Ранок 24 лютого. Час, коли емоції усіх українців як ніколи раніше були до болю однаковими: відчай, страх, тривога — за себе, за рідних, за землю. Втім, для частини наших людей усі ці відчуття підсилювалися відповідальністю та усвідомленням, що вони не можуть просто так виїхати з міста. Не можуть, бо від них, без будь-якого перебільшення, залежить життя тисяч людей в умовах війни. І попри таку неприховану небезпеку, вони потрібні тут, у Києві.

Власне, десь такими були роздуми сотень працівників Дарницької ТЕЦ, яка належить до категорії підприємства так званої критичної інфраструктури. Частина спеціалістів, які тут працюють, у цей злощасний ранок взагалі були на роботі. Частина — попри страх і розпач — збиралася на службу, коли неподалік лунали перші вибухи, а ведучі центральних каналів, намагаючись не видавати особистих емоцій, повідомляли про обстріли Каховської ГЕС та перші втрати.

З перших днів військове керівництво України, влада різних рівнів не приховували: ворог ставить собі за мету стратегічні підприємства, зокрема, й критичну міську інфраструктуру. Для чого? Щоб зупинити життя у містах і селах, посіяти паніку, «відрізати» цивілізацію та захопити населені пункти ще легше. Київ разом із своєю критичною інфраструктурою — був ціллю №1. Чи знали про це персонал і керівництво Дарницької ТЕЦ? Безсумнівно. Втім, все одно продовжували виконувати роботу.

«Вечірньому Києву» вдалося поспілкуватися із цими «воїнами світла», які в умовах війни вже понад 60 днів забезпечують місто водою, теплом та електроенергією.

«ПОЛЬОВА» КУХНЯ ТА ДВА МІСЯЦІ ЖИТТЯ НА РОБОТІ

За ці два місяці кмітливі та по-українськи працьовиті співробітники теплоелектроцентралі фактично облаштували собі домашні умови на роботі. Адже частина працівників не мала фізичної можливості їздити додому. Нині тут є кімнати відпочинку, а один з кабінетів спільними зусиллями навіть перетворили на невеличку, проте цілком функціональну кухню.

Начальник котлотурбінного цеху Валентин Прудкий працює на підприємстві 29 років, проте каже: й на думці раніше не мав, що колись доведеться окрім своїх професійних справ, шукати обладнання, аби прямо тут, на підприємстві, готувати борщі.

«Війна нас швидко мобілізувала. Потрібно було думати, як прилаштуватися до нових умов. Зрозуміли: потрібна кухня. Разом з колегами почали шукати посуд, електронні плити. А також харчі — і бажано у великій кількості. Не усе одразу вдалося назбирати. Наприклад, у перші дні харчувалися тільки з паперового посуду. Це вже пізніше колеги позносили з дому інвентар — від виделок до сковорідок», — пригадує сьогодні пан Валентин.

Трохи важче було з пошуком електричних плит. Торгові мережі зачинилися у перший день війни, тому чоловік разом з іншими працівниками шукали техніку по цілому місту. Аналогічна ситуація була й харчами: всі ми пригадуємо кілометрові черги біля супермаркетів вкінці лютого, та й полиці були наполовину порожні, тому колектив Дарницької ТЕС запасався продуктами з усіх усюд.

Десь пощастило знайти курятину, десь — крупи та овочі. Хліб взагалі замовляли у господинь вдома.

«Це вже згодом нам почала помагати тероборона. Наші колеги, які вступили до її лав, попросили місцевих волонтерів доставляти нам гуманітарку. Якось привезли нам з десяток ящиків свіжих огірків, яблук та хурми! Ділилися гуманітаркою й парафіяни Костелу Святого Миколая», — розповідає пан Валентин.

Нині, каже, їжі вистачає. Місто несміливо оживає, проте частина енергетиків надалі живуть на роботі. Тому як і два попередні місяці, снідають, обідають та вечеряють стравами, які у «спартанських» умовах приготували на тутешній кухні. На запитання, чи смакують такі обіди, пан Валентин не вагаючись відповідає: «Звісно, смачно! У нас перше, друге й компот».

ТЕНДІТНІ РУКИ, ЯКІ ТИХО ВЕДУТЬ ДО ПЕРЕМОГИ

За ці 60 днів війни не лише українці переконалися: окрім безсумнівної суперсили наших ЗСУ, до перемоги впевненим кроком Україну ведуть тендітні, але такі працьовиті руки жінок. За їхньою працею стоїть ще й непохитна віра у світле майбутнє. Медикиня Дарницької ТЕЦ Валентина Кривко — яскравий приклад цього.

Від початку війни вона засукала рукава й взялася допомагати на кухні, про яку трохи вище розповідав пан Валентин. аби бути максимально корисною у цій війні, жінка зголосилася годувати своїх колег, які тримають стійко енергетичний фронт міста.

«Чому я почала готувати? Тому що я, на жаль, не можу взяти автомата та знищувати орків. Натомість я можу бути корисною там, де корисна вже 13 років», — пояснює медсестра.

