На території Запорізької області проживають представники понад 130 національностей і народностей. До повномасштабного вторгнення у регіоні нараховувалося щонайменше 15-16 тисяч євреїв. Ми поспілкувалися з засновницею та директоркою благодійного фонду «Єврейський общинний центр Мазаль Тов» та «Хесед Мiхаель» Інесою Носенко про волонтерські проєкти під час війни, збереження національних традицій єврейського народу та єдності запоріжців перед викликами.

Чим займається Єврейський общинний центр

Інеса Носенко загадує, що до створення Єврейського общинного центру долучилася 25 років тому. На той час єврейська громада міста мала палестинські читання, збиралися історики, формувалася спільнота, що мала вже свої традиції, культурні заходи. Потім громада запросила рабина, отримала свій Сувій Тори.

“Можна вважати, що громада у якій є своя писемна Тора, написана сойфером, є місце в якій вона зберігається, є свій вчитель, а рабин —  це ж не священнослужитель, а саме вчитель, а синагога —  місце зустрічі, де люди зустрічаються для того, щоб щось запитати, познайомитися, навчитися. “Мазаль Тов” —  це не синагога. Це —  звичайний центр для звичайних людей, в якому ми займаємося волонтерством, культурою, просвітницькими проєктами, підтримкою людей з інвалідністю. Це не про те, що ми хапаємося за все, бо не знаємо, чим зайнятися. Для мене це про відповідальність, а общинна —  це про щось родинне, бо поряд є люди, які стали для нас родиною, попри віросповідання та національність, —  каже Інеса Носенко.

“Мазаль Тов” реалізує проєкти для дітей та дорослих, а «Хесед Мiхаель»  спрямовує свої зусилля саме на допомогу літнім людям, супровід людей похилого віку з інвалідністю та підтримку жертв Голокосту. 

У будинку ім. Макса Гранта, де розташований Єврейський общинний центр Запоріжжя, збудований дитячий майданчик та є табір денного перебування для школярів, а батьки дітлахів проводять вільний час у сімейному клубі «Штейтл».

“Матусі та татусі також хочуть спілкуватися. Ми сьогодні всі в стані стресу. Для його подолання у нас сьогодні працює центр подолання або профілактики травми, без обмежень за віком, статтю чи нозологіями. Є люди, які приходять з інвалідністю або травмовані з різних причин. Є, ті, хто знають, що таке бути біженцем і що таке втратити все”, —  розповідає Інесса.

Партнери та донори, що співпрацювали з організацією до 24 лютого 2022 року, після повномасштабної війни повідомили, що готові підтримувати спільноту, яка залишається у Запоріжжі й готові допомогти закривати першочергові потреби. Тоді на базі центру з’явився гуманітарний штаб, який годував, надавав медичну допомогу, теплові прилади, гігієну.

“Мазаль Тов”  об’єдналися в цей період з різними партнерськими організаціями в гуманітарній сфері. 

“Якщо мета не отримати гроші, а розв’язувати проблеми цільової аудиторії, тоді роль партнерської мережі неоціненна”, —  наголошує наша співрозмовниця.

Організація також займається питаннями щодо розбудови доступного середовища для людей з інвалідністю. 

“Ранок у мене почався з того, що Рада безбар’єрності запросила нас усіх взяти участь в оцінці процесів зі створення безбар’єрного середовища у житловому секторі. І ми там великою групою бігали по дев’ятиповерхівках Бабурки й дивилися, що там можна зробити. Чому я цим займаюся? Бо в моїй родині є люди з інвалідністю, люди, які на милицях;  люди, які у кріслах колісних. І оце теж такий напрямок, який ми розвиваємо”, —  каже Носенко.

Окремим центром гордості є проєкт «Етносело» – простір для екологічних і культурних ініціатив, створений волонтерами. Під час повномасштабного вторгнення він став шелтером для мешканців регіону, які змушені були покинути свої домівки. Зараз там влітку проводять локальні табори, ретрити та тренінги для громадського сектору та волонтерів.

Реалізовувати та підтримувати різноманітні проєкти допомагають фахівці, а також десятки волонтерів.

Про зміну пріоритетів та роботу під час війни

Головна зміна – це розширення діяльності, створення окремого гуманітарного напрямку, також додався психологічний центр та гаряча лінія.

“Частіше стали звертатися люди, які працюють з людьми з інвалідністю. Ця модель “рівний — рівному”, яка дала свій результат. Волонтерський центр, він тільки розширився, до нас багато людей приходили, бо не знали, куди себе подіти. Вони нам буквально казали: “помру, якщо не будуть поруч””, —  каже наша співрозмовниця.

