Владислав Астраханцев – комісований військовий, який частину життя пропрацював на заводі, а через простій на підприємстві був змушений кардинально змінити сферу діяльності. За декілька років він досконально вивчив мистецтво чоботаря та перейшов до власного виробництва взуття. Повномасштабне вторгнення спонукало його розширити свою майстерню і запустити лінію по виробництву амуніції для військових. Ми поговорили з Владиславом про його бренд Alligator, що виник завдяки брату-військовому, допомогу сусідів і постійне професійне вдосконалення.

Як простій на підприємстві допоміг Владиславу вивчити ремесло ремонту та пошиття взуття

Владислав благополучно працював черговим монтером на Запорізькому заводі феросплавів, поки восени 2008 року підприємство несподівано не відправили на простій. Хлопець намагався десь знайти роботу, поки не дізнався, що в ательє взуття «Чобіток» навчають стажерів ремонтувати взуття. Оскільки він любить щось робити руками, то вирішив, що варто спробувати свої сили в цьому напрямку. Власник ательє Юрій Александров одразу зрозумів, що він натрапив на дуже здібного учня. Він жадібно вбирав інформацію, швидко схоплював все нове і за кілька тижнів здобув базові навички цього непростого ремесла. Завдяки спільній роботі майстра та учня були пошиті туфлі одному з найвищих людей на Землі (тепер уже покійному Леоніду Стаднику, який мав 57 розмір взуття).

Майстер попросив свого учня залишитися навіть після того, як завод знову відновив роботу. Владислав вирішив не кидати улюблену роботу на підприємстві та нове захоплення. Так він працював нічну зміну на заводі, а згодом біг ремонтувати взуття в ательє. Через кілька місяців такої нон-стоп роботи Владислав зрозумів, що отримав достатньо знань, а його друзі та знайомі почали закидати його замовленнями. Врешті, він відкрив маленьку майстерню з ремонту взуття у своєму гаражі. Першими клієнтами були сусіди, а потім рекомендацій ставало дедалі більше.

Паралельно Владиславу спала на думку ідея, що він хоче не просто майструвати взуття, а й шити власні вироби. Він вивчав безліч книг, зубрив формули, робив креслення, практикувався разом зі своїм учителем і в результаті досяг своєї мети. Його майстерня завалена різноманітними моделями жіночих та чоловічих колодок різних розмірів.

«Спочатку у мене була коморочка півтора на півтора метри, потім почав розширюватись. Кожен, хто займається ремонтом взуття, хоче трохи більше. Спочатку пошив першу пару собі, потім пошив знайомим. Дивлюся, а в мене непогано виходить. Я побудував цю майстерню, потім мені забракло місця, і я ще одну майстерню спорудив. До лютого 2022 року я переходив на масштабне виробництво взуття», – розповідає Владислав.

Так, він залучив до співпраці технолога та швачку. Модельєр відпрацював модель і робив шаблони, Владислав займався розкроєм та збиранням, а швачка відшивала.

«Ми зробили градацію – ростовку чоловічих кросівок та жіночих. Я вирахував суму і мені навіть рекламу не довелося давати, бо всі мої клієнти з ремонту взуття просто брали і розкуповували у мене все. Мене це так надихнуло, що я весь час хотів розвиватись, експериментувати», — розповідає виробник взуття.

Владислав пояснює, що на індивідуальне пошиття взуття зазвичай закладає два тижні. Сюди входить відпрацювання моделей, лекала, формування та саме пошиття.

«Взуттям я займаюся 15 років і досі постійно намагаюся вдосконалюватись, вчитися новому. За цей час доводилося виконувати і різні нестандартні замовлення. Ось, наприклад, жіноча балетка 46 розміру, а це чоловічі кросівки 48 розміру, а ці 38. У мене в самого розмір 39 і досить складно знайти відповідне взуття такого маленького розміру», — пояснює Владислав.

За цей час він отримував різні неординарні замовлення взуття – високі чоботи козаки з каблуком з берези та робив височезне танцювальне взуття. Здається, що навіть за найбожевільніший варіант він готовий взятися з великим ентузіазмом, бо «горить» улюбленою справою.

Створення власного бренду військової амуніції Alligator

У 2014 році Влад брав участь в АТО, а через рік був комісований за станом здоров’я. З 2022 року на захист України стали двоє рідних братів Астраханцева. Молодший брат служить у штурмовій бригаді на Запорізькому напрямку. Його рідні та друзі, знаючи, що у хлопця є майстерня та золоті руки, стали до нього звертатися з проханням пошити необхідну амуніцію.

«Дітися було нікуди. Пацани мені зателефонували і сказали буквально таке: «Владе, ми примотуємо плити до себе скотчем. Бронеплити є, а ось носити нема в чому». Я зрозумів, що мені потрібно переобладнати моє виробництво для цього. Підключилося до цього процесу дуже багато волонтерів, приходили жіночки 60 та 65 років мої сусідки, щоб допомогти. Ми тут шурували днями та ночами та роздавали все хлопцям за ціною матеріалу. Там бронежилет виходив у 300–350 гривень. Я, звичайно, не враховував ні вартість світла, ні ниток. З матеріалом у перші місяці було настільки важко, що хлопці говорили, що згодні хоч на рожевий. Щоб ви розуміли перший рулон з Одеси, мені прийшов і близько не кольору оливи, а темно-синій. Ми пошили, напевно, близько 200 бронежилетів», – згадує Владислав.