Спочатку, каже, готували в емальованих відрах та з того, що знайшли в холодильниках. Пізніше рідні потягом передавали передачі — як у світлі студентські роки. Загалом щодня трудівниці Дарницької ТЕЦ готують близько 40 літрів супу.

«Намагаємося готувати багато, аби вистачало всім! Голодним нікого не лишаємо», — запевняє пані Валентина.

«По-перше, це важливо для порятунку себе: 3 — 3,5 хвилини сильної кровотечі й людини немає. А що таке кровотеча під час війні? Фактично буденність. Це причина 90% загибелі наших захисників на війні», — пояснює пані Валентина.

Після занять з військовими жінка також проводить інструктаж працівникам Дарницької ТЕЦ, які навіть під час сирен не завжди можуть спускатися в укриття. Завдяки Валентині, ці працівники знають, як їм діяти у випадку найбільшої біди.

Працюючи фактично на «кількох фронтах» — кухонному, медичному та навчальному — пані Валентина Кривко у думках наближає нашу перемогу мріями про мирну весну на своїй рідній Полтавщині, де вона під чистим небом, не поспішаючи, трудиться у квітнику. Каже: вірить — наступного року все буде саме так, бо хіба може бути інакше?!

МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ У СУВОРИХ СТІНАХ ТЕЦ

Війна нагадала нам, якими дорогими для нас є наші рідні й близькі. Для чоловіків у перші години війни важливим було одне: якнайдалі сховати від війни дружин та дітей. Олексію Толмачову, машиністу турбіни Дарницької ТЕЦ, який 24 лютого вранці був на зміні, як голові сімейства було ще більш тривожно: захисту потребувала вагітна дружина і 3-річна донечка, які чекали на нього вдома.

«Спочатку думав перевезти їх у смт Макарів: там живе родина моєї дружини. Дізнавшись про кілометрові затори, передумав. І Слава Богу, що не поїхали, адже невдовзі там тривали бої», — каже нині Олексій.

Згодом рішення знайшлося саме. У воєнний час керівництво Дарницької ТЕЦ дозволило поселяти у бомбосховищі підприємства усіх, хто має в цьому потребу. Звісно, у пріоритеті були родичі працівників, які тримають енергетичний фронт. Тому дружина і донечка Олексія тимчасово переїхали із квартири у «бункер» підприємства. Для нових мешканців на час війни тут облаштували максимально можливий комфорт: мінімальні меблі, побутова техніка та навіть роутер.

За 70 років, на Дарницький ТЕЦ, ймовірно, ще ніколи не розносився такий дзвінкий дитячий голос. А у проміжках між звуками сирен вперше по бомбосховищу літають мильні бульбашки…

Сам Олексій зізнається: думка про те, що родина у безпеці, допомагає йому зі світлими думками заступати на зміну та бути зосередженим.

Останній енергетик, з яким наша редакція мала можливість поспілкуватися — Василь Двойних.

На станції чоловік — справжній ветеран праці: цього року йому виповниться рівно 50 років, як він трудиться тут. У розмові з нами зізнається: війна пошматувала йому серце.

«Я народився в росії, у Курській області, тож до останнього не вірив, що росіяни підуть відбирати українську землю. Геть не думав!», — схвильовано та емоційно каже нині пан Василь.

У 17 років, після закінчення школи він — юний та амбітний — вступив до енергетичного технікуму у Київ. А після закінчення — продовжив навчання у КПІ.

З 22 років пан Василь працює на Дарницькій ТЕЦ. День у день він трудиться в електроцеху, а нині — обіймає посаду начальника цеху.

«Якщо простими словами, наш цех відповідає за безперебійну роботу трансформаторів, генераторів, освітлення, звʼязок тощо», — сконцентровано перераховує свої обов’язки енергетик.

На станції він — з 24 лютого й до тепер. Каже, для себе зробив вибір: буде тут до перемоги. Винятком стане лише зустріч з рідними, які ховаються від війни на Закарпатті.

«На зло ворогу ми продовжуємо тримати наш фронт критичної інфраструктури та віримо, що зовсім скоро переможемо ту нечисть, яка прийшла на нашу землю», — резюмує Василь Двойних.

***

Нова війна росії проти України перевернула наші життя на всі 180 градусів. Проте за усім розпачем, болем, страхом та переживаннями, ми ще раз довели собі і світові: сила українців у єдності і сміливості. Саме ці дві ключові риси мобілізували і тримають дух усіх нас, зокрема й тих, на кому нині колосальна відповідальність.

Є фраза про те, що незамінних людей немає. Та є неповторні. Їхня неповторність у наполегливому облаштуванні «польової» кухні, як це робить пан Валентин; у сумлінному готуванні обідів і першій медичній допомозі, за якими стоїть медсестра пані Валентина; у надійних руках машиніста Олексія, який у хвилюваннях проводив робочі зміни та, звісно, ж у відданому керівництві начальника електроцеху пана Василя. Вони працювали навіть, коли неподалік у Броварах та лівому березі було чутно вибухи. Хіба можна перемогти такий народ?

Передрук «Вечірній Київ»