У Запоріжжі в 2022 році через війну відкрилося декілька великих хабів, що надають допомогу внутрішньо переміщеним особам з Мелітополя, Бердянська, Енергодару, Василівки, Токмака, Херсону, Маріуполя та інших міст. 061 вирішив навідатися до одного з таких центрів (він буде не останній в нашому списку) і дізнатися про те, яку допомогу вони надають, а також як мешканці Запорізької області, що відчули на собі окупацію, згадують про ті часи.

Центр допомоги евакуйованим громадянам міста Енергодар відкрили на базі одного з вищих учбових закладів. В будні дні щодня з 10.00 до 14.00 тут можна отримати продуктові набори, засоби гігієни та дитяче харчування, теплі ковдри, необхідні медикаменти. Також тут надають допомогу правозахисники, психологи, медики. Майже все співробітники центру самі з Енергодару, вони не на словах знають, як складно побудувати своє життя в новому місті і тепер готові допомогти подолати цей шлях тисячам інших людей.

«Центр відкрився 5 вересня. Основна мета – підтримати енергодарців, які вимушені були покинути свої домівки і евакуюватися від «руського миру». Ми надаємо, як гуманітарну допомогу – харчі, гігієнічні набори, сезонний одяг та постільну білизну – ковдри, подушки, обігрівачі. Тобто все те, що необхідне і що люди не змогли з собою взяти, коли виїжджали. Більшість з евакуйованих наразі не працює і вони живуть на виплати для переселенців. Набори з гуманітарною допомогою видаються десь раз в тиждень, раз в два тижні», — розповідає співробітниця Центру Альона.

Відомо, що в Запоріжжі зараз проживає близько 1,5 тисячі родин з Енергодару, що являються постійними отримувачами допомоги. До масових обстрілів міста у жовтні 2022 року кількість таких сімей була близько 5 тисяч.

«Зараз взагалі немає можливості людям виїхати з окупованої території і туди заїхати.До вересня, хоч і дуже важко, але ми якось передавали допомогу для наших людей – іноді вдавалося цілими автобусами, а потім вже хоч якісь ліки передати з тим, хто їхав в Енергодар. Восени вже ситуація погіршилися, що нічого не пропускають і навіть маленькі коробочки з ліками просто потрошать та викидають таблетки в смітник. Ця позиція принципова. Вони [окупанти] вважають, що в місті все є і людям, що там проживають нічого не треба. Я думаю, що в місті залишилося десь близько 10 тисяч жителів. Більшість – представники критичної інфраструктури, атомники, пенсіонери, багато лежачих людей, за якими доглядають рідні», — розповідають в Центрі.

В Центрі на постійній основі працює волонтерський куток ГО «Передова». Це об’єднання волонтерів, що з 2014 року допомагає військовим та їх сім’ям. Збираються кошти на необхідні для захисників речі – квадракоптери, тепловізори. Також організація допомагає військовим харчами та амуніцією. Волонтери плетуть маскувальні сітки, виготовляють окопні свічки, пекуть різні смаколики та печиво, люди діляться харчами, приносять теплі речі. Одна бабуся кожного разу передає в’язані шкарпетки та тепленькі шапки для хлопців з ЗСУ. Деякі енергодарці, що отримують тут же гуманітарну допомогу віддають або половину, або ж весь вміст своєї коробки волонтерам.

«Передова» зараз розкидана по всій країні – на західній Україні хтось плете сітки, хтось з Києва допомагає робити свічки. Ми тут забезпечуємо логістику, дівчата випікають печиво та пиріжки, збираємо та відвозимо все необхідне нашим хлопцям», — розказує волонтер громадської організації Андрій.

Кожну хвилину в центр прибувають нові люди. Вони реєструються, потім отримують коробку з продуктами, хтось забирає теплі речі. Всі заклопотані і не хочуть згадувати про дні, що провели в окупації. В Енергодарі в кожного з них залишилася рідна душа – родичі, друзі, знайомі, сусіди. Вони намагаються підтримувати зв’язок, хоча в останні місяці це все важче.

