Експерти продовжують затверджувати варіанти нових назв вулиць Полтавської громади. Історики, краєзнавці, архітектори, політики опрацювали вже кілька сотень вулиці, які підлягають перейменуванню. На останньому засіданні завершили розгляд 4-ї черги із переліком вулиць, які перенесли із попередніх хвилю перейменування.

→ 1. 8 Березня

Восьме березня з’явилося як день боротьби за права жінок ще до появи комуністичного тоталітарного режиму. Але за часів СРСР було вихолощено його суть: святкувався день весни, день краси жінок тощо. Це було брутальним спотворенням тієї ідеї, яка була від початку, — боротьби за права жінок: соціальні, політичні, економічні тощо (як і день 23 лютого, по суті, виродився в день привітання чоловіків). Український інститут національної пам’яті підтримує відмову від свят, нав’язаних комуністичним режимом. Експерти пропонують перейменувати цю невелику вулицю на Кобищанах на честь Галини В’юн — волонтерки й правозахисниці, Голови Полтавського відділення Українського Червоного Хреста, — яка в час Другої світової війни здійснила подвиг і врятувала чимало життів полтавців та військовополонених червоноармійців.

Вулиця Галини В’юн

Галина Іванівна В’юн, уроджена Гришко (1912-1972) — українська громадська і політична діячка, письменниця. Як донька офіцера Армії УНР зазнала репресій від радянської влади. Від 1930-х років жила в Полтаві. Під час німецької окупації України стала співорганізатором, потім — Головою Полтавського відділення Українського Червоного Хреста: організовувала і надавала допомогу харчами, одягом, ліками полоненим червоноармійцям в німецьких таборах Полтави. Створила в Полтаві госпіталь для полонених червоноармійців. Сприяла їхньому звільненню з полону. Член ОУН-м і УНРади Зенон Городиський згадував: «Український Червоний Хрест відіграв велику роль у допомозі хворим, нужденним, не боявся іти рятувати недужих за колючим дротом таборів для військовополонених. Я мав змогу спостерігати роботу полтавського Червоного Хреста під керунком Галини Гришко-В’юн. Багато українців — немічних, заслаблих на так званій волі і в’язнів у німецькій тюрмі завдячують цій героїчній жінці життям, здоров’ям і, внаслідок її клопотань, — свободою». Вся родина Гришко в лавах ОУН вела підпільну боротьбу проти окупантів України. На еміграції з 1943 року (з 1949 р. — в США). Працювала в українських громадських організаціях — Демократичне об’єднання бувших репресованих українців совєтами (ДОБРУС), члени якого збирали інформацію, свідчення очевидців і документи про масові вбивства і депортації українців комуністичною владою СРСР, оприлюднювали їх в різних українських виданнях у світі. ДОБРУС видавав місячник «Голос недостріляних». Г. В’юн організувала в Чикаго відділ Союзу українок імені Алли Горської. Написала спогади «Під знаком Червоного Хреста в Полтаві 1941-1942р.р.».

Вулиця Руслана Онікієнка

Руслан Сергійович Онікієнко (1993-2023) — полеглий захисник України.

Майор Руслан Сергійович Онікієнко народився в селі Сухинівка Кобеляцького району (тепер — громади) Полтавської області. Навчався у Кобеляцькій НВК №1 та Полтавському ПТУ № 23, де отримав професію електрогазозварювальника. У жовтні 2011 року був призваний на строкову військову службу, під час якої виявив бажання вступити до Національної Академії внутрішніх справ, яку закінчив у 2016 році, отримавши спеціальність «Психологія», із того ж року проходив службу у Нацгвардії. Із початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію України Руслан Сергійович на чолі психологічної служби займався відбором мобілізованих гвардійців, психологічним супроводом військовослужбовців як в пункті постійної дислокації, так і у відрядженні в «найгарячіші» точки фронту. 3 січня 2023 року виконуючи бойове завдання в н.п. Курахове Донецької області потрапив під обстріл російської артилерії де отримав важке поранення несумісне з життям. Похоронений у рідному селі в Кобеляцькій громаді. Указом Президента України №253/2023 від 30.04.2023 майор Онікієнко Р.С. нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). У загиблого залишилася дружина та 4-річний син. Дружина полеглого воїна і військова частина, в якій він служив, зробили подання на перейменування вул.8 Березня в Полтаві. Робоча група з перейменувань звернулася до керівництва Кобеляцької громади з пропозицією теж назвати на її території одну із вулиць чи інший об’єкт на честь полеглого Героя.

→ 2. Вулиця 9 Травня

Президент України Володимир Зеленський 12.06.2023 р. підписав Закон про перенесення Дня пам’яті та перемоги над нацизмом на 8 травня. Тому було б доцільно запропонувати назву вулиці, яка відображає нову назву святкового дня.

9 травня з 2024 року стане Днем Європи. Оскільки вулиця Європейська в Полтаві вже є, то доцільно перейменувати цю вулицю (9 травня святкує країна-агресор РФ, яка перетворила це свято в день перемоги у війні виключно Росії).

Вигнання з України гітлерівського націонал-соціалістичного злочинного режиму і натомість повернення не менш злочинного російського комуністичного («перемога Колими над Бухенвальдом») не стало перемогою для українського народу, а насправді лише заміною одних окупантів на інших. Поразкою, а не перемогою є те, що у 1944 році сталінський режим депортував з Криму весь кримсько-татарський народ, а у 1946/1947 роках влаштував українцям новий голодомор і репресії. Справжня перемога для України настала після розвалу СРСР й падіння комуністичного режиму з 24 серпня 1991 року, коли було відновлено незалежність. А остаточна Українська перемога станеться після російсько-української народної війни за незалежність.

Розташування: протяжна вулиця в селищі Залізничників (Климівка).

Вулиця Левка Лук’яненка

Левко Григорович Лук’яненко (1928-2018) — український політичний та громадський діяч, дипломат, письменник, юрист та радянський дисидент, учасник національного визвольного руху, народний депутат України (обирався чотири рази). Борець за незалежність України у XX ст. Був двічі ув’язнений (1961-1976, 1977-1988). Сумарно провів 25 років у тюрмі і на засланні. Левко Лук’яненко — автор Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Герой України (2005).

Вулиця Лікаря Максима Дудченка

Професор Максим Андрійович Дудченко (1919-2020) — учасник Другої світової війни, засновник і організатор кафедри факультетської терапії Полтавського медичного університету (у подальшому внутрішньої медицини № 1). До останніх років життя професор М.А. Дудченко активно працював на кафедрі: здійснював клінічні обходи хворих, брав участь у клінічних та патологоанатомічних конференціях, з особливим задоволенням і натхненням проводив практичні заняття зі студентами, займався науковими дослідженнями.

Максим Андрійович Дудченко був автором понад 500 наукових та навчально-методичних робіт, серед яких 6 монографій і 5 навчальних посібників, керівництво для лікарів. Основними напрямками його наукових досліджень були хронічні хвороби нирок (сечокам’яна хвороба, гломерулонефрити), захворювання серцево-судинної системи (ішемічна хвороба серця, атеросклероз, гіпертонічна хвороба, серцева недостатність), гастроентерологічна патологія (виразкова хвороба, гепатити, цирози печінки). Максим Андрійович віддав полтавській медицині 46 років свого життя та виховав не одне покоління лікарів. Під його керівництвом захищено 38 докторських та кандидатських дисертацій.

За письмовим поданням фізичної особи та 2-гої міської клінічної лікарні, ГО «Полтавська обласна організація інвалідів війни, збройних сил, учасників бойових дій та силових структур».

Вулиця Степана Лазуренка

На честь командира першої регулярної військової одиниці української армії доби УНР — першого українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького, уродженця Полтавщини. Лазуренко Степан Савич (1892, м. Гадяч — 1969, США) — військовий діяч, полковник Армії УНР (в еміграції). Повернувшись до України з фронтів Першої світової війни, штабс-капітан Лазуренко взяв активну участь у творенні національного війська. Був одним із засновників Богданівського полку (травень 1917 р.). Після розформування частини служив курінним у Дорошенківському полку Запорозької дивізії. Бився з червоними військами під Крутами. В березні 1918 р. брав участь в боях проти більшовиків на території Полтавщини. Після того, як у Полтаві Запорозька дивізія була розгорнута в корпус, а Богданівський курінь — в полк, командував другим куренем богданівців. Взимку 1918–1919 рр. захищав від більшовиків північно-східні рубежі України. Від кінця 1919 до 1944 року змушений був переховуватися в Україні, після чого емігрував. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

→ 3. Вулиця Агітаційна

Належить до групи назв, які зберігають радянсько-більшовицьку риторику в стилі сталінських часів, тому рекомендується до перейменування. Назва має сталі ідеологічні та соціокультурні конотації та є уособленням радянських комеморативних практик.

Розташування: протяжна вулиця в селищі Рибці.

Вулиця Національної Гвардії України

Національна гвардія України — військове формування з правоохоронними функціями і призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян України, суспільства та держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також взаємодії з правоохоронними органами — із забезпечення державної безпеки та захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих чи збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій. Національна гвардія України функціонує у системі Міністерства внутрішніх справ України. Національна гвардія України бере участь відповідно до закону у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройної агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони. Вулиці (Героїв) Національної гвардії існують у багатьох містах України.

Вулиця Родини Єдлічків

Єдлічки — родина піаністів і педагогів чеського походження, діяльність яких пов’язана із Полтавою.

Алоїз Венцеславович Єдлічка (1821, Чехія — 1894, Полтава). Навчався у Празькій консерваторії (1837–42). Від 1842 — у Пн. Італії, де грав в оркестрі. 1843–47 мешкав у Санкт-Петербурзі. Від 1848 — у Полтаві, де концертував. Водночас 1848–92 викладав у Полтавському ін-ті шляхетних дівчат та приватних пансіонах. Автор фортепіанного попурі «Квітоньки України» (увійшов цикл п’єс, присвячених Т. Шевченкові, обробки українських народних пісень), мазурок, романсів. Здійснив редакцію музики О. Марковича до «Наталки Полтавки» І. Котляревського. Упорядник збірника: «Зібрання малоросійських народних пісень» (1861), «Сто малоросійських народних пісень» (1869), «Вибір улюблених малоросійських народних пісень, аранжованих для одного голосу з акомпанементом фортепіано» (1881). Його брат — Венцеслав Венцеславович (1817, Чехія –1880, Полтава). Навчався у Вищій технічній школі (1839–41), Консерваторії у Празі. Від 1844 — у Полтаві, де концертував. 1848–79 викладав у інституті шляхетних панянок. Автор Струнного квартету на тему опери «Пророк» Дж. Мейєрбера. Разом з братом організував у Полтаві чесько-польський хор, до репертуару якого входили також і українські пісні в обробці Алоїза Єдлічки. Ернест Алоїзович (1855, Полтава –1904, Берлін). Закінчив фіз.-мат. факультет Санкт-Петербурзького університету (1876) та Московську консерваторію (1879; клас М. Рубінштейна), де відтоді й викладав (до 1887). Концертував. Від 1888 мешкав у Берліні, де викладав в консерваторіях. Іноді виступав з концертами, зокрема 1895 на честь А.Рубінштейна. Також працював як музичний критик у німецькій газеті «Allgemeine Music-Zeitung».

Вулиця Сергія Корольова

На честь Сергія Павловича Корольова (1906-1966) — вченого у галузі ракетобудування та космонавтики, конструктора. Одного із засновників практичної космонавтики. Народився в Житомирі. Перший головний конструктор ракетно-космічних систем в СРСР. Академік АН СРСР (з 1958), очолив ракетну програму СРСР. Під його керівництвом було запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, здійснено перший політ людини в космос (Юрія Гагаріна) та вихід людини у відкритий космос. У СРСР Сергій Корольов був засекреченою особою. Крім вищого радянського керівництва та колег, всі інші знали його лише як головного конструктора. Він постійно перебував під охороною, немов у «золотій клітці». У 1957-му Нобелівський комітет хотів вручити премію в галузі фізики людині, яка відкрила людству шлях у космос. Однак, радянське керівництво не розкрило прізвище головного конструктора. Воно стало відоме тільки після смерті вченого. Тоді й пришла всесвітня слава. У 1938-1944-му Сергій Корольов пройшов більшовицькі табори. Під час жорстоких тортур йому зламали щелепи. Був засуджений до страти (документ завізував Йосип Сталін). Пізніше розстріл замінили таборами на Колимі, де видобував золото, а звинувачення щодо участі в троцькістській організації та антирадянській діяльності переформулювали на «шкідництво в галузі військової техніки». Кілька разів лише дивом уникнув смерті. До реабілітації в 1957-му офіційно вважався ворогом народу.

→ 4. Вулиця Барикадна

Належить до групи назв, які зберігають радянсько-більшовицьку риторику в стилі сталінських часів, тому рекомендується до перейменування. Назва має сталі ідеологічні та соціокультурні конотації та є уособленням радянських комеморативних практик.

