«Голос, який не давав згаснути»: історія медика 116-ї бригади тероборони про ніч на межі та порятунок
Полтавець Сергій Пашковський на позивний «Паштет» — людина, чий шлях від початку повномасштабного вторгнення став історією про неймовірну витривалість та стійкість. Від менеджера з продажів до бойового медика, який пройшов пекло Соледара, навчання у Британії та фатальну засідку під Костянтинівкою. Сьогодні він у Норвегії — проходить реабілітацію після поранення та викладає військову медицину, займається громадською діяльністю й вчить українських дітей англійської. Ми поговорили про порятунок пʼятнадцяти побратимів під вогнем, боротьбу за життя під ударами дронів та про те, як голос друга здатний витягти людину з того світу
«Пиши військовий медик»
— Сергію, давайте почнемо з самого початку. Ким ви були до 24 лютого і як опинилися у війську?
— За фахом я інженер-механік, але в цивільному житті працював менеджером, тренером з продажів. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я одразу пішов до війська. Потрапив у 116-ту окрему бригаду Сил територіальної оборони. Друг сказав, що є вакансія або гранатометника, або медика. Сталася кумедна ситуація. Я збирався піти на гранатометника, але не знав, як правильно писати «гранатомётчик» українською. Коли заповнював документи поруч був офіцер, біля якого я це робив. Я спитав, як правильно писати «гранатомётчик», він спитав прізвище та просто каже «Пиши — бойовий медик». Так я і став медиком, хоча до того мої знання медицині обмежувалися розумінням, для чого приймати парацетамол, тощо.





— Тобто, всьому довелося вчитися вже в бригаді? Яким був ваш перший серйозний досвід?
— Так, в бригаді ми вчилися як накладати турнікети, допомога пораненому за протоколом MARCH. Перше справжнє випробування — Соледар у січні 2023 року. Працював з піхотою на позиціях та на стаб пункті під обстрілами, перевіряв поранених, яких евакуювали з «нуля». А після цього мене відправили на навчання до Великої Британії. Там півтора місяця нас муштрували за найвищими стандартами. Актори грали поранених, створювали умови холоду, бруду, хаосу — все, щоб ми не розгубилися в реальному бою.









Вивід з під вогню побратимів
— Розкажіть про події вересня 2024 року під Костянтинівкою. Як почалася та фатальна зміна?
— Ми були на позиціях поблизу Водяного та Костянтинівки Донецької області. Поряд працювали суміжники — хлопці з окремого штурмового батальйону «Опфор». Увечері вони почали виходити з посадки, ми повинні були їх зустріти, і росіяни їх помітили — почали крити мінометами й дронами. П’ятнадцятеро «опфорівців» кинулись в голу частину посадки без окопів де ми чекали їх. Вони були в стані важкого стресу та налякані. Разом з ними прийшли важкі обстріли посадки артилерією, дронами та іншими засобами. Прийшов наказ на відхід. Наш командир — Руслан Лотов на позивний «Лотос» — для збереження життів в критичній ситуації, швидко дав команду розділитись і дістатись бліндажів різними шляхами. Всього нас було близько 20 чоловік. Я вів одну частину людей, «Лотос» з хлопцями — іншу. Це було кілька сотень метрів вночі під безперервним вогнем. Хлопці, більшість з яких вже до того були поранені, також отримали поранення просто в дорозі, мені осколки залетіли в лопатку. Тож коли ми нарешті дісталися бліндажа, роботи було дуже багато.

— І ви всю ніч надавали їм допомогу в такому тісному просторі?
— Так, десь із 22-ї до 4-ї ранку ми з Миколою Жилою на позивний «Хірург» працювали без перепочинку. Микола колись навчався на медика, але чесно зізнався, що це було більше 25 років тому, і він уже майже нічого не пам’ятає. Проте тієї ночі він став моїми очима й руками. Без нього я б не справився. У бліндажі було темно, ми підсвічували собі лише ліхтариками, які живилися від павербанків. Крики в бліндажі лунали майже всю ніч. Але першими оглядали тих, хто мовчить. Вмістом аптечок ділилися всі між собою за моїми проханнями — вигрібали усе необхідне, щоб вистачило на кожного. У кожного були свої поранення, різного характеру, комусь були потрібні оклюзійні наліпки, комусь більше бандажі, комусь турнікети, тощо. Бійці, що мали свої рани та свій біль — допомагали нам рятувати інших коли бачили що можуть допомогти. Ситуація була важкою. До ранку допомогли всім і всі були стабілізовані і евакуйовані. Ми з Миколою були щасливими.

