Повномасштабна війна застала Людмилу у рідному селищі Пришиб (Василівський район, Запорізька область), куди вона повернулась з-за кордону, де була на заробітках. 

Після місяця окупації жінка зрозуміла, що треба зробити можливе і навіть більше, аби виїхати до Запоріжжя. Її брат та двоє племінників боронять країну, а росіяни саме ходили по хатах та шукали українських військових, учасників АТО.

Ми не будемо називати прізвищ та показувати фото, аби не наражати на небезпеку нашу співрозмовницю та її рідних. 

Це історія жінки, яка не лише не покинула Україну, а й ризикнула започаткувати власний бізнес в прифронтовому місті в умовах війни. 

Життя в окупації

«Я досить рано почала працювати, ще зі школи. Потім приїхала до Запоріжжя, де працювала і офіціанткою, і торговельним представником, згодом була керівником відділу. Потім в родині сталася біда — у мами стався четвертий інфаркт. На лікування потрібні були гроші. Так почала їздити на заробітки до Польщі і Чехії. 5 років важко працювала, майже без вихідних. Мамі зробили операцію на серці», — розповідає Людмила. 

Напередодні повномасштабної війни вона якраз повернулась із закордону і гостювала у мами в рідному Пришибі. Коли загарбники почали заходити в містечко, то всі були шоковані: і від самого вторгнення, і від тієї кількості техніки та ворожих солдатів. 

Проте жінка каже, що навіть не було думок, аби виїхати за кордон.

«Тут є рідний брат, який захищає країну ще з 2014 року, племінники, які також стали на захист батьківщини. Їх залишати??? Навіть мови бути не може. Ну і мама в свої 73 роки нікуди не буде виїжджати», — продовжує розповідь.

Вона згадує, як загарбники застрелили на очах у людей чоловіка з села, бо той хотів зняти на телефон колону ворога. Буквально з перших днів війни Люда почала телефонувати перевізникам, аби виїхати. Каже, що їх записали на рейс, але не було відомо, коли він буде. 

«Рейсів не було. Треба було чекати, але скільки — невідомо, та ми чекати і не могли. Вони (загарбники) почали рити окопи, шукати військових, перевіряти телефони. Страшно було. Відкрито вони не погрожували, але по селу вже шукали», — каже.

Тим часом, купити ліки в селі було неможливо, їх передавали із Запоріжжя. Продукти не завозили приблизно місяць. Люди жили за рахунок запасів, в кого що було, те й діставали. Одного дня Люда знайшла знайомого, який їхав на Запоріжжя. Він зателефонував о 6-й ранку і сказав аби вони збиралися. 

«Фактично в чому були, в тому і виїхали. Це була середина квітня. Спочатку їхали просто в місто. Потім мама знайшла знайомих. Було страшно, що до Запоріжжя дійдуть так само швидко, як і до Пришибу. Сестра з чотирма дітьми виїхали в Вінницю. Ми лишились у Запоріжжі», — згадує події вже більш ніж річної давнини жінка. 

Ризикова справа

У Запоріжжі Люда знайшла роботу, їй запропонували бути менеджером з персоналу. Рік працювала на цій посаді. Також у Запоріжжі вона познайомилась з чоловіком. Молоді люди почали зустрічатись і нещодавно одружились. 

Одного дня вони вирішили, що треба ризикнути і відкрити свою справу. Нехай маленьку, але свою. 

«У чоловіка був знайомий, який вже багато років займається торгівлею рибою. Вирішили починати бізнес разом, бо грошей обмаль, а разом легше. Приміщення знайшли випадково. Вирішили, що ми зробимо ремонт в ньому та підготуємо все необхідне для роботи, а знайомий власне буде відповідати за товар і персонал. Тож, ми зробили ремонт, придбали обладнання і от до відкриття залишилось два дні, а знайомий каже, що передумав. І це за два (!) дні до відкриття. У нас немає грошей, немає товару і головне — немає розуміння, де все це взяти. Був шок. Але недовго. Знайшли через знайомих постачальника. Шукали ж, звісно, рибу, бо приміщення було підготовлене, вивіска, назва….», — розповідає Люда.