Розташування: селище Яківці, поблизу музею Історії Полтавської битви

Вулиця Генерала Крата

Михайло Миколайович Крат (1892-1979) — уродженець м. Гадяча, походив із української старшини Гадяцького полку, які пізніше стали дворянами. Одержав освіту в кадетських корпусах у Сумах і в Петербурзі. В роки Першої світової на фронті: командував піхотним полком, чотири рази поранений і нагороджений російськими бойовими орденами. Тоді ж одержав сербський орден «Звізду Караґеорґія» 4-го ступеня з мечами. В грудні 1916 року, маючи 24 роки, вже був підполковником, а в 1917 році — полковником. 10-го грудня 1917 року полковник Крат вступив на службу в Армії Української Народної Республіки (УНР). Під час боїв у Києві в січні 1918 р. був помічником начальника оперативного відділу штабу Київської Військової Округи. Пізніше, в роках 1918-1920, брав участь у боях за УНР проти військ як червоної армії, так і так званої «Добровольчої» російської армії генерала Денікіна. Михайло Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 600 московських вояків. З 16 січня 1919 року — начальник Республіканської дивізії Дієвої Армії УНР. Був начальником оперативного відділу штабу 3 Залізної Дивізії, пізніше і до закінчення Першого Зимового походу — начальником штабу Запорізької дивізії Армії УНР. Після окупації УНР більшовицькою росією опиняється на еміграції. Мешкав у Польщі, у 1941-1945 рр. належав до дирекції Союзу українських кооператив у Холмі. У березні 1945 року, зважаючи на реальну загрозу опинитися в радянській зоні окупації, приєднався до 1-ї дивізії Української національної армії, що підпорядковулася вермахту, і в квітні 1945 року отримав чин генерал-хорунжого, потім і генерал-поручика. Був інтернований британськими військами в Італії. У 1948 р. емігрував до Англії, в 1951 — до США. Брав участь у громадському житті української діаспори. Автор книги спогадів про перші визвольні змагання «Козацькому роду нема переводу» https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/22717/file.pdf.  

Внесено О.М. Пустовгаром із метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

Вулиця Івана Павловського

Іван Францевич Павло́вський (1851-1922, Полтава) — найвидатніший історик Полтавщини кінця ХІХ — початку ХХ століття. У 1870 році закінчив Полтавську гімназію, у 1874 році — історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав історію в Полтавському кадетському корпусі (1874—1913). Одночасно виконував обов’язки секретаря Полтавської губернської ученої архівної комісії (1903—1918). Організував музей Полтавської битви і був його завідувачем (1909—1918). Виступав організатором та учасником народних читань та недільних шкіл на Полтавщині. Член Полтавського церковного історико-археологічного комітету. Є автором понад 150 праць, у тому числі студій з історії Полтавщини XVIII—XIX ст. Оскільки ця вулиця розташована поблизу створеного ним Музею Полтавської битви, то її було б доцільно назвати іменем Івана Павловського.

Вулиця Миколи Арандаренка

Микола Іванович Аранда́ренко (1795-1867) — український історик, статистик, етнограф, краєзнавець. Походив із козацького старшинського роду. У 1840/1850-х роках займав посаду управителя Полтавської палати державних маєтностей. Автор фундаментальної праці «Записки про Полтавську губернію» (ч. 1—3, Полтава, 1848—1852), в якій висвітлюється історія Полтавщини з найдавніших часів, адміністративно-політичний устрій, історія державних установ XVII—XVIII століть, подаються відомості про природу, розвиток сільського господарства, промисловості, ремесел, торгівлі; вміщено цінні етнографічні та фольклорні матеріали. Зокрема, у другій частині (1849) широко представлені фольклорні та етнографічні матеріали — думи (6 текстів), історичні (8), чумацькі, ліричні, побутові, календарно-обрядові пісні (зокрема купальські, великодні, різдвяні, веснянки та ін.), народні думи, казки, приказки, описи народних ігор, весільних обрядів, відомості про житло, одяг, народні промисли, ремесла тощо. Праця Миколи Арандаренка має неабияку наукову цінність як джерело для вивчення історичного минулого Полтавщини.

→ 5. Вулиця Безвірницька

Належить до групи назв, які зберігають радянсько-більшовицьку риторику в стилі сталінських часів (боротьби з релігією), тому рекомендується до перейменування.

Розташування: невелика вулиця на Дублянщині.

Вулиця Митрополита Феофіла

Митрополит Феофіл (в миру — Федір Іванович Булдовський, 1865-1944) — видатний православний церковний діяч. Народився у родині священика на Полтавщині, служив настоятелем Всіхсвятської церкви Полтави (з 1901 до 1923 р.), і викладачем Полтавського жіночого Єпархіального училища. У травні 1917 на Полтавському єпархіальному з’їзді виступив із програмною доповіддю «Про українізацію церкви». Тому його вважають ідеологом української автокефалії на Полтавщині. Єпископ Лубенський і Миргородський (1923-1929); митрополит Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (1929-1937); митрополит Української автокефальної православної церкви (1942-1943 pp.). Послідовно виступав за незалежність православ’я в Україні. Замучений у в’язниці НКВС у Харкові.

Вулиця Стефана Таранушенка

Професор Стефан Андрійович Таранушенко (1889-1976) — доктор мистецтвознавства, видатний знавець української старовинної архітектури, музейник, учасник пам’ятко-охоронного руху. Завдяки його 5 тис. фото, ми знаємо, як виглядали в 1920-х роках цивільні будівлі й церкви (у т.ч. пізніше знищені), зокрема, в Полтаві й на Полтавщині. Був доцентом Історико-філологічного факультету товариства «Просвіта» в Полтаві (1918-1920). Директор музею українського мистецтва в Харкові (1920-1933). У 1933 р. заарештований «за український націоналізм», і 3 роки він перебував в ув’язненні в Сибіру, потім змушений переїжджати з одного до другого міста. Тільки після смерті Сталіна в 1953 році йому дозволили повернутися в Україну. Справою життя Стефана Таранушенка стала монографія про монументальну архітектуру Лівобережжя України (із 1916 р. по 1968 р. він працював над рукописом, що налічував понад тисячу сторінок машинопису, 576 фотографій та креслень. Книга вийшла друком лише в 1976 р. у суттєво скороченому форматі. Попри те, це була визначна подія для української науки та культури).

→ 6. Вулиця Бородая

За відомостями, отриманими від місцевих жителів, Микола Антонович Бородай був одним із перших більшовицьких керівників — головою Тахтаулівського волосного виконкому. Убитий повстанцями у 1920 році похоронений на Івонченському кладовищі (на могилі встановлено пам’ятник). Назва підлягає перейменуванню відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Пропонується назвати її на честь одного із видатних козацьких діячів XVII століття, пов’язаних із Івонченцями.

Розташування: в мікрорайоні Івонченці.

Вулиця Івана Іскри

Іван Якович Іскра — засновник села Івонченці у 1641 році (перш назва — Іванченці). Син гетьмана нереєстрового козацтва Якова Іскри (Острянина). Перший полковник полтавський (у 1648-1649 роках), наказний гетьман України (у 1658-1659 роках). Після смерті Богдана Хмельницького — учасник міжусобної війни за владу; загинув у 1659 році у битві з Іваном Виговським. Його нащадки перебували в родинних стосунках із нащадками гетьмана Богдана Хмельницького і полковника Федора Жученка. Доцільно, щоб одна із вулиць цього мікрорайону Полтави із садибною забудовою носила ім’я свого засновника. Не слід плутати його з Іваном Івановичем Іскрою, страченим у 1709 р. разом із Кочубеєм.

Вулиця Петра Яцика

Петро Яцик (1921-2001) — канадський підприємець українського походження, меценат і філантроп, відомий своїм вагомим внеском у фінансування українознавства на Заході та в Україні. Народився в заможній селянській родині в Українських Карпатах. З 1949 року жив у Канаді, був власником будівельної компанії.

→ 7. Провулок Борців

Належить до групи назв, які зберігають радянсько-більшовицьку риторику в стилі сталінських часів, тому рекомендується до перейменування. Назва має сталі ідеологічні та соціокультурні конотації та є уособленням радянських комеморативних практик.

Розташування: на Рибцях.

Варіанти нової назви:

Провулок Військових медиків

На честь військових (бойових) медиків, бо вони тримають тил та територію життя.

Провулок Генерала Кудрявцева

Кудрявцев Павло Омелянович (народився 1873 на Полтавщині, нині село Ряське, тепер Полтавського району Полтавської області — помер 01. 02. 1921, Тернопіль) — губернський комісар УНР на Полтавщині, соратник Симона Петлюри, генерал-хорунжий Армії УНР (1920), генерал-поручик Армії УНР (посмертно). Походив із родини священика. Закінчив Костянтиноградську гімназію та Полтавську духовну семінарію. Вчився у Катеринодарському політехнічному інституті, з 3-го курсу вступив однорічником 2-го розряду до 1-го Катеринодарського козачого полку. Закінчив Новочеркаське козаче училище (1909), вийшов хорунжим до 1-го козачого Нерчинського полку Забайкальського козачого війська (урочище Київське, Далекий Схід). У складі цього полку на чолі 3-ї сотні брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання — військовий старшина (помічник командира 1-го Нерчинського козачого полку). З листопада 1917 р. — прикріплений до Українського Генерального Військового секретаріату Української Центральної ради. З грудня 1917 р. — працівник Військового міністерства Центральної Ради, учасник вуличних боїв у Києві проти російських більшовиків у січні 1918 р. З березня 1918 р. — губернський комісар УНР на Полтавщині. З 29.11.1918 р. очолює 6-ий Полтавський корпус Армії УНР. З кінця січня 1919 р. — помічник командувача Окремого Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. З 29.05.1919 р. — начальник 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. З 19.05.1920 р. — помічник військового міністра УНР, генерал-хорунжий. Помер від тяжких наслідків перенесеного плямистого тифу. Посмертно підвищений до звання генерала-поручика. Прах покоїться Микулинецькому цвинтарі м. Тернопіль. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

Провулок Олександра Кониського

Олександр Якович Кони́ський (1836-1900) — український громадський діяч, який чимало зробив у Полтаві, як просвітянин. Був професійним адвокатом, громадським діячем, письменником, літературним критиком, викладачем. Автор Молитви «Боже Великий Єдиний, нам Україну храни», музику до якої створив Микола Лисенко. Це — своєрідний духовний Гімн України. Вже за одне це його прізвище достойно увіковічення. Працював у Полтавському губернському правлінні на невисоких посадах (у 1854-1863 рр.). Член полтавської та київської «Громад», один з організаторів недільних та вечірніх шкіл, громадської бібліотеки, Товариств із розповсюдження писемності в Полтаві.

Провулок Сергія Гнойового

Сергій Миколайович Гнойовий (1954, с. Рибці, тепер м. Полтава — 2019, Полтава) — заслужений художник України; із 1988 року член Національної спілки художників України. Із 1975 по 1979 рік навчався у Ленінградському художньому училищі імені В.Сєрова. З 1987 р. працював у Полтавському художньо-виробничому комбінаті. Власний стиль, у якому переплітається сучасність і минувшина, народні опішнянські та решетилівські традиції, вирізняв художника з-поміж інших, а тема селянства стала однією з провідних у його доробку. Його творчості притаманний лаконічно-суворий колорит. Серед основних творів: «Зимовий вечір у Полтаві», «Сільський портрет» (обидва — 1985), «Таке життя» (1994), «Двоє», «Катерина» (обидва — 1995), «Горе» (1996), «Рідна земля» (1997), «Осінь», «Трагедія» (обидва — 1998), «Молоді» (1999); живопис — «Вечір на Ворсклі» (1987), «Чорнобильські свічки» (1988), «Автопортрет», «Сільський вечір» (1992), «Сільський натюрморт» (1995), «Півні» (1996), «Бабусине подвір’я», «Дівчина з квітами» (обидва — 1997), «Бабуся», «Рибалка» (обидва — 1998), «Теплий вечір» (1999), «Стомлена», «Натюрморт із ромашками», «Вечір на Ворсклі», «Світ селянки» (усі — 2000), «Осіння пора» (2001), «Осінь на Ворсклі» (2002), триптих «Натюрморт з Опішні», «Святковий день», «Зима на Ворсклі», «Селянка» (усі — 2003) та інші. Картини митця зберігаються у приватних колекціях багатьох країн світу та виставляються у галереях Полтави, України і за кордоном.

→ 8. Провулок Валерія Гасановича Германа-Шахли

Рішення Полтавської міськради від 21.09.2002 «Про перейменування провулку Челюскіна на провулок Валерія Гасановича Германа-Шахли» прийнято на прохання родичів померлого керівника приватної будівельної організації, яка розміщувалася на той час у с. Нижні Млини. Аргументи родичів: померлий допомагав у благоустрої цього провулку на Юрівці. У довідці про рішення немає достатнього обґрунтування заслуг перед Україною, які б давали підстави для вшанування особи у формі назви геоніму. Крім того, назва провулку занадто довга й не відповідає рекомендаціям до назв геонімів (у Полтаві немає інших геонімів, які б включали подвійне прізвище + по батькові). Тому пропонується надати провулкові нову назву.

