З 17 квітня по 1 травня тривав збір пропозицій щодо перейменування 65 топонімів Полтавської громади названих на честь російські та радянських художників, письменників, освітяни та науковців. Загалом полтавців подали понад 5 тисяч пропозицій. Систематизацією поданих пропозицій займаються історики та краєзнавці зі спеціальної робочої групи при Полтавській міськраді.

Наразі опрацьовані варіанти для 13 вулиць і провулків:

→ 1. Провулок Белінського

Бєлінський Віссаріон Григорович (1811-1848) — російський революційний демократ, літературний критик і публіцист, філософ-матеріаліст. Автор концепції про росіян як «найвизначнішої нації серед слов’ян». У баченні Бєлінського росіяни — це раса зі світовим значенням. Російський великодержавний шовініст і ворог українства. На його думку, українці не мають права на історію, вони ніколи не були нацією, їх можна назвати лише племенем. Паплюжив творчість Тараса Шевченка. Бєлінський вважав за необхідність політику асиміляції покорених народів російської імперії.

Розташування: невеликий тупиковий провулок від вул. Шолом-Алейхема.

Варіанти нової назви:

Провулок Академіка Брауде

Семен Якович Брауде (1911-2003) — видатний український фізик і радіоастроном, Академік АН УРСР (з 1958). Народився 28.01.1911 року в Полтаві, на вулиці Стрітенська. Закінчив школу №3 (1925) та індустріально-технічну профшколу, отримавши кваліфікацію обмотувача електромашин (1927), працював електромонтером. 1928 року вступив до Фізико-хімічного-математичного інституту в Харкові (зараз ХНУ імені В.Н.Каразіна), після закінчення якого (1932) працює в Українському фізико-технічному інституті Академії наук УРСР. Основним напрямком науковій діяльності Семена Брауде було дослідження в галузі надвисоких частот та поширення радіохвиль на поверхні землі, а також над морською поверхнею. Піонер досліджень з радіоокеанографії. Фундатор та багаторічний лідер харківської школи радіоастрономів світового виміру. Він створив перший у світі радіолокатор, який визначав усі три координати повітряної мішені: як азимут і похилу дальність до неї, так і висоту її польоту. Також вперше були застосовані і морські радіолокатори. Радіолокатор пройшов успішне випробування в часи Другої світової війни, а Брауде одержав Сталінську премію (1952). Учений також є автором радіотелескопа УТР-2 (Український телескоп радіохвильовий), один з них розташований поблизу Полтави. У 1978 році, разом з науковцями Полтавської гравіметричної обсерваторії Брауде розпочав співпрацю зі створення радіоінтерферометра «Уран», що було завершено у 1992 році (біля с. Степанівка Полтавського району). З допомогою цих телескопів були виміряні параметри руху та радіус орбіти Землі. Цей комплекс визнано об’єктом національного надбання. Астрофізика, завдячуючи відкриттям Брауде одержала важливу інформацію про процеси в космічній плазмі. «Радіовікно, відкрите ученим, й нині вабить у таку космічну далечінь, куди світло — найпрудкіше, що є у всьому світі, може дістатися лише за мільярди років» (В.Смирнов). Помер Семен Якович Брауде 1 липня 2003 року в Харкові, там і похований. Іменем Брауде названа Мала планета Сонячної системи № 18 119 (2000). Президією НАН України засновано премію імені С. Я. Брауде (2007).

Провулок Володимира Павлюченка

Володимир Євгенович Павлюченко (1920-2008) — український живописець і графік, художник-фронтовик. Народився у Полтаві на цьому провулку. Навчався в школі №10; спеціальної освіти не мав, але відвідував художню студію при будинку народної творчості, де навчали відомі на той час у місті майстрів пензля (як учителя, він згадував С.Розенбаума). Рядовим зв’язківцем пройшов дорогами війни від Полтави до Волги і від Сталінграда до Праги. У повоєнний час багато працював як художник-оформлювач (зокрема, театральних вистав), часто публікувався у місцевій періодиці (працював як художник-ретушер). Серед найвідоміших робіт — серія картин на військову тематику («Проліски. 1945 рік» — картина 1974 року, яка принесла художнику заслужене визнання далеко за межами Полтави і навіть України, адже розтиражована в численних репродукціях, листівках і каталогах, серед яких і виданий ЮНЕСКО; епічне полотно «Визволення Полтави» тощо), характерні для радянських часів портрети героїв праці і ветеранів війни. Є на його полотнах і полтавські краєвиди, вулиці міста.

Провулок Майка Йогансена

Майк Йогансен (ім’я при народженні — Михайло Гервасійович, 1895 –1937) — український письменник, поет, лінгвіст-поліглот, викладач, науковець, критик, перекладач німецько-латвійського походження, критик російського імперіалізму, прихильник політики українізації. Один із найбільш яскравих українських літераторів. Фундатор та співзасновник літературної спілки «Гарт», об’єднання ВАПЛІТЕ, Спілки письменників України. Жертва сталінських репресій тоталітарного комуністичного режиму, належить до «Українського розстріляного відродження». Проживав і працював у Полтаві в 1918 році (доцент Полтавського історико-філологічного факультету — Українського університету в Полтаві). Автор роману «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» (1925) — першого україномовного бестселера тиражем понад 100 тисяч екземплярів та отримав популярність в Україні та закордоном. Майк Йогансен досліджував говірки у Шишаках, використовуючи матеріали експедиції на Полтавщині, створив підручник української мови з метою нейтралізації наслідків політики русифікації. Брав участь у підготовці проєкту українського правопису в 1928 році. Займався активною перекладацькою діяльністю творів Г. Велса, Е. По, В. Шекспіра, Ф. Шиллера українською мовою. У 2015 році 120-тиріччя українського прозаїка і перекладача Майка Йогансена відзначалося на загальнодержавному рівні.

Провулок Петра Григоренка

Петро Григорович Григоренко (1907 — 1987) — правозахисник, дисидент, уродженець українського Приазов’я. Член-засновник Московської та Української Гельсінської групи. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. Від 1931 по 1964 рік — на військовій службі; учасник Другої світової війни, генерал-майор радянської армії, доктор військових наук, викладач військової академії. У 1964 році за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові і позбавлений усіх державних відзнак. Перебував у радянських тюрмах, психлікарнях, де намагалися зламати психіку дисидентів. З 1977 року проживав у США. Помер у Нью-Йорку. Внесено з метою належного виконання ст. 5.п. 4 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 ст.». Детальніше про нього — на офіційному сайті Українського інституту національної пам’яті.

Провулок Полковника Лазуренка

На честь командира першої регулярної військової одиниці української армії доби УНР — першого українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького, уродженця Полтавщини.

Степан Савич Лазуренко (1892, м. Гадяч — 1969, США) — військовий діяч, полковник Армії УНР (в еміграції). Повернувшись до України з фронтів Першої світової війни, штабс-капітан Лазуренко взяв активну участь у творенні національного війська. Був одним із засновників Богданівського полку (травень 1917 р.). Після розформування частини служив курінним у Дорошенківському полку Запорозької дивізії. У березні 1918 р. брав участь в боях проти більшовиків на території Полтавщини. Після того, як у Полтаві Запорозька дивізія була розгорнута в корпус, а Богданівський курінь — в полк, командував другим куренем богданівців. Взимку 1918–1919 рр. захищав від більшовиків північно-східні рубежі України. Тривалий час вважалося, що з кінця 1919 року, після видужання від тяжкого захворювання, емігрував. За новішими даними, переховувався в Україні до 1944 р., після чого емігрував на Захід. З 1948 р. проживав у США. Брав активну участь у громадському житті української діаспори, співпрацював з часописами «Тризуб», «Прометей». Залишив спогади про рідний Богданівський полк, зустрічі й розмови з Симоном Петлюрою. Вноситься з метою виконання ст. 5 п. 4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

→ 2. Вулиця Леоніда Бразова

Бразов (за народженням — Безобразов) Леонід Петрович (1916-1997) — радянський письменник, автор повісті «Фортеця», де поширено радянсько-імперські міфи про гетьмана Івана Мазепу. Зважаючи на наявність меморіальної дошки, яку знімати не будуть, увічнення його пам’яті відбулося. Була й обласна літературна премія Бразова (нині скасована). Факти біографії свідчать про його не одіозність, але все ж, він був радянським письменником, який пропагував російсько-радянські наративи.

Розташування: досить протяжна вулиця, яка обмежує із півдня мікрорайон Половки, й частково — в селищі Яр.

Варіанти перейменування:

Вулиця Івана Багряного

Іван Багря́ний (літературне псевдо; справжнє ім’я: Іван Павлович Лозов’яга; 1906-1963), — видатний український поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст та політичний діяч. За свої твори у 1930-х роках двічі заарештовувався більшовицьким режимом («за контрреволюційну агітацію»), через побої і знущання його здоров’я було підірване. Початок німецько-радянської війни, після чергового звільнення із затінків НКВС, застав його в Охтирці. До лютого 1942 р. редагував газету «Голос Охтирщини», долучившись до діяльності ОУН. Випадково врятувався від розстрілу німецькими окупантами, перебрався на Галичину, де певний час входив до УПА, але в 1944 р., через певні розбіжності, емігрував. З 1948 р. редагував газету «Українські вісті». Голова виконкому Української національної ради, заступник президента УНР в екзилі. Найвідоміші його романи: «Тигролови» (1944, 1946) і «Сад Гетсиманський» (1950). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992, посмертно), номінант на Нобелівську премію з літератури (1962).

