Олена Платова є психотерапевткою, психоаналітикинею та кризовим психологом команди «Психологів на війні», що допомагають дорослим і дітям на сході та півдні України. З червня команда працює на вихідних у Запоріжжі та Херсоні, надаючи первинні психологічні консультації та безоплатні ліки тим, хто цього потребує. Ми розпитали в Олени, як війна змінила її життя, про нові реалії роботи психологів та психотерапевтів, і як говорити з дітьми про війну.

«Вільного часу майже немає, але зараз він не дуже потрібен»

Олена прийшла в професію психолога з маркетингу і одразу зрозуміла, що відчуває потребу допомагати іншим та ділитися досвідом.

«Взагалі-то психологом я стала, закінчивши в 2015 році Міжнародний інститут глибинної психології за спеціальністю психоаналітик. До того я взагалі 20 років працювала в маркеті, в бізнесосвіті. На сьогодні у мене три вищі освіти, дві з яких психологічні. І останні 9 років я працювала в приватній практиці, працювала з дорослими і підлітками, і проводила окрім індивідуального прийому групові певні заходи, мастер-класи, читала лекції», — розповідає Олена.

Вона є дружиною діючого військового. Чоловік Олени пішов захищати Україну ще в 2018 році, а зараз під час повномасштабної війни продовжує тримати оборону на фронті. 

«Для мене це теж була дуже важлива частина моєї психотерапевтичної діяльності. Бо, спілкуючись з його молодими побратимами, таким чи іншим чином я щось таке могла їм донести.  Це стосується самопідтримки, самовідновлення. І коли повномасштабна війна сталася, то інформаційно ми були до того готові, а повністю ні. Заперечення було дуже сильним. І коли виникла ідея проєкту «Психологів на війні», для мене не було взагалі ніяких сумнів, що це найпотрібніша наразі діяльність», — наголошує героїня.

Зараз в групі близько 30 спеціалістів. Вони виїжджають невеликими групами по вісім людей.В усіх є свої завдання на місцях, є своя робота, свої родини, якісь свої зобов’язання. Кожен член команди намагається поєднувати свої фронти -особисті, професійні, родинні.

«Вільного часу майже немає, але зараз він не дуже потрібен. Вільну годинку хочеться витратити на те, щоб попіклуватися про родину, поспати між тривогами і трошки позайматися спортом або погуляти. Я ходжу на концерти, в театр в Києві. Це моє місто, це моя мала батьківщина, це місто моєї сили. Я спілкуюся і підтримую тих друзів, які є в країні. Насправді не просто спілкуватися з тими, хто поїхав.

Дивна така штука, коли йде мова про те, що люди втомлюються дуже сильно, але парадокс заключається в тому, що наразі відпочивати може бути травматично. Краще змінювати діяльність. Тобто краще бути постійно в якійсь свідомій, цінній для себе, для своїх принципів і для своїх цінностей діяльності, ніж лягти. Ну, почитати ще таке, якщо ви зможете. А просто, якщо лягти в порожнечі, то фантазії будуть такі виснажливі, що, ну його нафіг, краще посуд помити (сміється). Як це не дивно, але саме в такі доленосні періоди життя, справа, діяльність, активність – це найтерапевтичніший стан, який може бути», — зазначає Олена.

Про тих, хто надихає і заряджає на добрі справи: «Мені здається, що ми робимо те, що маємо робити, і намагаємося зробити це, якомого якісніше»

Психотерапевтка зазначає, що неймовірно пишається своєю родиною — чоловіком, і своїми доньками, які самостійно вдвох прожили півтора роки за кордоном.