Варіанти нової назви: 

Провулок Олександра Горячевського

На честь кіборга-добровольця, який загинув у бою з російсько-фашистськими загарбниками. Олександр Олександрович Горячевський (1979 —2014) — рядовий батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ», учасник російсько-української війни. Загинув 19 серпня 2014 року в боях за Іловайськ від осколків гранати під час спроби вивести групу бійців з оточення. Похований у м. Полтава 22 серпня 2014 року, Центральне кладовище, Алея Слави. В 2021 році був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Провулок Олександра Строніна

Олександр Іванович Стронін (1826 –1889) — історик, педагог і громадський діяч; член Полтавської «Громади» й організатор недільних шкіл у Полтаві, перших заходів із вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка. У 1855 році перевівся до Полтавської гімназії, де впродовж 7 років викладав курс історії та набув репутації блискучого педагога — вихователя молоді (зокрема, його учнем був Михайло Драгоманов). Він уклав та надрукував спеціальний підручник «Абетка для Полтавської недільної школи», де помістив і програму з природничих наук та літератури. Брав також активну участь у відкритті у Полтаві жіночої гімназії. Підтримував стосунки з таємними організаціями, які спиралася на традиції українського визвольного руху. У 1862 р. заарештований за «распространение малороссийской пропаганды» і після ув’язнення в Петропавловській фортеці засланий 1863 р. до Архангельської губернії. Спогади Строніна за 1826 — 1862 роки і його щоденник за 1848–1888 роки досі не опубліковані. Після 6-ти років у засланні на Півночі Росії, повернувся в Санкт-Петербург. Там став відомим як соціолог завдяки трьом великим працям: «Історія і метод» (СПб., 1869), «Політика як наука» (СПб., 1872) та «Історія суспільства» (СПб., 1885). Вони фактично є трьома томи єдиного соціологічного трактату, які, відповідно, оповідають: про метод і загальні принципи, про будову суспільства та про розвиток суспільства. Автор науково-популярної книги «Рассказы о Земле и небе».

Провулок Симона Наріжного

Симон Петрович Наріжний (1898-1983) — уродженець Полтавщини (село Сокілка), історик Гетьманщини, бібліограф, дослідник української еміграції. З 1918 р. навчався в Полтавському університеті (історико-філологічному факультеті), про що залишив цінні спогади. У 1922 році емігрував до Чехословаччини. Закінчив там філософський факультет Українського вільного університету (1927). Викладав в українських закладах вищої освіти в Празі, був директором Музею визвольної боротьби України (до 1948 р.); після Другої світової війни жив і виконував наукові дослідження в Австралії (з 1951 р.), де й похоронений. Автор фундаментальної книги «Українська еміґрація. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» (Прага, 1942), «Матеріалів до історії Музею Визвольної боротьби України в Празі» (Цюрих-Вінніпег, 1957—1959), численних праць з історії козаччини).

→ 9. Вулиця Визволення

Належить до групи назв, які зберігають радянську риторику (назва з 1920-х років, яка, очевидно, за нормами того часу, відображає визволення пролетаріату від влади багатіїв). Тому вулиця рекомендується до перейменування. Розташування: біля Зіньківського переїзду.

Варіанти нової назви: 

Вулиця Артема Амеліна

Артем Андрійович Амелін (1994, м. Полтава — 2022) — полеглий захисник, Герой України, старший солдат роти оперативного призначення 4 БрОП Національної гвардії України, учасник російсько-української війни. Закінчивши дев`ять класів загальноосвітньої школи №19 у 2010 р. вступив до професійно-технічного училища №23, яке закінчив у 2013 р. Після навчання працював за спеціальністю — газозварювальником на одному з підприємств Полтави, звідки був призваний на строкову службу. Військова справа добре давалася йому, тож юнак вирішив пов`язати з нею своє життя. У червні 2021 року він уклав контракт про проходження служби у гостомельській бригаді НГУ. Близько дев`яти місяців гвардієць опановував посаду старшого кулеметника та прагнув стати на захист нашої держави в зоні проведення ООС, де міг би використати набуті знання та навички. У бою 25.02.2022 р. підірвав під селищем Трьохізбенка на Луганщині два рашистські танки, але отримав поранення і в той же день помер у госпіталі.

За мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, Указом Президента України № 167/2022 від 25 березня 2022 року старшому солдату Амеліну Артему Андрійовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Вулиця Генерала Удовиченка

Олександр Іванович Удовиченко (1887-1975) — військовий і громадський діяч, генерал-полковник Армії УНР, був одним із керівників військової операції з визволення Полтавщини від російсько-більшовицьких загарбників навесні 1918 р. Військовий радник Симона Петлюри (1917), відзначився у боях за Арсенал у Києві в січні 1918-го. Як згадував Леонід Романюк: «Постійна співпраця О. Удовиченка з Головним Отаманом Симоном Петлюрою перейшла в особисту дружбу… І хоч Головний Отаман не раз пропонував О. Удовиченкові високі відповідальні військові посади, він завжди ухилявся від пропозицій, воліючи становище на бойових фронтах в ролі командира дивізії чи групи». Командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважається однією з найбільш боєздатних частин Армії УНР. Член Вищої військової ради УНР (із 1921-го).У 1924-му емігрував до Франції. Очолював Товариство вояків УНР в еміграції. Віце-президент УНР в екзилі (1954-1960).У книзі «Україна у війні за державність» (1954) Олександр Удовиченко із сумом констатував: «Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров’ю, в таких тяжких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували… Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбутися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму». Помер 19 квітня 1975-го у Франції (м. Ментенон). Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

Вулиця Олександра Тарасенка

Олександр Кирилович Тарасенко (*1960-†2022) — видатний художник і педагог, неперевершений майстер рисунку та живопису, палкий патріот України. У 1980 році закінчив Харківське державне художнє училище. Потім — у Харківському художньо-промислового інституті (спеціальність графіка). Член Національної спілки художників України з 2006 року, автор живописних, графічних творів та іконостасів у церквах Полтавщини. З 1985 року працював у Полтавському інженерно-будівельному інституті. З 1998 по 2014 рік очолював кафедру образотворчого мистецтва, користувався повагою студентів і колег. Після Революції Гідності, за протистояння прихильникам режиму Януковича, був звільнений з цієї роботи. З 2014 року працював доцентом на кафедрі образотворчого мистецтва у Полтавському педуніверситеті імені В.Г. Короленка.

Вулиця Феодосія Рогового

Феодосій Кирилович Роговий — письменник, автор кількох романів та повістей. Роман «Свято останнього млива» відзначений Шевченківською премією (1992) — найвищою літературною нагородою в Україні. Народився 27 серпня 1925 року в селянській родині на хуторі Пугачівка на Полтавщині (нині ділянка затоплена Кременчуцьким водосховищем). У червні 1943 року разом з групою підлітків був вивезений на примусові роботи в шахти Вестфалії (Німеччина). У 1945-1950 роках здобуває життєвий досвід на різних роботах. Із 1950 року вчителює в школах Полтавщини. Заочно закінчив Харківський педагогічний інститут іноземних мов. Працював в обласній газеті «Комсомолець Полтавщини» (1967-1975). Згодом — учителем німецької мови на Глобинщині. Помер 04.05.1992. Похований у селі Устимівка нині Кременчуцького району). В 2018 році заснована премія Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового з метою сприяння розвитку сучасної української літератури, відзначення письменників за вагомі творчі здобутки, а громадян — за активну громадську позицію.

Вулиця Червоних Маків

Червоний мак — символ пам’яті жертв усіх військових збройних конфліктів. Цей символ почали використовували в США, а потім — у Європі, в пам’ять про загиблих у Першій світовій війні. Червоний мак вперше використано в Україні на заходах, приурочених до річниці завершення Другої світової війни у 2014 році. У березні 2015 року указом Президента України запроваджено День пам’яті та примирення, який відзначається 8 травня. 29 травня 2023 року Верховна Рада України зробила День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 — 1945 років 8 травня державним святом. В Україні здавна кажуть: маки цвітуть там, де була пролита козацька кров. Тому червоний мак — це й український символ скорботи про героїв, загиблих у кровопролитних війнах. Це емблема скорботного дня пам’яті про українців, які загинули в роки Другої світової й сьогодні гине в боротьбі за незалежність України.

→ 10. Вулиця Гвардійська

Вулиця отримала назву на честь гвардійських частин радянської армії, та гвардійської (чорно-оранжевої) стрічки, яка стала символом російського імперіалізму. В Україні відсутнє поняття «гвардійська» стосовно військових частин. Назва, що широко використовувалася у населених пунктах СРСР та сучасної Росії. Радянська назва, що апелює до комуністичного міфу так званої «Великої Вітчизняної війни». 21.05.1942 року Указом Президії ВР СРСР були повернуті гвардійські звання, які присвоювались з’єднанням Червоної Армії і ВМФ. А за кілька тижнів нарком ВМФ СРСР адмірал М. Кузнєцов затвердив й опис гвардійської стрічки: «шовкова репсова муарова стрічка жовтогарячого кольору з нанесеними на неї трьома подовжніми чорними смужками». Тобто стилістично була схожа на георгіївську. Отже сталінський режим негласно апелював до військового спадку Російської імперії. Зараз цей спадок активно експлуатується путінським режимом у війні проти України. Назва порушує дух і букву закону (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2017, № 26, ст.292) щодо заборони пропаганди георгіївської (гвардійської) стрічки. Також дана назва є порушенням Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії».

Розташування: історичний район Полтави — Павленки.

Варіанти нової назви: 

Вулиця Зінаїди Аксентьєвої

Зінаїда Миколаївна Аксентьєва (1900, м. Одеса — 1969, м. Полтава). Геофізик, астроном. Член-кореспондентка АН УРСР (1951, відділення фізико-математичних наук). Заслужена діячка науки УРСР (1960), директорка Гравіметричної обсерваторії в Полтаві (1951-1969). Її поважали співробітники і мешканці громади. Народилася в багатодітній сім’ї фельдшера залізниці. Закінчила жіночу гімназію (в т.ч. педагогічний клас), а в 1924 р. — фізико-математичний факультет університету в рідній Одесі. Ще будучи студенткою, поступила на роботу в Астрономічну обсерваторію, якою керував О.Я. Орлов. Разом із керівником переїхала до Полтави, і в 1926–1934 та 1939–1969 працювала в Полтавській гравіметричній обсерваторії (від 1951 — директорка). У 1934-1939 роках, разом із провідними фахівцями обсерваторії, змушена була залишити Полтаву, рятуючись від репресій, співробітники, що залишилися, переключилися на геофізичні методи пошуку родовищ корисних копалин. З.М. Аксентьєва 5 років працювала у Підмосков’ї (займалася дослідженнями припливних явищ в атмосфері і магнітного поля Землі). У 1939 р. вона повернулася до Полтави, й продовжила вивчення припливних явищ у земній корі і на її поверхні. Оскільки О.Я. Орлова було направлено на Західну Україну, то вона займалася поточними питаннями закладу. У 1941 році керувала організацією евакуації обладнання та матеріалів Полтавської гравіметричної обсерваторії до Іркутська, була в.о. директора. У 1943 р. захистила кандидатську, а в 1947 р. — докторську дисертації. У лютому 1944 року забезпечила повернення обладнання в Полтаву і налагодження роботи обсерваторії. 1951 рік став роком визнання заслуг Зінаїди Миколаївни перед наукою: вона замінила свого вчителя на посаді директора обсерваторії; обрана членом-кореспондентом АН УРСР. За часів її офіційного директорства значно розширені програми й тематика наукових досліджень; для їхнього проведення придбано 4 телескопи й збудовано 4 павільйони для астрономічних досліджень, збудований новий лабораторний корпус, 3 житлових будинки тощо. Вона мріяла про перетворення Гравіметричної обсерваторії на Інститут астрономії, геодезії і геофізики АН УРСР. Обиралась депутаткою Верховної Ради УРСР (1951, 1955), а також депутаткою міської й обласної рад. Це сприяло розвиткові закладу; крім того, вона допомагала людям у вирішенні проблем. З.М. Аксентьєва — рідкісний тип керівника тих часів: не була членом КПРС, зате відвідувала богослужіння. Пам’ять про неї: Кратер на планеті Венера названо іменем З. Аксентьєвої (1994). Проживала в цьому районі.