Вулиця Олени Теліги

Олена Іванівна Теліга (1906 — 1942) — громадсько-політична діячка, поетеса і публіцистка, літературний критик. Дівоче прізвище Шовгенова; народилася під Москвою в родині інженера. У 1918 році разом із родиною переїхала до Києва (батько став професором політехнічного інституту, працював в уряді УНР), а в 1922 році емігрувала до Чехословаччини. Тут Олена ввійшла до середовища молодих українських поетів та інтелектуалів, колишніх вояків Армії УНР. Навчалася на Українських матуральних курсах, та на історико-філологічному факультеті Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. У 1926 р. одружилася з українським громадським діячем Михайлом Телігою. А з 1928 р. розпочала літературну діяльність. З 1929 до 1939 року проживала у Варшаві, до 1941 р. — в Кракові. Після знайомства з Олегом Ольжичем у 1939 році вступила до Організації українських націоналістів (пізніше пристала до ОУН-Мельника), де активно працювала в Культурній референтурі Проводу ОУН-м. 1940 року очолила молодіжне Мистецьке товариство «Зарево». У липні 1941 року прибула до Львова, а в жовтні — до Києва, де очолила створену з ініціативи Олега Ольжича «Спілку українських письменників». Організувала пункт харчування, співпрацювала з редакцією газети «Українське слово», редагувала літературно-мистецький додаток до неї — тижневик «Літаври», увійшла до складу Української Національної Ради. На чолі товариства «Зарево», Спілки українських письменників (Київ, листопад 1941-лютий 1942), статтями в газетах «Волинь», «Українське слово», «Літаври» формувала націоналістичний світогляд і в українців-емігрантів і в окупованій гітлерівцями Україні. Арештована 9 лютого 1942 року під час масових репресій гестапо проти членів ОУН-Мельника. Розстріляна 22 лютого у Бабиному Яру разом із соратниками, у т.ч. чоловіком.

Вулиця Уласа Самчука

Улас Олексійович Самчу́к (1905-1987) — видатний український письменник, журналіст і публіцист, редактор, член уряду УНР у вигнанні, член ОУН. Народився на Волині, але більшу частину життя (з 1927 р.) провів закордоном. У Празі Улас Самчук належав до Студентської академічної громади. «Нас було кілька сотень з загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України мілітанс». У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця було створено культурну референтуру Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром її стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук. Після розколу ОУН залишився на стороні Голови Проводу Українських націоналістів Андрія Мельника. Проявив себе як талановитий журналіст і публіцист. Бувши головним редактором газети «Волинь» восени 1941-на початку 1942 року, опублікував резонансні статті, які пробуджували і формували національну свідомість українців, їхню волю до боротьби за свою свободу. За це був арештований гітлерівцями і чудом уникнув страти… У 1942 р. відвідав Полтаву, зробив цікаві замальовки міста й психологічні портрети його мешканців у період німецької окупації. З 1944 р. знову в еміграції — в Німеччині, з 1948 — в Канаді, де й помер. Заборонений до вивчення в шкільному курсі українській літератури режимом Януковича (станом на 2023 рік повернений до вивчення). З 1925 р. друкувався в українських журналах закордоном. У літературній творчості Самчук був літописцем визвольних змагань українського народу в ХХ столітті. У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І–III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-х років, що прагне знайти місце України у світі та шляхи її національно-культурного й державного становлення. Цей роман приніс письменнику світову славу. Автор промовистої статті «Народ чи чернь?» (1941).

Вулиця Матвія Номиса

Матвій Номис (справжнє ім’я Симонов Матвій Терентійович; 1823-1900) — уродженець Лубенщини, український етнограф, фольклорист, письменник і педагог, перший директор Лубенської чоловічої гімназії. Протягом життя збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості. Укладач і видавець одного з найповніших і найавторитетніших зібрань — антології українського усного фольклору малих жанрів. У ній опубліковані також записи Степана Руданського, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша, В.Лазаревського, Марка Вовчка та інших. Головна праця — «Украінські приказки, прислівъя и таке инше» (С.-Пе­тербург, 1864), що містить близько 15 тис. записів.

→ 3. Вулиця Вільямса

Вільямс Василь Робертович (1863-1939) — російський радянський вчений-ґрунтознавець і агробіолог. Один з основоположників агрономічного ґрунтознавства. Академік АН СРСР, Герой Праці. Допустив чимало помилок, як агроном-науковець. Член ВКП (б). Брав активну участь у шельмуванні колег — «ворогів народу» в 1937-1938 роках. До Полтавщини прямого стосунку не мав.

Розташування: коротка вулиця від вул. Зіньківської до Дослідного поля.

Варіанти перейменування:

Вулиця Старий Хутір

«Старий хутір» — так називають найдавнішу частину Полтавського Дослідного поля, придбану земством для Товариства сільського господарства навесні 1885 року в непересічної освіченої людини — члена цього товариства, нотаріуса Гаврила Гурвича, який мав тут передове фермерське господарство. Будівля на хуторі Гурвича використовується й донині. Тут народилися його сини — видатні вчені: номінант на Нобелівську премію біолог Олександр Гурвич, який сформулював поняття біополя та довів фізичними методами його існування, розробив методи лікування раку, та видатний нафтохімік професор Лев Гурвич. Біля цього хутора здійснюється чи не найтриваліший у світі експеримент (138 років) з вирощування озимого жита. На Старому Хуторі народився відомий художник Леонід Іванович Гусак, на честь якого нещодавно перейменована вулиця поруч із вулицею Вільямса. Ці вулиці сформувалися теж на місці земель сусіднього хутора козаків Божко. «Старий хутір» — це колоритна назва, яка відображає хутірське розселення біля Полтави до 1930-х років.

Вулиця Агатангела Кримського

Агата́нгел Юхи́мович Кри́мський (літературні псевдоніми: А. Хванько, Хванько Кримський, Ївхимець, Панько Рогач, Мирдза-Джафар та інші.; 1871, Володимир-Волинський, Волинська губернія — 1942, Кустанай, радянський концтабір) — український історик, сходознавець, мовознавець, вчений, орієнталіст, письменник і перекладач, поліглот (знавець близько 60 мов), один із фундаторів Академії наук України (1918). Походив із кримськотатарського роду, що прийняв православ’я.

Вулиця Трохима Романченка

Трохим Миколайович Романченко (1880-1930) народився в Полтаві. Походив із міщан Катеринослава (Дніпра), де й мешкав майже все життя. Український письменник, поет, перекладач, етнограф. Освіту здобував самотужки. Рано виявив схильність до літературної творчості. Перші вірші Романченка були надруковані 1905 року в катеринославському альманасі «Перша ластівка». Згодом, у 1916-му, поезії літератора вийшли окремою книгою. У доробку оповідання, критичні статті, публіцистика. Чільне місце в біографії Т.М. Романченка посідає його співпраця з катеринославською «Просвітою» (вступив до товариства у 1913 році). Трохим Миколайович долучався до організації Шевченківських вечорів, влаштовував концерти та лекції. Спеціально для «Просвіти» підготував реферат про українські народні пісні, а потім видав «Збірник найкращих пісень». Серйозне опрацювання фольклорних матеріалів, численні етнографічні розвідки привели Романченка до Катеринославського історичного музею, де з 1910-го по 1917-й рік він працював головним зберігачем. За самостійницьку позицію Т.М. Романченко перебував під наглядом Катеринославського жандармського управління. У 1924 році Романченко склав повний збірник творів, написав віршовану казку для дітей. Перед смертю (хворів на туберкульоз) передав свій архів до Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. У 1980 році в Києві видано «Народні пісні в записах Трохима Романченка».

Вулиця Дмитра Яворницького

Дмитро Іванович Яворни́цький (1855, Харківська губернія — 1940, Дніпропетровськ) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, музеєзнавець, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929). Один із фундаторів Обласного краєзнавчого музею ім. О. М. Поля. Автор понад 1500 наукових праць. Один з перших, хто детально вивчив всю історію запорозького козацтва та історію дніпровських порогів.

Вулиця Юрія Соколовського

Юрій Юрійович Соколовський (1875-1922) — директор Полтавського дослідного поля в 1899-1905 рр., головний агроном Полтавського губернського земства (1905-1917), міністр продовольчих справ Української держави (1918), полтавський міський голова (27.04.1918 був обраний, але до виконання обов’язків не приступив, бо 29.04 став міністром).

Ю.Ю. Соколовський народився і здобув середню освіту в Полтаві. У 1897 р. закінчив Ново-Олександрійський інститут сільського господарства і лісництва. Повернувшись до Полтави, працював на Дослідному полі. Як директор Дослідного поля, Ю.Ю. Соколовський запровадив друк ілюстрацій дослідів, популяризував роботу закладу.

В 1905 — 1917 рр. обіймав посаду агронома Полтавського губернського земства, одночасно був членом правління Полтавського сільськогосподарського товариства і членом редколегії журналу «Хуторянин». Ю.Соколовський вивчав досвід організації фермерських господарств у Західній Європі і пропагував його серед селянства Полтавщини, був прихильником приватної власності на землю і противником ліворадикальних експериментів у сільському господарстві. Майбутнє України бачив у створенні високотоварних хутірських господарств фермерського типу. Тому в 1918 році йому була близька політична позиція заможного селянства — партії хліборобів-власників та партії кадетів (належав до них). 29.04.1918 гетьман П.Скоропадський сформував перший уряд Української Держави на чолі з Федором Лизогубом (колишнім головою Полтавської губернської земської управи), а Ю. Соколовський введений до складу цього уряду як міністр харчових (продовольчих) справ. Займав цей пост до 09.07.1918 p. Помер в еміграції у Бєлґраді (Сербія).

→ 4. Провулок Гаршина

Гаршин Всеволод Михайлович (1855-1888) — російський письменник. Не є письменником світового рівня. Не пов’язаний із Полтавою та Полтавщиною.

Розташування: невеликий провулок в районі вул. Харчовиків (поблизу колишнього м’ясокомбінату).