«Вони вчилися і намагалися робити так, щоб мені було тут спокійніше. Бо я не могла ні поїхати, ні їх супроводжувати, вони мали самі впоратися. Старша донька працювала в Німеччині за фахом, вивчала мову і сказала, що вони знають і вміють набагато більше, ніж європейські архітектори. Я розумію, що це наша така українська пиха, але вона здорова. Молодшій доньці 13, їй теж було важко, але вони впоралися і вони великі молодц. І чоловік воює, і, слава Богу, вони воюють дуже якісно і постійно вчаться і вдосконалюються. Мені здається, що ми робимо те, що маємо робити, і намагаємося зробити це, якомого якісніше», — продовжує розповідь фахівчиня

Також Олена зазначає, що дуже радіє за свою матір, яка незважаючи на свій вік і стан, намагається про себе попіклуватися і є дуже сильною і витривалою.

«І кішки мої теж молодці. Їх дві. Вони теж тримаються і так, доволі якісно це роблять (сміється).І тому у мене є можливість якісно працювати, якісно відпочивати. Те, що відбувається, відповідає внутрішнім нашим цінностям і принципам, і мене це заряджає на справи. Хоча перші місяці казали, що нічого ніколи вже добре не буде. Це природньо. Справа не в тому, скільки раз ми падаємо, а справа в тому, чи хочемо ми з наступного разу підійматися. Ми маємо помилятися, ми маємо переживати важкі періоди, нам має бути важко, обов’язково мають бути періодично і перевірка сумнівами, тому що коли ви зустрінете людину, яка абсолютно впевнена, що вона знає правильну відповідь, викликайте одразу швидку, або краще поліцію.

Людина має обов’язково зберігати, з одного боку, впевненість і зарядженість, а з іншого боку здатність критичного мислення, здорового глузду і рефлексувати щодо того, що відбувається. Зараз ми всі знаходимося в мобілізованому стані, і нам цей стан потрібен. Він дуже нагадує такий підлітковий заряджений стан, але я не знаю, як вам, а мені в мої майже 50 років він подобається, якщо чесно», — говорить психологиня.

«Впоратись з відчуттям безпорадності складно, але я знаю як. А от чекати це найважче»

Олена зазначає, що найскладніше для неї зараз – чекати. Чекати своїх хлопців і дівчат з фонту.

«Мій чоловік зараз воює. Впоратись з відчуттям безпорадності складно, але я знаю як. А от чекати це найважче. Мені колись батько казав, що наздогоняти і чекати – це найважчі процеси в житті.

З’явилися таке відчуття, що, ти знаходиш щось цінне у простих радощах. Знаєте, сонце, вітер, птахи, гроза, квіти, їжа смачна, жарти влучні. Це все дуже радісно. І я дуже раджу людям концентруватися на маленьких радостях. Це теж про те, що війна проявляє в нас», — ділиться психотерапевтка.

Вона наголошує на тому, що багатьом людям потрібно вчитися і практикувати розслаблятися і насолоджуватися життям. Є вправи — тілесні, дихальні, медитативні, які потрібно робити. Їх можна знайти або запитати, але за вас їх ніхто не зробить.

«Як каже мій чоловік: «вставай, день сам себе не зіпсує». Якщо ви робите те, що вам кориснно, то ви відчуваєте себе задоволеним. Так може бути з вправами, з їжею, з напоями. Ніхто вам не може сказати, скільки вам чого пити чи їсти. Коли вам кажуть, тільки про одну чашку каву чи заборону на солодке, то це все фігня собача. Тільки ви знаєте, як вам краще. Навіть моя вечірня цигарка, це мій терапевт називає «подарунком собі». Для це мене означає, що я класно попрацювала. Я можу відпочити. І от це питання для себе, яку користь або радість це мені дає.

Ми минулого тижня працювали в Херсоні з людьми, які залишилися без всього. І перші слова, які ми чули від них, це «дякуємо». «Дякуємо, що приїхали, дякуємо, що не залишаєте нас сам на сам». І це дуже підтримуюче, коли про тебе піклуються.  Вони в різних умовах, але вони разом, підтримують один одного, там постійно щось відбувається. А ще херсонці дуже рухаються, бо волонтери приїхали і потрібно ховати своїх собак, щоб їх не забрали на велику землю. Тобто волонтери намагаються врятувати все, що бачать. А собака не може розповісти, що вона місцева і живе тут за кутком, розумієте, а її хапають і кудись везуть. Ховають своїх улюбленців, щоб їх там не врятували. Але люди щасливі, що вони повернуться в свої домівки. Вони не бояться нічого, обстрілів, звичайно, що бояться, але це нормально. Але вони в цьому живуть», — каже Олена.