Атомники Микола та Наталя про фейковий референдум, гуманітарну ситуацію та безпеку

Сімейна пара Наталя та Микола – співробітники Запорізької АЕС. Вони виїхали з окупації у середині вересня. До квітня місяця у місті ще був якийсь запас продуктів та медикаментів, а потім полиці магазинів та супермаркетів спорожніли. Купити якісь продукти можна було лише на ринках, де торгували буквально на тротуарах.

«З продуктів вони завозили до магазинів щось неїстівне з Криму, а ліки дуже дорогі та неякісні. Наші аптеки закрили майже одразу. Ліки продавали на ринках або ж у соцмережах були тематичні групи, де люди продавали чи обмінювали те, що мали. Поки була можливість, то ліки привозили та доставляли із Запоріжжя. Асортимент засобів гігієни мізерний. Щоб купити бойлер або щось таке, треба їхати до Мелітополя. Газу немає, я бачила, що газові плити тільки на ринку десь продавали разом із залишками одягу. Дуже тяжко і плюс гривню забороняють», — розповідає Наталя.

Що стосується переведення в готівку грошей, то спочатку курс був 1:07. Тобто, люди перераховували тисячу, а на руки давали 700-750 гривень. А тепер, за словами місцевих, за тисячу безготівковими дають навіть «плюсом».

«Я розмовляв днями зі своїми друзями. Так ось вони кажуть, що гривню витісняють максимально. По магазинах вже ніде гривнями не розрахуєшся і рубль до гривні вони підтягнули і вийшло так, що вартість товару в рублях майже така сама, як у гривні. З останнього я знаю, що ціни піднялися на продукти десь утричі більше, ніж у нас тут. Пенсіонерам платять близько 10 тисяч рублів, але з тими цінами, що є там, цього не дуже вистачає. Нині змушують платити і за комунальні послуги. Погрожують, що якщо раптом не платитимеш, то можуть забрати житло», — розповідає Микола. Він був із багатьма тисячами енергодарців, які виходили на масові патріотичні акції проти окупації.

«Жінки наївно думали, що достатньо показати, що ми проти окупації, і вони підуть, але війна є війна. Ми знали, що вони зайдуть, але нам було важливо показати, щоб і вони, і всі взагалі знали, як ми до цього ставимося. То був натовп беззбройних людей. У перших лавах була самооборона, керівництво міста, а ми були трохи далі. Страшно було вже згодом. Коли вулицями ходять люди з автоматами, а після 1 вересня вони вперше обстріляли місто, тоді стало по-справжньому страшно. Це було якраз у той час, коли вперше заїхала на ЗАЄС делегація МАГАТЕ та росіяни влаштували обстріл, щоб звинуватити у цьому ЗСУ.

Як працівники станції ми відчули ж ***. Планових та поточних ремонтів на блоках та у супутніх цехах немає, це все скасували. Ремонтують зараз лише тим, що є, постачання взагалі немає. Нам сказали поменше пересуватися містом, бо це небезпечно. Перевіряли телефони на роботі. Дивились там особисте листування у соціальних мережах, читали повідомлення у месенджерах, фотографії дивилися. Могли забрати до комендатури, бити. До нашого знайомого прийшли додому та забрали його. Тримали більше місяця, били, примушували біблію читати. Я не знаю до навіть за що його взяли, але вийшов він уже іншою людиною. На роботі у нас забрали хлопця, який був у самообороні. Пару тижнів точно тримали – били, стріляли по ногах із травмату, катували струмом. Росіянам начхати на все, не лише на нас, а й навіть своїх людей їм не шкода», — пояснює Микола.

Пара розповідає, що навіть після проведення свого фейкового референдуму окупанти впевнено продовжували обстрілювати місто та інфраструктуру, незважаючи на те, що з кожної праски твердили, що вони «тут назавжди».

З паркової зони вони обстрілювали промозону. Вона вся зруйнована – всі заводи, фірми, підприємства знищено, розбомбили дачні ділянки.

«Потрібно буде відбудовувати все по-новому. Вони нічого там не відновлюють, тільки завезли там генератори та підключили їх до ЗТП, щоби системи там не порозмерзалися в будинках», — розповідає Микола.