Варіанти нової назви:

Провулок Артема Веделя

Артем Лук’янович Ве́дель (1767-1808) — український композитор, диригент, співак, скрипаль. Навчався у Києво-Могилянській академії й здобув ґрунтовну гуманітарну і музичну освіту. Саме тут Ведель почав компонувати свої перші музичні твори, диригував студентським хором та оркестром, виступав як соліст і скрипаль. 1788 року відряджений митрополитом Київським і Галицьким з малолітніми співаками до Москви, де керував капелами, що за мистецьким рівнем і значенням посідали в імперії визначне місце. З 1792 року Ведель керував хором Києво-Могилянської академії й водночас — хором солдатських дітей. Музична діяльність Веделя у цей час була дуже плідною. За 1793-1795 роки він написав 6 концертів. У 1796 р. Артемій Ведель переїхав до Харкова, де він організував намісницький хор і оркестр, викладав спів і музику в Казенному училищі при Харківському колегіумі. Продовжував композитор і творчу працю. Написав 3 концерти та ще низку інших композицій. 1798 року Ведель переїхав до Києва. Написав два концерти, які виконувалися у Київському Братському Богоявленському та Софійському соборах. Але розтрощену Катериною ІІ Україну добивали нищенням осередків духовної культури. Найталановитіші українські митці, які не обслуговували режим, а тим паче ті, що працювали на прославу своєї Вітчизни, ставали неугодними та небезпечними… На початку 1799 року Ведель став послушником Києво-Печерської Лаври. Тоді ж його на 9 років відправили до божевільні. Лише напередодні смерті батькові вдалося забрати його додому. Поховано Артемія Веделя на подільському Щекавицькому кладовищі.

Артем Ведель — яскравий представник золотого віку української музичної культури другої половини XVIII століття. Твори Веделя тривалий час були заборонені та поширювалися в рукописах, їх знали й виконували попри заборону. На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна й один світський кант. У них розкрито класичні зразки музичного мислення та інтонаційну природу української пісенності, просліджуються зв’язки з давньоукраїнською монодією та українським фольклором.

Провулок Василя Захарченка

Василь Іванович Захарченко народився 13 січня 1936 р. у селі Гутирівка (Пальчиківський старостат Полтавської громади). Письменник, лауреат Шевченківської премії, журналіст і політв’язень комуністичного режиму. Після закінчення факультету журналістики Київського університету в 1958 році спершу працював газетярем у Кременчуці, згодом переїхав на Донбас. Там познайомився з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими українськими дисидентами. У Донецьку допомагав збирати матеріали про зросійщення краю для праці, яку готував до друку Іван Дзюба. Тоді ж, у середині 1960-х, він починає цікавитися темою Голодомору 1932-1933 рр. Вступивши до лав Спілки письменників, 1969 року перебирається до Черкас, де працює журналістом. Тут він написав свої найкращі повісті і романи. А ще — продовжує інтенсивно збирати матеріали з теми Голодомору й передає їх Дзюбі через Стуса. Та незабаром після проведення низки обшуків друзів арештували. Під КДБістським «ковпаком» опинився й Захарченко. У його помешканні виявили самвидав та нотатники, а також заборонену книгу Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Захарченка звинуватили у «антирадянській діяльності» за ст. 62 КК УРСР і засудили на 5 років позбавлення волі. В ув’язненні познайомився з іншими діячами українського руху опору 1960-1970-х років — Іваном Світличним, Семеном Глузманом, Ігорем Калинцем. Позбавили письменника і членства у Спілці письменників, яке було поновлене лише через десять років. До 1982-го його ім’я було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучалися з книгозбірень. Реабілітували Василя Захарченка прокуратурою Черкаської області лише 9 жовтня 1991 року, після здобуття Україною незалежності, яку він щиро вітав. У 1995 році Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Т. Шевченка за роман «Прибутні люди». Його літературна праця відзначена й іншими преміями.У творчому доробку письменника десять романів, дев’ять повістей, понад сто оповідань. Помер 5 грудня 2018 року в м. Черкаси.

Провулок Михайла Максимовича

Михайло Олександрович Максимо́вич (1804, Полтавська губернія — 1873) — видатний український науковець, енциклопедист, фольклорист, історик, філолог, етнограф, поет, архівіст і природознавець. Походив зі старшинського козацького роду на Полтавщині. Перший ректор Київського університету (1834 р.). Після відставки в 1835 р. займався науковою і письменницькою діяльністю. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв’язки з Тарасом Шевченком, Петром Гулаком-Артемовським, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим, Михайлом Щепкіним, Адамом Міцкевичем та іншими визначними діячами науки й культури. Максимович був справжнім науковцем-енциклопедистом, і дуже широкого діапазону. Член Історичного товариства імені Нестора-Літописця. Як фольклорист 1827 року Максимович видав декілька збірників українських народних пісень. Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о полку Ігоровім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам’яток Київської Русі — «Руської Правди», «Повісті минулих літ» та інші. Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він відстоював генетичний зв’язок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України, яким він присвятив багато розвідок, статей, критичних заміток. Максимович був першим істориком стародавнього Києва. На честь Михайла Максимовича є вулиці в багатьох містах України.

Провулок Олександра Бузинного

Олександр Тихонович Бузи́нний (1889 — після 1941), — філолог, архівіст, викладач. Закінчив відділення словесності історико-філологічного факультету Ніжинського історико-філологічного інституту імені князя А. Безбородька (1914). Знав древньогрецьку, латинську, німецьку, польську і французьку мови. Учитель російської, латинської та грецької мов у Богодухівській чоловічій гімназії на Харківщині (1914 — 1918). У 1919 — 1929 рр. працює в Полтаві. У 1919 — 1921 рр. на Історико-філологічному факультеті та в педагогічному інституті (методика мовознавства, історія української та російської літератури, латинська і грецька мови). Декан словесно-історичного відділу педагогічного інституту (12.1919 — 04.1921). Після об’єднання двох названих закладів 04.1921 р. у Полтавський інститут народної освіти (ПІНО) викладав українську літературу, завідував бібліотекою, кабінетом суспільствознавства. Декан єдиного в ПІНО факультету соціального виховання (05.1923 — 09.1928), декан факультету старшого концентру (09.1928 — 09.1929). У 1926 р. присвоєно звання професора. Крім цього, у 1920 — 1921 рр. був викладачем педагогічної школи імені Бориса Грінченка і очолював її педагогічну раду; з 1922 р. — член колегії Полтавського губернського архівного управління, а з 1923 р. — завідувач розбірним відділом Полтавського губернського архіву, активно займався збереженням, систематизацією і вивченням його документальних матеріалів. Член Полтавського наукового товариства при ВУАН. Арештований 18.09.1929 р. у справі «Спілки визволення України»; 02.02.1930 засуджений на 5 років позбавлення волі за «контрреволюційну діяльність». Висланий у Соловецький табір особливого призначення. Після звільнення недовго працював у Криму учителем Ялтинського медичного технікуму. Знову заарештований 6.09.1936 р. за «антирадянську агітацію»; 27.12.1936 р. засуджений до 5 років виправно-трудових таборів в Комі АРСР (м. Воркута). За даними Книги пам’яті Республіки Комі, звільнений 14.02.1941 р. Його подальша доля невідома.

→ 5. Вулиця Герцена

Олександр Іванович Герцен (1812-1870) — російський письменник, публіцист, літературний критик, філософ, революціонер-демократ. Один із небагатьох представників російської революційної інтелігенції, що прихильно ставилися до повної державної незалежності України та Польщі. Водночас і його публіцистику та епістолярію не оминула хвороба російського шовінізму, цитуємо: «Дай Бог, чтоби русскіе взялі Паріж. Пора кончіть ету тупую Європу». (З листа до М. Корш. 2. VIII. Його ім’я й діяльність використовували з пропагандистською метою — нібито етап до встановлення комуністичного режиму. О.І. Герцен не має стосунку до Полтавської громади.

Розташування: невелика вулиця на Кобищанах.

Варіанти перейменування:

Вулиця Галини В’юн

Галина Іванівна В’юн (1912-1972), уроджена Гришко, народилася в місті Дубно на Рівненщині. Українська громадська і політична діячка, член ОУН, письменниця. Як донька офіцера Армії УНР зазнала репресій від радянської влади. Під час німецької окупації України стала співорганізатором, потім — Головою Полтавського відділення Українського Червоного Хреста: організовувала і надавала допомогу харчами, одягом, ліками полоненим червоноармійцям в німецьких таборах Полтави. Створила в Полтаві госпіталь для полонених червоноармійців. Сприяла їхньому звільненню з полону.

Член ОУН (м) і УНРади Зенон Городиський згадував: «Український Червоний Хрест відіграв велику роль у допомозі хворим, нужденним, не боявся іти рятувати недужих за колючим дротом таборів для військовополонених. Я мав змогу спостерігати роботу полтавського Червоного Хреста під керунком Галини Гришко-В’юн. Багато українців — немічних, заслаблих на так званій волі і в’язнів у німецькій тюрмі завдячують цій героїчній жінці життям, здоров’ям і, внаслідок її клопотань, — свободою». Вся родина Гришко в лавах ОУН вела підпільну боротьбу проти окупантів України. На еміграції з 1945 року працювала в українських громадських організаціях — Демократичне об’єднання бувших репресованих українців совєтами (ДОБРУС), члени якого збирали інформацію, свідчення очевидців і документи про масові вбивства і депортації українців комуністичною владою СРСР, оприлюднювали їх в різних українських виданнях у світі. ДОБРУС видавав місячник «Голос недостріляних». Г. В’юн організувала в Чикаго відділ Союзу українок ім. Алли Горської. Написала спогади «Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-1942 рр.». Померла в Чикаго 1972 року.

Вулиця Євгена Адамцевича

Євген Олександрович Адамцевич (1904 –1972) — український кобзар. Народився в с. Солониця Лубенського району на Полтавщині, в дитинстві осліп. Навчався у школі для сліпих у Києві. Жив у м. Ромнах, же від 1927 р. розпочав

творчу діяльність (керував ансамблем бандуристів). Згодом увійшов до складу Миргородської капели бандуристів. У 1930-х роках виступав як мандрівний кобзар. Його репертуар складали українські народні пісні, пісні літературного походження, а також власні твори, серед яких «Запорозький марш». Відомий в обробці В. Гуцала, звучить у багатьох телепередачах, фільмах. За опитуваннями, «Запорозький марш» визнано одним із 15 головних символів української державності.