Вулиця Василя Поліщука

Поліщук Василь Валерійович (1995-2022) — уродженець с. Старий Іржавець Оржицької селищної громади Полтавської області. Із 19 років з перших днів назрівання Революції Гідності взяв участь у відстоюванні прав українців за незалежність та свободу. Почав свій шлях із влаштування барикад на трасі Київ-Харків, поблизу м. Лубни, будучи тоді ще студентом місцевого коледжу. Потім був Майдан. Батальйон Дніпро-1. Бойовий медик «Азову». Молодший сержант 30 ОМБр. У війську був до дня загибелі при визволенні Харківщини. Посмертно, указом Президента від 29.09.2023 р., нагороджений званням «Герой України». Після кремації його прах похований у рідному селі.

Вулиця Петра Дяченка

Петро Гаврилович Дяче́нко (30 січня 1895, с. Березова Лука, Гадяцький повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 23 квітня 1965, м. Філадельфія, США) — український військовий діяч, командир Чорних Запорожців, 2-ї дивізії УНА, протипанцерної бригади «Вільна Україна». У часи Другої світової війни — в польській і німецькій арміях.

Військові звання — полковник Армії УНР (із 23.6.1920), генерал-хорунжий (зі старшинством від 15.10.1929; наказ Війську УНР, № 6, 1 лютого 1961).

→ 11. Провулок Гвардійський

Провулок біля вул. Гвардійської отримав назву на честь гвардійських частин радянської армії, та гвардійської (чорно-оранжевої) стрічки, яка стала символом російського імперіалізму. В Україні відсутнє поняття «гвардійська» стосовно військових частин. Назва, що широко використовувалася у населених пунктах СРСР та сучасної Росії. Радянська назва, що апелює до комуністичного міфу так званої «Великої Вітчизняної війни». 21.05.1942 року Указом Президії ВР СРСР були повернуті гвардійські звання, які присвоювались з’єднанням Червоної Армії і ВМФ. А за кілька тижнів нарком ВМФ СРСР адмірал М.Кузнєцов затвердив й опис гвардійської стрічки: «шовкова репсова муарова стрічка жовтогарячого кольору з нанесеними на неї трьома подовжніми чорними смужками». Тобто стилістично була схожа на георгіївську. Отже сталінський режим негласно апелював до військового спадку Російської імперії. Зараз цей спадок активно експлуатується путінським режимом у війні проти України. Назва порушує дух і букву закону (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2017, № 26, ст.292) щодо заборони пропаганди георгіївської (гвардійської) стрічки. Тому провулок пропонується до перейменування.

Розташування: історичний район Полтави — Павленки.

Варіанти нової назви:

Провулок Павла Голобородька

Павло Григорович Голобородько (1881 — після 1930) — відомий український педагог, директор української гімназії імені І.М. Стешенка в Полтаві (у 1917-1920 рр.) поблизу цього провулку. Його діяльність, як взірець національного виховання і просвітництва, високо оцінив видатний педагог Г.Г. Ващенко. Закінчив кадетський корпус і Тартуський університет. У 1912 році у Санкт-Петербурзі пройшов педагогічні курси з підготовки кандидатів на викладацькі посади в кадетських корпусах і призначений на посаду викладача історії Полтавського кадетського корпусу. Після Лютневої революції 1917 року П.Г. Голобородько бере активну участь у роботі українських учительських громадських організацій, стає директором української гімназії імені Івана Стешенка. У 1920 році гімназія на Павленках реорганізована в трудову школу №5, а П.Г.Голобородько працював її завідувачем до 1927 року. У червні 1927 р. Павло Голобородько був заарештований НКВС «за український націоналізм і антирадянську діяльність», і в 1930 році зник безвісти.

Пров. Сад Шуберта

Полтавський лікар Олександр Федорович (Фрідріхович) Шуберт працював у багатьох лікарнях і різних закладах міста на межі ХІХ-ХХ століть. У 1890-х роках він придбав велику ділянку землі над річечкою Тарапунькою, на лівому (південному) схилові Чамариного яру й насадив тут чудовий великий сад. У верхньому куті цього саду була його дача (зараз територія дитсадка і школи «Паросток»). Після більшовицької окупації України сад поступово занепадав, частково передавався населенню під городи, а в 1947 році був остаточно викорчуваний, і на його місці розбитий житловий квартал приватних садиб (в основному, для працівників турбомеханічного заводу). Посередині цього кварталу була прокладені вул. і пров. Гвардійські. За спогадами старожилів, із будинку дачі Шуберта часто звучала музика композитора Шуберта, яку хтось із родини виконував на фортеп’янові. Чи був лікар родичом великого німецького композитора — встановити не вдалося. Пропонована назва розглядається як повернення історичної назви цього куточка району Павленки — «Сад Шуберта».

Провулок Четвертого Універсалу

Четвертий Універсал Української Центральної ради (УЦР) — державно-правовий акт, що проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії. Проголошений 22 січня 1918 року (за новим стилем) у Києві.

→ 12. Вулиця Героїв-Партизан

Належить до групи назв, які зберігають радянсько-більшовицьку риторику. У СРСР публічний топонімічний простір масштабно маркувався назвами на честь червоних партизан — мілітарних структур періодів агресії росії проти УНР та 2 світової війни (створювалися за вказівкою диктатора СРСР Йосипа Сталіна) є втіленням російської імперської політики. Злочини червоних партизанів описано в оприлюднених істориками документах. Зокрема, у 2006 році українські історики Олександр Гогун і Анатолій Кентій видали збірник документів «Красные партизаны Украины: 1941-1944». Детальніше за посиланням http://tinyurl.mobi/JzIa  Розташування: вулиця в селищі Рибці.

Варіанти нової назви:

Вулиця Андрія Сербутовського

Андрій Андрійович Сербутовський (1923-2006), — заслужений художник України (1994); народився, жив і помер у Полтаві. Складні історичні умови пори його творчого становлення, тяжка ноша вихідця з родини «ворога народу», Друга світова війна, учасником якої він був, стали на перешкоді до здобуття омріяної художньої освіти. Опановувати мистецтво пощастило при дружній підтримці полтавських художників. А запорукою успіху стала наполеглива, вдумлива праця та неабиякий природній хист. З моменту демобілізації та повернення до Полтави (1947р.) і до останніх днів Андрій Андрійович Сербутовський постійно знаходився в епіцентрі культурного життя міста. З 1948 р. працював художником Полтавського міськпромкомбінату (згодом Полтавського обласного товариства художників), того ж року розпочав виставкову діяльність. Член спілки художників України з 1961 р. Був першим головою створеної у 1970 р. Полтавської обласної організації спілки художників України. Працював у жанрах: портрет, натюрморт, пейзаж. Твори знаходяться в музеях України: Полтавському краєзнавчому музеї, Полтавському художньому музеї та у приватних зібраннях.

Вулиця Валентини Радзимовської

Валентина Василівна Радзимовська (1886 -1953) — видатна вчена, засновниця української школи фізіологів і біохіміків, громадська діячка. Народилася на хуторі Тарновщина Лубенського повіту Полтавщини, в сім’ї українського шляхтича за походженням і духом, громадського активіста Василя Яновського та Любові Яновської — української письменниці, громадської діячки, члена Центральної Ради України в 1917-1918 рр. Уже навчаючись у Лубенській жіночій гімназії (закінчила її в 1902 р.), Валентина вступила до гуртка Революційної української партії. Навчалася на природничих курсах у Петербурзі, в 1904 р. вступила на медичний факультет Петербурзького університету. Але за активну участь у діяльності української громади й у політичних демонстраціях виключена 1905 р. з університету. Щоб продовжити навчання, їде до Києва. Одружується з І. Радзимовським, згодом відомим педагогом, істориком класичної літератури. Дім Радзимовських був осередком національного життя. Закінчує медичний факультет Київського університету (1913). По закінченні університету залишена там же на кафедри фізіологічної хімії, від 1918 — приват-доцентка. 1917 р. працює в однім з відділів Центральної Ради, згодом — в Міністерстві здоров’я. Провадить наукові дослідження, вивчає фізичний стан 6000 дітей у різних місцевостях України, викладає фізіологію в інститутах, а після захисту докторської дисертації (1924) — завідує кафедрами фізіології й біохімії в Інституті народної освіти (пізніше — університет імені Тараса Шевченка), очолює відділи фізіології в Туберкульознім інституті, Інституті ортопедії й травматології, Інституті психіатрії й невропатології, Інституті клінічної фізіології АН. Сформувала «Школу фізіологів і біохіміків Радзимовської», надрукувала понад 30 праць українською, німецькою, російською й французькою мовами. 1928 р. від’їздить у довготривале відрядження до Німеччини в лабораторії Фішера й Шаде. Перший пропонує їй залишитися в його лабораторії, вона відмовляє — в Києві родина, учні, перспектива розбудови наукових установ. Але в серпні 1929 р. її заарештовують за сфабрикованою ДПУ справою «Спілки визволення України», звинувачуючи у шпигунстві й намірах встановити контакти з українською еміґрацією під час відряджень. Незважаючи на перебування у в’язниці понад рік, не визнала себе винною. Наступного року її звільнили, але залишили під наглядом ДПУ як «політично неблагонадійну». Не маючи змоги виїхати з України, В. Радзимовська завдяки своєму авторитету й працьовитості домоглася відновлення майже на всіх посадах. Після початку війни переїздить до Харкова, згодом працює керівником патофізіологічного відділу Інституту туберкульозу в Києві. З наближенням фронту, усвідомлюючи своє майбутнє за радянської влади, полишає рідне місто й відбуває до Львова, завідує клінічною лабораторією на кафедрі внутрішньої медицини Львівського медичного інституту. 1944 р. їде до Братислави, працює хірургом в одному зі шпиталів. Від початку 1945 р. знов мандрівки, поки не опинилася в Мюнхені. Тут поринає в громадську й культурну діяльність української еміґрації. Того ж року її обрано професором і керівником кафедри фізіології Міжнародного вільного університету УНРРА, професором і керівником кафедри фізіології ветеринарного факультету Українського технічно-господарського інституту Реґенсбурґа (Баварія). З 1949 р. — декан ветеринарного факультету. Вела плідну наукову роботу, написала підручник «Фізіологія людини й свійських тварин». Бере участь у створенні медичної секції Української Вільної Академії Наук. Її обирають дійсним членом УВАН і НТШ. 1950 р. виїхала до США; останні роки життя вона провела в родині сина Євгена, професора Іллінойського університету.В. Радзимо́вська внесла величезний вклад у вивчення туберкульозу і лікування його у дітей.

Вулиця Олени Теліги

Олена Іванівна Теліга (1906 — 1942) — громадсько-політична діячка, поетеса і публіцистка, літературний критик. Дівоче прізвище Шовгенова; народилася під Москвою в родині інженера. У 1918 році разом із родиною переїхала до Києва (батько став професором політехнічного інституту, працював в уряді УНР), а в 1922 році емігрувала з батьками до Чехословаччини. Тут Олена ввійшла до середовища молодих українських поетів та інтелектуалів, колишніх вояків Армії УНР. Навчалася на Українських матуральних курсах, та на історико-філологічному факультеті Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. У 1926 р. одружилася з українським громадським діячом Михайлом Телігою. А з 1928 р. розпочала літературну діяльність. З 1929 до 1939 року проживала у Варшаві, до 1941 р. — в Кракові. Після знайомства з Олегом Ольжичем у 1939 році вступила до Організації українських націоналістів (ОУН-Мельника), де активно працювала в Культурній референтурі Проводу ОУН. 1940 року очолила молодіжне Мистецьке товариство «Зарево». З липні 1941 року прибула до Львова, потім до Рівного й Києва. У Києві Олена Теліга очолила створену з ініціативи Олега Ольжича Спілку українських письменників. Організувала пункт харчування, співпрацювала з редакцією газети «Українське слово», редагувала літературно-мистецький додаток до неї — тижневик «Літаври», увійшла до складу Української Національної Ради. На чолі товариства «Зарево», Спілки українських письменників (Київ, листопад 1941-лютий 1942), статтями в газетах «Волинь», «Українське слово», «Літаври» формувала націоналістичний світогляд українців-емігрантів і в окупованій гітлерівцями Україні. Арештована 9 лютого 1942 року під час масових репресій гестапо проти членів ОУН-Мельника. Розстріляна німецькими окупантами (з нею — її чоловік і соратники) у Києві, в урочищі Бабин яр.

Вулиця Пантелеймона Куліша

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) — український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, видавець, філософ історії. Активно сприяв розвиткові української літературної мови, науки, філософії, історії.

Народився в містечку Вороніжі Чернігівської губернії, належав до козацького роду. З 1831-33 р. навчався в Новгород-Сіверському повітовому училищі, а потім до Новгород-Сіверської гімназії. У 1837 р. юнак залишив гімназію після п’ятого року навчання й поїхав до Києва, щоб здобути вищу освіту. У вересні 1839 р. вступив на філософський факультет Київського університету, а наступного року перевівся на юридичний факультет. Проте через матеріальні та бюрократичні перешкоди його відрахували. За короткий час перебування в університеті юнак звернув на себе увагу професора М. Максимовича, під впливом якого зацікавився українською етнографією та історією. В 1840 р. не без допомоги професора молодий автор друкує свої творчі доробки. 1841 р. П. О. Куліша призначили вчителем російської мови Києво-Печерського дворянського училища.