Щодо псевдо референдуму кажуть, що насправді жодної підготовки до голосування взагалі не велося. Біля ДК «Сучасник» стояв одинокий намет, де «вурдалаки», як охрестили загарбників місцеві жителі, видавали якісь брошурки та газетки, які, щоправда, ніхто й не брав.

«У день референдуму я знаю, що майже всі сиділи вдома. По квартирах ходила одна людина зі скринькою для голосування та ще двоє з автоматами. Хтось відкривав цим людям, хтось ні. До нас, на щастя, не стукали. Дзвінка ми не маємо, ми його відключили. Може хтось і стукав, але ми в ті дні нікому не відкривали і не виходили. Наскільки я знаю, то ніби вони й не примушували, тобто якщо ти відмовлявся, то за тобою не гналися. Люди якщо не хотіли в цьому брати участь говорили чи «я вже проголосував, чи я наступного разу проголосую», — розповідає Наталя.

Щодо життя в місті, то по телевізору показують лише російські канали, продають російські сім-карти, місцевих інтернет-провайдерів поступово витіснили і в якийсь час утворився взагалі вакуум, коли не було можливості ні бачити, ні читати жодних новин. Десь добивало інтернет-з’єднання ближче до пляжу, але потім людям сказали, що ця територія замінована. Люди використовують VPN, щоб дивитися Youtube, читати українські новини.

Волонтерка Ольга та сімейний лікар Інна: про життя в окупації та надію на повернення додому

Ще одна мешканка Енергодару Ольга розповідає, що вони з матір’ю та дітьми покинули місто, але там залишився їх батько. Зараз він не може виїхати і приглядає за домівкою доньки, тому що окупанти мають практику ставити мітки на порожніх квартирах і будь-якого дня раптово там може оселитися родина російського військового або самі військові можуть туди вдертися.

Її серце щоразу завмирає, коли вона по кілька днів не може додзвонитися до Telegram чи Viber батька через погане Інтернет-з’єднання. Навіть під час дзвінків люди в окупації намагаються вкрай обережно підбирати слова, а про якісь події говорять алегорично, бо бояться наслідків. Листування намагаються відразу видаляти, щоб якихось компрометуючих повідомлень не було в телефоні.

«Підтримуємо один одного через інтернет дзвінки. Нормальний зв’язок з’являється лише після 10-ї вечора. Якщо зв’язку немає, це провісник того, що незабаром буде обстріл. Дуже важко. Коли з ним були онуки, він так тримався, а зараз він здався. Особливо в святкові дні– Новий Рік, Різдво. Ми завжди мали традицію збиратися на свята всією родиною. Батькові останні 4 місяці не можемо передавати ліки. Там медикаменти коштують у 4 рази дорожче. І це при тому, що батько ходив до аптеки, яку називають «найдешевшою у всьому місті». Люди там, які хворіють на тяжкі захворювання просто повільно вмирають без ліків, тому що допомогу не надають. На лікування направляють до Мелітополя, – розповідає дівчина.

З комунікаціями у місті складно – пропадає світло, іноді вода та опалення, періодично місто обстрілюють. Люди намагаються сидіти подалі від вікон. В Енергодарі чудово чути обстріл Нікополя, Марганця та інших населених пунктів.

«Тато розповідав про те, що сусід майже не підірвався на розтяжці просто біля будинку. Вчора вийшов, а там поряд із берегом прибило якусь міну. Як вона там не розірвалася, не знаю, може вона там заіржавіла, як усе радянське. Там дітей випускати нікуди не можна. Ми навіть коли виїжджали до Запоріжжя, по дорозі до туалету, не могли у Василівці сходити – все було заміновано», — розповідає дівчина.

Терор мирного населення продовжується. Військовослужбовці можуть спокійно забрати на підвал перехожого лише тому, що його одяг нагадує хоча б один з кольорів українського прапора.

«Такі прецеденти були. На вулиці впіймали хлопця і забрали його при величезній кількості людей тільки тому, що на ньому була жовта кофтинка. Якщо спочатку люди зі зброєю їздили тільки центральними вулицями, то тепер — внутрішньоквартальними дорогами. Ходять ринками по 8-10 чоловік з автоматами. Я коли до Запоріжжя приїхала, боялася чорних машин, які виїжджали через барикади. Місцеві люди не розуміють, що таке окупація. Навіть ті, хто виїхав у перші дні війни та ті, хто прожив там півроку – це люди з різним сприйняттям світу», — ділиться волонтерка.

