Тетяна Шевченко більшу частину життя прожила в маленькому селі під Кропивницьким. Вона працювала молодшою медичною працівницею в психіатричній лікарні. Коли діти підросли, Тетяна вирішила кардинально змінити своє життя. Вона зібрала речі й переїхала до Запоріжжя в пошуках нової роботи. Вже 16 років вона працює водійкою трамваїв в комунальному підприємстві “Запоріжелектротранс”. Ми розпитали у нашої героїні про вибір професії та початок кар’єри, взаємодію з пасажирами та як війна вплинула на роботу комунального транспорту

Про курси водіїв та перший робочий день

Після переїзду до Запоріжжя перший рік Тетяна працювала кондукторкою. А потім випадково побачила оголошення про набір на курси водіїв електротранспорту. Вибір був між трамваєм та тролейбусом, але вона обрала саме трамвай через те, що це більш безпечно. При цьому робота водія трамвая лише на перший погляд, може здатися розслабленою — давиш на педальки, газ, гальмо, навіть кермувати не треба. Але насправді це заняття місцями навіть екстремальне.

“Навчання тоді тривало пів року разом з практикою і з теорією. Я не скажу, що мені щось було надзвичайно складно, адже я навчалася в технічному коледжі. Але пам’ятаю, що коли вперше була на практиці, то відчула, що все виглядає трошки інакше, ніж в теорії. Найбільш страшним для мене було і є — спровокувати ДТП чи зачепити якимось чином дорогу автівку”, —  згадує Тетяна.

Вона досі пам’ятає свій перший робочий день в кабіні водія. Було дуже багато хвилювань, бо вперше вона поїхала без наставника і відчувала вкрай велику відповідальність за всіх пасажирів.

“Мій перший рейс був по маршруту №14. Водіям-новачкам найчастіше дають саме 10 та 14 маршрут, бо вони більш-менш по рівному шляху прямують, без якихось серйозних підйомів чи спусків. Треба було уважно дивитися за всім: за дорогою, за водіями, за пішоходами,  за пасажирами, щоб ніхто не впав при вході чи виході.  Страшно було, але мені вдалося перебороти свою тривогу. Я собі сказала: потрібно взяти себе в руки. Люди ж покладають на мене сподівання і я маю їх не підвести, бо я професіонал”, — чесно зізнається наша героїня.

Про початок повномасштабного вторгнення та власні відчуття

Найбільш болісним для Тетяни був ранок 24 лютого 2022 року. Вона напередодні пізно завершила свою зміну й повернулася додому о другій годині ночі, а на ранок прокинулася від телефонного дзвінка доньки, яка проживає в іншому місті.  Каже одразу не змогла ні зрозуміти, ні повірити про яку велику війну вона каже. А коли вже прочитала новини, то жахнулася.

“Було дуже страшно. Навіть у повітрі відчувалася паніка. Люди кинулися хто куди: хтось знімав кошти в банкоматі, хтось намагався отримати бензин на АЗС, черги були в аптеках та магазинах. Люди не знали, що робити та що їх очікує. При цьому ми рух не зупиняли. Всі наші водії виходили на роботу, як зазвичай. А що робити, люди працюють, треба їх возити”, —  просто пояснює водійка трамвая.

При цьому Тетяна згадує, що найскладніша ситуація була на залізничному вокзалі. Туди навіть певний час був припинений рух комунальному транспорту, бо люди просто кидали машини та бігли до поїздів. 

Два роки електротранспорт у Запоріжжі працював безкоштовно абсолютно для всіх категорій населення. І ця підтримка була надзвичайно важливою для тих, хто втратив засоби для забезпечення. 

“В перші місяці вторгнення, у Запоріжжі особливо відчутно було, що люди згуртувалися в одну купку.  Коли ми їздили, були вимкнені світлофори, освітлення. Ми їхали по темному, і переїжджаючи перехрестя,  машини теж зупинялися. Було дуже помітно, що люди хочуть один одному допомогти, чимось підтримати, якось по-іншому себе вели”, —  згадує пані Тетяна.

Попри те, що вона не має закріпленого маршруту та виїздить на різні, все одно має вже купу знайомих пасажирів, які впізнають її, а вона знає якісь їх особливості. До прикладу, влітку у неї була одна колоритна пасажирка, яка подорожувала ледь не кожен день в компанії з гусаком, який весь час йшов поруч і своїми крилами охороняв господарку.

