Віктор Ткач родом з маленького села на Чернігівщині. Його батьки не мали жодного стосунку до церкви, проте ще підлітком він відчув, що богослужіння —  його покликання. Він працював священником ПЦУ, а після став військовим капеланом в одній з частин нацгвардії. Віктор Ткач регулярно їздить у зону бойових дій, де служить літургії, виконує таїнства, говорить з військовими, а також возить гуманітарну допомогу. Він впевнений, що зараз кожен на своєму фронті має зробити все, аби бути корисними суспільству та батьківщині. 061 поспілкувався з капеланом про душпастирське служіння на війні, духовні уроки та віру, священників в окупації та майбутню трансформацію православної церкви.

В Україні офіційно працює служба військового капеланства. Проте далеко не всі розуміють, хто такий капелан і які завдання він виконує?

Така професія як військовий капелан насправді з’явилася дуже давно, просто широкому загалу про це, можливо, не було відомо. Військові частини спочатку вводили цивільних священників. Є різні типи капеланства – є медичні капелани, що працюють з хворими у лікарнях, є капелани при тюрмах, що допомагають ув’язненим, а є військові капелани, які працюють з військом. Мене часто запитують: «хто такий капелан?» і дивуються, що це і є військовий священник. На цій посаді я вже шостий рік. До цього я був як цивільний, а тепер мобілізувався. Я закінчив військову кафедру, маю офіцерське звання, хоча на той час я це зробив особисто для себе.

Але капеланство цього не вимагає?

Зараз вже вимагає. Є мандат, який всі чекали, то є така домовленість між церквою та військом на право перебувати в частинах.

Військовим я став через те, що цивільним не можна їздити на передову. Тепер я можу їздити до хлопців та спілкуватися з ними. Як капелан в першу чергу я виконую душпастирську роботу з військовими, їх сім’ями – хрещення, вінчання, розмова на духовні теми та багато іншого. Капелан – це така людина, що інколи замінює всіх: маму, тата, друзів. У мене також є освіта психолога, яка допомагає мені в цьому. Не було таких питань, яких ми б не вирішували.

Окрім цього, я ще виконую частково і поставлені волонтерські задачі. Ми співпрацюємо з благодійними фондами і волонтерськими організаціями. Одне з завдань – налагодження та підтримка контактів з різними установами, інституціями для підтримки захисників.

А чи є якісь обмеження для цього? Хто точно не зможе стати капеланом, навіть попри велике бажання?

По-перше, має бути у людини духовна освіта і він має пройти первинне навчання для військових. Коли я прийшов, то діяло обмеження, що стосувалося досвіду роботи священником в три роки. Я пропрацював менший строк, але мене, тим не менш, взяли. Я став капеланом у червні 2017 року. Того ж року мене відправили на ротацію до Маріуполя. Це було таке невелике злагодження.Якщо чесно, то на початку, я йшов капеланом тимчасово. Думав, що це на декілька тижнів, поки не підшукають, когось, хто більше підходить під ці критерії. Я був впевнений, що буду й надалі служити у храмі на Хортиці, але мене трошки втягнуло (сміється).

То ви не шкодуєте, що обрали такий шлях?

Ні краплі.Я дуже хочу бути корисним захисникам та захисницям у війську та й взагалі усім.

Ви працюєте капеланом в одній з частин Нацгвардій. Чи є певна специфіка під час взаємодії з нацгвардійцями?

Всюди люди однакові. І у Нацгвардії, і в Збройних Силах України виконують ті самі функції. Вже немає першої, другої, третьої лінії. Всі знаходяться на одній лінії та боронять нашу державу та кожний регіон.

Зазвичай, як військові до вас звертаються?

Та по-різному – «пан капелан», «отець Віктор», чи просто «Григорович».

За останній рік з якими питаннями чи запитами найчастіше приходили до вас?

На сьогодні робота капелана трошки змінилася.До повномасштабного вторгнення, ми обирали якийсь час, я проводив лекції та знайомив військових з церквою та вірою, а зараз ми не тільки виконуємо духовну роботу, а ще й підтримуємо військових психологічно. Спектр питань дуже широкий.

