Андрій — механік-водій самохідної артилерійської установки з позивним «Дизель». Його завдання — провести важку машину туди, де вона потрібна, і повернути екіпаж назад. «Найважливіше — замаскувати машину, правильно підготувати її до руху. Перед переміщенням я завжди прогріваю двигун. Ми їздимо тільки вночі або в сутінках. Бо дрони з тепловізорами бачать усе. Часу на переміщення дуже мало — треба швидко й точно знати маршрут».

Самохідна артилерійська установка — важка техніка на саморухомій базі, з нею непросто: «Вона крутиться, як трактор. Не танк. На швидкості доводиться скидати газ або зовсім ставати, щоб розвернутись». Колись він керував танком на строковій службі. Каже, керувати ним було легше. Але й САУ вже відчуває, як свою. «Бували випадки, коли під вогнем доводилося швидко міняти позицію. Тут головне — діяти оперативно й правильно. Машина повинна бути готова на всі сто. Бо якщо підведе — нікуди не поїдеш».

До війни він працював зварювальником. Мріяв про спокійне життя й виховання дитини. Тепер його мрія — щоб екіпаж завжди повертався. «Моя машина — бляшанка на колесах. Захист мінімальний: від куль ще тримає, але не від великого калібру. Головне — щоб живі були хлопці».

У піхоті він відслужив вісім місяців. Каже, що там було значно важче: «бронежилет, ранець, вода, їжа — усе на собі. Тут інше: техніка, відповідальність, але фізично легше». У бою його завдання — завести САУ, тримати машину готовою, підносити боєприпаси, допомагати розрахунку. «Усе починається з акумуляторів. Якщо вони заряджені — поїдемо. Якщо ні — ми сліпі й глухі».

Це робота, яку не видно на передовій лінії. Але саме від мехвода залежить, чи стане гармата до бою і чи встигне екіпаж відійти. Його руки тримають важку машину живою — під вогнем, у темряві, на ґрунтових дорогах, у холод і спеку. Механік-водій САУ — це не тільки про залізо. Це про відповідальність за людей, які в ній сидять.

17 Полтавська бригада НГУ «РЕЙД»