Нині вони бійці 65-ої окремої механізованої бригади, але до 2022 року мали зовсім не військові професії: 33-річний маріуполець Андрій був торговим менеджером, а 41-річний Сергій з Херсону — водієм “Укрпошти”. Ворожі військові вдерлися до їхніх міст і вони на власні очі бачили, який він насправді “русскій мір”.

Свої історії бійці розповіли журналістам 061. Далі — в нашому матеріалі.

“Війну зустрів в своєму магазині. За два дня (26 лютого) почались бомбардування. В своїй однокімнатні квартирі довелось прийняти ще 11 людей (5 дітей та 6 дорослих, а також дві собаки). 28 лютого я вийшов на вулицю і побачив розбиті будинки. 2 березня пропав зв’язок, не було води, електрики. Ми встигли набрати воду у ванну, а потім перебралися в мій магазин. Він великий, двоповерховий. Там і жили. Потім почалися жорсткі бомбардування міста. Один із снарядів влучив в “АТБ” і я тоді вперше побачив “двохсотих” (вбитих людей, — ред.). Страшно було дивитись. В місті почалось мародерство, люди виносили з магазинів все: хтось — їжу, хтось — алкоголь, а були і такі, які просто крали все підряд. В мій магазин намагались залізти. Ми сокирами відбивали. Це я в прямому сенсі кажу. Люди почали обмінюватись їжею, речами різними, гроші вже якось і не треба були. Воду на золото міняли. Ми ходили в мою квартиру, бо там була ванна води. Одного дня я пішов і набрав 20-ти літрову каністру води і коли її спускав, то вона тріснула і вся вода витекла. Не знаю, як пояснити, який це був для мене шок”, — розповідає Андрій з Маріуполя.

Він разом з друзями хотів виїхати ще на початку березня. Андрій згадує, як 4 березня всі чекали на відкриття “зеленого коридору”, але тоді його не було.

Через майже два тижні (15 березня) знайомі Андрія сказали, що нібито чути про те, що виїхати з міста все ж можна.

“Ми не повірили спочатку, але нам сказали друзі, що все нормально, мовляв є ті, хто виїхав і вони будуть намагатись. Єдине — з телефонів треба все видалити, бо на останньому посту стоять “ФСБ-ники” і перевіряють телефони. Мы вирішили також спробувати. У нас було дві машини. В моїй їхало 7 людей, в другій — 8 (більшість пасажирів — діти). Ми їхали містом і бачили, яке там жахіття. Перший блокпост був у Мангуші. Дуже страшно було, адже ніхто не знав, як ті, хто там стоїть, будуть на нас реагувати. Все дивились дуже уважно. Загалом ми проїхали 17 блокпостів”, — згадує Андрій.

Кілька днів вони провели у друзів в Кривому Розі, потім виїхали до Львова, але Андрій знав, що повернеться до Запоріжжя і піде до військкомату. Власне так і сталося 4 квітня, а 15-го — він дізнався про те, що формується нова бригада — 65 ОМБр. Так він опинився в її лавах. Нині він оператор-навідник.

Андрій показує свою автівку, під лобовим склом дещо дуже важливе для нього, пам’ять про рідне місто — прапор маріупольського футбольного клубу.

“Для мене було дуже важливо зберегти щось, що пов’язане з моїм рідним містом. Я ніколи не хотів жити в будь-якому іншому місті, не хотів виїхати. Я хочу звільнити Маріуполь, але жити там, я поки не готовий. Принаймні, поки всіх колаборантів не буде затримано”, — розповів він.

Його побратим, який служить в одному з артилерійських підрозділів 65-ї бригади, прожив в окупованому Херсоні півтора місяці. Згадує, як ворожі військові почали хапати чоловіків на вулицях, а потім тримали в підвалах. Він працював в “Укрпошті” водієм, супроводжував листонош, які розвозили пенсії. Каже, що загарбники мали списки всіх співробітників та вже його шукали. Він знищив свій військовий квиток, придумав, куди заховає мобільні телефони та документи і спланував шлях, яким поїде на підконтрольну Україні територію.

“Прожили 1,5 місяців і вирішили виїхати з дружиною та дітьми. Спочатку поїхали на Миколаїв. Поки їхали, ворожі блокпости проходили. Я придумав, як заховати телефони: зняв фару в “Ланосі” і туди телефони ховали, а виїжджали із звичайним — кнопковим. Далі ми поїхали до Хмельницького і там вже я пішов до військкомату. Дружина мене підтримала в цьому рішенні. Зробив дублікат воєнніка і от я командир відділення з підвезення боєприпасів”, — розповідає Сергій (позивний “Батя”).

Він мріє повернутись додому, хоче відновити свій будинок, жити звичайним мирним життям.

Обидва військовослужбовця дуже скучили за рідними та кажуть, що зараз головне — вибити ворога з нашої країни.