кобищанська»

→ 36. Вулиця Маршала Бірюзова

Бірюзов Сергій Семенович (1904-1964) — Маршал Радянського Союзу, Герой Радянського Союзу, росіянин. У 1939-1941 роки проживав у місті Полтава. Оскільки він був членом ЦК КПСС у 1961-1964 роках, що вважається керівною посадою в комуністичній партії, то вулиця, названа в його честь, підлягає перейменуванню відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Варіанти для нової назви:

Вулиця Генерала Геннадія Котляра

Генерал-майор авіації Геннадій Климентійович Котляр (1944-2021) будучи командиром 13 гвардійської важкої бомбардувальної авіаційної дивізії в Полтаві привів до присяги на вірність Україні підлеглий особовий склад. У незалежній Україні (після 1991 року) проходив службу на посадах командира дивізії Полтавського гарнізону, командира авіаційної групи дальньої авіації, заступника Командувача військово-повітряних збройних сил України з виховної роботи. Сприяв розвиткові музею Важкої бомбардувальної авіації. Похований в с. Рибці.

Пропозиція внесена ГО «Ветерани Дальньої авіації Полтавської області».

Вулиця Левка Лук’яненка

Левко́ Григорович Лук’я́ненко (1928-2018). Український політичний та громадський діяч, дипломат, письменник, юрист та радянський дисидент, учасник національного визвольного руху, народний депутат України (обирався чотири рази). Борець за незалежність України у XX ст. Був двічі ув’язнений (1961—1976, 1977—1988). Сумарно провів 25 років у тюрмі і на засланні. Левко Лук’яненко — автор Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Герой України (2005).

Вулиця Олега Ольжича

Олег Ольжич (літературний псевдонім Олега Олександровича Кандиби). Народився в 1907 р. у Житомирі. Син відомого українського поета Олександра Олеся. Видатний діяч ОУН (м), політичний і громадський діяч, вчений — археолог, поет, публіцист. Борець за незалежність України у ХХ столітті. Член ОУН з 1929 року. Очолив культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів у 1937 році. У 1938-1939 роках — один із керівників Організації народної самооборони «Карпатська Січ» у боротьбі проти угорських окупантів. Очолював Революційний Трибунал Організації українських націоналістів (ОУН) (1939–1941). У 1941 — 1944р.р. за дорученням Голови ОУН полковника А.Мельника керував легальною і підпільною діяльністю ОУН (м) на окупованих гітлерівцями теренах України — в Центрі і на Сході: ініціював створення Української національної ради (05.10.1941р.) для захисту інтересів населення України перед окупаційною німецькою владою, через своїх соратників — оунівців створив вертикаль адміністративної влади майбутньої незалежної України (сільські/міські управи, обласні ради, УНРада), сприяв культурному відродженню й українській державності через громадські організації і газети, організував популяризацію ідей українського націоналізму.

В травні 1944 року арештований гестапо у Львові. В червні 1944 року замордований гестапівцями в концтаборі Заксенхаузен.

Пропозиція внесена Краєзнавчо-історичним клубом ім. Федора Борківського при центрі Бібліотеці полтавської МТГ.

Вулиця Решетилівська

Історична назву вулиці (до 1965 р. вона мала назву Велика Решетилівська). Першою частиною назви можна знехтувати, оскільки в наш час немає інших подібних назв.

→ 37. Вулиця Матросова

Матросов Олександр Матвійович (1924-1943) — рядовий-піхотинець, боєць «штрафбату». Герой Радянського Союзу. Постать належить до низки міфологізованих радянською ідеологією героїв задля патріотичного виховання. Не має стосунку до Полтави і Полтавщини.

Пропозиція робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки Інститутом національної пам’яті України з метою вшанування пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років рекомендовано зберегти назви на честь простих захисників, зокрема солдатів, офіцерів, лікарів та медсестер, зокрема тих, що загинули, захищаючи місто від нацистів або під час вигнання їх з Полтави.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Віктора Ревегука

Ревегук Віктор Якович (1938-2019) — краєзнавець, дослідник новітньої історії України та Полтавщини, національно-визвольного руху першої половини ХХ століття, громадський активіст. Працював учителем, викладачем (з 1975 до 2014, незмінно викладав історію України в Полтавському педуніверситеті). Мав близько 300 наукових і публіцистичних публікацій, з-поміж яких понад 20 монографій і підручників: «Новітня історія Полтавщини (перша половина ХХ століття)» (у співавт., 2005), «Новітня історія Полтавщини (друга половина ХХ століття)» (у співавт., 2007), «У боротьбі за волю України (визвольні змагання на Полтавщині 1920-1925 рр.)» (2000), «Полтавщина в добу Української революції 1917-1920 рр.» (2002), «Полтавщина в роки Другої світової війни (1939-1945)» (2004), «Гомін долі: українське національне життя Полтавщини в часи Другої світової війни (1941-1945 рр.)» (2008), «Короленко в Полтаві (1917-1921)» (2009), «Полтавщина в роки радянсько-німецької війни (1941-1945)» (2010), «Отамани Полтавського краю — борці за волю України: нариси з історії» (2011), «Національне відродження Полтавського краю» (2012), «Полтавщина під німецькою окупацією (1941-1943)» (2015), «Полтавці — поборники державної незалежності України» (2017), «Полтавщина. Протибільшовицький рух опору 20-30-их років ХХ століття» (2017) та інших.

Автор і учасник створення просвітницьких теле- і радіопередач, виставок, лекторіїв тощо.