«Я колись приїхала майже відразу ж готова була йти працювати адміністратором у салон краси. Я розуміла, що ніхто мені не принесе нічого на блюдечку, і я вже домовилася йти працювати на мінімальну зарплатню, бо ці гроші дуже потрібні. У мене так вийшло, що мені фактично зарубали виплати ВПО за два місяці. Написали відмову, якийсь збій системи був, але хто там уже розбиратиметься… Ми не знаємо, що буде завтра, головне, щоб це було «завтра». Але я сподіваюся, що ми зможемо їх витіснити з нашої землі, хоч руки вже трохи опускаються. Якщо спочатку ми були дуже натхненні і думали, що після літа війна закінчиться, то зараз замислюєшся, а після якого саме літа це станеться? Я чудово розумію, що деокупація – це нескоро і за цим стоїть велика кількість живих душ», — ділиться Ольга

Дівчина вірить, що зможе знову повернутись додому після перемоги.

«Хотілося б, щоб у нас там ще щось залишилося, бо приклад Херсона показав, що вони змітають на своєму шляху все. Зараз я все частіше уявляю, що я вже вдома – витираю пилюку, перу свої речі. Батько каже, що виразно відчувається «спорожнілість» будинку, коли всі виїхали», — розповідає вона.

***

Інна працювала в Енергодарі сімейним лікарем. Ні вона, ні її колеги не погодились працювати на окупантів. Колаборанти тоді були змушені привести «своїх» людей з Криму та регіонів Росії, щоб мати лояльних медиків, які б обслуговували не лише цивільних.

Останньою краплею для родини Інни стала прогулянка із маленькою дочкою. Дівчинка сказала, що дуже хоче пити, але мати в жодному магазині не змогла знайти навіть крихітної пляшки з водою. Полиці магазинів були практично порожніми, тоді Інна зрозуміла, що має залишити Енергодар.

«У перші дні російських військовослужбовців якось і не було особливо видно, а потім вони на проспекті перекрили дорогу та почали зупиняти автомобілі, в яких їм не подобалося тонування. Якщо хтось насмілився сперечатися, то там же на вулиці його били. Це було не життя, а виживання. Я йшла на роботу, а на пішохідному переході мене пропускали зверху з автоматами. Окупанти були всюди — на ринках, у скверах, у дворах. Потім почала розповсюджуватись інформація, що забирали з початку одну людину, а потім двох, пізніше приходили вже до квартир знайомих. Людей забирали до колишньої будівлі поліції у підвальне приміщення через якісь політичні погляди, вибивали з них інформацію, змушували брати російські паспорти. Найбільше затримань було серед колишніх АТОшників, учасників самооборони та всіх тих, хто виступав проти окупації», — розповідає Інна.

Що ж до доступності продуктів та ліків, то в аптеках повигрібали все в перші дні. Одна з аптек відкрилася вже в окупації, то там люди записувалися до списку, і з 12-ї ночі стояли в черзі, щоб купити ліки. Продукти є, але коштують вони недешево.

«Опалення можна сказати немає. Наприклад, батьки доглядають нашу квартиру. Так ось там зараз 10 градусів тепла. Квартири тих, хто виїхав грабують, виносять звідти цінне. Коли відбуваються обстріли з боку того берега, вони гасять весь зв’язок і додзвонитися рідним неможливо. По телебаченню показують лише російські канали. Там не солодко», — ділиться лікарка.

Більшість сімей з дітьми покинула місто. Нині в Енергодарі із семи шкіл працює лише одна з мінімальною кількістю школярів. Із 16 садків працює один чи два.

З Енергодару до Запоріжжя сім’я Інни їхала не кілька годин, а п’ятеро діб. На блокпостах детально оглядали кожен автомобіль, змушували розкладати та діставати усі валізи, сумки та речі. Уважно перевіряли всі телефони, якщо ж у когось було стерте листування або видалено месенджерів, то таких людей могли затримати.