«Голос, який врятував»
— А що було далі? Ви кажете, що евакуація затягнулася.
— Весь наступний день ми з Миколою залишалися в бліндажі. Пікапи вивозили суміжників групами, і росіяни зафіксували рух. А наша черга підійшла аж під вечір, коли небо стало сірим. Нас було п’ятеро бійців в машині: я, Микола «Хірург», Владислав «Круг», за кермом Олександр Вскобойник «Камаз» і Вадим Решетник «Терміт». Проїхали метрів 300-400 — і тут удар FPV-дрона в задню частину пікапа.
Усе вмить стало червоним під час вибуху. Ззаду люди не могли вийти після удару, я виламував двері. Хлопці вийшли, але не «Терміт». Його витягли і почали нести він був найважчим і майже не говорив, тільки видавав звуки від болю. Хоч ми не знали один одного з Олександром «Камазом», водієм, але швидко домовились і почали тягнути пораненого. Влад ніс єдине вціліле — наші автомати. Ми втрьох підхопили «Терміта» під руки і намагалися відтягнути подалі від палаючого пікапа. Але прямо в ноги вдарив FPV — і це стало трагічною крапкою. «Терміт» загинув миттєво. Мені поламало ноги в багатьох місцях та посікло кістки осколками.
Я був в стані шоку, але вирішив, якщо накладу турнікети прямо тут, то вени і артерії передавить і я вже не зможу рухатися та не долізу нікуди. Якби я залишився лежати там — це вірна смерть. Тому на ліктях і колінах, зціпивши зуби, я доповз до найближчих кущів у посадці. Там за невеликим пагорбом, який хоч трохи захищав від нових скидів, я нарешті затягнув турнікети. Влад допоміг їх дотягнути, бо я не мав сил. Влад постраждав найменше, він сказав, що спробує знайти суміжників і покликати на допомогу. А Микола «Хірург» з Олександром «Камазом» залишилися лежати. Я не бачив де вони впали, було темно вже. Але я приблизно розумів де вони.
Я був у розпачі. Думав, що це кінець. Витекло багато крові, я вже почав втрачати свідомість. Навколо літають дрони, кожні 10-20 хвилин скиди вогами та гранатами. І тут я чую голос Миколи. Знаєте, він говорив так спокійно і бадьоро, наче ми з ним десь на весіллі гуляємо. Він питає: «Сергію, ти як?». Я кажу «Погано, ноги порвало». А він «Та нормально, мене теж зачепило, виберемося!».
— Цей голос став для вас порятунком?
— Саме так. Ми перегукувалися кожні 20 хвилин. Він не давав мені «вирубитися», вселяючи віру, що ми звідси вирвемося. Ми кричали до інших хлопців, але ніхто не відгукувався. Хоча сам Микола навіть не міг підповзти до куща, він лежав просто на відкритому місці, як я зрозумів. Поранення в нього насправді було серйозним. Коли черговий скид стався зовсім близько біля нього, його голос змінився. Він сказав «Сергію, я, мабуть, помру». Я намагався його підбадьорити, говорив що все буде добре, але він більше не обізвався.
Скиди тривали без перестанку і постійно я отримував нові осколкові поранення. Від вибухів почала горіти суха трава навколо. Я лежав і просто палицею відбивав вогонь від себе, щоб не згоріти, бо рухатися не міг. Був впевнений, що не доживу до світанку. По мене прийшли двоє суміжників. Худенькі та низенькі хлопці, але зробили все щоб удвох понести 100-кілограмового мене. Але дрони помітили і їх — стався черговий скид, обох поранило. Один зміг відійти, а інший впав зовсім поруч зі мною. Він був важкий, ми так і лежали вдвох. Вже пізніше я дізнався, що він вижив, але йому ампутували ногу. Знаєте, коли ми пізніше спілкувалися, я говорив йому «Це через мене тобі відрізали ногу…». А він тоді злився і сказав щось типу «Закрий рота і не видумуй». Його ім’я Олександр Безрук.
Тієї ночі я пролежав у посадці під безперервним вогнем близько п’яти годин. Потім нарешті прорвався евакуаційний пікап. Це були Хватков Сергій «Хваток» (водій), Євген Козуб — боєць на позивний «Гуцул», та бойовий медик — Махмуд на позивний «Мага», іракець, що воював за Україну з перших днів. Я пам’ятаю його акцент, з яким він кричав «Тяні його бистро бл*, за ремєнь бєрі бл*, і тяні!». Тоді цей акцент та фрази не викликали в мене усмішки, як зараз, але привели мене до тями. Хлопцям запропонували виконати дуже складне завдання з евакуації під нескінченним вогнем ворога, і вони погодились без сумнівів та вагань, та виїхали. Через щільний обстріл вони змогли забрати тільки мене. Міни та прильоти FPV дронів лягали на відстані 1-5 метрів від авто. Того пораненого суміжника (Олександра Безрука) евакуювали вже наступним рейсом. Коли мене вантажили в машину, я ще не знав, що з Миколою — у душі жевріла надія, що він живий. Я їхав в багажному відділенні пікапу, вже в новій великій плямі своєї крові, а Євген «Гуцул» тримав мене за руку всю дорогу — і не давав заснути, не давав померти. Потім був довгий шлях через реанімації: Запоріжжя, Дніпро, Луцьк, Львів, Осло.



Мої поранення здивували навіть досвідчених норвезьких лікарів. На моїх кістках виявили рідкісний грибок — Aspergillus parasiticus. Медики казали, що це перший випадок у світовій медичній практиці, коли його знайшли саме на кістках, а не в легенях. Це наслідок того бруду з поля бою, який буквально в’ївся в організм. У Норвегії мені провели надскладні та дуже дорогі операції та лікування. Мені врятували ноги, хоча в Україні, мабуть, усе закінчилося б ампутацією.



— Сьогодні ви не просто проходити реабілітацію, а ведете активне життя в Норвегії. Чим займаєтеся зараз?
— Я не можу просто сидіти. Зараз я займаюся соціальною роботою — викладаю військову медицину в Осло. Також займаюсь громадською діяльністю в Норвегії, головні телеканали країни брали в мене інтервʼю, стараюсь бути голосом українських військових, висловлювати думки та нашу вдячність Норвегії англійською мовою, тут всі її розуміють. Крім того, вчу українських діток англійської — от саме сьогодні проводив заняття з трьома малюками.






— Сьогодні ви далеко від дому, в Норвегії. Що ви зробите найперше, коли нарешті зможете приїхати назад в Україну?
— Я обов’язково зустрінуся з дружинами полеглих воїнів та з моїми рятівниками. Голос Миколи — те, що я запамʼятаю на все життя, цей голос дав мені шанс вижити.
Підписуйтеся на Facebook-сторінку 116-ї бригади