Я намагаюся завжди приходити радісним і всім своїм виглядом показувати, що немає чого засмучуватись. У мене навіть питають: «Батюшка, а як ти можеш завжди бути таким веселим?». Але якщо я впаду у смуток, то що вже про них говорити. Я чесно не намагаюсь, якось себе так підтримувати, я такий і є в житті і на передовій також. Бувають, що хлопці приходять і кажуть, що я просто їм піднімаю настрій і вони задоволені.

Як ваша родина сприйняла те, що ви зараз, як капелан їздите на території, де ведуться бойові дії?

Я одружений. У мене двоє синів. Звичайно, що вони переживають та хвилюються, але на щастя, вони мало, що знають. Для них я сиджу в частині і пересуваюсь в межах міста, так буває що кудись виїжджаю, але не на першу лінію.

Був певний період часу – півроку, може трохи більше, коли я приїздив додому, а діти вже спали, я виїжджав – вони ще спали. Я повертався, аби їх обняти, поцілувати та поїхати. Бувало, що тижнями не ночував – був на роботі чи на позиціях у хлопцях. На певний період часу моя сім’я виїжджала із Запоріжжя. І коли вони там були, мені було спокійніше – мене додому не тягнуло і я міг спокійно виконувати свою роботу.

Яка допомога зараз необхідна нашим захисникам?

Нашим захисникам потрібна моральна та духовна підтримка та, на мою думку, більш за все потрібна віра в них.Це найбільше бадьорить. Важливо, щоб всі наші військові знали, що про них не забувають, про них пам’ятають і вірять в їх сили.

Як ви вважаєте, чи намагаються люди знайти духовне пояснення тому, що відбувається на війні?

Так. Деякі хлопці задаються питанням: «А де Бог? Чому він це допустив?». Я завжди це кажу і зараз повторюю, що Бог завжди з нами і підтримує нас. Це може бути не так очевидно, але ми маємо сподіватися та вірити. Моменти відчаю вони бувають в усіх, але варто пам’ятати, що це тимчасово. Ми маємо надалі стояти на своєму і підтримувати воїнів.

Як ви зустріли ранок 24 лютого? Чи могли ви собі уявити повномасштабну війну на початку 2022 року?

Ми чекали.На мою думку, війна, що розпочалася в 2014 році не могла просто зависнути на паузі. Або ворог мав кудись піти, або сили АТО/ООС мали звільнити раніше захоплені території. 23 лютого я виїздив з частини пізно ввечері і мені сказали, про всяк випадок зібрати речі вдома. О п’ятій ранку 24 лютого все почалося. Це був єдиний день, коли було тривожно і трохи лячно. Я вже тоді був в формі і командир мені сказав: «Батюшка, переодягайся в цивільний одяг і подивись, що відбувається». Люди ходили, як і раніше. Так, були черги в банкоматах та магазинах, заправках, аптеках. В перші дні було забагато паніки та істерії, що затьмарила очі. Діяльність ДРГ з цими мітками, маячками, сумнівними повідомленнями дуже відволікала і фізично, бо групи перевіряли безпеку та об’єкти, а ще більше психологічно.

Коли пішли перші втрати в частині, як ви знаходили слова підтримки для сімей загиблих?

Почнемо з того, що моє цивільне служіння – це не лише хрестити, вінчати, але ще й людей відспівувати. Дзвонити, до батьків та повідомляти їм про те, що їх син загинув це однозначно тяжко завжди.

Стоп. То це ви робите?

Так, це я роблю. Ми всі повинні розуміти, що зараз війна і важко втрачати будь-кого. Кожне життя важливе. Ця війна позбавила когось батька, сина, друга, однокласника та навіть сусіда. Це завжди страшно. Я хвилююся, у мене кожного разу піднімається тиск, мене калатає. Проте, я маю це робити. Намагаюся підтримати та реакції бувають різні. Іноді годину можна просидіти на телефоні і чути, як на іншому кінці ридають, кричать. Якщо це місцеві люди, то ми з психологом військової частини їдемо додому, і це тяжче в рази. Це більше дій і психологічних, і емоційних. Я їду і намагаюся в голові якісь слова підібрати, а інколи на місці одразу ловиш ступор і тебе прости «замикає».

Як ви взагалі прийшли до роботи священника?