Про те, як змінилася робота психологів та психотерапевтів за час війни

Фахівчиня зазначає, що суттєві зміни є, але при цьому не змінилася суть і цінності професії

«Моя дуже відома і дуже поважна колега якось дуже влучно пожартувала на рахунок того, як змінилася за цей час робота психолога. Вона каже, як виглядав сеттинг нашої роботи до повномасштабного вторгнення: ми зустрічаємося з клієнтами в певний день, в певний час, і маємо все за правилами сеттінгу. Сеттінг під час повномасштабного виглядає так: клієнт живий, — прекрасно, терапевт живий — чудово. Про все інше можна домовитись.

Психотерапія — це можна сказати, спосіб, інструмент, мистецтво, наука, спрямована на те, щоб навіть не допомогти, а посприяти людині більш якісно жити, тобто працювати, любити, грати, займатися творчістю і навіть перебувати на самоті. Насправді, це мистецтво змін.

Якщо у вас щось зараз не влаштовує, ви можете докласти сюди зусиль, зусередити свою увагу і створити якісні зміни свого життя. Щоб зробити це ефективно, швидко і менш травматично потрібен спеціаліст, який чомусь навчений, який знає та може запропонувати вам інший повгляд на речі. І це може бути дуже корисно», — коментує Олена.

А в кризових консультуваннях сконцентровані всі допоміжні способи, які ви можете на собі спробувати, обговорити з психологом результати, підкоректувати якось і напрацювати свої власні інструментарії самодопомоги. Бо ідея тут в тому, щоб не бути поруч з вами постійно та тримати за руку, а це про «навчити ловити рибу».

«Я би сказала, що запитів завжди було багато. Зараз я відчуваю, що нарешті люди розуміють, що певні питання краще вирішувати в альянсі зі спеціалістом. Не тому, що я сам не впоруюсь, всі можуть впоратись самостійно, а тому, що я починаю розподіляти свої сили і час більш розумно. Я теж можу поміняти прокладку в крані, або зробити щось, що я до того не робила, та я витрачу набагато більше сил і часу.

Що ми наразі дійсно усвідомили, що часу не так багато. Тому що раніше нам казали, що я тут попрацюю на роботі, яка мені не дуже подобається, а потім, може потім в майбутньому щось зміню. Знаєте, скільки молодих людей покинули роботу, яка їм не подобалася? На якій вони просто були, тому що робота і робота нормально. Ні, вони сказали: так, хвилиночку, тобто завтра може і не бути. Чому я займаюся тим, що мені насправді не подобається? Я ж насправді завжди мріяв чи мріяла займатися іншим. Це, знаєте, всі намагаються. Ось ця іллюзія безкінечного життя і що можна відкласти реалізацію своїх справжніх бажань на післязавтра, воно закінчилося. Це називається примусове дорослішання. Боляче, але може бути дуже корисно», — наголошує терапевтка.

Олена Платова впевнена в тому, що війна не змінює людей, вона посилює сильні чи слабкі сторони, які є в людях.

«Стосунки, які не потрібні, руйнуються. Стосунки, які справжні, посилюються. Війна не змінює людей, вона їх проявляє. І тут можна сконцентруватися на сильних своїх сторонах, і сильних сторонах своїх оточуючих. І для себе вирішити, чи я готова бути поруч з його умовними недоліками.

