Навіть у межах держави закладів, де навчають ковальству, дуже мало. Ця хитромудра наука, як правило, передавалася з рук у руки, біля розпеченого горна в кузні. Вчитель за професією Михайло Довгаль у підмайстрах не ходив, а от його батько працював ковалем. Можливо саме від нього й передався синові потяг до прадавнього чоловічого ремесла. Тож і спеціальність обрав відповідно своїм золотим рукам — вчитель трудового навчання. 

Михайло Володимирович Довгаль — людина небагатослівна і скромна, красномовнішими за майстра є його вироби, у які вкладено душу. Кожну свою задумку коваль плекає і виношує, як малу дитину. Щоб потім вона, вийшовши між люди, надовго залишалася цікавою і потрібною для оточуючих.

У руках Михайла Довгаля шмат заліза оживає, ніби жива істота. Садибу майстра неважко виокремити серед інших по кованих воротях і лелеках над колодязем. Десятки виробів поміж квітами та у спориші зачаровують і викликають щире захоплення. 

А вийшовши з обійстя, вже не розумієш — чи то від нього по всій Артелярщині розтеклися милі оку речі, чи до нього з села перебираються. Вони тут повсюди: у центрі й на околицях, у школі, навіть на городах. Причому не лише із заліза, а й дерев’яні. 

Ними милуються, біля них фотографуються, на них відпочивають, вони надають сільським пейзажам особливого шарму та неповторності. І кожен виріб — справа рук місцевого умільця, для якого художнє ковальство — справжнє захоплення протяжністю у десятиліття.

Олеся ТУР