З початку повномасштабної війни пожежно-рятувальні підрозділи, крім своїх основних завдань, виконують ще й «специфічні», пов’язані із наданням допомоги населенню, яке постраждало від військової агресії рф. Трохи більше як рік тому Запоріжжя почало приймати евакуаційні колони, які супроводжували бійці ДСНС. Тоді, ризикуючи власним життям рятувальники допомогли тисячам людей виїхати з окупованих територій, проїхати через десятки ворожих блок-постів та дістатися до Запоріжжя.

Одним з перших висловив бажання супроводжувати евакуаційні колони Валентин Стеценко. Він — капітан служби цивільного захисту, начальник караулу 1 Державної пожежно-рятувальної частини м. Запоріжжя. 

Редакція 061 поспілкувалась із Валентином, матеріал про нього публікуємо до Дня пожежної охорони.

Складна евакуація та відчуття відповідальності 

«До населених пунктів, які на лінії розмежування, їздимо часто, возимо гуманітарну допомогу. З початку повномасштабного вторгнення перелік наших завдань значно збільшився. Ми виконуємо роботи, пов’язані з ліквідацією наслідків ворожих ударів (розбір завалів, рятування людей), супроводжували та забезпечували евакуаційні колони і багато іншого. Якщо ми говоримо про евакуацію людей, то я дуже добре пам’ятаю, як це було. Більше того, я ніколи в житті не забуду цього, бо це було нелегко, як фізично, так і морально. Запам’яталася кожна поїздка, адже кожна не була схожа на попередню. Завжди російські військові робили якісь перепони і всі проблеми треба було вирішувати на окупованій території нашими силами. Кожна поїздка запам’яталася», — розповідає Валентин. 

Ця розмова була дорогою до м. Оріхів, яке ворог нещадно обстрілює щодня. Валентин разом з іншими рятувальниками віз гуманітарну допомогу людям, які залишаються в місті. 

Перша гуманітарна колона для евакуації мирного населення, яку супроводжував Валентин Стеценко, рушила у напрямку міста Бердянськ 12 березня 2022 року. Тоді на підконтрольну Україні території вдалося доправити 500 громадян.

В головному управлінні ДСНС у Запорізькій області розповідають, що Валентин брав участь в евакуації людей з території заводу «Азовсталь». 

«Задача стояла евакуювати 165 людей із «Азовсталі», яких вивезли у фільтраційні табори на непідконтрольну Україні територію. Люди були втомлені та знесилені, діти пригнічені, бо за один день їм довелося подорослішати на ціле життя», — згадує речниця регіонального управління ДСНС Юлія Баришева.

Ця гуманітарна операція тривала з 29 квітня по 3 травня 2022 року.

«Було таке, що нашу колону, в складі якої були автобуси заповнені людьми, зупинили на блокпосту і ми простояли п’ять (!) діб. Уявіть лише, повні автобуси людей, яких потрібно кормити, дати води, заспокоїти. російським солдатам все одно. У нас була в автобусі місячна дитинка. Як раз місяць виповнився в дорозі. Ми стояли під Василівкою. Доводилось нашою службою ДСНС забезпечувати людей всім необхідним. Ми знайшли і дитяче харчування, і памперси і це при тому, що на тебе постійно дивляться росвійськові і ти не знаєш, що вони зроблять в ту чи іншу секунду. Але страшно не було. В той момент ти думаєш, в першу чергу, про тих людей, за яких ти несеш відповідальність. А тільки потім вже за себе», — розповідає чоловік.

Обстріл людей на «дорозі життя» 

Окупанти неодноразово обстрілювали гуманітарні колони. «Не соромились» стріляти і по людях, які вимушені були йти пішки так званою «Дорогою життя». Це відрізок ґрунтової дороги поблизу села Кам’янське, який розмиває під час злив. Тож, люди змушені йти пішки, а тим часом рятувальники буксують автобуси та автівки. 