Вулиця Нестора Максимовича-Амбодика

Нестор Максимович Максимович-Амбодик (1744-1812) — видатний лікар, основоположник вітчизняного наукового акушерства й педіатрії, народився 7 листопада 1744 року в с. Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії в сім’ї сільського священика. Псевдонім «Амбодик» (лат. «скажи двічі») — взятий ним як нагадування про те, що прізвище та по батькові є тотожними. Після закінчення Києво-Могилянської академії Н. Максимович-Амбодик продовжив освіту в медичній школі при Санкт-Петербурзькому сухопутному шпиталі. В 1775 році на медичному факультеті Страсбурзького університету успішно захистив докторську дисертацію. З 1776 року виконує обов’язки викладача акушерської справи й молодшого лікаря при Адміралтейському шпиталі в Петербурзі, читаючи свої лекції не латинню, а російською мовою. А для наочності викладання вперше в практиці акушерських занять використовує сконструйований власноруч фантом (модель). У 1781 році він очолює Санкт-Петербурзьку школу повитух і вже через рік стає першим в Росії професором сповивального мистецтва. Його великою заслугою є те, що він перший застосував накладання акушерських щипців, увів їх у медичну практику й розробив детальні вказівки для проведення цієї серйозної операції.

Н. М. Максимович-Амбодик надавав великого значення підготовці високоосвічених фахівців. Написана ним фундаментальна праця «Искусство повивания или наука о бабьем деле» (1784-86) стала першим вітчизняним посібником з акушерства й педіатрії. Талановитий вчений-енциклопедист Н. Максимович-Амбодик — автор понад 20 наукових праць (оригінальних і перекладацьких) у галузях природознавства, фармації, акушерства та інших дисциплін. Крім того, він створив і систематизував вітчизняні наукові терміни, упорядкувавши їх у словниках: «Медико-хірургічному» (1780), «Анатомо-фізіологічному» (1783), «Медико-патологічному хірургічному» (1785), «Новому ботанічному» (1804).

Вулиця Олександра Несвіцького

Олександр Олександрович Несвіцький — лікар, хронікер подій Української революції у м. Полтаві (1917-1921 рр.). Народився у Кременчуці 23 липня 1855 року, в родині міського архітектора. У 1875 році закінчив навчання в Полтавській гімназії. Далі вступив до Медико-хірургічної Академії в Петербурзі, однак не закінчив її через участь у студентському зібранні (у 1879 році, на 5 курсі, був заарештований і висланий до батьків у Кременчук). Лікарську практику розпочав у 1880 році у загоні по боротьбі з епідемією дифтериту в Полтавській губернії, ще не маючи диплома. Диплом лікаря таки отримав, закінчивши курс медичних наук Київського університету Святого Володимира у 1882 році. Після цього почав працювати земським лікарем у Глобиному, де заслужив авторитет. У 1902 році лікар переїздить із родиною до Полтави (відомо, що мешкав у будинку №3, тепер — Першотравневий проспект). Обіймає посаду міського лікаря та лікаря-консультанта внутрішніх хвороб при Полтавському інституті шляхетних дівчат. Також Несвіцький ініціює створення амбулаторії для малозабезпеченого міського і приміського населення й керує нею. Мав також велике коло пацієнтів з-поміж відомих людей у Полтаві і біля неї. В роки Української національної революції (1917-1921) вів хронологію подій — щоденник, який випадково був знайдений на Кобищанах, і зробив О.Несвіцького відомим для сучасників. В роки радянської влади керував амбулаторіями. У 1939 році 84-річного лікаря заарештовує полтавський відділ НКВС. Помер О.Несвіцький від інфаркту міокарда 16.04.1942 року в окупованій німцями Полтаві й був похований на цвинтарі Хрестовоздвиженського монастиря.

Вулиця Юрія Шевельова

Юрій Володимирович Шевельов (1907-2006) — видатний український мовознавець-славіст світового рівня, літературний і театральний критик, культуролог. Патріарх української філології в діаспорі. Написав 872 наукові праці, серед яких — фундаментальні праці з історії української мови, фонології, морфології, ономастики, стилістики, соціолінгвістики, історії мовознавства. Ю. Шевельов включав до своїх досліджень більшість слов’янських мов — старослов’янську, білоруську, польську, словацьку, чеську, сербохорватську, російську. Але перед усім — українську. Українська мова становила центр славістичних зацікавлень науковця, їй він присвятив головні свої праці. У 1931 році закінчив Харківський університет, викладав українську мову. У 1936 році зі вступом до аспірантури ХДУ розпочав наукову діяльність; 1940 року було опубліковано його дослідження «Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І.П.Котляревського». З липня 1944 року Ю.Шевельов жив і працював на еміграції — Німеччина, Швеція, США; викладав в університетах українську та інші слов’янські мови, проводив ґрунтовні наукові дослідження. Своїми працями довів необґрунтованість теорії російського мовознавця О.Шахматова про спільну давньоруську мову і спільну давньоруську народність на теренах Русі — на території сьогоднішньої України, Білорусі, московії. Він є автором фундаментальних і унікальних праць «Нарис сучасної української мови» (1951 р.), «Передісторія слов’янської мови: історична фонологія загальнослов’янської мови» (1965 р.), «Історична фонологія української мови» (1979 р.) та інших.У світовій славістиці ім’я Ю.Шевельова стоїть у першому ряду найвизначніших учених. У 1946 році в Німеччині став одним із фундаторів і керівників МУРу (Мистецького українського Руху). «… Я жив ідеєю створити творчу атмосферу навколо письменників, вирвати таланти з мряковиння життя серед обивателів… У дальшому мені вважалося ширше об’єднання мистців, що долучило б до літераторів ще малярів, скульпторів, музик, акторів, режисерів і чого там ще… Ми опинилися на чужині, програли — не гравши — політичні ставки. Якщо не могло бути батьківщини на географічній мапі, ми могли збудувати батьківщину в наших душах… Літературні, мистецькі твори, що постануть з нашого об’єднання, будитимуть ті душі, свої і чужі. Поновна будова України почнеться з таких творів». Неодноразово відвідував Україну після 1991 року. Почесний доктор багатьох університетів світу. Лауреат Національної Шевченківської премії 2000 року.

→ 6. Провулок Глінки

Михайло Іванович Глінка (1804-1857) — російський композитор, засновник російської класичної музики. Глінка — це ім’я світового рівня, в творчості якого були й українські мотиви. Автор одіозної опери «Жизнь за царя», яка зміцнювала мистецькі підмурівки російського імперіалізму та утверджувала міф про Івана Сусаніна — московського учасника війни Речі Посполитої проти Московського царства на початку XVII століття. Легенду про Сусаніна як, начебто, героя спростовано у наукових колах. Ніяк не пов’язаний з історією полтавської громади. Доречно увічнювати пам’ять українських діячів, або повернути місцевий топонім (наприклад, пров. Річки Тарапуньки).

Розташування: на Павленках (відходить від вул. Шведської до Тарапуньки).

Варіанти нової назви:

Провулок Володимира Данилейка

Володимир Григорович Данилейко (09.08.1930, с. Демина Балка, Хорольський р-н — 22.01.2017) — етномистецтвознавець, поет і літератор-фольклорист, журналіст. У голодному 1933-му році батькам Володимира вда­лося вирватися до Полтави й поселитися на Павлен­ках (вул. Шведська, 39а). Навчався в Харківському та Київському університетах, Харківській консервато­рії. Вчений секретар секції образотворчого мистецтва Товариства охорони пам’яток історії та культури України (1970–1988). Працював у редакціях газет і журналів, зокрема «Зоря Полтавщини» (1986-1991); «Полтавська думка» (1991- 1994). Від 1961 — органі­затор народних свят у Києві, Львові, Полтаві. Повернувся із родиною з Києва до Полтави в 1986 році. У Павленках зі своєю чималою родиною в 1990-х організову­вав ватагу колядників (дружина Ніна Миколаївна і шестеро дітей). Автор статей про вітраж, народні ремесла Полтавщини; текстів пісень, а також добірки віршів у періодиці; дискусійних поглядів на витоки давньої культури українців. Засновник етнографічного гурту «Орта» (Полтава, 1994 — 2000), Великоднього ходу в Полтаві (з 1995). Лау­реат обласної премії імені Івана Котляревського (2010).

Провулок Максима Березовського

Максим Созонтович Березо́вський (1745, Глухів — 1777, Санкт-Петербург) — український композитор, диригент, співак. Автор духовних концертів та опери «Демофонт», а також першої української симфонії. Класик європейської музики.

Провулок Михайла Калачевського

Михайло Миколайович Калачевський (1851-1907) — український композитор, громадський діяч, автор «Української симфонії» (входила до основного репертуару Полтавського симфонічного оркестру під керуванням Д. Ахшарумова). Народився у селі Попівка (тодішня Полтавська область, сучасна Кропивницька). У 1876 закінчив консерваторію у Лейпцигу, після чого оселився у Кременчуці.

Провулок Михайла Ялового

Михайло Омелянович Ялови́й (псевдонім Юлія́н Шпо́л, 05.06.1895, Контянтиноградський повіт, Полтавська губернія — 03.11.1937, Сандармох, Карельська АРСР) — український поет, прозаїк і драматург. Належав до літературної організації «Гарт» і ВАПЛІТЕ (її перший президент), найближчий однодумець Миколи Хвильового. Жертва сталінського терору; один із представників розстріляного відродження.

