Рятувати людей під обстрілами: як працюють поліцейські-парамедики в прифронтових громадах Запорізької області, — ФОТОРЕПОРТАЖ
Рівно рік тому у Запоріжжі була сформована група поліцейських-парамедиків. Нині, до складу групи входить 21 людина, її очолює начальник тренінгового центру ГУНП в Запорізькій області Руслан Захаренко.
Поліцейські-парамедики несуть службу, як на території обласного центру, так і у прифронтових населених пунктах. За цей рік вони врятували понад сотню людей, серед яких були і діти.
“У мене не було сумніву, що ця група потрібна, що ми потрібні”, — говорить Руслан Захаренко та додає, що пишається своєю командою.
Правоохоронець каже, дуже хотів би, аби група в такому самому складі дійшла до перемоги.
“Кожна поїздка парамедика може бути поїздкою в один кінець. Можливо це жорстко сказано, але кожен з нас це розуміє”, — додає він.
Руслан заступає на чергування так само, як і інші його колеги. Разом з ним, журналісти 061 приїхали до прифронтового Оріхова. У парамедиків саме була ротація (група заступала на чергування).
Вже в місті нас зустрів тимчасово виконуючий обов’язки начальника відділення поліції №4 Пологівського районного відділу поліції полковник поліції Євген Шепель. Він на посаді менше місяця. До спілкування із журналістами не звик і тому помітно нервував. Розпитуємо в нього про ситуацію в Оріхові. Говоримо під звуки обстрілів, які тут не вщухають, здається, ніколи.
“Прилітає здебільшого по передньому краю — Новоданилівка, Мала Токмачка. Оріхів також постійно під обстрілами. Російські військові дістають сюди всім озброєнням, яке мають — це і КАБи, і артилерія, і РСЗВ, і навіть FPV-дрони. Наразі в самому Оріхові проживає до 1000 людей, більшість з них — це літні люди. Дуже добре і дуже важливо, щоб поруч з населенням були люди, які можуть допомогти, надати допомогу. “Швидка” сюди доїхати не може, тому парамедики роблять важливу справу, вони рятують людей”, — говорить правоохоронець.
В групі поліцейських-парамедиків є кілька людей з медичною освітою, інші — пройшли спеціальну підготовку, навчались за кордоном, в тому числі, вивчали досвід військових парамедиків.
26-річний Арнольд в команді парамедиків 9 місяців. До повномасштабного вторгнення працював в поліції, має вищу медичну освіту. Чоловік впевнений, що будь-яка людина має вміти хоча б турнікети накладати, спиняти кровотечу. Тож, в подальшому планує навчати інших.
“Це на сьогодні найнеобхідніше. Треба швидко вміти орієнтуватись, розуміти, що ти робиш”, — каже Арнольд.
Він зізнається, що на початку служби в групі йому було важко звикнути працювати під обстрілами. Був страх загинути разом з тим, кому допомагаєш.
“Більше всього ми боїмось КАБів. Це якщо зовсім коротко”, — говорить.
В прифронтових громадах найчастіше доводиться стикатися з осколковими пораненнями. Найскладніше — коли людина непритомна і не може сказати геть нічого, ні де болить, ні куди попало. В таких випадках парамедикам треба вміти швидко приймати рішення, а потім — транспортувати людину, не завдавши при цьому шкоди.
Правоохоронці кажуть, важкими є ситуації, коли на місці обстрілу вже нікому не потрібна допомога, коли гинуть люди. Якщо ж людина вижила і її врятували, то значить день можна вважати легким.
З парамедиками ми проїхали розбити вулицями Оріхова. На одному місці на довго зупинятись не можна, бо ворожі дрони кружляють в небі і в будь-який момент може “прилетіти”.
Російська армія «розбирає” будинок за будинком, змінюючи місто до невпізнаваності. Попри це, в Оріхові працює базарчик, де можна купити і домашні яйца, м’ясо, городину, різні крупи.
В Оріхові можна зустріти і мешканців сусідньої Преображенки, а можна побачити і тих, хто туди йде по справах. Наприклад, пані Тетяна вела в Преображенку козу. Жартома сказала: “веду на побачення”.
Люди іноді виїжджають до Запоріжжя, але ненадовго. Залишати місто не хочуть. Пояснюють, що тут їх дім.
Руслан, який очолює групу поліцейських-парамедиків зізнається, що розуміє відчуття місцевих мешканців.
“Людям просто немає куди їхати, вони нікому не потрібні. Якщо з ними просто поговорити, то вони кажуть: “хочу померти вдома”, — розповідає чоловік.
Він має військовий досвід, з 2014 року був учасником АТО. Своє бойове хрещення отримав в місті Слов’янськ. Проте повномасштабна війна, за його словами, це зовсім інше.
“Зараз все сильно змінилось. Ворог використовує зовсім іншу зброю, інша війна йде”, — говорить Руслан.
Його, як керівника групи турбує насамперед питання психологічного стану його підлеглих.
“Буває таке, що приїхали і не знайшли людину на місці обстрілу або знайшли вже те, що залишилось. З такими випадками також доводиться стикатися. Обстріл і розірвані тіла, то завжди важко. Морально важко”, — пояснює.
При цьому додає, що за рік ніхто з команди не пішов.
“На щастя, за рік ми без втрат. Були загрози повторних обстрілів…. Можливо, це везіння групи”, — говорить.
На питання, чи є якісь забобони у парамедиків, Руслан посміхаючись відповідь:
“Кожен для себе визначає безпекові моменти, є інтуїція. Але ми всі присягали на вірність Українському Народу”.