Вулиця Гостомельська

Гостомель — Місто-герой України (пропозиція: назвати вулицю на честь його героїчних захисників під час російської військової агресії в лютому-березні 2022 р.).

→  38. Вулиця Молодогвардійська

Вулиця названа на честь молодіжної антинацистської підпільної організації «Молода гвардія», яка діяла у м. Сорокиному (тоді Краснодон) у період німецько-радянської війни. Історія «Молодої гвардії», описана О. Фадеєвим у романі на замовлення Сталіна до 30-річчя Жовтневого перевороту, а потім зображена в однойменному фільмі, відрізнялась від свідчень очевидців тих подій і є сфальсифікованою задля поширення радянської ідеології.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Братства Тарасівців

На честь таємної політичної організації, створеної в 1891 р. Її учасники дали клятву на могилі Тараса Шевченка, де присяглися всіма засобами поширювати серед українців ідеї українського національного відродження та творчість Кобзаря. Серед активних діячів Братства була плеяда видатних інтелектуалів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною. Громада Тарасівців діяла й у Полтаві. Братство мало програму «Кредо молодих українців», ключовим моментом якого було таке твердження: «Російська імперія — окупант України, який знищив усі політичні й культурні надбання українського народу й досі поневолює його».

Вулиця Відрадна

За назвою помістя всесвітньовідомого лікаря-хірурга Миколи Васильовича Скліфосовського (1836-1904), який неподалік мав садибу «Відрада», безкоштовно приймав там хворих із усієї округи. На основі садиби була організована також високопродуктивна економія (по типу європейського фермерського господарства). Недалеко розташована могила М. В. Скліфосовського, його сина, й імовірно — дружини та доньки.

→ 39. Вулиця Муравйова

Судячи з тексту Постанови 1958 р., мова йде про страченого в 1826 р. декабриста Сергія Івановича Муравйова-Апостола (1796-1826). Інформація в Постанові про найменування вулиці неповна, що не виключено, що названа вона на честь Микити Муравйова, який теж був декабристом.

Пропозиція від робочої групи — перейменувати вулицю, оскільки декабристи загалом розглядали українців як частину російського народу, а українське питання вважали неіснуючим. Декабристський рух не виступав захисником національних ідеалів та не підтримував національно-визвольну боротьбу українського народу. Гіпертрофована героїзація декабристів як революціонерів — борців із царизмом відбулася після встановлення радянської влади.

Варіанти для нової назви:

Вулиця Кіндрата Бурляя

Кіндрат Дмитрович Бурля́й (також прізвище писали: Бурлій, Бурлю́й; помер після 1655, Збараж). Гадяцький полковник, один зі сподвижників Богдана Хмельницького у визвольній війні українського народу (1648-1654).

Вулиця Сергія Єфремова

Сергій Олександрович Єфре́мов (1876-1939) — громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував загалом близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості українських письменників і поетів. Неодноразово бував у Полтаві. Репресований у роки більшовицької диктатури.

Вулиця Тростянецька

На честь міста Тростянця Сумської області, захисники якого не дозволили глибоко просунутися російським окупантам узимку — навесні 2022 року на територію Полтавщини.

→ 40. Провулок Нахімова

Нахімов Павло Степанович (1802-1855) — російський флотоводець, адмірал, переможець у Синопській битві, один із організаторів та керівників оборони Севастополя у 1854-1855 рр., герой Кримської війни. Стосунку до Полтави і Полтавщини не має.

Варіанти для нової назви:

Провулок Івана Тарана

Іван Митрофанович Таран (1901 — ?) — православний священик, один із найбільш енергійних діячів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) на Полтавщині в 1920-х роках, жертва політичних репресій. Народився на Полтавщині. Із 1916 р. навчався у Полтаві (мав здібності до технічних наук). Пов’язав свою долю із українською православною церквою, яка тільки-но зароджувалася. У 1922 р. висвячений на священика УАПЦ. Із 1923 р. — обраний священиком Воскресенського кафедрального собору УАПЦ в Полтаві, а з 1926 р. — настоятель парафії; користувався великим авторитетом і повагою вірян. Після початку гонінь на церкву в кінці 1928 р. виїхав до Москви, де продовжував підпільне служіння і паралельно навчався в Духовної академії, але в 1929 р. був заарештований чекістами. Переправлений до Полтавського окружного відділу ДПУ. Звинувачений у веденні «націоналістичної агітації» та підготовці до повстання за відновлення самостійності УНР. Навіть під тортурами не зрікся сану священика. Засуджений до 10 років позбавлення волі. Після звільнення із концтабору в 1939 р. залишений на примусовому поселенні; працював інженером-енергетиком, а потім — директором на енергетичних підприємствах тресту «Дальбуд» (тепер — Магаданська область рф). Повністю реабілітований Полтавською обласною прокуратурою тільки в 1989 р.

Провулок Кривохатський

Кривохатки — історична назва поселення (села, передмістя Полтави), яке в 1973 році було перейменовано на селище Вороніна. 

***

Решту варіантів для 64 вулиць із другої черги перейменування, робоча група має затвердити у наближчі місяці. Після чого розпочнеться електронне голосування на платформі Е-dem щодо перейменування 102 вулиць. Мешканці матимуть змогу обрати нові назви протягом двох тижнів, а потім результати голосування затвердить сесія міськради.

Нагадаємо, 15 грудня завершилося електронне голосування щодо перейменувань вулиць першої черги у Полтавській громаді. Це 71 вулиця та провулок, в яких є орфографічні помилки, русизми й назви на честь топонімів Російської Федерації та Республіки Білорусь. Поки на сесію Полтавської міськради не виносили питання про затвердження нових назв.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»