У роки перебування в Києві П. О. Куліш зблизився з гуртом молодих українських діячів, які в грудні 1845-січні 1846 р. утворили Кирило-Мефодіївське товариство.

У 1845 р. він переїхав до Петербурга, де розпочалася плідна літературна діяльність П. О. Куліша. Він став активним співробітником журналу «Современник», де друкувалися його художні, історичні, публіцистичні та етнографічні праці.

У 1847 р. П. О. Куліша, як перспективного викладача Петербурзького університету відрядили за кордон на стажування з тим, щоб після повернення він обійняв посаду завідувача кафедри слов’янських мов. Перед самою поїздкою, в січні цього ж року, він одружився з Олександрою Михайлівною Білозерською (згодом — українська письменниця Ганна Барвінок. Але за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві його заслано до Тули, заборонено друкуватися, в’їжджати в Україну та виїжджати за кордон. У грудні 1850 р. вченого звільнили від заслання із забороною друкуватися. Із вступом на престол Олександра ІІ в 1855 р. розпочинається новий період у біографії П. О. Куліша — період діяльності в умовах розвитку й поширення ідей ліберально-демократичного реформізму, що на деякий час опанували суспільством і зробилися провідним чинником державної політики системи нового царя. З письменника знімають заборону на друкування творів.

У 1857 р. на останні кошти він відкриває власну друкарню з метою друкування і розповсюдження творів українською мовою. Друкує свої два томи «Записок о Южной Руси (1857), перший український історичний роман-хроніку «Чорна Рада» (1857).

У 1857 р. Пантелеймон Олександрович склав і видав українську «Грамматку». З культурно-просвітницькою метою П. Куліш протягом 1860-1862 рр. готує у своїй друкарні першу серію українських народних видань під загальною назвою «Сільська бібліотека», так звані «метелики». Протягом трьох років було видано 39 номерів цих дешевих книжок для народного читання.

У 1861-1862 рр. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським видає журнал «Основа», який став об’єднавчим центром усіх прогресивних українських сил, що гуртувалися в Громади. Валуєвський циркуляр 1863 р. припиняє активний розвиток українського культурно-просвітницького руху. Пантелеймон Олександрович залишається без роботи і матеріальних засобів. З 1864 по 1867 рр. — працює урядовцем у Варшаві, вивчає польські архіви з історії України. У 1871 р. П. О. Куліш повернувся до Петербурга, де обійняв посаду редактора «Журнала Министерства путей сообщения». Він продовжував студії історії козаччини, зокрема працював над своєю «Историей воссоединения Руси», два томи якої були надруковані в 1874, а третій у 1877 р. Після Емського указу (1876) письменник-просвітитель остаточно залишив державну службу і знову зосередив свою увагу на Галичині, де, як вважав, можна вести культурно-освітню діяльність в українському напрямі. Багатогранна діяльність Пантелеймона Олександровича Куліша як педагога, письменника-просвітителя, перекладача, фольклориста, історика, мовознавця, літературознавця, критика, публіциста, видавця, громадянина і до сьогодні не втратила актуальності, мистецької і наукової цінності.

→12. Вулиця Героїв праці

Назва є алюзією до часів так званого «соціалістичного будівництва» у СРСР. Пропагандистське кліше «ентузіасти соціалістичної праці» використовувалося комуністичними ідеологами.

Вулиця є продовженням вул. Охтирський шлях (колишньої Сакко) за Затуринським переїздом.

Варіанти нової назви:

Вулиця Леоніда Лимана

Леонід Іванович Лиман (1922-2003) — український поет, публіцист, літературний критик — представник українського модернізму. Народився на Полтавщині. Його батьки були знищені більшовицьким режимом. Літературну діяльність розпочав в Україні у роки німецької окупації; із 1944 р. — на еміграції, де займався літературною, журналістською і видавничою діяльністю.

Вулиця Олекси Ізарського

Олекса Ізарський — уродженець Полтави, український письменник-романіст, літературознавець, перекладач (справжнє прізвище Олексій Григорович Ма́льченко; 1919— 2007, Клівленд, США). Середню освіту отримав у Полтаві, а вищу — в Київському університеті імені Тараса Шевченка (романо-германський відділ), 1941. У 1930-х роках входив до літературного гуртка при Полтавській центральній науковій бібліотеці, яким керував Пилип Капельгородський, який звернув увагу на обдарованого юнака. Під час німецької окупації перебував у Полтаві (почав писати повість «Ранок»; у 1977 році видав книжку «Полтава» — про роки окупації в нашому місті). У 1943 році з батьками потрапив до Німеччини, у кінці 1940-х виїхав до США, де публікувався в україномовних журналах. Твори Ізарського стали своєрідним протиставленням «великій радянській літературі», фальшивій за своєю суттю.

Вулиця Родини Вороних

Георгій (Юрій) Феодосійович Вороний (1868–1908) — видатний український математик світового рівня — основоположник наукових напрямів у теорії чисел, алгебрі і геометрії. Народився у с. Журавка Полтавської губернії. Ще за життя його наукові здобутки справляли на сучасників враження геніальних спалахів думки, він був визнаний фахівцями одним з найяскравіших талантів у галузі теорії чисел на межі ХІХ-ХХ століть. А «термін «діаграма Вороного» ввели в теоретичну комп’ютерну науку в середині 1970-х років. «Георгій Вороний — геніальний український математик. Він під час свого перебування в Петербурзькому університеті займався з гідним подиву успіхом кубічною областю і зробив у ній геніальне відкриття. Він узагальнив на кубічну область алгоритм неперервних дробів, що дає алгебричні одиниці в квадратичній області. Це узагальнення марно шукали з часів Ейлера протягом ХIХ століття усі найвидатніші математики. Вийшов таким чином алгоритм Вороного», — писав академік Д.Граве. Наукові розробки вченого використовуються у сучасній науці. Діаграми Вороного стали широко вживати у багатьох наукових центрах світу. В останні десятиліття їх дослідження і узагальнення проводяться практично в усіх країнах Європи, у США, Канаді, в країнах Південної Америки, Японії, Китаї, Австралії, Новій Зеландії. У Сеулі (Корея) існує Дослідницький центр з діаграм Вороного. З ініціативи цього Центру з 2004 року в різних країнах світу протягом 10 років проводилися щорічні міжнародні симпозіуми, присвячені узагальненням діаграм Вороного та їх використанню (ISVD). Метод Вороного — розбиття певного об’єму на частини дозволяє створювати максимально міцні структури з використанням мінімальної кількості матеріалу. Результати його дослідження використовуються також у кристалографії, інформації, фізиці, електроніці, астрономії, астрофізиці, хімії, хімічній інженерії, мікробіології, офтальмології, у розв’язанні проблем штучного інтелекту. Діаграми Вороного використовують в інженерних конструкціях, у дизайнерських проектах. У Китаї за проектом дизайнера Hyun-Seok Kim побудована яхта під назвою «Voronoi yacht», португальський архітектор Andre Koelho створив лампу — гриб «за Вороним», в Сеулі під час симпозіуму 2005 року в Художньому музей була відкрита виставка «Мистецтво по Вороному», подібна виставка була і в Калгарі (Канада) у 2006 році.

Георгій Вороний — батько видатного хірурга і учасника бою під Крутами Юрія Вороного. На жаль, Г.Ф. Вороний мав слабке здоров’я (захворювання жовчного міхура призвело до його ранньої мученицької смерті). Можливо, тому його син Юрій вирішив стати лікарем. Юрій Юрійович (Георгій Георгійович) Вороний (1895-1961) 3 квітня 1933 року здійснив першу в світі пересадку нирки. Своєю операцією Вороний надовго випередив розвиток трансплантології.

Вулиця Якова Острянина

Яків Острянин (справжнє прізвище — Яків Степанович Іскра, в літературі трапляються написання: Яків Острянин, Яцко Остряниця, Яків Остряниця, Яцко Іскра тощо) — отаман українського козацтва, який відіграв суттєву роль на перших етапах відродження Полтави. Вперше згадується в документах 1633 року як полковник реєстрових козаків з Полтави, перший полковник полтавський війська Речі Посполитої в ході Смоленської війни. Після придушення повстання Павлюка 1637 року, прибув до Запорозької Січі, де на початку 1638 року був обраний гетьманом нереєстрового козацтва. Навесні ж 1638 року очолив козацьке повстання проти польського панування, за соціальні інтереси козацтва. Після поразки під Жовнином відступив на Слобідську Україну, де заснував місто Чугуїв; загинув там у 1641 році. У декількох містах України на його честь названі вулиці. Батько Івана Яковича Іскри — першого полковника полтавського в 1648 році (часів Хмельниччини), наказного гетьмана України.

→ 13. Провулок Депутатський

Належить до групи назв, які зберігають радянську риторику. Хоч назва і не підпадає під дію Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», але пропонується перейменувати у межах Закону «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» та частини 2 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування». Розташування: історичний район Очеретянка.

Варіанти нової назви:

Провулок Олелька Островського 

Олелько (Олександр) Павлович Островський (1880– 1919) — український громадський діяч, актор, драматург, письменник. Народився в місті Золотоноша (тоді — Полтавської губернії). Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету та музично-драматичну школу М.Лисенка в Києві (1909). Перебував у складі театральних труп різних міст України. Учасник Першої світової війни (1914-1917). У 1918(9) р. переїхав з родиною до Полтави і очолив «Товариство українських драматичних акторів», був режисером Полтавського театру. За наказом голови губвиконкому Я. Дробніса в червні 1919 р. його заарештували за декламування зі сцени шевченківських «Гайдамаків». На захист улюбленця публіки стали його колеги, письменник-правозахисник В.Г. Короленко і навіть місцеві більшовики. Щоб не збурювати громадськість Полтави, чекісти заявили, що відвезли його до Києва (більш вірогідно, що його розстріляли майже негайно після арешту, в Полтаві). У незалежній Україні кілька творів О.Островського перевидано, зокрема «Руйнування Батурина», «Іван Богун» та «Гетьман Іван Мазепа» (усі — 2009), оповідання «Облога Винниці» опубліковано в антології «Дерево пам’яті» (вип. 2, 1992), «Руйнування Чортомлицької Січі» — у зб. «Заклятий козак» (1994; усі — Київ), «Берестечко» — у журналі «Київська старовина» (1995, № 4–5). У Львівському театрі ім. М. Заньковецької 1991 поставлено його п’єсу «Нірвана».

Провулок Федора Попадича

Федір Миколайович Попадич (1877-1943) — педагог, громадський діяч, фольклорист, диригент і композитор, який плідно працював у Полтаві. Народився в селі Великі Будища (тепер — Полтавського району). Співав у архієрейському хорі в Полтаві до 15-літнього віку. Згодом почав самотужки вчитися грі на скрипці та відвідувати відкриті у 1896 році приватні музичні класи Феофанії Базилевич. Незабаром його запросили помічником регента архієрейського хору та викладачем хорових курсів. 1904-го року стає студентом щойно відкритого музичного училища Ахшарумова (нині — Полтавський коледж мистецтв ім. Лисенка). Від 1913 року Попадич — керівник хорової капели «Боян». Викладав співи та музику в 1-й полтавській чоловічій гімназії, у Полтавському інституті шляхетних дівчат та в приватних гімназіях. Від квітня 1918 року — керівник Полтавського українського національного хору (згодом Полтавська хорова капела). У кінці 1920-х років Попадич видає збірку українських пісень власної обробки й присвячує її М.Лисенку, а також присвячує пам’яті композитора один із найкращих своїх хорових творів «Серце музики» на слова М.Вороного. У квітні 1921 року Федір Попадич стає одним із організаторів Музичного товариства імені М.Леонтовича. З 1925 р. художній керівник Полтавської капели бандуристів. Одночасно Федір Михайлович викладає в музичному училищі техніку диригування, а з 1928-го по 1933-й обіймає посаду директора. Є автором декількох композицій, канту «Величає душа моя Господа», маршу «Кроком крицевим», вокальних творів та обробок народних пісень. Через переслідування більшовицькою владою (після чергового арешту), в 1934 р. змушений був залишити Полтаву.

Провулок Леся Курбаса

Лесь Курбас (1887-1937) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Представник розстріляного відродження. Народний артист Української РСР. Засновник театру «Березіль». Жертва сталінських репресій.

Провулок Української Злуки

На пошану двох акцій (1919 і 1990 років), які символізували об’єднання (злуку) українських земель: Акт Злуки або Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у соборну Україну. 21 січня 1990 року, в переддень свята Злуки, в Україні відбувся «Живий ланцюг» («Українська хвиля») з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. «Живий ланцюг» став одним із важливих кроків до відновлення Української держави. Люди взялися за руки, щоб продемонструвати Соборність України на шляху до її незалежності

→ 14. Вулиця Іванівська

Походження назви не встановлено (можливо, від міста Іваново в РФ). Похідні від назв міст-держави-агресора підпадають під дію деколонізаційного закону.

