У лавах Армії УНР

Народився майбутній борець за незалежність 1892 року в місті Хорол Полтавської губернії. «Закінчив чотирикласне міське училище та два курси педагогічного училища. Восени 1912-го був покликаний на військову службу та потрапив до 1-го Заамурського кінного полку, який тоді дислокувався у Харбіні (нині Китай). У полку він закінчив навчальну команду та став молодшим унтер-офіцером (молодшим сержантом по-сучасному). З початком Першої світової війни полк залізницею було перекинуто в Україну. Заамурці брали участь у боях з австро-угорськими військами. За ці бої Білогуб отримав 4-й та 3-й ступінь Георгіївського хреста. 19 серпня 1915 року він був уперше легко поранений у бою біля Дністра, а 1 вересня отримав перший офіцерський чин — прапорщика — за бойові заслуги. Повторне поранення — важке — Дмитро Білогуб отримав у бою біля села Сцянка 27 травня 1916 року. Полк наступав у пішому ладі, зазнав великих утрат. Командування ухвалило рішення здійснити нічний штурм ворожих позицій. Прапорщик Білогуб на чолі взводу під сильним вогнем ворога не дійшов буквально кілька кроків до позицій супротивника. Пораненому офіцеру допоміг відповзти до своїх солдатів Трофим Черноног, за що він також отримав Георгіївську відзнаку 4-го ступеня. Реабілітацію від поранення Дмитро Білогуб відбував удома — в хорольському лазареті Червоного Хреста, у той час його було підвищено до звання корнета. А в 1917 році Дмитро Білогуб був уже поручиком та очолював одну із сотень свого полку. Але після розпаду російської імператорської армії він повернувся додому», — розповів у своїй статті «Герой двох визвольних змагань» (журнал «Український тиждень») фахівець з військової історії України 20 століття, кандидат історичних наук, Ярослав Тинченко.

Навесні 1918 року підрозділи Армії УНР на чолі з Всеволодом Петрівим визволили Хорол від російсько-більшовицьких окупантів. Дмитро Білогуб саме у рідному місті Хоролі долучається до визвольної боротьби за незалежність України: у березні 1918 року вступив до Запорозького кінного полку імені кошового отамана Костя Гордієнка Армії УНР. У складі цього полку визволяв від російської червоної нечисті Полтаву, Костянтиноград, станцію Лозову та Крим. З червня 1920 року — помічник командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР.

Кіннота УПА супроводжує віце-президента УГВР до старшинської школи Олені

«Останньою частиною Армії УНР, яка в ніч з 21 на 22 листопада 1920 року переходила Збруч на територію, зайняту поляками, була 1-ша бригада Окремої кінної дивізії. Її бойовими діями того дня керував сотник Дмитро Білогуб. Кіннота супротивника (котовці та червонці) намагалася розгромити тих, хто відступає. Але вони, як і українські вояки, були на дуже потомлених конях. Обидві сторони здійснили щонайменше чотири кінні атаки одна на одну. Було це так: спочатку одні наскокували, а інші втікали під захист своїх кулеметів. Потім ті переходили в контратаку, рубаючи відсталих кавалеристів ворога. Ця відчайдушна боротьба купки українських кавалеристів дала змогу Армії УНР з мінімальними втратами відступити на територію, контрольовану Польщею», — сповістив у журналі «Український тиждень» Ярослав Тинченко.

З квітня 1921 року Дмитро Білогуб — командир 5-го кінного полку ім. Костя Гордієнка Окремої кінної дивізії Армії УНР. Улітку 1924-го Армія УНР остаточно перейшла на становище емігрантів. Дмитро Білогуб оселився в Луцьку.

Одружився з Ганною Вернигір з Перемишля — однією з перших жінок-бандуристок у Західній Україні. За даними з книги лохвицького краєзнавця Олександра Панченка, вона «концертувала на Волині та в Галичині, з 1936 — активістка Союзу українок. Після ІІ Світової війни змушена була змінити прізвище на Вернигір і з дочкою Іриною опинилася в селі Настасів на Тернопільщині. Вчителювала, навчала учнів також гри на бандурі. Разом з учнями-бандуристами І. Пухальським, В. Обухівським, Б. та І. Кравчуками, А. Заячківським заснувала Струсівську капелу бандуристів». А за даними Ярослава Тинченка, Галина Вернигір «також була директоркою Української гімназії імені Лесі Українки в Луцьку». Родина виховувала двох дітей — доньку Орину та сина Юрія.

