Запорізька співачка, солістка відомого гурту «FAR4» Сабіна Сафарлі з початку повномасштабної війни разом із чоловіком та колегами по цеху волонтерить та проводить благодійні концерти, щоб зібрати кошти на купівлю автомобілів та необхідної техніки для українських воїнів. 061 дізнався у Сабіни про місію, яку зараз несуть артисти, як війна змінила життя співачки і які емоції її переповнювали під час виступу у військовому шпиталі.

Ми зустрічаємося з Сабіною відразу ж після благодійного концерту, який гурт «FAR4» проводить просто неба разом з талановитим скрипалем гурту Khorta Михайлом Савицьким, що зараз також захищає Україну. Музиканти поставили перед собою дуже важливу мету — допомогти зібрати гроші на автомобіль для однієї з наших частин ЗСУ. Саме в цій частині служить батько соліста гурту Міші Герасимчука. Допомагати хлопцям прийшли актор Юра Драненко, журналіст та музикант Юра Юрченко, які були ведучими благодійного аукціону. Запорізькі волонтери віддали для лотів патріотичні принтовані футболки, фотографи принесли пазл з картою України, а військовослужбовці передали унікальний снаряд з передової, який також вдалося розіграти на аукціоні. Загалом за один вечір «FAR4» завдяки запальним пісням та дружній атмосфері зібрали 35 тисяч гривень. Зупинятися на цьому музиканти не збираються і будуть проводити благодійні концерти на постійній основі.

Кому прийшла така ідея провести благодійний концерт під відкритим небом?

Ідея виникла після того, як з’явилася така потреба. Ми знаємо, хто з наших близьких, родичів, друзів зараз служить. Ось папа Міші сказав, що їм дуже потрібен на передовій автомобіль. Ми подумали, що можемо для цього зробити, і прийшла така ідея відіграти благодійний концерт, щоб зібрати донати на допомогу нашим хлопцям.

Це перший такий благодійний концерт на підтримку військових у Запоріжжя чи ні?

Мій чоловік Олександр Котенко (він також є продюсером гурту «FAR4») у соцмережах зібрав вже далеко не на один автомобіль саме через свою персону, завдяки знайомим та друзям. Якщо казати, про благодійну допомогу через незнайомих людей, це вперше. Хоча ми вже виступали у військовому шпиталі, у благодійному волонтерському центрі «Паляниця», скоро у нас ще один благодійний виступ у «Розенталі», де збираємо кошти для ще одного підрозділу.

А ця автівка, на яку збирали кошти, кажуть, що вона вже замовлена і залишилося її перегнати?

Так. Розумієте для того, щоб купити автівку потрібні гроші, а ще для цього потрібна сама автівка. Наскільки мені відомо, то в Польші вже немає тих машин, які нам потрібні. Бо всі вони вже тут. На передовій автомобілі на вагу золота і, на жаль, не завжди вони можуть там довго прослужити. Це як розхідний матеріал. Ми сподіваємося, що саме ця автівка прослужить довго на захисті запорізького краю.

Автівку, що нам потрібна, забронювали вже десь у Брюсселі наші запорізькі хлопці, що живуть там вже більше 5-6 років. Вони дуже нам допомагають: шукають необхідні машини, перевіряють їх справність. Ви ж розумієте, що передати на передову авто, яке зламається через два дні – це кримінал. Ці ж хлопці приганяють їх до кордону, а звідси вже забирають. Першу автівку, яку привезли, її персонально гнав Сашко Положинський, а також Арсен Мірзоян. Значна частина наших артистів в Києві з першого дня вступила в ТРО. Там їм чесно сказали, що хлопці, якщо є у вас можливість взяти в руки гітару та мікрофон і допомагати тим, що вмієш найкраще, то це буде дуже в нагоді зараз. Там біля 12 людей, що мають перепустку, вони сідають на одну автівку, їздять по різним країнам, відіграють там виступи і повертаються до Києва. А ще зараз наші зірки ганяють нам тачки для воїнів.

Сабіно, розкажіть про ваш власний досвід, як війна змінила ваше життя?

Я в шоці досі. Ми увесь цей час з 24 лютого були у Запоріжжі і нікуди не виїжджали. Ми з усією нашою родиною, з дітьми живемо у Комунарському районі міста. Це дуже близька точка до Василівки. Коли російські загарбники в перші дні дуже швидко пересувалися, то ситуація було дуже нервовою. Мої батьки проживають на Бабурці і ми на три дні переїхали до них. Коли вже Саша почав настільки сильно волонтерити, що у нього з’явився надійний зв’язок з військовими то, вони вже сказали, що можна заспокоїтися: від обстрілів, звичайно, ніхто не застрахован, але вони далі не пройдуть. Тоді ми повернулися додому і прийняли рішення, що будемо робити все, що від нас залежить, щоб нам не довелося виїжджати.  Страх був саме за дітей, бо поїхати ми нікуди не можемо – без Сашка я нікуди не поїду, а він потрібен тут хлопцям. А я зараз волонтерю, як дружина волонтера (сміється, — прим. ред) – я його підтримую, просто підіймаю йому настрій, щоб він за мене не переживав.