«Різні були ситуації…. Приходилось вчитися, як то кажуть, на ходу, приймати іноді нестандартні рішення. Такого досвіду до 24 лютого у нас не було… Було таке, що пішки переводив людей «дорогою життя». Така собі історія… Автобуси були дуже перевантажені, після дощу дорога була непроїзна, розмита. Довелось людей пішки переводити, а в цей момент російські військові почали знущатися — з мінометів почали «накидувати» неподалік від тих місць, де люди йшли. Це були жінки і діти. Почалась паніка, люди намагаються розбігатися, а того робити не можна, бо є заміновані дороги. Ми попереджали людей, що таке може бути, просили їх не панікувати. Вдалось нам їх заспокоїти та перевести. Впевнений, що то було глузування з людей, якби росіяни хотіли в нас влучити, то 100% вони б влучили», — каже Валентин.

Йому 35 років, в лавах ДСНС перебуває з 2008 року. Чоловік говорить, що хай яка б складна ситуація не була, рятувальник повинен передати тій людині, якій допомагає, свою впевненість. Щоб вона відчула, що боєць ДСНС не має сумніву в тому, що все буде добре. 

«Треба свої емоції в першу чергу контролювати, а потім людям поради давати», — додає.

А звідки у вас ця впевненість?, — уточнюємо.

«Не знаю. От чесно. Всі дії та слова, то від душі. Знаю, якщо я того не зроблю, то ніхто не зробити. Коли ми діставалися Запоріжжя, люди дякували, обіймали. Дехто навіть заміж за мене піти хотів від радощів… Багато людей запам’яталося, саме облич багато. Але дітки запам’яталися найбільше. Особисто мені дуже шкода дітей. Повернемось до теми евакуації, тоді вони не могли зрозуміти чому вони мусять бути в тому душному автобусі, чому їм не можна вийти на вулицю. Дуже хотів якось їхнє перебування там хоч якось покращити. Казки їм читав, історії різні розповідав. До ворожих військових відчуваю ненависть. Мої відчуття можна передати цим одним словом. Вони прийшли не визволяти, а грабувати, ґвалтувати, вбивати», — каже Валентин. 

«Війна стосується не лише військових, війна стосується кожного»

Майже десять років тому Валентин став Лауреатом Всеукраїнської акції Герой рятувальник року, врятувавши поза службою двох дітей на пожежі. Подія сталася 9 травня 2013 року у смт Степногірськ.

«Я був вихідний в той день і ми з товаришем та його дитиною вийшли на дитячий майданчик. Дитина гуляла, а ми розмовляли. Раптом я побачив, що в багатоповерховому будинку, на восьмому поверсі сталася пожежа. Я викликав «101» і сам, не втрачаючи час, побіг туди. Було дуже сильне задимлення і вогонь. Я обходив сусідні квартири, казав аби люди швидше виходили на вулицю, бо міг і газ вибухнути, і що завгодно могло бути. В під’їзді було вже дуже сильне задимлення, непідготовленій людині було б важко там знаходитись. Краєм вуха почув, що на 9-му поверсі дитячий голос кличе на допомогу. Я був на тому поверсі, стукав в ту квартиру, звідки доносились крики, але діти в той момент були на балконі і не чули. В квартирі було двоє дітей. Я їх заспокоїв і ми швидко вийшли на вулицю», — згадує історію порятунку боєць ДСНС.

У 2015 році рятувальник отримав Премію Кабінету Міністрів України та удостоївся високої відзнаки в номінації «За особливу мужність», а саме Медаль КМУ «За особливі досягнення молоді у розбудові України».

Валентин говорить, якщо людина не впевнена в своїх діях, то краще не починати і це стосується будь-чого.

«Ми також працюємо на розбиранні завалів після ворожих обстрілів. Швидко навчились… довелось навчитись. Від нашої роботи залежить і наше життя, і життя містян. Вся наша служба дуже згуртовано працює. Коли бачимо людей, які йдуть нам допомогти, то гордість всередині відчуваю за нашу націю. Не може бути такого, що «моя хата з краю». Війна стосується не лише військових, війна стосується кожного», — говорить Валентин. 

Після перемоги він каже, що обов’язково поїде відпочивати в український Крим. Там колись служив строкову службу в Севастополі, а потім їздив відпочивати туди. 

«Все буде добре. Ще трошки треба потерпіти і ми повернемось до мирного життя», — впевнений рятувальник.