Наприклад, читаю пост. Дівчина молодець, волонтерить і каже: «моя колись близька людина завжди заробляла великі гроші і було все добре». Тобто вони були близькі. Потім стається повномасштабне вторгнення і ця людина пише про свою колись близьку людину.  Вона каже, я до нього звертаюсь: «друже, а скільки ти донатиш на ЗСУ? Він каже: «нічого не доначу». Вона каже: «Як? Ти ж працюєш, ти ж в безпеці, в тебе є всі можливість». Він відповідає: «ну, я не довіряю якимось незнайомим фондам, а в твоєму фонді все добре, то тобі непотрібна допомога». І вона починає усвідомлювати: «боже, я його забанивала, розчарувалася в ньому». Проте він не змінився, він такий самий, як і був. Тільки чомусь до 24 лютого до нього були інші вимоги. Ну працює собі людина і працює, витрачає гроші тільки на себе, витрачає. Має право, як кажуть, а зараз, виявляється, немає, або ми змінюємо своє ставлення. Люди не змінюються, просто те, ким вони є насправді, стає більш чітким», — зауважує героїня.

В яких випадках психолог може відмовити людині в допомозі і як говорити з дитиною про війну

Олена каже, що особисто для неї наш світ поділився на тих, хто працює на перемогу і тих, хто цього не робить.

«Чи я хочу другу частину знищити? Ні. Але мені не цікаво, що з ними відбувається. Вони самі мають про себе піклуватися, бо мій ресурс, він не безкінечний. І я хочу свій ресурс свідомо вкладати в тих, хто працює на перемогу. Для мене ця частина суспільства набагато більше цікава. І це моє право. Я впевнена, що є люди, які готові працювати з цією частиною. Але мої інтереси, мої цінні люди тут. Хоча і ті, і інші, вони мої співграмадяни, але я маю право не витрачати на них там свій час, свої зусилля і свої знання. Але якщо вони прийдуть і попросять про допомогу, я їм не відмовлю.

А ось з ким я точно не буду працювати так це з людьми, які підтримують агресію, я не буду працювати з людьми, які зневажають інших людей. Мені не просто не цікаво, я собі не дозволю. Я не буду підтримувати все те, що не відповідає чи атакує мої власні цінності. Я не можу нашкодити людини в будь-якому випадку. Я клятву Гіпократа не давала і я можу відмовитися співпрацювати.  Наприклад, я не співпрацюю з колегами і колишніми знайомими з Російської Федерації. Я до них не маю якихось претензій, але мені важко з ними спілкуватись», — зізнається Олена Платова.

З дітьми можна говорити про війну і говорити будь-якою мовою, тому що діти завжди візьмуть те, що вони розуміють. Головна умова – говорити з ними зі стану спокою і впевненості в своїх силах.

«Діти зчитують невпевнений, слабкий або тривожний стан батьків. Тобто до будь-якої складної бесіди потрібно підходити в ресурсному стані. Що таке ресурсний стан? Ресурсний стан – це коли ви відчуваєте поруч з людиною себе спокійно і більш-менш комфортно. Якщо людина в стані тривожності підійде до дитини, то навіть якщо вона про рожевих поні буде говорити, дитина буде травмована саме станом дорослого, а не тим, що він каже.

А от розповідаєте про війну, потрібно намагатися тією мовою, в тих словах, які дитина, відповідно віку розуміє. Тобто, все одно ми говоримо не про війну, а про безпеку. Що таке війна? Війна це щось таке, це між дорослими непорозуміння, яке може призвести до небезпеки.  Ми маємо говорити з дітьми не що таке війна, а що ми маємо робити під час війни, щоб нам було добре. Тобто, рефреймінг цього періоду заключається в тому, що ми переводимо тему з проблеми, ну, умовно, проблема – це війна, в задачу, а задача – що ми маємо робити, щоб залитись живим і неушкодженим і жити повноцінним життям. Переключення з проблеми в задачу є головним для будь-якого спілкування під час війни. Ну, і якщо чесно, під час будь-яких кризових станів», — наостанок наголошує фахівчиня.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.