Я вважаю, що поки мій чоловік шукає там машини, броніки, тепловізори, то я повинна піднімати дух наших захисників. Мені дуже цього хочеться, мені важливе це спілкування. Це моя місія. Перші місяці я не могла пройти повз військових, мені дуже хотілося їх всіх обійняти і я плакала.

Мабуть, що більша частина Запоріжжя знає, що солісти «FAR4» Сабіна Сафарлі та Михайло Герасимчук є учасниками останнього сезону шоу «Голос». Багато записів так і не вийшли в ефір і можливо, ви не можете розповідати подробиці. Але якщо казати про мотивацію, то чому ви туди пішли?

Це вже, мабуть, неважливо зовсім. Ми так змінилися за цей час. Десь півтора місяці тому у мене на телефоні закінчилася пам’ять і я подивилася, чим вона забита: у мене був такий підготовлений контент. 27 лютого мав бути випуск за моєї участі. Ми хотіли розкручувати це все, піарити, бо по секрету вам скажу, що я пройшла дуже далеко і Міша також. В минулому році ми вирішили взяти участь в «Голосі» і у нас все вийшло. Це все мало вистрілити і ми мали стати більш відомими у Запоріжжі та Україні…

Ви на початку вирішили йти разом, або якось підтягнути один одного?

Ні, насправді ні. Це вони нас знайшли. Це вже 12 сезон «Голосу» і участь вже взяли всі, хто хотів. У менеджерів по кастингу була задача шукати тих, хто міг би там бути. Ми навіть, ще дуже довго відмовлялися, бо розуміли, що зйомки будуть десь у грудні, а це буде час зимових корпоративів. Але вони нам сказали, що можуть підкоригувати дати зйомок, щоб був вибір. Але все одно це був такий дурдом! Були моменти, що я і на літак не встигла, там була купа історій, як я туди добиралася і звідти виїжджала. Був випадок, коли мені ввечері потрібно було бути на корпоративі, а літак відмінили, а місць взагалі не було, навіть на літаки «Мотор Січі». Врешті-решт я летіла ледве не на колінках у пілота. Головне, що я прилетіла і мені в цьому майже все місто допомогло.

Я не знаю, що буде далі з «Голосом», бо нічого не коментують. Не зрозуміло, чи будуть перезнімати сезон, бо за цей час стільки всього змінилося: там було стільки російський пісень, які зараз просто non grata. Я вважаю, що після завершення війни ми всі станемо іншими і почнемо все з нуля.

У вас нещодавно був виступ і військовому шпиталі перед пораненими бійцями. Розкажи про свої відчуття, що це для вас?

Це було на самому початку, один з наших перших виступів з 24 лютого.  Ми приїхали в шпиталь, а нам сказали, що актова зала зараз зайнята – там лежать поранені хлопці. Тобто їх було настільки багато, що актову залу потрібно було використовувати, щоб всіх розмістити. Ми співали прямо в коридорі, на проході. Чоловік, який нас запрошував, наголосив на тому, що якщо в цей час будуть привозити поранених, то потрібно зупинитись, адже таке буває. Благо, що все пройшло спокійно. Хлопці почали виходити на звуки, вони на початку не дивилися в очі, були такі сором’язливі. Я приблизно розумію, який це стан, бо в такій ситуації була близька для нас людина. Дуже важко підібрати якісь слова, тут взагалі нічим не втішиш, адже це боляче фізично, морально. Але вони всі сиділи, уважно слухали, а медсестри повідчиняли усі двері в палати, щоб абсолютно всім було чутно. Перші двадцять хвилин я ридала. Тобто я стояла посміхалася, а в мене з очей лилися гарячі сльози. Це були сльози вдячності, а також жалості не до них, а до ситуації, що такі молоді, сильні, добрі хлопці зараз в такому не найкращому фізичному і моральному стані. А коли вже вони почали підспівувати, аплодувати, дивитися в очі і посміхатися, то я вже заспокоїлася. Ми обмінялися цими мовчазними сльозами. Вони зрозуміли, як мені важко і почали вони вже мене підтримувати. Тоді я взяла себе в руки і нагадала собі, що зараз саме ми приїхали їх підтримати. Вважаю, що ми добре виступили, нас там так тепло зустріли.

Наскільки важлива для вас реакція твоїх слухачів. Ти підлаштовуєшся під реакцію зала?

