До початку повномасштабного вторгнення він виконував звичні обов’язки поліцейського офіцера Степногірської громади, нині — надає домедичну допомогу пораненим внаслідок ворожих обстрілів, допомагає евакуюватися, розвозить гуманітарну допомогу, будівельні матеріали, проводить роз’яснювальну роботу серед населення.

Під час одного з виїздів до прифронтового Степногірська, журналісти 061 познайомились з правоохоронцем, ветераном АТО/ООС Андрієм Хоменком. На початку війни чоловік супроводжував евакуаційні колони, які йшли з Маріуполя та нині захоплених територій Запорізької області.

Як війна змінила роботу поліцейського офіцера громади — читайте далі.

Курси від парамедиків навчили рятувати життя

«Цей день не забудеш ніколи. 24 лютого 2022 року, 5-та година ранку, оголосили збір по тривозі. Викликали весь особовий склад, до нас вийшов начальник обласної Нацполіції. Ми всі чекали новин, бо першу годину ніхто нічого не розумів і дуже хотів вірити в те, що то не жарт, а якесь непорозуміння. Проте, коли почалось бомбардування, всі все зрозуміли. Я перший день працював в громаді, але інформації було зовсім обмаль. Коли до Василівки підійшли війська РФ, з’явилася лінія розмежування. Тоді частина особового складу евакуювалася до Запоріжжя», — згадує події того часу Андрій.

Він став «шерифом» Степногірська у 2021 році, перед тим пройшов спеціальні медичні курси. На яких, протягом 3,5 місяців найкращі інструктори-парамедики вчили правоохоронців надавати домедичну допомогу. Тоді він і уявити собі не міг, що всі ті знання стануть у нагоді не через побутові скандали та розбій, а через збройну агресію росіян.

Евакуаційні колони та пробиті колеса

«Коли почали виїжджати евакуаційні колони з окупованих територій, у нас були автомобілі, які ми встигли вивезти з Василівки перед тим, як її захопили. Ми супроводжували ці колони впродовж кількох місяців — зранку і до ночі. Ми забирали людей в Кам’янському і супроводжували безпечними маршрутами до Запоріжжя. Такої роботи ми раніше не робили, ця функція додалась до нашої роботи», — говорить Андрій.

Він розповідає, як колони людей їхали на розбитих машинах, на яких них фактично не було шин.

«Запаски шукали, просили волонтерів про допомогу, ставили колеса. Радіус вже не мав значення, головне, щоб прикрутилось те колесо і машина поїхала. У людей закінчувався бензин і ми їздили із каністрами і навіть пластиковими бутилками, адже найближча заправка була вже у Запоріжжі. Тому в багажнику у нас завжди літрів 5-10 бензину було в запасі. Дякуємо волонтерам, вони дуже допомагають і тоді допомагали. Важкі часи згуртували людей», — розповідає він.

За словами Андрія, коли виїжджали колони з Маріуполя, люди плакали тільки-но бачили українських правоохоронців.

«Сльози радості. Дуже хотіли чи обійняти нас, чи пригостити чимось. У нас також були сльози на очах, коли бачили, наприклад, посічену машину, а в ній дитина», — ділиться спогадами чоловік.

Андрій згадує дні, коли колони людей їхали під обстрілами окупантів. Більше того, в одну з машин влучив снаряд і вона загорілася, правоохоронці витягали родину з дитиною і намагалися заспокоїти інших людей.

«Коли ставався обстріл, то людей з колони накривала паніка і вони зовсім нікого не чули. Паніка — це найстрашніше. Евакуація в таких умовах дуже повільно відбувалась, а стояти на тому напрямку було дуже небезпечно, бо відрізок траси дуже обстрілювався, туди долітало все, що тільки можна і ворог закидав снарядами.

Потім ми зрозуміли, що треба робити колони меншими. Так і швидше, і безпечніше. Набили руку, як то кажуть», — розповідає поліцейський.

Пан Андрій не приховував, роботи було багато і як її виконувати, в жодних підручниках не написано. Вчились на власному досвіді і помилках.