Провулок Річки Тарапуньки

Тарапунька — це своєрідний символ Полтави. Чимало струмків (річечок) саме під такою назвою течуть у Полтаві. Але головна — в Павленківській балковій системі, у т.ч. — на днищі Чамариного яру. Починалася вона аж західніше від вулиці Зіньківської, потім повертала на південь, текла під західним схилом Монастирської гори й знову повертала на схід, обтікаючи її з півдня і впадаючи в Ворсклу. У наш час, значною мірою, вона тече в трубах під землею. Але ще існує. Провулок, який з 1951 року носив ім’я Глінки (а раніше значно довший — Невєтовський, Вовчий) досягає північним краєм цієї річечки (раніше — перетинав її). Саме на цьому провулкові, в будинку №21, 1919 року в родині вчителя математики, українського патріота Трохима Тимошенка народився син Юрій — відомий актор комедійного жанру, який взяв собі псевдо від річечки, на берегах якої він народився — «Тарапунька». І хоч десь далеко звідки, аж у мікрорайоні «Яр» і південніше Половок є вулиця на честь Юрія Тимошенка («Тарапуньки»), але був би гріх полтавцям не закарбувати в назві цього провулку ще колоритну назву цієї річки.

→ 7. Вулиця Головка

Головко Андрій Васильович (1897-1972), український радянський письменник, критик. Лауреат Шевченківської премії (1969). Спочатку служив в Армії УНР, але згодом дезертирував, перейшов на бік російських більшовиків і вступив до лав Червоної Армії (де спершу стає командиром підрозділу кінної розвідки, а згодом лектором у Харківській школі червоних старшин). Був контужений, мав психічні розлади, потребував лікування. До 1924 року працював учителем на Полтавщині. У момент загострення психічної хвороби, спланував убивство і вбив свою дружину й п’ятирічну доньку. Радянські спецслужби використовували письменника, спонукаючи його до написання творів ідеологічного спрямування (без цього не надавали йому лікування). Робоча група вважає, що залишати назву геоніма на честь убивці аморально (хоч фахівці відзначають його майстерність як письменника).

Розташування: мікрорайон Левада.

Варіанти нової назви:

Вулиця Андрія Лівицького

Андрій Миколайович Лівицький (1879-1954) народився у Золотоніському повіті Полтавської губернії, юрист. Як один із засновників Революційної української партії (РУП), протягом 1902–1903 років належав до ядра київського комітету партії. Працював у Лубенському окружному суді. У 1903-1906 роках очолював Лубенський осередок Революційної української партії. Під час подій революції 1905 року був головою Коаліційного комітету Лубен та очолював Штаб Оборони, який керував загонами громадської самооборони міста. На початку січня 1906 року заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 року під час перебування в Лубнах заарештований удруге й півтора року відбував ув’язнення. 1909 засуджений у Києві військовим окружним судом до тюремного ув’язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією. З 1917 року член Української Центральної Ради. Був комісаром Полтавщини при Директорії УНР. Посідав чільні посади в декількох урядах УНР. З 1920 р. — в еміграції Протягом 1920-1921 років — виконувач обов’язків голови уряду УНР, в 1922-1926 роках — голова уряду УНР в екзилі. По загибелі Симона Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР. Президент УНР в екзилі (1926–1954).

Вулиця Володимира Івасюка

Володимир Михайлович Івасюк (1949-1979) — український композитор-виконавець, музикант, мультиінструменталіст, поет. Герой України (посмертно, 2005). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (посмертно, 1994). Відзначений у номінації «За внесок у розвиток музичної культури України XX століття (2001).

Вулиця Георгія Нарбута

Георгій Іванович Нарбут (1886-1920) — український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один із засновників і ректор Української академії мистецтв. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Рання творчість зазнала значного впливу широковідомого об’єднання художників «Світ мистецтва». Крім творчості художників «Світ мистецтва» у галузі театрально-декораційного мистецтва та книжкової графіки, визначальний вплив на Нарбута справило давнє українське малярство і графіка XVII–XVIII століть, геральдика українських родів, графіка українських рукописів і стародруків. З часом Нарбут виріс у глибоко оригінального митця, довкола якого утворилась ціла школа з його послідовників у галузі графіки й ілюстрування книжок. Ним, разом з його сучасниками: Василем Кричевським, Тимофієм і Михайлом Бойчуками, Іваном Падалкою, Василем Седлярем, Оленою Кульчицькою, Антоном Середою, Олексою Новаківським, Петром Холодним та іншими майстрами започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20–30-х років в графіці. Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917), в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, малюнка й кольору. У вирішенні літер абетки Нарбут об’єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.

Вулиця Левка Лук’яненка

Левко́ Григорович Лук’я́ненко (1928-2018) — український політичний та громадський діяч, дипломат, письменник, юрист та радянський дисидент, учасник національного визвольного руху, народний депутат України (обирався чотири рази). Борець за незалежність України у XX ст. Був двічі ув’язнений (1961—1976, 1977—1988). Сумарно провів 25 років у тюрмі і на засланні. Левко Лук’яненко — автор Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Герой України (2005).

Вулиця Пантелеймона Куліша

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) — український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець, філософ історії. Активно сприяв розвиткові української літературної мови, науки, філософії, історії. Народився в містечку Вороніжі Чернігівської губернії, належав до козацького роду. З 1831-33 р. навчався в Новгород-Сіверському повітовому училищі, а потім до Новгород-Сіверської гімназії. У 1837 р. юнак залишив гімназію після п’ятого року навчання й поїхав до Києва, щоб здобути вищу освіту. У вересні 1839 р. вступив на філософський факультет Київського університету, а наступного року перевівся на юридичний факультет. Проте через матеріальні та бюрократичні перешкоди його відрахували. За короткий час перебування в університеті юнак звернув на себе увагу професора М. Максимовича, під впливом якого зацікавився українською етнографією та історією. В 1840 р. не без допомоги професора молодий автор друкує свої творчі доробки. 1841 р. П. О. Куліша призначили вчителем російської мови Києво-Печерського дворянського училища.

У роки перебування в Києві П. О. Куліш зблизився з гуртом молодих українських діячів, які в грудні 1845-січні 1846 р. утворили Кирило-Мефодіївське товариство.

У 1845 р. він переїхав до Петербурга, де розпочалася плідна літературна діяльність П. О. Куліша. Він став активним співробітником журналу «Современник», де друкувалися його художні, історичні, публіцистичні та етнографічні праці.

У 1847 р. П. О. Куліша, як перспективного викладача Петербурзького університету відрядили за кордон на стажування з тим, щоб після повернення він обійняв посаду завідувача кафедри слов’янських мов. Перед самою поїздкою, в січні цього ж року, він одружився з Олександрою Михайлівною Білозерською (згодом — українська письменниця Ганна Барвінок. Але за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві його заслано до Тули, заборонено друкуватися, в’їжджати в Україну та виїжджати за кордон. У грудні 1850 р. вченого звільнили від заслання із забороною друкуватися. Із вступом на престол Олександра ІІ в 1855 р. розпочинається новий період у біографії П. О. Куліша — період діяльності в умовах розвитку й поширення ідей ліберально-демократичного реформізму, що на деякий час опанували суспільством і зробилися провідним чинником державної політики системи нового царя. З письменника знімають заборону на друкування творів.

У 1857 р. на останні кошти він відкриває власну друкарню з метою друкування і розповсюдження творів українською мовою. Друкує свої два томи «Записок о Южной Руси» (1857), перший український історичний роман-хроніку «Чорна Рада» (1857).

У 1857 р. Пантелеймон Олександрович склав і видав українську «Грамматку». З культурно-просвітницькою метою П. Куліш протягом 1860-1862 рр. готує у своїй друкарні першу серію українських народних видань під загальною назвою «Сільська бібліотека», так звані «метелики». Протягом трьох років було видано 39 номерів цих дешевих книжок для народного читання.

У 1861-1862 рр. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським видає журнал «Основа», який став об’єднавчим центром усіх прогресивних українських сил, що гуртувалися в Громади. Валуєвський циркуляр 1863 р. припиняє активний розвиток українського культурно-просвітницького руху. Пантелеймон Олександрович залишається без роботи і матеріальних засобів. З 1864 по 1867 рр. — працює урядовцем у Варшаві, вивчає польські архіви з історії України.

У 1871 р. П. О. Куліш повернувся до Петербурга, де обійняв посаду редактора «Журнала Министерства путей сообщения». Він продовжував студії історії козаччини, зокрема працював над своєю «Историей воссоединения Руси», два томи якої були надруковані в 1874, а третій у 1877 р. Після Емського указу (1876) письменник-просвітитель остаточно залишив державну службу і знову зосередив свою увагу на Галичині, де, як вважав, можна вести культурно-освітню діяльність в українському напрямі. Багатогранна діяльність Пантелеймона Олександровича Куліша як педагога, письменника-просвітителя, перекладача, фольклориста, історика, мовознавця, літературознавця, критика, публіциста, видавця, громадянина і до сьогодні не втратила актуальності, мистецької і наукової цінності.

→ 8. Вулиця Гончарова

Гончаров Іван Олександрович (1812-1891) — російський письменник, літературний критик, член-кореспондент Імператорської Академії наук по розряду російської мови і словесності. Бажано пропонувати назви від імен діячів культури України (зокрема, Полтавщини).

Розташування: досить протяжна, хоч і слабо забудована вулиця на Кобищанах.

Варіанти перейменування:

Вулиця Анатолія Дімарова

Український письменник (від народження — Анатолій Андроникович Гарасюта, 1922-2014) народився на Миргородщині. У 1949 році видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Письменник є автором роману «І будуть люди», нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол». Творчий доробок письменника містить кілька десятків томів.За роман «Біль і гнів» письменник удостоєний Шевченківської премії.

Вулиця Полтавського полку

Полтавський полк — у XVII-XVIII століттях один із 10 лівобережних адміністративно-територіальних полків Гетьманщини. Створений 1648 року під час повстання під проводом Богдана Хмельницького. Полковий центр — місто Полтава.

