Коли вирішила виїхати з рідного, але окупованого селища до Запоріжжя, то взяла з собою найдорожче: дитину і документи. Жетон, службове посвідчення та речі, які б вказували на те, що вона — правоохоронець, жінка закопала вдома, бо брати їх із собою, означало б наражати на небезпеку всіх, з ким їхала в колоні. 

Кореспонденти 061 продовжують розповідати про різні професії через історії людей. 

Напередодні професійного свята підрозділу «дитячих» поліцейських ми зустрілись із старшою інспекторкою ювенальної превенції Василівського районного управління поліції ГУНП у Запорізькій області, майором поліції Наталею Шишковою. Вона 21 рік працює в правохоронних органах. Перший місяць повномасштабної війни жінка жила в окупації, де не було хліба, грошей і ввечері всі боялись вийти на власні подвір’я.

Наталя проживала у Василівському районі, в селищі Пришиб, а працювала — в смт Михайлівці. 

ЯК ЦЕ, КОЛИ НЕМАЄ ХЛІБА, ГРОШЕЙ І ТИ В ОКУПАЦІЇ 

«Війна застала мене вдома. О 4:50 ранку 24 лютого мені зателефонував черговий і сказав, що у нас збір по бойовій тривозі. Було неочікувано, але розмови про те, що повномасштабна війна може початися, йшли і раніше. Проте в повній мірі ніхто не розумів, що відбувається і які дії правильні. 27 лютого окупанти буквально влетіли на танках цілими колонами в наші населені пункти. Тобто пройшло лише 3 дня від початку вторгнення. Ми навіть не встигли зрозуміли, що відбувається і що треба швидко виїжджати. В пришибський школі варили борщ, готували і люди приходили. Це був кінець лютого — початок березня. Ми 1,5 місяця прожили в окупації. Застали часи, коли немає хліба і немає грошей. З колегами їздили з Пришиба в Михайлівку, возили гуманітарну допомогу людям з дітьми та тим, хто опинився в складних життєвих обставинах. Привозили все, що могли, бо у людей не було що їсти. Банкомати не працювали, магазини зачинились, можна було десь розрахуватися лише за готівку, а її не було. Потім був період, коли можна було купити щось, але відпускали лише по 2 кг цукру в одні руки і по одній маленькій пачці дріжджів. Жах. Черги були страшні», — згадує події того часу Наталя.

На початку березня, в один з днів, вони з колегами повернусь додому з чергового села і ледь встигли вийти з машини, як почули, що буквально над хатою Наталі пролетіли три снаряди. За її словами, один снаряд влучив в будинок, що неподалік, і вбив людину, яка там жила, другий — розтрощив будинок, де жила знайома родина. Всі вціліли, але жити в будинку було більше неможливо і третій — також зруйнував ще одну хату.

Коли було захоплення Василівки, загарбники встановили свої блокпости, запровадили комендантську годину та ввели режим світломаскування.

«Зачиняли все, вимикали все, бо знали, що людину можуть забирати і вивезти кудись. Був випадок, що вийшла людина покурити і не зайшла назад. Через кілька діб повернулася, після «розмови», — говорить вона.

«До вас приходили «поговорити»?, — питаємо. 

«Я думаю просто не встигли. Знаю, що до деяких наших працівників приходили, проводили обшуки, били, наставляли автомати при маленьких дітях. Було страшно за родину, людей. Зовсім була незрозуміла поведінка ворога. Вони вірили в те, що вони прийшли нас звільняти. І не розуміли негативного ставлення людей до них», — каже поліцейська.

«ТИ — ОФІЦЕР, ЗБИРАЙСЯ ТА ЇДЬ» 

Наталя навіть не намагалася приховати того, ким працює. Говорить, що було неможливо.

«Я одна обслуговувала територію колишнього Михайлівський району. Тобто у мене було 14 навчальних закладів, училища. В кожній родині, в кожному селі, в кожній установі мене знають. Дякую людям, що мене не здали. Знаю, що деякі мої колеги виїхали, а їхніх батьків тероризували і погрожували, обшуки проводили і вимагали аби вони дітям дзвонили і ті приїжджали і йшли на співпрацю з ворогом», — розповідає вона. 

Наталя говорить, що не хотіла виїжджати, точніше не могла наважитись. Бо там в неї залишився батько. Чоловік, якому в серпні цього року має виповнитись 65 років, категорично відмовився залишати дім. 

9 квітня Наталі зателефонувала колега, яка жила в іншому селі і розповіла, що відправила свою доньку до Запоріжжя. Мовляв село зайшли буряти, які б’ють, ґвалтують та вбивають. Вона закликала Наталю виїхати та врятувати свою дитину. 

«На початку війни фактично змусила доньку та її хлопця виїхати із Запоріжжі в село. Бо ми думали, що першим Запоріжжя вони спробують захопити. Мені було страшно лишати батька. Довго розмовляли і одного разу він каже: «Ти ж — офіцер, збирайся і їдь». За ніч я зібрала речі, а зранку ми поїхали. Він мене відпустив, без цього я б його не покинула», — каже. 

За словами Наталі, люди старалися не дуже афішувати про те, що хочуть виїхати. Бо знали про те, що в інших населених пунктах складали списки військових, ветеранів АТО, правоохоронців. 