«Запаски, вода, бензин, ліки — все було. Мінімальний перелік необхідного формували виходячи з досвіду. Бувало так, що за одну зміну 3 колеса на своїх машинах міняли, бо уламків багато, пробивали колеса, ворог гатив постійно. 450-500 км за день намотували», — каже.

А потім окупанти почали тримати колони у Василівці по кілька днів, ще трохи згодом «дорогу життя» закрили зовсім.

Навчились розрізняти снаряди

Підполковник Андрій Хоменко сьогодні чесно каже, що на початку повномасштабної війни було справді страшно.

«Як снаряди розриваються, я раніше лише тільки по тєлєку бачив. Потом, почали їздити і фіксувати наслідки із слідчо-оперативними групами. Починалися обстріли і бігли в підвали, стіни трусилися, штукатурка сипалась. Страшно було. Звикнути до цього не можна, але відчуття страху потроху притупилось. Зараз можу сказати, що по моїй громаді прилітає все — міномети, «Гради», «Урагани», «Смерчі», авіація ворожа гатить. Багато «прильотів» в багатоповерхівки. По дахах бомблять, побиті 8-9 поверхи. Потім, коли почали касетними боєприпасами бити, у нас додався ще один напрямок діяльності — роз’яснювальна робота. Фотографували снаряди, скидали в чати рятувальникам і вони говорили, що треба швидко людей звідти забрати чи ще щось. Потім швидко приїжджали сапери, рятувальники», — додає Хоменко.

Ворог вбиває та калічить мирне населення

Поки йдемо з Андрієм по Степногірську, він показує місце, де на початку травня стався сильний обстріл.

«Людина отримувала «гуманітарний» хліб і поверталась додому. Це було близько 13:00. Почався обстріл. Один із снарядів влучив в будинок, а уламок пошкодив ногу чоловіку, який йшов повз. Це сталося на очах іншого чоловіка, який нам зателефонував. Ми швидко приїхали. Наложили турнікет, віднесли в безпечне місце постраждалого і звідти вже швидка його забрала. Уламки дуже небезпечні. Вони перебивають кістки, якщо вчасно не надати допомогу, то людина чи кінцівку втратить, чи кров’ю стече», — розповідає Андрій і загадує випадок, коли після обстрілу один з місцевих мешканців вирішив вийти на балкон, аби глянути, де ж воно бахнуло. В цей час стався другий обстріл і чоловіка вбило.

Нині у Степногірську з 4500 тисяч населення залишилось 850 людей. Загалом, у громаді, до якої входило 8 сіл, було 12000 населення. Але наразі 4 села окуповані.

Місцева влада та правоохоронці просять людей, особливо родини з дітьми, пенсіонерів, виїхати в безпечні місця. Більшість з них, погоджується лише після того, як ворожі снаряди знищать їхнє майно.

«Перший час ми майже не спали — по 2-4 години на добу, вихідних не було і втоми не було, на адреналіні працювали. Ми розуміємо, що від нас багато залежить всього і люди почувають себе безпечно, коли ми поруч. З головою громади ми постійно на зв’язку. Працівники «Обленерго» великі молодці. Вони під обстрілами працюють, 2-3 за день перебиває ворог лінії електропередач», — каже Андрій.

Під час розмови він постійно відповідає на телефонні дзвінки: то місцеві мешканці повідомляють про те, що їм потрібен будівельний матеріал для перекриття даху, пошкодженого через обстріл, то енергетики інформують про те, що заїхали на територію і працюють над відновленням електрики, хтось згоден виїхати і просить допомогти дістатися до Запоріжжя.

Зняти «бронік»

«Першим після перемоги знімку бронежилет. Бо вже до мене приріс. Зніму і видихну», — жартує Андрій.

Він каже, що дуже хоче аби перемога швидше настала. Він говорить, що морально дуже тяжко від розуміння, що люди в окупації і виїхати не можуть.

«Коли війна закінчиться, хочу разом із своєю громадою святкувати перемогу. Роботи буде дуже багато і ми це розуміємо. Раніше люди і не знали один одного, а зараз — вже рідні», — сказав поліцейський офіцер громади.