Я у церкві з 8 років. Ніхто з моєї сім’ї насправді жодним чином не пов’язаний з духовним життям. Мої батьки селяни. Вони працювали на землі і заробляли гроші за рахунок того, що посадили і продали. Я виріс у маленькому мальовничому селі Опеньки на Чернігівщині. Одного разу до нашого села приїхав священник. Він працював на декілька населених пунктів, а у нас саме відкривав церкву. Мати запропонувала мені піти. Мені здається, що їй самій було тоді чи страшно, чи ніяково йти. Ми пішли і тоді священник показав на мене і сказав: «Цей маленький хлопчик нехай наступної неділі приходить і допомагає мені». Я спробував, і мені сподобалось.

У старшій школі у мене були вагання, щодо того, яке майбутнє для себе обрати. Я активно займався спортом, зокрема бігом, отримав розряд «Кандидат у майстри спорту України». Мені прийшлося обирати між тим, аби продовжити спортивну кар’єру чи обрати духовний заклад. Я вибрав останнє і ще ні разу не пошкодував про свій вибір.

Який духовний заклад ви закінчили? І коли розпочали працювати священником?

Я вступив до Київської духовної академії, проте з певних причин перевівся на заочне до Львівської духовної академії. Отримав магістра богослів’я, пізніше отримав ще одну спеціальність з психології.

Поки я вчився на заочному, то працював. Я був іподияконом у владики Димитрія, що був намісником Михайлівського Золотоверхого монастиря та ректором Київської Духовної Богословської Академії.Цьому передувала історія, яку я згадую з посмішкою.Після пар ми зазвичай приходили в гуртожиток і кожен займався своїми справами. Я в той час як раз поспішав прати свої сорочки, а тут мене зупиняють і кажуть: «Вікторе, тебе до директора, бігом!». Я дуже злякався і всі ці 5 хвилин, що я прямував з гуртожитка до ректорату, я перебирав в думках, що я вже такого зробив. Коли же мені запропонували стати іподияконом, а це по суті помічник намісника, то в мене від серця відлягло.Я був іподияконом весь час, поки владика Димитрій не переїхав до Львова. Після нього прийшов владика Агапіт, що є намісником донині. Я при ньому пропрацював певний період, а потім я пішов працювати в цивільному житті, доки одного дня мені не подзвонив владика Фотій. Ми були з ним знайомі десь з 2009 року. Він мені розказав, що його обрали до Запоріжжя і запропонував піти з ним. Я подумав пару днів та зважив всі «за» та «проти» і прийшов з ним сюди в 2014 році. А вже в 2015 я одружився, а в листопаді того ж року я став священником.

А взагалі ви як познайомилися зі своєю дружиною?

Через її батька, він також священник (сміється).

Як вам працювалося з владикою Фотієм? Як ви могли би його охарактеризували?

Він дуже велика духовна людина. Надзвичайно розумний. Чесно, я лише намагаюся таким бути. Він проповідник і знає безліч інформації. Мені інколи здається, що в нього в голові комп’ютер.Владика володіє тими якостями, на які потрібно рівнятися і є чому повчитися.

Як відноситься православна церква до війн взагалі та до тих, хто став на захист своєї батьківщини?

Церква проти будь-яких кровопролитних війн, але вона стає на стороні тих, хто захищає свою батьківщину. Нема гріха, коли ти обороняєш себе, свою сім’ю та свою державу.

Чи може священник взяти до рук зброю і піти служити в ЗСУ? Чи зможе він після війни повернутися на свою посаду?

Взагалі не може священник брати до рук зброю. Але я бачив вже випадки, коли священники не те що відрікались від бога, вони призивались по мобілізації і ставали бійцями. Теоретично, вони можуть повернутись на свою посаду.

Чи відомі вам історії, коли священників у Запорізькій області викрадали окупанти чи чинили на них тиск?

На жаль, чи на щастя наші всі священники виїхали. Ну, як виїхали… їх вигнали чи змусили покинути території. Окупанти здійснювали шантаж та змушували або перейти на їх сторону, або поїхати. Щодо фізичного тиску я не знаю, а ось психологічний – був на 100%. Священники розповідали, що під час здійснення служби приходили військові чи силовики -вони розганяли людей, приставляли зброю до голови, змушуючи підписати документи про перехід до московського патріархату чи негайно забратися.