Дмитро Білогуб — активіст українського ветеранського руху у міжвоєнній Польщі, у 1940-му у Варшаві очолював Легіон колишніх старшин Армії УНР.

В УПА

З 1939 по 1941 роки працював начальником озброєної охорони на цукровому заводі в м. Переворськ (Пшеворськ). Bід середини 1941 року працював комендантом Луцької районної поліції, в середині 1943 року був заарештований німецькими нацистами за перехід підлеглих в УПА.

З 1943-го служив в Українській Повстанській армії. Влітку 1944 року із чотою кінноти прикріплений до куреня «Галайда». Ярослав Тинченко дослідив таке: «У травні 1944-го підполковника викликали до заступника командира військового округу № 2 „Буг“ Української повстанської армії Ореста. Той запропонував Білогубові створити кінний підрозділ для УПА. Через нестачу коней та сідел Дмитрові Білогубу вдалось організувати лише кінний взвод, який долучили до куреня „Ема“. Тоді в УПА Дмитро Білогуб був відомий і як Вернигір-Білогуб, і під псевдонімом Хорольський. Разом з батьком до лав УПА вступив і син Юрій. У серпні 1944 року курінь „Ема“ („Євшана“) перебував у лісі неподалік міста Рава-Руська — під селом Забіря, де проводив успішні бої з радянськими військами. Ранком 29 серпня червоні частини почали масований наступ на позиції, які займав курінь. Перед цим розташування частин УПА півтори години щільно обстрілювали артилерією. Але наступ супротивника бійці УПА зустріли дружнім вогнем з двох малокаліберних гармат, кулеметів та рушниць. Кілька разів бійці УПА переходили в контратаки та доходили до рукопашної з червоними вояками. Попри величезну перевагу в силах, радянським військам не вдалося прорвати позиції куреня».

Також уродженець Хоролу відзначився 28 серпня 1944 року в бою із загоном НКВД у селі Карів Сокальського району Львівської області, де був тяжко поранений. Ось як повідав про останні дні Героя з Полтавщини Ярослав Тинченко: «Партизани відвезли пораненого до села Должнюв Грубешівського повіту, де лікували на одному з приватних помешкань. До підполковника приїхала дружина. Але помешкання вистежили, і 10 лютого 1945 року туди зненацька з’явилися радянські прикордонники та працівники НКВД. Як згадувала жінка-очевидиця, вони „забрали ще хворого полковника, пообіцявши, що його лікуватимуть аж у Києві, бо це дуже відома людина, один із засновників УПА“. Насправді підполковника відправили до Львова. В архіві управління СБУ у Львівській області збереглась архівно-слідча справа Дмитра Вернигора-Білогуба. У ній лише один протокол допиту від 14 лютого, у якому підполковник повідомив загальні біографічні дані. Вочевидь, колишній командир Гордієнківського полку відмовився від будь-яких контактів з радянськими каральними органами, тож у важкому стані його було кинуто до в’язниці № 4. Там він і помер 16 травня 1945 року».

Минуло понад 80 років, але методи поведінки з полоненими у росіян не змінилися, СРСР=РФ, Сталін=Путін, НКВС=ФСБ. Ярослав Тинченко відтворив інформацію, зафіксовану у акті про смерть так: «тіло Білогуба було вкрай виснажене, з пролежнями (тобто він лежав тривалий час нерухомо), неправильно зрослася ліва нога в колінному суглобі, загноїлися дві рани в правій руці та не зажила рана в ділянці лівого тазу».

Акт про смерть Білогуба наштовхує на очевидні паралелі з повсюдними теперішніми звірствами російських військових злочинців, в тому числі з поневіряннями героїв «Азову», яких нелюди з-за «порєбріка» катували у сумнозвісному концтаборі «Оленівка».

Та попри черговий звіриний оскал російського імперіалізму, Україна зрештою виграє цю столітню війну за незалежність. Бо ми мали у своїй історії Армію УНР і УПА. Бо сучасні ЗСУ, очолювані Валерієм Залужним, стоять на плечах славних попередників.

Упорядкував Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області (за матеріалами статті «Герой двох визвольних змагань» Ярослава Тинченка у журналі «Український тиждень» та книг «Вояки Української повстанської армії родом з Наддніпрянської України. Книга перша», автори-упорядники Коретчук Я.В., Каспрук С. Д., Тимків В.В., Гук В.Ю. і «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія — Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи» Олександра Панченка).