ВИЇЗД

«У окупантів був порядок: о 6:30 вони заступали на своє чергування на блокпостах, а вночі — спали. Ми виїхали о 6-й ранку, щоб виїхати на трасу Харків-Сімферополь. В бік Василівки їхали і бачили то згорівші машини, то міни на узбіччі траси. На в’їзді у Василівці люди формували колони. На блокпостах орки перевіряли все: документи, сумки. Я їхала з донькою та її хлопцем, так його роздягли повністю. Мабуть татуювання шукали чи не знаю навіть що. Потім ми їхали вже на Кам’янське і не там звернули з дороги, там скрізь все заміновано. Важко дісталися до Кам’янського, а там люди молодці — вони вказівники поробили, поставили хрестики, знаки різні, куди їхати не можна. Коли ми виїхали з села, то стояли наші хлопці. Нас швидко пропускали, бо почався обстріл і півколони не встигло виїхати. Це було 10 квітня, а 11 квітня орки закрили той «коридор». Не розумію, що вони від нас хотіли і навіщо в спину стріляли. Ми їхали на «Ланосі» вшістьох. Взяли кожен по маленькій сумочці, бо місця зовсім не було. Дорогою ми пробили колесо і лише в Новоолександрівці змогли зупинитись. Я була приголомшена тим, що люди виходили їз своїх машин і нам пропонували допомогу. Дуже вразила згуртованість людей. Так само було і вдома, коли в окупації були: люди приносили і віддавали своє і не очікували, що їм щось хтось дасть у відповідь», — розповідає співрозмовниця. 

ПЕРШІ СИРЕНИ ТА НОВА РОБОТА 

У Запоріжжі Наталя почула вперше звуки сирен. Каже, що спочатку злякалася, але звикла. До Запоріжжя вона приїхала у неділю, а вже в понеділок разом з подругою вони були в обласному главку поліції. 

«Ми приїхали без жетонів, службових посвідчень. Їх ми закопали в надійному місці. З собою не брали аби не наражати на небезпеку людей, з якими їхали. Отримали нове посвідчення і вийшли на роботу. Перший час ми несли службу на охоронюваних об’єктах, працювали добу на добу. Цілу добу бути в бронежилетах — дуже важко. Потім чергували на Новій пошті, де трошки інший графік був. Потім були у складі пішого патруля. Важко було вночі, бо все ж закрито. Зараз я працюю в складі евакуаційної групи. Їх всього дві на область. Перші мої виїзди були в Оріхів, ми вивозили родини з дітьми. Всіх дітей звідти вивезли і тепер ми працюємо на напрямку Степногірської ОТГ, а друга група працює в напрямку Гуляйполя», — каже пані Наталя. 

Вона згадала, як вмовляла виїхати із Степногірська родини. Коли одна з родин погодилась виїхати, то містечко сильно бомбили і евакуація могла не відбутися. 

«В Степногірську є третій мікрорайон і там — 9-поверховий будинок, який прострілюється з усіх боків. В ньому жило десь десять родин і з них дві — з дітьми. Жінка з донькою все ніяк не наважувались виїхати і я їм сказала те, що нікому не обіцяю ніколи. Мовляв, як у Запоріжжі не сподобається, то особисто назад привезу. Вони шукали причини аби не їхати. Два місяці ми працювали з ними. В один з днів ми приїхали, я кажу: виводь дитину, хоч гляну чи жива вона, хочу її бачити. 

Виходить дівчинка, років 9. Вона так зраділа людям, що лізла обійматися, фотографуватися, просто говорити. Вона рік була на балконі і не спілкувалась з однолітками. Після чергової розмови мама дитини погодилась. Ми приїхали за ними і почався сильний обстріл. Ми не розуміли, коли це скінчиться, але знали, що родина нас чекає. Дуже сильно гатили. 

Коли виникло затишшя на хвилин 10, ми поїхали до цього будинку. Вони на 6 поверсі жили. Побігли в броніках, касках. Спустили родину, котів, сумки, іграшки. В машину бігли мокрі, бо «трошки» жарко було. Вивезли їх в Запоріжжя. Пройшов день і мені телефонує секретар сільради і каже, що жінка з дитиною написала допис в групі Степногірська, де вона каже, що дуже вдячна нам за те, що ми її вмовили виїхати, що умови проживання гарні, дитина щаслива. Мені було дуже приємно. А ще, та жінка звернулася до своєї сусідки, у якої двоє дітей та закликала виїхати. Ми їх також вивезли», — розповідає Наталя. 

ВИЗНАЧИТИ ПРІОРИТЕТИ 

Коли Наталя виїжджала з рідного села, то взяла, як вона каже, найцінніше: дитину і документи. У Запоріжжі її ніхто не чекав та нічого не обіцяв. 

«Ми всі дорослі люди і маємо самі приймати рішення. Ніхто не знає, як краще. Треба думати не про умови, а про те, що життя одне. В мій будинок, який залишився в окупації, заселились спочатку одні, потім інші «гості». Вже винесли з нього все. Батько навіть написав табличку, що тут вже брать нічого», — говорить.

Більше року вона живе у Запоріжжі. Впевнена, що будинок, речі — то все наживне, головне, що родина в безпеці.

Переїзд до Запоріжжя вона сприймає як можливість переосмислити цінності.

«Я би не виїхала з села. Я про це не думала. Але треба шукати плюси в будь-яких ситуаціях. Я сподіваюсь, що повернусь колись додому. Мені б забрати батька, а дім … дім там, де ми живемо. Головне, щоб живі були», — каже жінка. 

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.