Звичайно, що будь який виступ – це обмін енергією. В мирному, звичайному житті ми працюємо за гроші, а гроші нам платять за мурашки. Ось коли у людей є мурашки від пісні, вони відчувають насолоду то це саме те, заради чого ми виходимо на сцену. Віддача вона надважлива, адже ми все робимо для глядача, слухача. Для себе можна і вдома поспівати, дивлячись в дзеркало.

Ти вже згадувала, що 2021 рік був досить насиченим – концерти, виступи, корпоративи, «Голос», поїздки. А потім війна. І якщо через деякий час люди частково змогли адаптуватися до нових реалій та відновити чи знайти нову роботу, то людям творчих професій прийшлось пригальмувати. Як ти це переживаєш?

Моя діяльність взагалі зупинилася. Я пам’ятаю 24 лютого, як багато хто з нас з того боку, хто саме сповістив про війну. Мені вранці десь о 5 з копійками подзвонив кум з Києва, який постійно зустрічав мене в цих поїздках на шоу, ми дуже тісно спілкуємося. Він запитав мене: «де Саня?», а я не зрозуміла, чому він взагалі так рано дзвонить і лякає. І він сказав тоді: «То ви досі спите? Війна почалася». Саме в цей момент я чую вибух, мабуть, десь на полігоні. Я вже тоді не могла говорити, не могла усвідомити, що відбувається, можливо вони вже заходять до міста, що це за постріли. Це тоді ніхто з нам не розбирався в війні, а зараз майже кожен знає, що таке розгрузка, сумки, прильоти, вильоти, ППО, сирена.  В той ранок діти ще спали, з мене зійшов цей ступор і я мала зрозуміти, що відбувається. Була така невідомість – куди тікати, куди їхати, що робити. Про кар’єру я взагалі не думала два місяці, поки не зустріла на вулиці знайомого, а він у мене запитав: «То, що тебе так і не показали в «Голосі?» І тільки тоді, я взагалі згадала про цей проєкт, але це все стало таким неважливим. Окрім сім’ї, окрім того, щоб всі рідні були живі і здорові і ми, найголовніше, залишилися вдома.

Ти вже казала, що без чоловіка нікуди не поїхала б. А ви протягом цих майже 4 місяців думали над тим, аби поїхати з родиною у більш безпечне місце, можливо не за кордон, але в інші регіони?

Ні, взагалі.  Я хочу, щоб усі зрозуміли, що я ж адекватна матір, що може оцінити ризики. Якщо вони б заходили в Запоріжжя, то я б сіла з дітьми і поїхала. У мене багато родичів в Іспанії, Азербайджані, там батьківщина мого тата. Мені було куди поїхати, але коли тривожність спала, то ми зрозуміли з чоловіком, що ми маємо допомагати хлопцям, що боронять нас.

Ви зараз змінили репертуар і у вас 99% пісень українською. Як ви вважаєте, чи можна через музику осмислювати події війни, що відбуваються навколо нас?

Це дуже болюча тема для нас, як для гурту, що співав на весіллях і підлаштовувався під людей, під їх бажання. Також ми виступали в нічних клубах, де репертуар розважальний і російський. У нас так сталося, що дуже багато контенту —  і телебачення, і музика, і Yotube йшло з Росії. Коли почалася війна, то ми перекроїли свій репертуар. Всі російські виконавці, окрім Макаревича та ще декількох артистів, що підтримали Україну,  бо навіть, ті, хто промовчав і взагалі не висказав свою позицію щодо нападу Росії на Україну, то вони були викреслені з репертуару. Але у нас в репертуарі взагалі було досить багато українських пісень, у нас дуже багато крутих виконавців. Зараз коли ти їдеш у машині і слухаєш радіо, то там іноді звучать такі незрозумілі пісні і я відчуваю, що є гостра необхідність створювати власні українські пісні. Тому не «Голос», так авторський матеріал. Я впевнена, що у нас все вийде, попри усі складнощі, ми будемо писати авторську музику. Нам потрібен для цього час. Бо один з наших учасників застряг в Енергодарі і не може виїхати, другий наш хлопець басист  він з Марганця. Він працює на шахті і є складнощі з топливом, тобто зараз не зовсім ті часи, коли можна спокійно збиратися і створювати музику. Для цього потрібні репетиції, обговорення і так далі. Зараз ми трохи не мобільні в цьому плані, але тексти пишуться, музика пишеться. Я думаю, що для багатьох музикантів саме час писати авторську музику. Радіо потребує свіжої крові – потрібні нові зірки, нові обличчя, пісні.

Чи є у тебе мрія, що ти першим чином зробиш, після нашої перемоги?

В першу чергу ми пообіцяли дітям, що як тільки відновиться авіасполучення, то ми поїдемо обов’язково на відпочинок. Я не знаю, чи можна таке говорити, але мій чоловік Саша дуже давно займається боксом і ми будемо давати прочухана русні. Це місія усіх адекватних людей, бо так як вони поводять себе в житті та на відпочинку, має зустріти якесь покарання.