«Приїхав за пораненими росіянами евакуаційний транспорт, і я його також розбив. А бойові побратими з суміжних підрозділів почали питати: хто я, звідки? Кажу: з Полтави. Так і закріпилося», — розповідає Сергій.

Його бойовий шлях почався з перших боїв у Великій Новосілці, потім разом з однієї з бригад ЗСУ зайшли в сусіднє селище. Морпіхи пішли в одному напрямку, а підрозділ Сергія долучився до штурму іншого. Після виконання бойового завдання морська піхота відійшла, а Національна гвардія закріплювала позиції.

«Отримали завдання — зайти в селище й утримати його», — згадує Сергій. Росіяни почали накривати «Градами», мінометами, танками, FPV-дронами. До цього їх стільки не бачили, а тут вони були всюди. Противник зайняв добре укріплені позиції, особливо клуб, що знаходився за 55-60 метрів від гвардійців. «Ми його не чіпали спершу, думали, що росіяни відійшли. А потім по рації чую: там 50 осіб сидять. Ми поле тримали, щоб їх не пропустити, а вони, виявляється, за спиною», — розповідає Полтава.

Чотири дні Сергій та його підрозділ утримували позиції, переживаючи щільні обстріли, атаки дронів і спроби ворожого штурму.

«Нас бачили ворожі БпЛА, росіяни коригували вогонь по нас, били точно. Було дуже важко», — згадує він. Сергій отримав дві контузії при штурмі клубу та третю — на виході з позицій. Його команда трималася до останнього, поки їх не замінили. Він згадує, як одразу після десантування їх накрили.

«Щойно з броньованої машини вийшли — перший приліт. Один з наших одразу втратив око. Ми його тягнули через поле, через городи. Це була ніч, попереду горів двоповерховий будинок, світло від нього — як маяк. Ми знали, що нас бачать в тепловізори, але тягли побратима», — розповідає Сергій.

Були моменти, які врізалися йому в пам’ять назавжди. Якось, працюючи на автоматичному гранатометі, вони отримали наказ «насипати» по позиціях російських військових.

«Я зарядив АГС, дав чергу. Попав у боєкомплект ворога. Воно почало детонувати, росіян зачепило. Дехто загинув одразу, дехто почав вибігати з позицій. Потім приїхав їхній евакуаційний транспорт. Ми думали — привезли підкріплення. Я ще раз відпрацював, накрив їх. У рацію кричали: «Полтава, молодець!», — згадує він.

Сергій сумарно воює вже більше як рік. Було кілька ротацій, але щоразу він повертався на передову. «Ротації були три місяці через три. Тільки звикаєш до мирного життя — знову туди. Спершу страшно, потім звикаєш, а далі стаєш частиною цього всього», — говорить він.

Полтава часто працював з АГС, але в бою доводилося брати й станковий протитанковий гранатомет, і стріляти з різної зброї. «Якщо бачиш ціль — працюєш. Ми знали, що відступати нікуди. Якщо не ми — то хто?», — пояснює Сергій.

Його мотивація — тримати позиції, захищати своїх і не дати росіянам жодного шансу. Він не романтизує війну, не шукає героїзму. Просто знає, що так треба. «Це наш обов’язок», — каже він.

17-та Полтавська бригада НГУ