Активно допомагав у створенні власного виробництва з амуніцією друг Андрій. Молодий чоловік виїхав з рідними з окупації, і йому дуже потрібна була робота, щоб винаймати житло та годувати сім’ю. Владислав поселив його в себе та запропонував попрацювати разом із ним і навчити його всьому, що знає. Так вони запустили виробництво та поставили невелику націнку, що вже дозволила платити зарплату співробітникам. Пізніше Андрій став на захист країни і з 16 лютого минулого року вважається безвісти зниклим.

У майстерні Владислава працюють його сусіди, знайомі та кілька найманих співробітників. Хлопці займаються переважно розкриванням та збиранням, а на швейних машинках жінки прострочують усі деталі. Вони шиють крім бронежилетів, кавери на каски, балаклави, підсумки, аптечки, підсумки під турнікет, баули на 70 і 100 літрів, тактичні каремати та багато іншого.

«Назву «Алігатор» вигадав мій молодший брат. Він у мене такий фантазер. Він художник, який дуже добре малює. І він мені сказав, що це класна назва для твого виробництва. Я з ним одразу погодився. Основний акцент ми приділяємо якості. І хлопці нам постійно дають зворотній зв’язок. Бронежилет у тому вигляді, в якому ми його випускаємо сьогодні, був створений завдяки військовослужбовцям, з якими разом ми все тестували, щось допрацьовували, вдосконалювали. Щоб плити не продавлювали, ось тут необхідно було вшивати, а тут зробили зйомний корсет, регулювання зробили повністю на системі Молле, тут ви можете побачити вкладки з бічними плитами, а для подовжених плит є ще додаткова кишенька», — демонструє нам бронежилет власного виробництва Владислав.

Найважливішим для колективу в процесі роботи було почути зворотний зв’язок від військовослужбовців – що і як потрібно покращити, переробити та перекроїти, щоб усі вироби були максимально якісними. На виробництві кажуть, що вони й досі перебувають у процесі вдосконалення.

«Для мене найважливіше – це бути корисним хлопцям та робити якісні речі, за які не соромно. У мене весь час є якісь цікаві плани на майбутнє, які хотілося б реалізувати», — каже Владислав.

«Кожен на своєму місці робить все можливе для наших хлопців»: про мотивацію, улюблене обладнання та професійні мрії

На роботі Владислав виконує адміністративні та менеджерські функції, самостійно шиє та навчає своїх співробітників. У розмові при цьому сором’язливо пояснює, що катастрофічно нічого не встигає. Крім цього, він продовжує працювати на одному з підприємств критичної інфраструктури. Чесно зізнається, що любить цю роботу і вважає її дуже корисною для міста.

«Ми на нашому виробництві відштовхуємось від попиту. Історії, коли щось потрібно «на вчора» виникають постійно. Ми намагаємося виконати все якнайшвидше і засиджуємося допізна, але я завжди говорю із запасом, що нам потрібно три дні на роботу над виробом. Місця мені тут уже не вистачає, щоби запустити взуттєве виробництво. А досі з взуттям до мене звертається багато хлопців», — каже Владислав.

Водночас він показує і швейне обладнання, яке вони використовують у роботі. Особливу увагу він приділяє старій рукавній взуттєвій швейній машинці, з якою у нього пов’язані найбільш теплі спогади. Вона жодного разу не підвела його в роботі і навіть у періоди блекаутів рятувала із заміною блискавок, прошивкою всього необхідного.

«Якби мені сказали взяти з собою щось одне, то як для скрипаля це була б скрипка, то для мене саме ця машинка, де я можу зробити, все, що завгодно з ремонту взуття», — з теплом промовляє Владислав.

Наразі підприємцю вдалося знайти постачальників якісних та міцних матеріалів, тканин та фурнітури українського, турецького та польського виробництва.

«Ми тестуємо усі тканини. І один із хлопців у рамках експерименту записував для нас відео, де просто брав камінь і тер матеріал об нього протягом 10 хвилин. Йому просто нічого не було. З деякими постачальниками ми стабільно працюємо вже півтора роки і знаємо, що співвідношення ціни та якості є максимально вигідним. Наш онлайн-магазин і все виробництво я побудував не на бажанні отримати прибуток. Для мене це історія про те, як кожен на своєму місці робить все можливе для наших хлопців на передовій для спільної перемоги», — зазначає Владислав.

Щодо планів на майбутнє, то наш герой розповідає, що після першого відшитого рюкзака тепер мріє шити спортивні сумки, жіночі шкіряні сумки, а також зробити окрему лінію спортивного взуття. Джерело сил та енергії сам Владислав знаходить у спорті, адже дуже любить бігати та має у своєму арсеналі безліч медалей із півмарафонів та інших спортивних заходів.

Під кінець розмови підприємець каже, що дуже вдячний підтримці людей, які його оточують, адже багато в чому завдяки їм він втілює в життя ті задуми, які виношує в голові.