«Коли росіяни наступали на Оріхів, мені подзвонили колеги і сказали: збери те, що для тебе найдорожче, бо може таке бути, що тобі доведеться тікати через річку в Преображенку, а звідти до Запоріжжя. Окупанти дуже не люблять вчителів… Приготувала документи і шкільний ноутбук. Майже весь день простояла на порозі хати. Ворожі солдати стріляли по місту з усього, що тільки можна. Час від часу разом з сусідкою ховались в підвал. Було одне в голові: Господи, допоможи аби мені вибір не довелось робити, бо місто я не покину і без дітей не можу. Це був надважкий день».

Кореспонденти 061 поспілкуватись з вчителькою початкових класів гімназії «Сузір’я» Наталею Клейн, яка попри бомбардування міста відмовилась виїжджати з прифронтового Оріхова. Жінка 33 роки працює вчителем. Говорить, що дуже любить свою професію, колектив та школу. Проте під час війни їй все ж довелось зробити вибір і думати, як жити далі.

Ввечері того дня, коли окупанти намагались наступати на Оріхів, до Наталі приїхала тітка з чоловіком. Перше, що вони сказали було те, що дорогою бачили наших військових. Наталя згадує, як видихнула, бо це означало, що ворог в місто не зайшов.

«Я завжди вчила дітей добру, цьому мене вчили мої батьки. Завжди допомагала людям і тваринам. З моїми учнями ми рятували безхатніх тварин. Коли війна почалась, у мене вдома було 7 котів, три собаки і плюс на вулиці підгодовувала тварин. На вулиці у нас залишились в основному пенсіонери і ті, кому немає куди йти. До 12 жовтня 2022 року в місті був інтернет, світло і я проводила уроки онлайн. Мені вдома зробили дошку і я на вулиці проводила заняття, бо там найкраще інтернет ловив. Один раз на тиждень приїжджала до Запоріжжя і проводила заняття в центрі «Грані». Коли почались перебої зі світлом, в місто приїхали волонтери і подарували мені генератор, як єдиній вчительці, яка в місті залишилась. Потім місто почали буквально розбомлювати, пропав інтернет», — згадує пані Наталя.

Тоді вона приїхала до Запоріжжя, де зустрілась з завідувачкою гімназії. Жінки почали думати, як далі працювати.

«Треба було обирати, але вибір я не могла зробити і згадала слова свого батька: «хто хоче, той шукає можливості, а той, хто не хоче, знаходить причини». Почала шукати можливості«, — говорить вчителька.

Після тієї розмови, вона повернулася до Оріхова, аж раптом їй зателефонував квартальний і сказав, що знаходиться у сусідньому селі, де є люди, дитину яких свого часу навчала Наталя і вони пропонують їй приїхати у гості.

«Я запитала, а чи можна мені приїжджати один раз на тиждень з ночівлею. Вони сказали, що звичайно можна. Після цього мій розпорядок дня змінився кардинально. Вдень я годую тварин, допомагаю з гуманітарною допомогою, доглядаю за людьми самотніми. Додам, що в мене розпорядок починається в неділю. Вдень я все це роблю, а на ніч їду в село. Там я всю ніч працюю — викладаю на спеціальну навчальну платформу на три дні уроки, щоб всі шаблони були заготовлені до середи. Зранку в понеділок я проводжу онлайн з дітьми і ввечері їду додому. Ввечері знову хатня робота. В середу я рано вранці їду до Запоріжжя, де провожу уроки онлайн. Вночі викладаю на онлайн платформу уроки на четвер і п’ятницю. В четвер зустрічаюсь в центрі «Грані» з дітьми очно. Потім їду додому і в п’ятницю проводжу індивідуальні консультації у телефонному режимі. У понеділок, середу та п’ятницю ще роздаю людям соціальний хліб. Зараз у мене у дворі живе 45 котів і 6 собак. Крім того, по вулиці у дворах є тварини. Кожного ранку я готую їм їжу та кормлю. В мене є спеціальна тачка і я в неї все складаю і їду годувати тварин».

«Після того, допомагаю людям, які живуть по нашій вулиці. Можу сказати, що вулицю я здружила. Раніше один одного не знали, а тепер — всі дружніми стали. У мене є альтанка, де раніше сиділи з моїми братами, дітьми, батьки приїжджали, а тепер з сусідами зустрічаємося. У кого що є, той те і несе. Торти на сковорідці печемо — день народження відзначаємо. Ми так всі здружилися і чекаємо перемогу. Мріємо, як святкувати будемо», — розповідає співрозмовниця.

З пані Наталею ми зустрілись у Запоріжжі, куди вона приїхала аби привітати своїх вихованців із закінченням другого класу. В її класі 24 учня, з них 6 — виїхали за кордон через війну, ще двоє — поїхали в інші регіони. Але при цьому, жоден учень не перейшов до іншої школи.

«В кінці навчального року я попросила дітей написати буквально три речення про що вони мріють. Про перемогу, повернення додому і відпочинок. Ніхто не писав, що хоче новий телефон, наприклад, чи щось таке. Ось такі у нас діти», — говорить жінка.

«А якби вам таке завдання дали, про що написали б?», — питаємо у Наталі.

«Дуже хочу зустрітись з рідними, з батьками. Вони під окупацією. Брати — у Чигирині, донька з родиною — у Запоріжжі. В мене є іконка і я молюсь кожен день і прошу, аби ми залишились живими, з рідними побачились і щоб всі наші хлопці, які нині на фронті, повернулись додому, бо їх там дуже чекають», — відповідає.

Ворог буквально знищив її рідну гімназію. Наталя каже, що неодноразово ходила до школи аби врятувати хоча б книжки.

«Ми ходили до школи з оріхівцями і пакували книжки. А росіяни бомбили в цей момент місто. Приблизно три години в школі були. Дуже шкода нашу бібліотеку, у нас вона класна була, не встигли її врятувати. Гімназія — це другий рідний дім, ми стільки часу там проводили. Я так раділа, коли 25 книжок Сухомлинського врятувала», — додає Наталя.

Її називають «Берегиня Оріхова», близькі звуть її «Ната світлий промінчик». Вона намагається завжди бути усміхненою, аби заряджати їнших.

«Діти завжди раді мене бачити. Батьки пишуть, підтримують. Моя донька мене підтримує. Дякую кожному і кожній за розуміння», — каже вчителька.

Питаю у неї, чи знає вона, що Оріхів називають «міцним горішком». Посміхається і каже:

«Звичайно ж міцний горішок. Вони бомблять по нас, а ми висаджуємо квіти, вулиці замітаємо, «Укрпошта» працює, закриваємо плівкою розбиті вікна, дахи перекриваємо. Ми чекаємо, що ті, хто виїхав, повернуться в Оріхів. Поки люди живуть там, Оріхів дихає. Будинки, магазини, школи….. потім все відбудується. Точно знаю, що світ не без добрих людей. Головне дочекатися перемоги і хай наше місто, наш «міцний горішок» живе».

Наталя вже почала готуватись до наступного навчального року. Каже, що третій клас, то серйозно. Поки діти відпочивають, вона хоче пройти курси по самопідготовці, бо впевнена, що самоосвіта має бути і війна не стане на заваді.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.