Цього тижня Бердянськ відзначав День міста. 197-й день народження святкували у Запоріжжі, Львові та Києві. Як зазначила начальниця Бердянської МВА Вікторія Галіціна, перше в історії України релоковане свято — День Бердянська — зібрало понад 1500 гостей, а вулиці вищезгаданих міст на один день наповнилися шумом моря, криками мартинів та ароматом смажених бердянських бичків.

“Це не було святкування в класичному розумінні, бо святкувати ми будемо після перемоги. Цей захід проводився для того, щоб нагадати людям, що є окуповані міста, бо з часом все забувається, на жаль. По-друге, — це для об’єднання людей. Адже у заходах взяли участь і бердянці, які чекають деокупації та повернення додому, і ті, хто колись відпочивав у місті”, — говорить Галіціна.

За її словами, після вторгнення рф Бердянськ вимушено покинули 50-60% людей. Це близько 60 тисяч людей. За даними військової адміністрації, у Запоріжжі мешкає від 12 до 15 тысяч бердянців, багато людей знайшли прихисток на Дніпропетровщині та Львівщині.

“На жаль, мусимо констатувати, що є люди, які повертаються додому. Це ті, хто не може знайти роботу, в кого немає коштів на оренду житла. Крім того, окупаційна влада оголосила про так звану націоналізацію майна і люди бояться, що в них відберуть житло, яке вони залишили”, — говорить пані Вікторія.

Вона сама зізнається, що дуже скучила за домом. На одній з локації, що підготували спеціально до Дня Бердянська, можна було написати листа чи побажання знайомим та рідним.

“Напишу мамі і татові листівку та віддам після повернення додому”, — додала вона.

Ідея провести святкування у релокованому форматі належить громадській організації “Міць Азову”. Разом з волонтерами, бердянцями, представниками міської влади та за підтримки міжнародних організацій було розроблено програму: створено мінікопії справжнього бердянського маяка, відомих скульптур “Бичок-годувальник”, “Хлопчик-рибалка”, “Крісло бажань” та інші.

У Запоріжжі на одній з локацій розгорнули мапу Бердянска, де люди відмічали свій дім, або ж місця, які були найулюбленішими, на іншій — вишивали панно — “Серце Азова”, яке є офіційним символом міста.

Одна з вишивальниць — волонтерка Тетяна Іларіонова. Жінка розповіла, що для неї дуже важливо те, що про її рідний Бердянськ не забувають.

“У мене два сина, обидва воюють: один тут — на Запорізькому напрямку, інший — в Ізраїлі. Так вийшло, що у мене дві війни. В окупації ми прожили місяць і потім змогли виїхати, але це було дуже важко. На російських блокпостах перевіряли всі речі. Один з російських солдатів підійшов до мене і сказав: “он там снайпер, если выйдешь из машины, то он увидит”. Наших хлопців роздягали до трусів. Всі наші документи я заховала, їх не знайшли. Я на деякий час виїжджала за кордон і повернулась до Запоріжжя. Син пішов воювати і я є його донором, якщо з ним щось станеться. Я поруч і він про це знає”, — розповідає жінка.

Вона також працює з маленькими бердянцями. Говорить, що діти мріють про повернення в рідне місце. Коли проводився конкурс малюнка, то всі малювали Бердянськ, улюблені місця і писали: “Хочу додому”.

Координаторка святкових локацій по місту Запоріжжя, голова ГО “Сяйво надії” Оксана Антолік також поділилась своєю історію. Її родина виїхала з окупації в серпні 2022 року. Хоча правильніше, мабуть, сказати, що родина бігла з міста.

“Я очолювала (і зараз очолює) заклад культури і окупанти активно “запрошували” мене до роботи”, — каже вона і додає, що останні два тижня переховувалася на зйомних квартирах.

До Запоріжжя родина Антолік їхала 5 діб, хоча відстань між містами лише близько 200 км. Людей довго тримали у фільтраційному пункті у Василівці. Вночі чоловіки спали на землі, просто неба, а жінки та діти — в автобусі.

Оксана говорить, що ніхто не очікував, по-перше, що війна буде і по-друге, що вона буде так надовго.

На мапі Бердянська, яку розгорнули в День міста на вулиці Запоріжжя, вона поставила позначку в мікрорайоні, що називається “Азмол”. Оксана прожила там 30 років.

Її чоловік, Петро Петрович дуже пишається тим, що його дружина є однією з організаторок святкування Дня Міста. Говорить, що дуже важливо пам’ятати про окуповані міста.

“Ми виїхали 19 серпня 2022 року. Це була необхідність, бо мою жінку фсбшники дуже сильно хотіли бачити. Її шантажували аби вона пішла до них на роботу, погрожували, що посадять. Про це не могло бути мови, виїхали на “перекладних”, — згадує.

Він написав листівку рідному місту: “Бердянськ, виживи, будь ласка. Ми обов’язково повернемось і тоді вже відсвяткуємо”.