Прокинутися о 3 годині ранку: як виглядає звичайний робочий день водійки трамвая

Зараз Тетяна Шевченко працює водієм у так званому “піковому режимі”. Це означає, що вона не закріплена за певним маршрутом чи вагоном, а працює за графіком на різних маршрутах в пікові години —  вранці та ввечері, коли є найбільший потік пасажирів.

Перший виїзд на маршрут вранці розпочинається о 4:53. Щоб встигнути на роботу, Тетяна просинається в 3.30 ранку. Вона каже, що живе поруч з місцем роботи й з собою завжди бере, як талісман ікону Святої мучениці Тетяні. Вона щиро вірить, що саме вона захищає та оберігає її у найскладніші часи.

“Я приходжу на роботу зараз на пів години раніше, бо потрібен час, щоб прогріти вагон у мороз, записати квитки та ще зробити певну роботу до того, як потрібно виїхати з депо. Ті, хто працюють на першому випуску, вони дивляться на рейки, чи за ніч нічого не сталося, нічого не випало, чи все нормально з проводом. Нам потрібно уважно звернути на все увагу, щоб інші не заїхали на ділянку шляху, на якій немає руху й щоб люди не стояли та не мерзли” —  пояснює Тетяна.

Вона показує нам своє робоче місце в вагоні, який за декілька хвилин вона має випустити на маршрут з трамвайного депо. Першим чином вона оглядає салон, перевіряє напругу, гальмо. На панелі приладів безліч кнопок: запалювання, кнопки дверей, екстреної відключення напруги… Під правою рукою — мотузка, як гудок у пароплавах, тільки ця відводить струмоприймач від проводів. Поруч знаходиться мікрофон гучного зв’язку, який використовують зазвичай для екстрених оголошень, або ж коли є якісь неполадки з автоматичним диктофоном із начитуванням зупинок.

Також в трамваях є тривожна кнопка в кабіні водія, яку встановили ще до війни після одного з випадків нападу на водія.

Ще будь-якому водієві трамвая необхідна металева палиця для ручного перекладу рейок, ви напевно бачили, як водії іноді виходять і колупаються нею в землі.

Обідня перерва триває 45 хвилин. Поїсти водії можуть на кінцевих зупинках, де є кімнати відпочинку, де можна розігріти їжу та трошки відпочити.

Тетяна каже, що часто пасажири забувають в салоні особисті речі. Найчастіше сумочки, продукти, парасольки, документи. Всі загублені речі передають людям. Вдячні пасажири часто лишають подяки, навіть за якісь дрібниці —  красиву українську мову; за те, що водій почекав пасажирів та багато іншого. Керівництво винагороджує водія за подяку. 

Про взаємопідтримку колег та безпекову ситуацію

За даними КП Запоріжелектротранс на кінець 2024 року, вони мали 139 трамваїв, з яких лише 50 експлуатувалися. В гендерному розрізі в трамвайному парку нараховується близько 70% жінок-водійок і лише 30% чоловіків-водіїв.

Тетяна розказує, що колектив підприємства дружній і всі водії, диспетчери, регулювальники та інші спеціалісти підтримують один одного, підказують, як діяти, якщо щось зламалося; завжди допомагають тим, хто потрапив в біду. Особливо всіх вразила трагічна ситуація, що сталася 8 січня біля прохідної одного з підприємств Запоріжжя, де під час атаки КАБами в трамваї загинули двоє людей та ще кілька пасажирів травмувалися.

“Я чула, що того вечора щось бахнуло. Через рацію повідомили, що зупинився рух на тій ділянці. Загалом причину не кажуть, бо рацію ж чують не лише водії, але й пасажири, а ми не маємо права допустити паніку. Тож про саму трагедію я дізналася з нашої групи у Facebook. Перша думка —  допомогти й фізично і психологічно. Я навіть не уявляю, які емоції були у водійки, тому що це страшно. Я думаю, що в неї досі такий страх живе всередині, тому що воно не проходить просто так”, —  розказує наша героїня.

Тепер у кожному вагоні трамвая є QR-код з картою найближчих укриттів. При оголошенні повітряної тривоги, водії повідомляють пасажирів в салоні про необхідність пройти в укриття і зазначають, де знаходиться найближче сховище до зупинки. У екстрених випадках згідно зі спеціальною інструкцією водії також мають покинути трамваї й бігти до укриття.

“Ми зупиняємо вагон, людям пропонуємо пройти, самі теж закриваємо все, знімаємо пантограф, щоб вагон був без напруги.  Все вимикаємо, зачиняємо вагон, йдемо так само з пасажирами до укриття. Загалом на все це разом з попередженням пасажирів знадобиться до трьох хвилин часу”, —  пояснює водійка.