Нині вона посміхається, згадуючи історію, але тоді було не до жартів.

Як з’явилася «Золота рибка»

«Перші дні вітрини були практично порожні. Ми не вміли ні викласти товар, у нас і не було його достатньо, бо не було грошей. Крім того, ми встановили всі необхідні для роботи податкові програми. Було дуже страшно, бо кожен чек треба правильно вибити», — говорить. 

Перший робочий день зараз Люда називає «пробним». Каже, що тоді довго не могли правильно викласти товар і відкрились вже ближче до обіду. 

Ввечері першого робочого дня була неймовірна втома і відчуття гордості за те, що все ж таки змогли зробити цей важкий, але важливий крок.

«Так, ми очікували більшого. Тут немає великого потоку людей. Поки важко йде торгівля, але у нас вже є постійні клієнти. Вже мене знають, і знають, що у нас все якісне і свіже. У нас на кожен товар є сертифікат якості, де чітко вказані умови зберігання, терміни», — каже співрозмовниця.

Вона додає, що магазин відкрили в кінці травня. Назву для нього придумали разом з чоловіком. 

«Сиділи, думали і чоловік каже, якщо все вийде і ми колись відкриємо ще магазини, ну і країна йде в Європу, тому давай назву англійською мовою думати. Каже, от подивитись, великі мережі називають себе англійською, тож і ми давай. Довго думали, вирішили зупинитись на назві «golden fish» («Золота рибка»)», — говорить Люда. 

Попри війну, відсутність доступу до моря, конкуренція в «рибній справі», як виявилось, є і чимала. 

«Українського виробництва мало риби. Але ми знайшли виробника. Він не запорізький, але наш, український. Всі постачальники працюють по факту. Є гроші — купив. Ніхто нікому не йде на поступки. Так, ми не в той сезон відкрились. Влітку важко. Риба попитом користується в більш холодну пору року, але оренду платити треба, електрика нині подорожчала сильно і виходить більша ніж оренда. Треба працювати. Вчимося. Ходили по інших спеціалізованих магазинах, дивились, що і як у них викладено, який асортимент. Постійно порівнюємо ціни, питаємо у наших покупців, а що б їм хотілося», — каже вона і розкладає товар, який з самого ранку отримала. 

Підготовка до важкої зими

«Чи був день, коли все здавалося даремно?», — питаємо.

«Так і навіть зараз бувають такі дні, коли надто важко. Важко знайти продавця, наприклад. Сама працюю без вихідних. Бачу каси і вони зовсім невеликі», — відповідає. 

Вона дуже сумує за рідним селом, але розуміє, що ворог там геть все замінував і найближчим часом туди ніхто не повернеться. Її мама також живе у Запоріжжі. Спеціально для неї, в одному з віддалених районів Люда купила невеликий дачний будинок з пічним опаленням. 

«Треба адаптуватися. Нас лякають атомною, вибухи лунають постійно. Страшно, але ж все місто не виїде? Кинути все і втекти — найлегше, що можна зробити. Ну а куди тікати? До Польщі? А кому ми там потрібні? Працювати по 12 годин я зможу, а от моя мама ні. Тут я у себе вдома. Я не бачу себе в іншій країні. Треба адаптуватися, жити сьогоденням, думати про майбутнє», — впевнено говорить жінка.

З нею ми говоримо в її невеличкій крамниці, яка є першим бізнес-досвідом та в одночасно першою родинною справою.

Разом з чоловіком Люда вже думає, як будуть працювати зимою, готуються до блек-аутів. 

«Будемо купувати генератор. Будемо працювати. Риба боїться спеки, а не холоду. Тепло вдягнемося і будемо працювати. Іншого виходу немає. Руки опустити чи сказати «все, я більше не можу» — це завжди можна встигнути. Коли думаю, що мені важко, то згадую наших хлопців на фронті — от їм дійсно важко. Не маємо права здаватись, у кожного свій фронт», — сказала Люда.