Вулиця Митрополита Стефана Косіва

Блаженійший Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси; Екзарх Вселенької патріархії. Обстоював незалежність Української православної церкви та її перебування в юрисдикції Патріарха Константинопольського. Один із засновників Києво-Могилянського колегіуму. 1650 року, на честь перемоги

козаків над військами Речі Посполитої, поблизу міста, на високій горі, вкритій віковим лісом, з дозволу київського митрополита, відомого українського церковного діяча і письменника Сильвестра Косіва було засновано Полтавський Хрестовоздвиженський монастир.

Вулиця Генерала Удовиченка

Олександр Іванович Удовиченко (1887-1975) — військовий і громадський діяч, генерал-полковник Армії УНР, був одним із керівників військової операції з визволення Полтавщини від російсько-більшовицьких загарбників навесні 1918 р. Військовий радник Симона Петлюри (1917), відзначився у боях за Арсенал у Києві в січні 1918-го. Як згадував Леонід Романюк: «Постійна співпраця О. Удовиченка з Головним Отаманом Симоном Петлюрою перейшла в особисту дружбу… І хоч Головний Отаман не раз пропонував О. Удовиченкові високі відповідальні військові посади, він завжди ухилявся від пропозицій, воліючи становище на бойових фронтах в ролі командира дивізії чи групи». Командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважається однією з найбільш боєздатних частин Армії УНР. Член Вищої військової ради УНР (із 1921-го).У 1924-му емігрував до Франції. Очолював Товариство вояків УНР в еміграції. Віце-президент УНР в екзилі (1954-1960).У книзі «Україна у війні за державність» (1954) Олександр Удовиченко із сумом констатував: «Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров’ю, в таких тяжких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували… Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбутися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму». Помер 19 квітня 1975-го у Франції (м. Ментенон). Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

Вулиця Князя Святослава Хороброго

Святосла́в І́горович (Хоробрий) (близько 938 р. — березень 972 р.) — великий князь київський (945—972 рр.). Представник династії Рюриковичів. Єдиний син київського князя Ігоря і княгині Ольги. Після загибелі батька перебував під регентством матері (945—964 рр.). Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику, значно розширивши територію Руської держави. Підкорив волзьких булгар, аланів, радимичів, в’ятичів (964 р.). Розгромив Хозарський каганат (965—968 рр.)

→ 9. Вулиця Горького

Максим Горький (справжнє ім’я: Пєшков Олексій Максимович; 1868-1936) — російський, пізніше радянський «пролетарський» письменник, драматург та публіцист. У 1934-36 рр. — голова спілки письменників СРСР. Максим Горький є засновником методу соціалістичного реалізму в літературі, який сприяв закріпленню ідеології більшовизму і зміцненню сталінського тоталітаризму в СРСР. Заперечував право української мови на існування (називав українську мову «украинское наречие»). Один із співтворців наклепницької кампанії, спрямованої проти Симона Петлюри. Брав участь у процесі над убивцею Петлюри, поширив наклепи щодо його, начебто, антисемітизму, виступив на захист більшовицького кілера Самуїла Шварцбарда, був серед тих комуністичних пропагандистів, що закорінювали в масовій свідомості уявлення про борців за свободу України як «ворожі, буржуазні, антибільшовицькі явища». За великим рахунком продав своє ім’я для створення привабливості радянської влади і прикриття її злочинів, активно співпрацював з НКВС, прославляв його роботу. Він, також був автором лозунгу, який широко використовували комуністичні злочинці у часи сталінського терору, та нині їх путінські послідовники з армії росії: «Если враг не сдаётся, — его уничтожают».

Розташування: мікрорайон Юрівка.

Варіанти нової назви:

Вулиця Братів Тютюників

Григорій Михайлович Тютюник — український письменник, журналіст, публіцист, педагог. Брат Григора Тютюнника. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка за роман «Вир».

Вулиця Поля Половецького

Поль Половецький (літературний псевдонім Полікарпа Порфировича Плюйка, 1903 р. Лохвиччина на Полтавщині — 1979 р. США) — громадський діяч, поет, інженер, математик, професор, видатний дослідник Голодоморів в Україні, діяч діаспори. Народився на Лохвиччині в селянській родині з козацьким корінням. Вищу освіту здобув 1930 року в Київському інституті інженерів шляхів сполучень. Працював на Томській залізниці в Сибіру, що був усіяний концтаборами, наповненими майже виключно українцями. У 1935 він опинився в Україні. «В спустошеній (голодом 1933 р.), в знекровленій (терором після процесу СВУ), коли в Києві (уже столиці України) ніде не можна було почути навіть слова українського». Працював в «Київтранспроекті», переслідувався керівництвом за те, що розмовляв лише по-українськи. Влітку 1941 не захотів евакуюватися на Урал. У жовтні 1941 став учасником установчих зборів ВУНРади — найвищого представницького органу українського народу перед окупаційною німецькою владою; разом із Федором Борківським, Кирилом Осьмаком та ще трьома однодумцями представляв Полтавщину у складі ВУНРади. З 1945 працює вчителем математики в українській гімназії у таборівтікачів у Західній Німеччині. У 1950 емігрує до США. У 1958-1959 роках у співавторстві з математиком Михайлом Цяпою (колишній вояк дивізії «Галичина») створили англо-російський математичний словник (виданий 1961 року). Свої літературні і публіцистичні твори, наукові розвідки на еміграції проф. Полікарп Плюйко підписував псевдонімом Поль Половецький. Відстоював тезу про окремішність української мови від російської. В українських газетах і видавництвах Канади, США, Бразилії, газеті «Наша Батьківщина», Торонто, було опубліковано низку його творів: 1974 — коротка автобіографія «Мій родовід», 1965 — історична поема-сатира «Цар Премудрий Саривон», 1966 — «Проти течії», праці-роздуми на соціально-політичні теми, 1978 — лірика, сатира «Над безоднею», «Геєна огненна», багато поезій.

Поль Половецький одним з перших почав досліджувати Голодомор 1932-1933 років. Матеріалом були власні спостереження, архіви американських газет. В своїй праці «Співучасники Сталіна в голодовому народовбивстві 1933 року» від писав: «… події, що відбувалися на початку 30-х років на українських землях… — найбільший, найогидніший злочин з арсеналу всіх злочинів, будь-коли утворених в історії людства… Голодоморний злочин, вчинений безбожницькою Москвою, піддається загальному засудженню і прокляттю…» Професор Половецький (Плюйко) чи не вперше назвав голод 1932-1933 років «масовим голодовим народовбивством української нації» та відверто вказав на причини, наслідки та справжніх винуватців цієї найбільшої і найжорстокішої трагедії світу в минулому столітті, яка може бути порівняна людством за кількістю загиблих лише із жертвами двох світових воєн. 15 мільйонів замордованих голодом на своїй землі українських селян — такі останні дані наукових експертиз.

Професор Половецький довів, що Голодомор 1932-1933 років в підсовєтській Україні був актом тотального, жахливого і тривалого геноциду української нації. Він був організований керівництвом ВКП (б) та урядом СРСР у 1932-1933 роках шляхом створення штучного масового голоду, який був спрямований саме проти української нації, для «зміни етнічного матеріалу» (як сказав один із поплічників Сталіна в Україні). Як вірний і люблячий син свого народу Поль Половецький підходив до вивчення і висвітлення історії приниженого і знеславленого ворогами українського народу з вершин історії

рідного краю, правдивої і далекоглядної політичної думки, з ґрунтовних досліджень та завжди принципових засад.

Вулиця Олега Ольжича

Олег Ольжич (1907-1944) — видатний український поет, вчений-археолог, політичний, громадський, культурний діяч. Борець за незалежність України у ХХ столітті. Керівник Культурної референтури ОУН у 1937-1941 роках, в якій об’єднав найкращі інтелектуальні сили української еміграції в Європі для популяризації ідеї української державності, для розробки ідейних засад права, економіки, культури, освіти майбутньої самостійної України, для створення її законів і в різних галузях суспільного життя. Розробив і виклав у своїх статтях принципи національного виховання патріотів України. Був одним з керівників боротьби за Карпатську Україну (1938-1939). У 1941-1944 роках керував за дорученням полковника Андрія Мельника легальною і підпільною діяльністю ОУН (м) в окупованій гітлерівцями Україні. Загинув у концтаборі Заксенгаузен у червні 1944 року. «Держава не твориться в будучині — Держава будується нині…» — Олег Ольжич був вірний цьому принципу, боровся за звільнення України від усіх окупантів, за створення Української Соборної Самостійної Держави.

Вулиця Василя Короліва-Старого

16 лютого в селі Ладин Полтавської губернії народився Василь Королів-Старий — письменник, художник, один із членів Української Центральної Ради. Походив із родини священика. Його батько довгий час був настоятелем Свято-Троїцької церкви у Диканьці. Василь закінчив Полтавську духовну семінарію, де познайомився і зблизився з Симоном Петлюрою, з яким пізніше підтримував тісні зв’язки і залишив грунтовну книгу спогадів.

Однак після десяти років навчання на богослова Василь вступає до Харківського ветеринарного інституту і навіть видає два посібники з ветеринарії. У1905 році засновує найбільше й найактивніше в Києві видавництво «Час» (1908–1920), яке видавало бібліографічний місячник «Книгар» за редакцією Василя Короліва-Старого та Миколи Зерова. Працює секретарем редакції газети «Рада», єдиної щоденної громадсько-політичної газети українською мовою в Україні (1906–1914), дописує до газет «Трибуна» й «Відродження». Був одним із активних членів Товариства українських поступовців — таємної позапартійної політичної і громадської організації українців, яка постала в 1908 році, метою

Товариства була координація українського національного руху і його захист від наступу російського уряду і російського імперіалізму. Саме від ТУПу 7 березня 1917 року Королів був обраний до складу членів Української Центральної Ради. 1919 року Василь Королів-Старий був відряджений із дипломатичною місією УНР до Праги. Через окупацію УНР більшовицькою Росією більше не повертався на батьківщину, залишився емігрантом, але чехословацького громадянства не прийняв: до останнього дня залишався громадянином УНР. В еміграції Василь Королів-Старий

багато пише, зокрема і для дітей. Малював ікони та розписував церкви. Останньою книгою Василя Короліва стали спогади «Згадка про мою смерть». На початку грудня 1943-го письменник поїхав на кілька днів у Прагу, щоб забрати книжки та листівки з друкарні, зупинився у друзів. Повернувся 11 грудня і просто на порозі помер. Лікарі констатували серцевий напад.