Розташована в селищі Яр (у 1990 р. земельні ділянки надані для індивідуального будівництва).

Варіанти нової назви:

Вулиця Анатолія Дімарова

Український письменник Анатолій Дімаров (від народження — Анатолій Андроникович Гарасюта, 1922-2014) народився на хуторі Гараськи в родині заможного селянина. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися: мати вказала що чоловік помер, змінила документи. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933. Юнак, після закінчення середньої школи, був мобілізований до армії. Воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, його поранено й контужено. Нагороджений, як учасник війни, орденами й медалями. У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. Працював у газеті «Радянська Волинь». А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів.

В 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача. Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), потім — «Постріли Уляни Кашук» (1978), «Сільські історії» (1987), «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії. Тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив викреслені сторінки… Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».

Вулиця Говтвянчицька

За назвою яру, на схилах якого розташована ця вулиця, і струмочка на його днищі. Струмок Говтвянчик — притока річки Вільшана, яка, в свою чергу, впадає до Ворскли. Південніше цієї вулиці розташоване й стародавнє село Говтвянчик.

Вулиця Гришків Ліс

Природний лісовий масив у балці Говтвянчик, північніше селища Яр і західніше мікрорайону Половки. У ньому розташовані пам’ятки археології скіфського часу, та захоронення замучених німецькими нацистами людей часів окупації (1941-1942 рр.). Гришків Ліс — ботанічний заказник, природно-заповідний об’єкт.

Провулок Кооперативний

До 1920-х років провулок носив ім’я Давида Молдавського — промисловця (купця першої гільдії), мецената, громадського діяча, власника млина поруч, та інших заводів. Гласного міської думи. Пропонується повернути цю назву замість наданої в часи СРСР.

Провулок Давида Молдавського

На честь полтавського підприємця й мецената єврейського походження, залишки будівель підприємств і благодійних закладів якого досі можна знайти на Подолі й не тільки. Дави́д Мойсе́йович Молда́вський (біля 1842 — 1914) — промисловець (купець першої гільдії), меценат, громадський діяч. Власник млина, винокурного, цукрового та інших заводів. Гласний міської думи. Відомий своєю благодійністю, він виділяв кошти на будівництво суспільно-корисних споруд (шкіл, лікарень, синагог, прихистків і їдальнь для бідних тощо). Похоронений на Єврейському кладовищі Полтави. Він, а також його сини Лев і Мойсей володіли значними виробничими потужностями та іншою нерухомістю ще й у Харкові та інших містах України й за її межами. Від 1914 до середини 1920-х років назву «пров. Молдавського» мав нинішній пров. Кооперативний. Доцільно повернути цьому невеликому провулкові назву, яку дали вдячні полтавці на честь благодійника.

Провулок Різдвяний

До 1914 року цей провулок носив назву Різдвяний, а сусідня з ним нижня частина вулиці Небесної Сотні — Різдвяна (бо до 1930 року на початку вулиці й поруч із цим провулком розташовувався храм Різдва Богородиці). Від 1914 до середини 1920-х років провулок носив ім’я мецената Давида Молдавського. У другій половині 1920-х перейменований радянською владою на пров. Кооперативний.

→ 15. Вулиця Кривоносівська

Вулиця названа в 1930-х роках на честь «Кривоносівського руху» — аналогу стаханівського руху на залізниці. Розташована в селищі Лісок.

Варіанти нової назви:

Вулиця Миколи Костомарова

Микола Іванович Костомаров (1817-1885) — видатний історик, етнограф, прозаїк, критик-мислитель, громадський діяч. Належить до української школи письменників-романтиків. Засновник народницького напряму в українській історіографії. Член-редактор Петербурзької археологічної комісії (1860-1885), член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Московського археологічного товариства, член-кореспондент Петербурзької АН (1876). У 1847 році за участь в українофільському рухові Костомарова арештовують та переводять із Києва до Петербургу, де він і провів решту свого життя. Там заснував український журнал «Основа». Він залишив після себе багатогранну спадщину: понад 300 історичних досліджень. Наприклад, 1857 році видав працю «Богдан Хмельницький» з історії українського козацтва першої половини та середини XVII століття; «Гетьманування Виговського» (1862); «Руїна» (1882); «Мазепа» (1882), а також художні твори: «Українські балади» (1839), п’єси і повісті «Сава Чалий» (1838); «Переяславська ніч» (1841), «Кудеяр» (1875); «Чернігівка» (1881) та інші. Значення Костомарова в розвитку російської та української історіографії можна, без жодного перебільшення, назвати величезним. Ним була внесена і наполегливо проводилася у всіх його працях ідея народної історії. Саме праці Костомарова послужили поштовхом для вивчення історії областей. 8 травня 1992 року постановою Президії НАН України засновано премію НАН України імені М. І. Костомарова, що присуджується за видатні роботи в галузі історії та історичного джерелознавства.

Вулиця Михайла Кравчука

Михайло Пилипович Кравчук (1892-1942) — український математик, академік АН УРСР (з 1929), засновник теоретичної школи українських конструкторів ракетної та космічної техніки (академік Архип Люлька, Сергій Корольов та Володимир Челомей). Співавтор першого тритомного словника української математичної термінології. Народився в с. Човниця на Волині. 1901 р. родина перебирається до Луцька, де в 1910 р. Михайло закінчує з золотою медаллю гімназію. Цього року він вступає на фізико-математичний факультет Київського університету, працює викладачем. Ряд глибоких результатів з теорії білінійних форм та лінійних перетворень завершується докторською дисертацією «Про квадратичні форми та лінійні перетворення», яку вчений блискуче захищає 14 грудня 1924 р. Це був перший в УРСР захист докторської дисертації. 29 червня 1929 р. на засіданні Ради Академії Михайла Кравчука одностайно обрано дійсним членом ВУАН. Він став наймолодшим академіком — у віці 37 років. Михайло Кравчук — автор понад 180 наукових робіт. У Всеукраїнській академії наук він очолює комісію математичної статистики, обіймає посаду Вченого секретаря Президії академії. Він — один із засновників Інституту математики (1934 р.), там є завідувачем відділу математичної статистики. Водночас він — активний громадський діяч, організатор першої в Україні математичної олімпіади школярів (1935). Відомо, що Джон Атанасов під час створення першого комп’ютера користувався з наукового доробку Кравчука. 21 лютого 1938 року Михайла Кравчука заарештували працівники НКВС СРСР за звинуваченням у шпигунстві, а 23 вересня 1938 р. засудили вченого до 20 років в’язниці та 5 років заслання. 9 березня 1942 року геніальний українець загинув на колимській каторзі, в концтаборі ГУЛАГ СРСР. 1956 р., після серії раніше безуспішних клопотань його дружини, вченого було реабілітовано «за відсутністю складу злочину», а в 1992 р. поновлено в складі дійсних членів Академії наук України.

→ 16. Вулиця Макаренка

Макаренко Антон Семенович (1888-1939) — радянський письменник і педагог, відомий у світі своєю системою колективного виховання безпритульних дітей і підлітків у трудових колоніях (після більшовицької окупації України). Він достатньо пошанований у Полтаві й на Полтавщині (є музеї, пам’ятники тощо). Але, разом з тим, ніяк не можна нехтувати вимогами українського законодавства, бо він працював у системі ЧК — ДПУ — НКВС на керівних посадах. Зокрема, з 1 липня 1935 р. А.С. Макаренко призначений на посаду помічника начальника відділу трудових колоній та трудкомун НКВС УРСР. У його віданні знаходились 42 дитячих установи, в тому числі 10 трудколоній та 2 трудкомуни.

Перейменувати у відповідності до підпункту «є» пункту 4 статті 1 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» (9 квітня 2015 року № 317-VIII), а також Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» (набув чинності 27.07.2023, ст.8, п.2, 4).

Розташування: куток між вул. Європейською і Патріарха Мстислава.

Варіанти нової назви:

Вулиця Антона Цедіка

Антон Ігорович Цедік (позивний: «Еней») — Захисник України, громадський активіст. Народився 1987 року в Полтава, проживав із батьками в мікрорайоні «Левада». Навчався в полтавській загальноосвітній школі № 17 та ліцеї № 1. Був студентом (переважно, заочної форми навчання) ряду закладів вищої освіти Києва, й одночасно займався підприємницькою діяльністю в Києві й Полтаві. У 2007-2008 роках перебував на строковій військовій службі (молодший сержант резерву). З 2012 року — член ВО «Свобода». Коли почалась Революція гідності, взяв на роботі відпустку і долучився до протестів З весни 2014 р., із початком російської збройної агресії проти України, служив у добровольчих батальйонах «Дніпро-1» і «Донбас». 29 серпня 2014-го загинув під час виходу колони батальйону «Донбас» із оточення під Іловайськом так званим «зеленим коридором». Похований 8 вересня на Алеї Слави центрального кладовища Полтави. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України А.І.Цедік нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (27.11.2014, посмертно). У жовтні 2017 року рішенням сесії Київської міської ради вул. Ежена Потьє у Шевченківському районі столиці перейменували на вулицю Антона Цедіка. Бажано, щоб назва з’явилася і в рідній Антону Цедику Полтаві.

Вулиця Миколи Василенка

Микола Прокопович Василенко (1866 -1935) — український педагог, вчений-історик, громадський та політичний діяч. Закінчив Полтавську гімназію, історико-філологічний факультет Дерптського університету, юридичний — Одеського університету. Починаючи від 1890-х років Микола Василенко працював в Історичному товаристві Нестора-літописця (від 1919 року — голова товариства); в Архіві давніх актів; був співредактором журналу «Київська старовина». Член Товариства українських поступовців. 1917 року — член Української Центральної Ради, куратор/піклувальник Київського шкільного округу (до якого входила і Полтавщина), заступним міністра освіти Тимчасового уряду Вільної Росії. Член Київського товариства старожитностей та мистецтв. За Гетьманату 1918 року — виконувач обов’язків голови Ради міністрів, міністр освіти, голова Державного Сенату. Взяв участь у відкритті українських університетів та гімназій. Від 1920 року — співробітник Української академії наук (УАН), одним із фундаторів якої він був. У 1921–1922 роках — президент Української академії наук. У квітні 1924 року Миколу Василенка засуджено до 10 років позбавлення волі у сфабрикованій НКВС справі «Київського обласного центру дій». І хоч під тиском громадськості був відпущений на волю, але від пережитого до кінця життя хворів і не міг далі працювати. Чоловік знаної вченої в галузі історії України Наталії Василенко-Полонської.

Провулок Микитенка

Маленький провулочок на розі вулиць Гожулівської й Решетилівської. У рішенні Полтавського міськвиконкому від 9.11.1962 р. «Про перейменування пров. 1-й Гожулівський» немає інформації про персоналію, на честь якої названий провулок. Є припущення, що названа на честь Івана Кіндратовича Микитенка (1897-1937) — українського радянського письменника і драматурга, який вчинив самогубство, очікуючи на арешт, будучи виключеним із більшовицької партії за те, що не доніс на брата і мав походження із середняків. Але це лише припущення, тому провулок підлягає перейменуванню. Творчість І.К. Микитенка припала на роки побудови соціалізму (від середини 1920-х років), і носить відбиток епохи. Він був одним із керівників спілки письменників УРСР з 1931 р. Його персона отримала позитивну оцінку Українського інституту національної пам’яті. Проте, він був не тільки членом КПУ (б), але й членом Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) — найвищого законодавчого, розпорядчого, виконавчого та контролюючого органу державної влади Української СРР у 1917-1938 роках.

Провулок Анатолія Щербака

Анатолій Терентійович Щербак (1939-1994) — живописець, графік, театральний художник, оформлювач експозицій 11 полтавських музеїв. Анатолій Щербак вважався знавцем історії театрального костюму, сценографії. Успішно працював художником-декоратором у Полтавському обласному музично-драматичному театрі імені М. В. Гоголя. Він — автор композицій у гуаші, темпері й акварелі: «Ранок» (1966), «Шлях на Полтаву» і «Полтавський ландшафт. Опівдні» (1967), «Зимові сутінки» (1967), «На садибі Панаса Мирного», «Похмурий день» (1974), а також зображень класичних споруд і пам’ятних місць Полтави. Особливою сторінкою творчості митця стало оформлення музейних комплексів. Анатолій Терентійович першим в Україні на образно-мистецькому рівні почав створювати експозиції музеїв (літературних, краєзнавчих, військових). Він працював над створенням експозицій літературно-меморіального музею І.П. Котляревського (1969) і садиби письменника Панаса Мирного (1974) у Полтаві, Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України в Києві, на території Києво-Печерської Лаври (1974–1982), заповідників-музеїв — М. В. Гоголя (1984) та А. С. Макаренка (1988) у селах Гоголеве та Ковалівка на Полтавщині, свої задуми здійснював у співавторстві з цілою плеядою талановитих колег-полтавців. Оформив нову експозицію народного краєзнавчого музею у селі Вовчик Лубенського району (1987). У 1988–1992 рр. бригада А.Т. Щербака виконала реекспозицію музею-заповідника «Поле Полтавської битви»).