Чи були надані якісь рекомендації по лінії ПЦУ про те, як мають діяти священники, що залишилися у тимчасовій окупації – чи мають вони евакуюватися чи не мають. Чи був план дій для них?

Спілкування проводилося кожного дня. Немає єдиного підходу, все залежить від обставин – якщо є можливість служити та працювати без утисків та змушень, то ти залишаєшся зі своїми вірянами та допомагаєш їм. Найбільший термін, який провів наш священник в окупації – півроку. Після цього його вигнали – вивезли до Василівки і сказали прямувати пішки до Запоріжжя.

Я хочу підкреслити, що ЖОДЕН з наших священників не залишився в окупації і нічого не підписував. Вони всі виїхали. Ніхто не погодився б ніколи на ворогів працювати. Щодо представників інших релігійних організацій, то мені відомі випадки, що навіть, деякі представники московського патріархату хочуть виїхати, а їх не пускають і також змушують до співпраці.

Чи чекає якась відповідальність на священнослужителів, що співпрацюють з окупантами?

Я не знаю, навіть, яке відношення до них надалі може бути тут. Кожен громадянин України має знати і виконувати закони України. Те, що людина належить до духовної сфери ніяк не знімає з неї відповідальності за державну зраду та колабораціонізм.Якщо вони поширювали заклики щодо порушення суверенітету й територіальної цілісності нашої держави чи в будь-який інший спосіб цьому сприяли, то вони мають понести те покарання, яке заслуговують.

Чи є у вас інформація з 24 лютого 2022 року по цей час скільки священників з єпархії УПЦ перейшли до ПЦУ у Запорізькій області?

На жаль, у Запорізькій єпархії цього не було, проте по Україні загалом багато таких історій.Знаю, що нещодавно лише в Черкаській єпархії близько 20 людей перейшли до ПЦУ.

На ваш погляд, чи справедливо були введені персональні санкції проти запорізьких священників УПЦ (МП) та чи може держава впливати на діяльність будь-якої релігійної організації?

Якщо певні особи порушують закони держави, в якій вони здійснюють свою діяльність, то в цьому випадку втручання влади є закономірним і я це підтримую. У нас вільна країна і кожен має висловлювати свою думку, проте у нас триває війна і є певні межі і норми за які не можна заходити.Є країна-агресор, яка здійснює нічим не виправдану військову агресію і злочини проти України, і якщо люди з духовної сфери цього не розуміють, то мені шкода.

Як ви вважаєте, після перемоги, які зміни відбудуться у православній церкві?

Я сумніваюся, що УПЦ повністю зникне чи реорганізується. Я думаю, що, можливо, після війни зміниться кількість вірян. В Україні діє закон про «Про свободу совісті і релігійних організацій» Там все чітко написано. Церква, яка має центр управління за межами України в країні-агресорі, має відповідно називатися – УПЦ МП. Те, що є зараз – це маніпуляція думкою громади, бо вони не використовують повну назву.Є випадки, коли люди просто не усвідомлюють цього.Була нещодавно історія, коли наші військовослужбовці хрестили дитину в Свято-Покровському соборі і потім повідомили, що були у нас в церкві. А я ніяк не міг знайти відповідні записи про це, а коли стало зрозуміло, що вони випадково зайшли до храму УПЦ, то дуже сильно засмутилися, що це церква московського патріархату і питали, що тепер буде с цими хрестинами. Насправді, ж тут не варто хвилюватися, бо благодать і там є, що сходить на дитину.

Багато з тих, з ким ми спілкувалися кажуть, що за останній рік зазнали невідворотних трансформацій. Як останній рік змінив вас?

Кардинально змінив. Наша церква на Хортиці закрилась через війну. Цивільний одяг за всю війну я одягнув декілька разів- на службу, коли сам ходив в церкву і коли ми з дружиною вийшли в місто. Весь інший час я в формі. Військова форма, так як і одяг церковний він до чогось тебе змушує. Мене насправді бере гордість за те, що я ношу військовий одяг і це зобов’язує мене бути сильнішим.

Наприкінці лютого розпочнеться Великий піст, щоб ви могли побажати вірянам?

По-перше, хотілося би побажати, щоб усі ми запаслись терпінням. Я вірю і бажаю перемоги нам в 2023 році. Щиро бажаю, щоб усі возз’єдналися зі своїми родинами і були щасливі та радісні.