Вулиця Валер’яна Підмогильного

Валер’ян (Валеріян) Петрóвич Підмоги́льний (20 січня (2 лютого) 1901, село Чаплі, зараз входить у Дніпро, Писарівка, Павлоградський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія, нині Синельниківський район, Дніпропетровська область, Україна — 3 листопада 1937, Сандармох, Карелія, Соловецькі острови, Архангельська область, РРФСР, СРСР) — український письменник і перекладач, один з найвизначніших прозаїків українського «Розстріляного відродження». Жертва Сталінських репресій.

→ 10. Вулиця Грибоєдова

Грибоєдов Олександр Сергійович (1795-1829) — російський письменник, дипломат, драматург, піаніст, композитор. Не має стосунку до Полтави, Полтавщини, України.

Розташування: невелика вулиця на Кобищанах.

Варіанти нової назви:

Вулиця Святослава Караванського

Святослав Караванский (1920, Одеса — 2016, США) — видатний український мовознавець, поет, перекладач, журналіст, автор творів самвидаву, дисидент.

Народився 24.12.1920 року в Одесі в сім’ї інженера, який лекції в університеті читав українською мовою. Інтерес до поезії, перекладу і мови проявив ще в юнацькі роки. З 1942 року в Одесі працює в підпіллі ОУН (б). Влітку 1944 заарештований МГБ; відмовився стати сексотом, засуджений військовим трибуналом ОВО до 25 років позбавлення волі. У 1954 році в табор розпочав роботу над «Словником українських рим». Звільнений за амністією через 16 років і 5 місяців, повернувся до Одеси, працював механіком, перекладачем, кореспондентом журналу «Україна», багато перекладав з англійської літератури, часто друкував статті з проблем мови. Продовжив навчання на філологічному факультеті Одеського університету.

В цей час С.Караванський бере активну участь у громадському житті, в українських культурних заходах. У 1965 році виступив з критикою русифікації шкіл України, опублікувавши у самвидаві статтю «Про одну політичну помилку». За це — відправлений без суду і слідства відбувати ще 8 років і 7 місяців ув’язнення (із 25 років) у таборах суворого режиму. П’ять разів С.Караванський оголошував голодування протесту. У Володимирській тюрмі зібрав свідчення в’язнів — учасників і свідків розстрілу польських офіцерів у Катині (1940 р.), підготував про це статтю, щоб передати на волю. За це радвлада додала йому ще 5 років тюрми і 3 років таборів особливо суворого режиму. Провів у СРСР у тюрмах і таборах 31 рік. Його листи і статті передавалися на волю за кордон, українській діаспорі, звучали у передачах радіо «Свобода». Боячись резонансу у світі, в українській діаспорі на переслідування подружжя Ніни і Святослава Караванських, ЦК КПРС вислало їх примусово у 1979 році до США, обмінявши на арештованих там радянських шпигунів. На еміграції Святослав Караванський продовжив свою наукову і громадську діяльність — працював на українському радіо діаспори, співпрацював з газетами і громадськими організаціями. Результатом його досліджень української мови стали праці з мовознавства:

1.«Секрети української мови: науково-популярна розвідка з додатком словничків репресованої та занедбаної української лексики».

2. «Пошук українського слова, або, Боротьба за національне «Я», 3. «Звідки пішла єсть московська мова або шила в мішку не сховаєш», 4. «Обираймо чесних президентів!»(2016), 5. «Ідіотизм сталінської ярижки у державній мові України» та інші, що перевидавалися багато разів.

Надзвичайно вагому частину його наукової творчості складають словники: 1. «Практичний словник синонімів української мови» (містить 17 тисяч синонімічних рядів), 2. «Російсько-український словник складної лексики», 3. «Словник рим української мови» — єдине у світі видання такого роду. У своїх наукових роботах С.Караванський засуджує Правопис-90, що насправді не відродив самобутні риси української мови, а мав косметичний характер. Науковець вважав, що введені цим правописом новації не усунули наслідків правописного погрому української мови 30-х років. С.Караванський відновлював лексику, яка була заборонена радянською владою. Вмотивував норми української мови. Кожне мовне явище розглядав через призму історичного розвитку мови. 2006 року С.Караванського було нагороджено в Україні Орденом «За мужність» І ступеню — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Святослав Караванський був справжнім борцем за українську мову і волю. Борець за незалежність України у ХХ столітті.

Вулиця Опанаса Марковича

На честь Опанаса Марковича (Маркевича) (1822-1867), фольклориста, етнографа, громадського діяча, члена Кирило-Мефодіївського товариства; Народився у с. Кулажинцях на Полтавщині. Походив з давнього козацько-старшинського роду. У 1846 р. закінчив Київський університет. Належав до поміркованого крила братства. 1847 р. заарештований і висланий під нагляд поліції до Орла. Служив там у губернській канцелярії. У 1851 р. після одруження з М. Вілінською (згодом українська письменниця Марко Вовчок) повернувся в Україну. Брав участь у виданні журналу «Основа», займався фольклористичними та етнографічними дослідженнями, зібрав, зокрема, близько 30 000 прислів’їв і приповідок. Матеріали публікувалися в різних виданнях, у т. ч. етнографічних збірках В. Антоновича, М. Драгоманова, А. Метлинського.

Вулиця Четвертого Універсалу

Четвертий Універсал Української Центральної ради (УЦР) — державно-правовий акт, що проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії. Проголошений 22 січня 1918 року (за новим стилем) у Києві.

Вулиця Степана Руданського

Степа́н Васи́льович Руда́нський (25 грудня 1833 (6 січня 1834), Хомутинці, нині Калинівського району Вінницької області — 21 квітня 1873 (3 травня 1873), Ялта) — український поет, перекладач античної літератури. Автор класичних сатир на міжнаціональну та антиімперську тематику. Професійний лікар.

Вулиця Репалівський Яр

Пропонується повернення історичної назви цієї вулиці, яку вона мала до 1940-х років. Очевидно, походить від прізвища Репало (яке було поширене на Кобищанах).

→ 11. Вулиця Добролюбова

Добролюбов Микола Олександрович (1836-1861) — російський літературний критик, публіцист, представник революційної демократії. Не має стосунку до України (зокрема, Полтавщини).

Розташування: досить протяжна вулиця на Кобищанах.

Варіанти нової назви:

Вулиця Андрія Мельника

Андрі́й Атанасович Ме́льник (12 грудня 1890, Воля Якубова, Дрогобицький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Дрогобицький район, Львівська область, Україна — 1 листопада 1964, Кельн, ФРН) — український державний, військовий та політичний діяч. Полковник армії УНР, Голова Проводу Українських Націоналістів, другий голова ОУН (1938–1964). Один з найближчих соратників полковника та засновника ОУН Євгена Коновальця.

Вулиця Федіра Борківського

Федір Борківський (? — 1942) — український громадський, політичний, культурний діяч. Народився, жив, працював і загину у Полтаві. Борець за незалежність України у ХХ столітті. З вересня 1941 року за завданням ОУН (м) очолив Полтавську міську управу — орган місцевого самоврядування, створений з дозволу німецької військової адміністрації. Управа організувала усе господарське і культурне життя міста, постачання хліба, палива, роботу лікарень, шкіл, відновила роботу товариства «Просвіта» та службу в церквах.

В лютому 1942 року коштом управи було видано український «Буквар» накладом 10 тисяч примірників. У березні 1942 року очолений Ф.Борківським організаційний комітет провів у Полтаві небувале за розмахом і рівнем організації Шевченківське свято. Федір Борківський разом з однодумцями із Полтавської обласної ради, Полтавської міської управи, Полтавського відділення Українського Червоного Хреста, товариства «Просвіта» та інших легальних і підпільних структур всіляко сприяв популяризації ідеї Української Соборної Самостійної Держави. Розстріляний гітлерівцями у квітні 1942 року на центральному цвинтарі Полтави.

Вулиця Феодосія Рогового

Феодосій Кирилович Роговий — письменник, автор кількох романів та повістей. Роман «Свято останнього млива» відзначений Шевченківською премією (1992) — найвищою літературною нагородою в Україні. Народився 27 серпня 1925 року в селянській родині на хуторі Пугачівка на Полтавщині (нині ділянка затоплена Кременчуцьким водосховищем). У червні 1943 року разом з групою підлітків був вивезений на примусові роботи в шахти Вестфалії (Німеччина). У 1945-1950 роках здобуває життєвий досвід на різних роботах. Із 1950 року вчителює в школах Полтавщини. Заочно закінчив Харківський педагогічний інститут іноземних мов. Працював в обласній газеті «Комсомолець Полтавщини» (1967-1975). Згодом — учителем німецької мови на Глобинщині. Помер 04.05.1992. Похований у селі Устимівка нині

Кременчуцького району).

Вулиця Миколи Бутовича

Микола Григорович Буто́вич (псевд.: Бутумбас) (1895, Петрівка Гадяцького повіту Полтавської губернії — 1961, США). Український живописець і графік, майстер декоративної графіки, ілюстрації, карикатури; письменник-мемуарист, автор епіграм. У 1906-1913 роках навчався у Полтавському кадетському корпусі. Студіював малярство у Празі, Берліні й Ляйпциґу. Здобув художню освіту у Вищій художньо-промисловій школі у Празі. Закінчивши Ляйпцизьку Академію графічних мистецтв, поселився та працював у Львові та інших містах Західної України. Учасник визвольних змагань, ад’ютант штабу 1-ї козацької дивізії Армії УНР. Інтернований в Польщі, звідти втік до Праги. З 1943 року у окупованому нацистами Львові викладав у Львівській художньо-промисловій школі.