Провулок Валерія Боняківського

Імені полтавського художника і воїна Валерія Євгеновича Боняківського (14 січня 1970 — 16 жовтня 2014). Старшина полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» МВС України, загинув в ході російсько-української війни. Мав орден «За мужність III ступеня» (31.10.2014, посмертно) почесну відзнаку «Перемога за нами» (14.04.2017, посмертно) нагрудний знак «За вірність народу України» I ступеня, медаль «Захиснику Дніпропетровська від сепаратизму» (24.08.2015), медаль «За жертовність і любов до України» (18.11.2015). Його картини експонувалися в музеях України, зберігаються у приватних колекціях.

Провулок Івана Білика

На честь видатного письменника, уродженця Полтавщини. Батько був священиком УАПЦ, якого російсько-комуністичні окупанти розстріляли як «ворога народу».«Моя бабця, мамина мати, була із роду Котляревських, авторові „Єнеїди“, вона доводилася правнукою», — писав у спогадах Іван Білик. Дитиною пережив жахливі роки кремлівського голодомору-геноциду. Після закінчення школи його направили вчителювати в глухі села Чернігівщини. Викладав німецьку мову, фізику, фізкультуру. У 26 років вступив на факультет журналістики. Перший свій роман «Яр» Іван Білик написав у 1960 році, будучи студентом Київського університету. Прототипом селища Яр став рідний Градизьк, де письменник народився. Розповіді матері та земляків-патріотів, що пройшли через Колиму та табірні муки, яким пощастило дожити до хрущовської відлиги і лягли в основу роману. Герой роману дивом пережив заслання на Колиму, звідки утік. Через комуністичну цензуру тільки у 1990 р. витягнув рукопис «Яру» із шухляди. Роман «Меч Арея» вийшов на початку 1972 року, а у вересні того ж року його заборонили. Роман побудований на легенді. Серед скіфських племен мандрувала легенда про меч Ареса, що був покровителем війни. Цю легенду І.Білик поклав в основу свого твору і переніс час дії на IV-V століття н. е., надаючи йому слов’янської основи. Письменника піддали цькуванню, змусили звільнитися з «Літературної України», позбавили права друкуватися. У 1977 році виходить роман І. Білика «День народження золотої рибки», присвячений проблемі екології. 1982 року — роман «Земля королеви мод» — про людину, яка зберігає гідність і честь у найкрутіших моментах життя. В романі «Похорони богів» (1986) йдеться про події IX-X століття на землях древньої Київської держави Русь. За роман «Золотий Ра» (1989) — переказ «історії Геродота», одержав Шевченківську премію. Далі були романи письменника «Цар і раб» (1991) та «Не дратуйте грифонів» (1993), Автор багатьох творів для дітей і юнацтва. 1993 року нагороджений Всеукраїнською літературною премією за найкращий роман року «Не дратуйте грифонів» та відзнакою «Золотий письменник України». Помер 27 листопада 2012 року.

Провулок Сергія Дядюші

Сергій Іванович Дядю́ша (26 вересня 1870, Хорол — 23 травня 1933, Каліш, Польща) — український військовий діяч, генерал-поручник Армії УНР. У 1887 р. закінчив Полтавський кадетський корпус. Перебував на командних посадах в армії УНР. Після поразки визвольних змагань емігрував у Польщу.

Провулок Соломона Розенбаума

Соломон Аронович Розенбаум (1885-1941) — «Художник світла і тепла». «Справжній художник! Співак Полтавщини! Просто, без формалістичного кривляння. Поетично. Як звучить колір! Як легко написано! Але ніхто не знає, як це важко. Артист!..» — так про талановитого пейзажиста С.А. Розенбаума казав видатний український художник М.Бурачек. Народився Соломон Розенбаум у Полтаві. Фахову освіту отримав в Одеському художньому училищі (1901-1908), продовжив її в майстерні Івана Мясоєдова в Полтаві (в 1916 році отримав на виставці в Петербурзі срібну медаль на твір «Полтавська дача Мясоєдова»). У 1920-1930-х викладав малювання у багатьох закладах освіти Полтави та в художній студії (чимало художників Полтави — його учні). У вересні 1941 р. підготовлені до евакуації його картини музей не встиг вивезти, й більшість із них зникла. Того ж року художник був розстріляний німецькими окупантами.

→ 17. Провулок Мясоєдова

В архіві міськради не знайдено протоколу рішення про перейменування цього масиву забудови на території земель, відчужених у сільськогосподарського технікуму, оскільки ці землі тоді належали Ковалівській сільраді / радгоспу імені Макаренка. Тому провулок потребує перейменування (зі статусом вулиці).

Варіанти нової назви:

Вулиця Ігоря Щербака

Лейтенант Ігор Едуардович Щербак (29.11.1993 — 19.02.2023), позивний Ріко, захисник України з березня 2022 року. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно), Указ №272/2023 від 11 травня 2023 року.

Народився в Полтаві. Навчався в Полтавському міському багатопрофільному ліцеї №1 імені Івана Котляревського. Здобув вищу економічну освіту в Українській академії банківської справи в Сумах. У мирному житті працював фінансистом, був співвласником ігрового клубу ТОВ «СТУДІЯ БРОФОРС» у Полтаві. Під час повномасштабної війни Ігор захищав Україну у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Був командиром мінометної батареї. Загинув біля села Берхівка на Донеччині (унаслідок ворожого танкового обстрілу). Поховали І.Е.Щербака на Затуринському кладовищі в Полтаві.

Вулиця Сад Ґуссона

Іван Ґуссо́н — власник великого саду у цій місцевості (на Павленках), у якому 18 травня 1861 року, на його запрошення, полтавською «Громадою» був посаджений «Дуб Тараса Шевченка» — перший у світі живий пам’ятник Кобзарю. Є версія про те, що Ґуссо́н, можливо, був знайомий з Тарасом Шевченком під час відвідування останнім Полтави (у 1840-х садівник І. Ґуссо́н був орендатором міського саду; в наш час — парку «Перемога»). Закладений І. Ґуссо́ном у 1850-х роках сад на схилах Чамариного яру був на початку 1890-х років куплений полтавським земством для створення Училища садівництва й городництва, яке підготувало чимало фахівців для краю. Масив садиб — котеджів по пров. Мясоєдова кінця 1980-х … 1990-х років розташований, значною мірою, на колишніх землях Садівництва / І. Ґуссо́на.

→18. Вулиця Партизанська

Належить до групи назв, які зберігають радянську риторику. Назву вулиці потрібно або уточнити, або перейменувати її. У СРСР публічний топонімічний простір масштабно маркувався назвами на честь червоних партизан — мілітарних структур періодів агресії росії проти УНР та 2 світової війни (створювалися за вказівкою диктатора СРСР Йосипа Сталіна) є втіленням російської імперської політики. Злочини червоних партизанів описано в оприлюднених істориками документах. Зокрема, у 2006 році українські історики Олександр Гогун і Анатолій Кентій видали збірник документів «Красные партизаны Украины: 1941-1944». Детальніше за посиланням http://tinyurl.mobi/JzIa

Розташування: колишнє селище Ельяшевичі, за Автоагрегатним заводом

Варіанти нової назви:

Вулиця Братства Тарасівців

На честь таємної політичної організації, створеної в 1891 р. Її учасники дали клятву на могилі Тараса Шевченка, де присягалися всіма засобами поширювати серед українців ідеї українського національного відродження та творчість Кобзаря. Серед активних діячів Братства була плеяда видатних інтелектуалів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною. Громада Тарасівців діяла й у Полтаві. Братство мало програму «Кредо молодих українців», ключовим моментом якого було таке твердження: «Російська імперія — окупант України, який знищив усі політичні й культурні надбання українського народу й досі поневолює його»).

Вулиця Володимира Ельяшевича

Володимир Львович Ельяшевич (1876-1915) — один із піонерів вітчизняного повітроплавання; член-кореспондент Головної фізичної обсерваторії при Академії наук. Походив із родини потомственних військовослужбовців, родинне помістя яких розташовувалося в селі Малі Будища, на Полі Полтавської битви. В. Л. Ельяшевич керував підрозділами повітроплавного флоту. Відомий і як літератор. Робітниче селище Ельяшевичі засноване в цій місцевості у 1920-х роках (за державно-кооперативним кредитом) — на колишніх землях Ельяшевичів. Його початкова назва «Ельяшевичі» була занадто складною для робітничого класу, який поселився тут. Тому населення швидко трансформувало назву (Ельяшевичі → Ілляшевичі → Ілляшівка → Ляшівка → Ляхівка → «посьолок»). Цей варіант пропонується в рамках заходів із повернення вулицям і місцевостям Полтави їхніх історичних назв.

Вулиця Уласа Самчука

Улас Олексійович Самчу́к (1905-1987) — видатний український письменник, журналіст і публіцист, редактор, член уряду УНР у вигнанні, член ОУН. Народився на Волині, але більшу частину життя провів закордоном. У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця було створено культурну референтуру Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром її стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук. Після розколу ОУН залишився на стороні Голови Проводу Українських націоналістів Андрія Мельника. У 1942 р. відвідав Полтаву, залишивши опис враження про місто й область у період німецької окупації. З 1944 р. — в Німеччині, з 1948 — в Канаді, де й помер. Заборонений до вивчення в шкільному курсі українській літератури режимом Януковича (станом на 2023 рік повернений до вивчення). З 1925 р. друкувався в українських журналах закордоном. У літературній творчості Самчук був літописцем визвольних змагань українського народу в ХХ столітті. У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І–III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-х років, що прагне знайти місце України у світі та шляхи її національно-культурного й державного становлення. Цей роман приніс письменнику світову славу. Автор промовистої статті «Народ чи чернь?» (1941).

Вулиця Юрія Липи

Юрій Іванович Липа (1900-1944) — український громадський діяч, письменник, поет, публіцист, лікар, автор української геополітичної концепції. Один з ідеологів українського націоналізму, та провідних українських філософів першої половини ХХ століття.

→ 19. Провулок Паскаля

Очевидно, назва на честь французького математика, письменника, філософа Блеза Паскаля (Blaise Pascal). Цікаво, що його попередня назва — Мазепинський пров. (район Кобищани).

Варіанти нової назви:

Провулок Мазепинців

Повернути провулкові назву, яка йому була надана в часи Української національної революції — на честь прибічників і послідовників гетьмана України Івана Мазепи — мазепинців.

Провулок Миколи Орла-Степняка

Микола Григорович Орел (псевдонім: Орел-Степняк, 1885–1950) — український театральний діяч: актор, режисер, антрепренер, соліст-декламатор. Народився в селі Вельбівка на Гадяччині. Очолював низку театральних труп Наддніпрянщини і Галичини. З 1906 по 1917 р. очолює драматичне товариство (в кінці існування — секцію при «Просвіті» в м. Ромни, тоді — Полтавської губернії). У 1911-1918 рр. — заступник голови Полтавського українського музично-драматичного гуртка (керівник — Г.Маркевич). Був чоловіком відомої полтавської актриси Олександри Герцик. 1917 року увійшов до Комітету Українського Національного Театру при Генеральному секретаріаті Центральної Ради (Київ), де був секретарем. У серпні 1918 року в Києві утворилося товариство «Вільний театр», фундаторами якого стали: Микола Орел-Степняк, Іван Мар’яненко, Олександр Олесь, Людмила Старицька-Черняхівська, Олександр Кошиць та інші. Товариство мало формувати на всій території Української Держави артистично-драматичні трупи, хори, оркестри, влаштовувати вистави, концерти, вечори тощо. З 1919 року — в еміграції (на Галичині), де очолює мандрівний театр товариства «Просвіта», частину акторів якого складали митці, які вимушено виїхали сюди із Наддніпрянщини. 1922-1923 очолював Український театр Миколи Орла-Степняка на Галичині. Залишив чимало перекладів (переважно з російської драматургії), був автором одноактівки «У різдвяну ніч». З 1926 року виїжджає на Волинь, де керує театральними колективами в Луцьку, з 1944 року — в Перемишлі, в 1945 році переїхав до Львова, де в 1949 році був заарештований радянськими каральними органами й раптово помер під час суду у Львові. Реабілітований у 1992 р.

Провулок Сергія Шелухіна

Шелухін Сергій Павлович (1864-1938) — український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, представник народницько-демократичного напрямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник, педагог, член п’яти наукових товариств. Народився у Золотоніському повіті на Черкащині. Закінчив Лубенську чоловічу гімназію, навчався в Київському університеті. Член українського руху з 1905 року. Генеральний суддя та Генеральний прокурор у добу Центральної Ради. Внесено з метою належного виконання ст.5.п.4 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 ст.».Детальніше на офіційному сайті УІНП тут https://bit.ly/3Si13dm

→ 20. Провулок Першотравневий

Об’єкт топоніміки, названий на честь 1-го травня є яскравим втіленням радянської практики ідеологічної номінації, пов’язаної з масовими комемораціями Міжнародного дня солідарності трудящих, що використовувалися для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму

Давній провулок у «Новому місті» XVII століття (на Мазурівці), який мав назву Миколаївський узвіз. Доцільно повернути йому історичну назву і тип геоніму: «узвіз».