За цей час команда організації, а особливо «Хесед Мiхаель»також зазнав й чимало людських втрат. Директоркою “Хеседа” Інеса стала лише пів року тому. Вона отримала неочікувану пропозицію стати керівницею організації, де одним з підопічних є її батько. Вона каже, що погодилась, оскільки знає з власного досвіду про біль кожної людини, що потребує патронажу. Діяльність “Хесед” розповсюджувалась до повномасштабного вторгнення не лише на Запоріжжя, але ще й на Мелітополь та Маріуполь. 

“Я навіть не хочу говорити про цифри втрат. Одна з наших працівниць залишалася зі своєю літньою, немобільною матусею в Маріуполі, бо боялася її покинути одну, а потім вона вийшла за їжею і загинула, а її мати після помирає від голоду у підвалі… Ще одна з наших працівниць лишилася зі  своєю багатодітною донькою. Молодшій дитині на той момент виповнилося кілька тижнів, вона народилася напередодні війни. Вона її погодувала і вийшла подихати повітрям. Загинула. Про це дуже боляче говорити. Це неймовірне горе. Ми просто заборонили собі плакати. Нема часу на сльози, адже у мене є 500 підопічних в одній організації й 3 тисячі в іншій: всі вони потребують допомоги”, —  каже Інеса Носенко.

До прикладу, частина команди Єврейського общинного центру, а особливо з гуманітарного штабу  —  це представники ВПО, які на власному досвіді знають про весь біль людей, які змушені покинути свої домівки.

Головна мета на цей рік —  зберегти програми допомоги для тих, хто опинився у скрутній ситуації та розвивати нові спроможності в різних сферах. 

Про збереження національних традицій, ксенофобію та партнерства

Якщо говорити про потреби єврейської громади та збереження національної ідентичності, то дуже не вистачає збереження їдишу.

“Сьогодні потроху їдиш, іде із життя. І тому хоча б на рівні якихось там слів мені дуже-дуже хочеться зберігати цю мову. Це мене, звісно, так непокоїть. При цьому не можна сказати, що у Запоріжжі не хочуть вивчати мову —  є дві єврейські школи, і дитячий садок, і синагога працює, і збереглася стара синагога, вона там навіть відновляється. І ми проводимо різні культурні заходи, святкування”, —  пояснює Носенко.

Інеса каже, що їй дуже подобається, що люди у Запоріжжі готові слухати й досить відкриті до міжнаціональних зв’язків. Є дуже багато партнерств всередині громадської організації “Сузір’я”.

“Я дуже непокоїлася, як буде все відбуватися після жовтневих подій (7 жовтня 2023 рік —  напад ХАМАС на Ізраїль, —  прим. ред). Скажімо, мої партнери з Каліфорнії зазначили, що одна із найстрашніших проблем у них у громаді —  це саме антисемітські погроми. Я обожнюю Запоріжжя, яке я вважаю одним із найбільш толерантних полікультурних міст”, —   каже наша героїня.

Звичайно, що іноді ще можна відчути певні антисемітські на ксенофобські настрої. Інеса Носенко зазначає, що вперше дізналася, що таке єврейство та почула слова “жидовка” в ранньому дитинстві, але вже у свідомому житті вже частіше чула більше про побутовий антисемітизм та стереотипні уявлення людей про євреїв.

“Я навіть колись робила з Анжелікою Біловою з  ромської громади спільний проєкт “Табір толерантності”, який присвятили розвінчанню стереотипів. В мережі можна побачити 5 роликів «Толерантність соціальна» та «Толерантність міжнаціональна», де ми показали такі фільмовані варіанти, як, наприклад, людина маломобільна може бути більш спроможною, ніж людина без різних нозологій або нормотипова, як їх називають. І так само ми показали стереотипи про представників різних національностей”, —  згадує Інеса Іссаківна.

Вона впевнена, що подолати такі ксенофобські настрої можливо саме через інформаційні, просвітницькі та освітні компанії. Нещодавно 27 січня Організація Об’єднаних Націй традиційно відзначала Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Цей день був встановлений Генеральною Асамблеєю ООН у 2005 році, щоб вшанувати пам’ять мільйонів євреїв та представників інших національностей, які стали жертвами нацистського режиму під час Другої світової війни. Дата 27 січня обрана тому, що цього дня у 1945 році війська 1- го Українського фронту звільнили концентраційний табір Аушвіц-Біркенау.

Голова організації каже, що одночасно зі збереженням єврейської традиції, важливим є підсилення голосу України на міжнародній арені. 

“Безпосередньо у мене є кілька моїх людей, які живуть у різних країнах і доносять важливі меседжі. Ми робимо невеличкі ролики на 1,5 хвилини про 100 днів іншої реальності. Ми демонструємо наслідки вибухів і показуємо, що ми в цей час робимо. Партнери, які раніше просто споглядали за цим, умовно після 1000 дня сказали, що готові умовно давати кошти на встановлення вікон. Ми не хочемо плакатися. Всі ті історії, які ми розсилаємо через наших людей в інших країнах —  це історії про подолання проблем, досягнення якогось успіху”, —  зазначає наостанок наша героїня.