Після Другої світової війни опинився у Західній Німеччині, звідкіля в 1948 переїхав до Америки (м. Риджфілд-Парк поблизу Нью-Йорка). Працював у сфері прикладного мистецтва, беручи участь в організованому мистецькому житті. Належав до Об’єднання Мистців Українців в Америці, брав участь у художніх виставках. Підтримував стосунки з багатьма діячами української культури і літератури.

Опублікував «Автобіографію» (Нью-Йорк, 1956), спогади «Кадетський корпус» («Вісник», 1959), «Повстання проти гетьмана (Сіра дивізія)» («Вісник», 1959) та ін. Починаючи з 1930-х років і до смерті писав епіграми. Опублікувати їх окремим виданням вдалося лише 1995 року в Києві під назвою «Епіграми Бутумбаса». В них створив сатирично-іронічні образи багатьох українських письменників, акторів, скульпторів, видавців.

→ 12. Провулок Добролюбова

Добролюбов Микола Олександрович (1836-1861) — російський літературний критик, публіцист, представник революційної демократії. Пропозиція робочої групи: можливо, повернути стару назву (пров. Репалівський Яр).

Розташування: короткий провулок на Кобищанах.

Варіанти нових назв:

Провулок Народного Руху

Без обгрунтувань.

Провулок Якова Жарка

1861, 25 лютого — у Полтаві, в багатодітній родині дрібного чиновника народився Яків Жарко — письменник, актор, діяч народницького руху, активний подвижник української культури на Кубані початку ХХ століття. Батько, за свідченням Якова, був козацького роду. У родині захоплювалися літературою, музикою і театром. Від старших братів і сестер (одна з них стала професійною актрисою) Яків змалку перейняв інтерес не лише до театрального мистецтва, а й до ідей повалення російського самодержавства, народництва (старший брат належав до народницького таємного товариства «Унія», яке діяло в Полтаві 1874-75 рр.).

Навчався в Полтавській гімназії, але за участь у революційному русі був виключений (1880). Відтоді перебував під гласним наглядом поліції Російської імперії і мав зобов’язання раз на тиждень відмічатися підпискою «про невиїзд». В гімназійні роки заприязнився з письменником й активістом «Братства Тарасівців» Володимиром Самійленком та відомим письменником Панасом Мирним, почав писати вірші українською. Під час проходження військової служби, на яку зголосився добровільно, закінчив навчальний курс та земську фельдшерську школу. Після смерті від сухот братів і сестер полишає батьківську оселю і 1886 стає актором мандрівних театральних труп Михайла Старицького і Марка Кропивницького. Зіграв низку характерних ролей, зокрема Омелька і Старотуза у п’єсах «Мартин Боруля» і «Безталанна» І. Карпенка-Карого. На літературну ниву Яків Жарко вступив у 1884 році, видавши в Полтаві збірку «Перши лирични творы. Частына перша». Згодом, перебуваючи на лікуванні в Єгипті, він створив великий цикл

віршів (більше 80-ти). Підготовлена друга поетична збірка — «Молодик. Пісні та думи» (1891) була заборонена цензурою. Загалом — автор чотирьох книг ліричної і сатиричної поезії, двох збірок байок, книги «Оповідань», про які схвально відгукнувся Іван Франко, численних публікацій в альманахах, збірниках, періодиці, значної серії науково-популярних видань. Багато творів були підписані псевдонімами — Жарченко, пан Шпилька, Льова Колючка та ін.

Залишивши сцену, жив на Катеринославщині (нині — Дніпропетровська обл.), у Маріуполі. Влітку 1904 р. разом із сім’єю (на той час у нього вже було троє синів) переїхав у м. Єкатеринодар (нині Краснодар, РФ), що був на той час значним осередком української культури, зі школами, де викладалась українська мова, кількома театрами, де ставилися й українські п’єси, і друкарнями. Працював діловодом у Комітеті піклування про народну тверезість, згодом став одним з організаторів і керівників місцевих товариства «Просвіта» та відділення Революційної Української партії (РУП). Більшовицький переворот не сприйняв. У 1920-х роках працював на різних посадах у Кубанському художньому музеї, що став потужним науковим центром та осередком культури в краї.

У ніч на 15 грудня 1929 р. був заарештований за вигаданими звинуваченнями «в шпигунстві на користь Великобританії». Хоча перебування у в’язниці ДПУ тривало лише трохи більше місяця, цькування письменника не припинялося вже до його смерті. Під час неодноразових обшуків зникли майже всі рукописи. 25 травня 1933 року помер у Краснодарі. Його поховали на міському Всіхсвятському кладовищі. Архів письменника зберігається в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України в Києві.

Провулок Олександра Шульгина

Перший в Україні державний орган у сфері зовнішніх зносин — Генеральне секретарство справ міжнародних створено 22 грудня 1917 р. Саме Олександр Шульгин підписав «Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ», який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР. Саме Шульгин очолював це відомство. Саме уродженець Хорольського краю на Полтавщині, історик, професор Олександр Шульгин є першим Міністром закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві. Він народився 11 серпня 1889 року у селі Софине неподалік Хорола на Полтавщині. Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. «…Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції», — писав про Шульгиних Михайло Грушевський. «Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці», — говорив про себе й Олександр Шульгин. Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом — Міністерство закордонних справ. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу. Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність (як історик). 16 жовтня 1933 року в інтерв’ю французькій газеті Le Figaro повідомив про голодомор-геноцид, організований москвою).

Провулок Григорія Нудьги

Григорій Антонович Нудьга (1913–1994) — український літературознавець, фольклорист, етнограф, культуролог, письменник, кандидат філологічних наук, член Наукового товариства імені Шевченка, кількох міжнародних наукових організацій із вивчення усної народної поетичної творчості, народних та літературних пісень, збирач і публікатор фольклорних творів, численних записів кобзарського співу, автор і редактор-упорядник понад 40 книжкових видань (монографій, брошур, антологій, збірників), майже 300 статей. Учений започаткував досі не перевершене вивчення української пісні в міжнародному контексті («Українська дума і пісня в світі: у 2 кн.», Львів, 1997–1998).

Життя Григорія Нудьги тісно пов’язане з історичною Полтавщиною та Полтавою. Закінчив Гадяцький педагогічний технікум (1929–1931); працював старшим викладачем кафедри української літератури Полтавського педінституту (грудень 1938 — червень 1941); ініціював створення музею Панаса Мирного, разом з однодумцями збирав необхідні для цього документи, вивчав архіви письменника, уклав план експозиції, проводив тематичні екскурсії для студентів і громадськості. Учасник Другої світової війни, військовополонений. У 1942–1943 роках, утікши з полону, працював дроворубом, потім викладачем у школі лісництва в селі Зінці Полтавського району. З 1943 р. знову на фронті, відзначений трьома медалями. Жертва сталінських репресій. Після арешту в травні 1945 року був відправлений до Полтави, де 8 серпня 1945 року його засудили за «націоналізм» — до 10 років виправних робіт у таборах місцевого ув’язнення, поразки в правах на 3 роки, конфіскації майна; після спроби перегляду справи 1947 року був відправлений на Колиму (судимість знято 1954 року, реабілітовано 1967 року).

Провулок Олександра Кониського

Олександр Якович Кони́ський (1836-1900) — український громадський діяч, який чимало зробив у Полтаві, як просвітянин. Був професійним адвокатом, громадським діячем, письменником, літературним критиком, викладачем. Автор Молитви «Боже Великий Єдиний, нам Україну храни», музику до якої створив Микола Лисенко. Це — своєрідний духовний Гімн України. Вже за одне це його прізвище достойно увіковічення. Працював у Полтавському губернському правлінні на невисоких посадах (у 1854-1863 рр.). Член полтавської та київської «Громад», один з організаторів недільних та вечірніх шкіл, громадської бібліотеки, Товариств із розповсюдження писемності в Полтаві. Неодноразово був репресований колоніальною російською адміністрацією.

→ 13. Провулок Достоєвського

Достоєвський Федір Михайлович (1821-1881) — письменник, вважається першим представником персоналізму в Росії. З його творами у літературу прийшла «достоєвщина» (душевно неврівноважені персонажі із суперечливими почуттями). Мав яскраво виражені шовіністичні та українофобські погляди. Достоєвський відмовляв у праві на існування не лише українцям, а й іншим слов’янським народам, вважаючи існування їхніх національних культур перешкодою на шляху розвитку російської цивілізації. Вважав Російську імперію найвеличнішою державою, а російську літературу — провідною літературою світу та рушієм цивілізаційного прогресу. У своїх вченнях Достоєвський неодноразово описував російський народ як «спадкоємця цілого світу», прагнув «всеєднання слов’ян під крилом Росії» і вважав, що «треба, щоб політичне право і першість великоросійського племені над усім слов’янським світом відбулася остаточно і вже беззаперечно». Сучасна російська пропаганда використовує українофобські цитати Достоєвського в інформаційній війні проти України.

Фактично провулок відсутній (немає домоволодінь, зареєстрованим на ньому). Тому робочою групою рекомендовано перейменувати його на «проїзд Кривохатський» (за старою історичною назвою селища Вороніна).

Варіант нової назви:

Провулок Бічний проїзд

Оскільки по колишньому провулкові немає зареєстрованих домоволодінь, а для виконання дорожніх та інших робіт в документах його потрібно якось називати, то пропонується ця нейтральна назва, легка в написанні (цей проїзд розташований убік від вулиці Тунельної).

***

Нагадаємо,  10 березня у Полтавській громаді була офіційно перейменована 71 вулиця та провулок, які містили орфографічні помилки, русизми у назвах або були пов’язані з географічними назвами країн ОДКБ, а 19 травня перейменували 95 вулиць, що названі на честь російських та радянських подій, військових, партизанів та політиків.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»