Варіанти нової назви: 

Миколаївський узвіз

Пропонується повернути стару назву цього геоніму — Миколаївський узвіз. Ще в XVII столітті тут, у невеликому боковому Миколаївському яру, на дні якого тік струмок із джерел, що впадали до річки на дні Мазурівського яру, була прокладена дорога між двома частинами Полтавської фортеці. Поруч, на Миколаївській гірці, розташована Миколаївська церква ПЦУ.

Ще з 2000-х років прихожани церкви і мешканці провулку подають петиції про перейменування провулку (повернення йому історичної назви). Тому робоча група вважає, що при голосуванні варіант має бути безальтернативним.

→ 21.Вулиця Петрашева

Петро Петрашів — це відомий художник та іконописець XVIІI століття родом із села Рибці. Нинішня назва вулиці в Рибцях містить помилку (русизм). Доцільно виправити цю помилку, вказавши варіанти нової назви: вул. Петра Петрашіва або вул. Художника Петраші́ва.

Вулиця Петра Петрашіва

Петраші́в Петро Васильович (*1738, с. Рибці Полтавського полку, Гетьманщина, Російська імперія — †19(30).03.1772) — український маляр-іконописець, портретист і пейзажист.

Вулиця Художника Петрашіва

Петро Васильович Петрашів (1738-1772) — відомий маляр та іконописець XVIІI століття родом із села Рибці (тепер — частина м. Полтави). Малярству навчився в Запорізькій Січі. Нинішня назва вулиці в Рибцях містить помилку (русизм). Тому доцільно виправити цю помилку, й надати вулиці назву: вул. Художника Петраші́ва.

→ 22. Вулиця Повстанська

Хоч вулиця і не підпадає під дію Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», але пропонується перейменувати у межах Закону «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» та частини 2 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування».

Досить протяжна вулиця на межі Браїлок і Рибців.

Варіанти нової назви:

Вулиця Василя Стуса

Василь Семенович Стус (1938 — 1985) — український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв’язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. У 1959-1960 рр. проходив строкову службу у військовій частині у Лубнах. Згадує Лубни у листуванні. За радянської доби творчість Василя Стуса була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув. Внесена з метою належного виконання ст.5.п.4 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ ст.».

Вулиця Івана Лютого-Лютенка

Лютий-Лютенко Іван Макарович (псевдо «Іван Ґонта»), (24 червня 1897, Капустянське лісництво біля с. Товмач Звенигородського повіту Київської губернії — 19 березня 1989, США) — український військовий та громадський діяч, підприємець, меценат; старшина Запорізької дивізії, повстанський отаман Холодного Яру (1919 — 1922); військове звання — сотник Армії УНР.

→ 23. Вулиця ПРЗ

Назва вулиці з не загальноприйнятою абревіатурою є недоречною (очевидно, означала «Полтавський паровозоремонтний завод»).

Хоч вулиця і не підпадає під дію Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», але пропонується перейменувати у межах Закону «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» та частини 2 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування».

Розташування: історичний район Дублянщина.

Вулиця Володимира Колесникова

Володимир Григорович Колесников (1951-2014) — народний художник України (2004), монументаліст, живописець, графік, плакатист. Лауреат премії ім. Миколи Ярошенка (2010).

З 1956 р. проживав у Полтаві. Працював художником-декоратором театру ім. Гоголя.

Від 2000 р. — професор, завідувач кафедри рисунку, живопису, графічного дизайну Київського університету технологій та дизайну. Учасник 130 виставок в Україні (у т.ч. в Полтаві) і за її межами.

Вулиця Євгена Адамцевича

Євген Олександрович Адамцевич (1904 –1972) — український кобзар. Народився на Полтавщині, в дитинстві осліп. Жив у м. Ромнах. Навчався у школі для сліпих у Києві. Його репертуар складали українські народні пісні, пісні літературного походження, а також власні твори, серед яких найвідомішим є «Запорізький марш», що ввійшов в обробці В. Гуцала до репертуару Київського оркестру народних інструментів, звучить у багатьох фільмах.

Вулиця Олексія Ландаря

Олексій Михайлович Ландар (1941-2019) — кандидат технічних наук, дійсний член Академії будівництва України, заслужений будівельник України, почесний транспортний будівельник, почесний залізничник України, почесний громадянин Полтави, повний кавалер ордена «За заслуги», кавалер орденів «Знак Пошани» «Святого рівноапостольного князя Володимира Великого», «Христа Спасителя», почесний професор Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. Народився в с. Петрівка під Полтавою. З 1963 року О.М. Ландар пройшов шлях від інженера до начальника (з 1976 року) тресту «Південтрансбуд» (нині — відкрите акціонерне товариство (ВАТ) «Полтаватрансбуд»). Під керівництвом О.М. Ландаря ВАТ «Полтаватрансбуд» спорудило в обласному центрі більше 600 000 квадратних метрів житла у будинках європейського зразка. Крім того, споруджено будівлі, що істотно змінили обличчя міста: приміщення Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка та філіалу Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, палац дозвілля «Листопад», підземне містечко «Злато місто», Свято-Успенський собор, храм на честь великомучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії.

Вулиця Федора Борківського

Федір Степанович Борківський (1902? — квітень 1942, Полтава) — Голова Полтавської міської управи (бургомістр) у перший період німецької окупації міста (вересень 1941 — початок квітня 1942 року). Не дивлячись на те, що Ф. Борківський був призначений окупаційною владою (з метою організації функціонування міста), його діяльність слід розцінити позитивно. Він чимало зробив для відродження українського національного й культурного життя в місті, вирішенні соціальних питань у цих непростих умовах. Достовірних відомостей про нього до 1941 року є мало. Відомо, що юнаком брав активну участь в Українській національній революції. Перед війною працював у Полтаві бухгалтером хлібозаводу. До цього, за політичною справою, був засуджений більшовиками. Став член ОУН-м (її частини під керівництвом Андрія Мельника). 5 жовтня 1941 року у Києві на зборах уцілілих після «великого терору» 1930-х років представників української інтелігенції та членів ОУН-м утворилася Українська Національна Рада (УНР). Федір Борківський був одним із учасників її установчих зборів, одночасно він очолював і Полтавську обласну раду УНР.

На посаді бургомістра Полтави він організував постачання харчів, їх розподіл за картками. Організував медичну і соціальну допомогу, роботу кооперації, підприємств, поліклінік, видання газети «Голос Полтавщини», постачання палива, води, соціальний захист непрацездатних, їдальні із безплатними обідами для пенсіонерів — учителів, підлітків, сімей репресованих комуністичною владою. У жовтні — листопаді 1941 року об’їхав табори військовополонених в Полтавському гебіті, під особисту відповідальність звільняючи полонених полтавців — без огляду на їхню національність. Заснував у Полтаві відділення Українського Червоного Хреста й госпіталь для поранених і хворих полонених червоноармійців. В газеті «Голос Полтавщини» Ф.Борківський неодноразово звертався до мешканців області із закликами зібрати для військовополонених харчі, одяг, взуття, ліки… Міська управа завдяки Ф.Борківському і підібраному особисто ним колективу стала центром українського націоналістичного підпілля в Полтаві (ОУН-м). Через відновлене шкільництво, церкву (УАПЦ), громадські організації, газету «Голос Полтавщини» патріоти популяризували ідеї української державності — українського націоналізму. У квітні 1942 року Ф.Борківський (разом із групою соратників) був розстріляний німецькими окупантами, які були незадоволені зростанням націоналістичного руху в Україні.

Вулиця Юрія Колларда

Юрій Жерардович Коллард (1875-1951) — залізничник, діяч УНР, письменник. Його батько Жерар Коллард був бельгійцем, який працював інженером-агрономом в Україні, де одружився з матір’ю Юрія, що походила зі старого козацько-шляхетського роду. Середню освіту здобув у Полтаві, де долучається до українського руху, знайомиться із Симоном Петлюрою. Стає співзасновником «Харківської Української студентської громади». Ця організація на початку 1900 року стала родоначальницею Революційної української партії, ідеологом якої був Микола Міхновський. Ведучи активну політичну діяльність Коллард зумів закінчити інститут і одержати диплом інженера-технолога. За часів УЦР очолював управління залізниць, за гетьманату обіймав керівні посади в Залізничному відомстві, при Директорії УНР очолював міністерство шляхів. З 1921 р. в еміграції. Разом з урядом УНР, переїхав до Відня. В 1921–1926 роках переїхав до Чехословацької Республіки. Працював при Земському уряді на Закарпатті. Звільнений за політичними мотивами (як український націоналіст). Переїздить на Моравію, де працював у різних містах, аж поки в 1935 році не зупинився в Брно. На чехословацьких теренах громадської діяльності не полишає. Як один з керівників Союзу визволення України, стає співзасновником Легії українських націоналістів. До 1939 року опікується місцевою Студентською Громадою в Брно та Українською Громадою, іншими суспільно-громадськими організаціями української еміґрації в Чехословаччині. Був заступником голови Центральної управи Української Громади в ЧСР. На початку 1945 року, перед наступом більшовиків, виїхав з Чехословаччини до Німеччини. Помер 3 січня 1951 року в Аугсбурзі. Автор мемуарів «З юнацьких років» (1930), «Спогади з минулого» (1931) та інших. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»

→ 24. Вулиця Рябушанська

Відповідно до статті 41 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», пункту 41 статті 26 та пункту 1 статті 37 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рекомендувати вул. Рябушанську перейменувати на вул. Рябухівську (оскільки назва походить від села Рябухи, з 1984 року — в складі Полтави). З метою виправлення невеликої неточності (приведення назви до українського правопису зразка 2019 року), експерти рекомендують винести на громадське обговорення і голосування тільки один варіант — вул. Рябухівська.

→ 25. Вулиця Ставицького

Особу, на честь якого названа вулиця, встановити не вдалося. Оскільки відсутня достеменна інформація про особу, на честь якої названа вулиця, то вона підлягає перейменуванню. Імовірно, Ставицький Олександр Пилипович — почесний залізничник, котельник Полтавського паровозоремонтного заводу (але це недостовірна інформація).

Розташування: селище Вороніна.

Варіанти нової назви:

Вулиця Святослава Горбенка

Святослав Сергійович Горбенко (1994, м. Полтава —2014, м. Донецьк) — український військовик, доброволець, вояк Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор». Військове прозвище «Скельд». Один із «кіборгів» — захисників Донецького аеропорту. Герой України (Указ Президента від 28 серпня 2021, посмертно) — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові. Син видатного полтавського лікаря — хірурга й антрополога, який у 2022-2024 роках на фронті захищає Україну.

→ 26. Вулиця Тобілевича

Вже є пров. Карпенка-Карого (Іва́н Карпе́нко-Ка́рий, справжнє прізвище — Тобілевич), тому виходить, що є дві вулиці на честь однієї й тієї ж людини. Пропонується змінити назву на вул. Родини Тобілевичів. Розташування: на Кобищанах.

Варіанти нової назви:

Вулиця Матвія Номиса

Матвій Номис (справжнє ім’я Симонов Матвій Терентійович) (1823-1900) — уродженець Лубен, український етнограф, фольклорист, письменник і педагог, перший директор Лубенської чоловічої гімназії. Протягом життя збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості. Укладач і видавець одного з найповніших і найавторитетніших зібрань — антології українського усного фольклору малих жанрів. У ній опубліковані також записи Степана Руданського, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша, В.Лазаревського, Марка Вовчка та інших.

Вулиця Родини Тобілевичів

Тобілевичі — це український старовинний шляхетський рід. Представники родини Тобілевичів зробили значний особистий внесок у відродження національної ідентичності нашого народу і культурно-мистецького розвитку національного українського реалістичного професійного театру. Величезний внесок у розвиток театру та театрального мистецтва в Україні у буремний період ХІХ століття належить величній родині Тобілевичів. Четверо дітей Карпа Тобілевича із шести пізніше стануть видатними діячами українського театру. Це:

Марія (псевдонім Садовська — Барілотті), належала до найкращих артисток і співачок свого часу;

Іван — відомий під псевдонімом Івана Карпенка-Карого. Він виступав не тільки на сцені, а й був відомий у літературі як майстер реалістичних комедій і драм;

Микола (псевдонім Садовський). Микола взяв на честь матері прізвище Садовського і був знаменитим актором і режисером;

Панас (псевдонім Саксаганський). Був відомим актором і режисером.

Кожен з Тобілевичів своєю творчою діяльністю написав не одну славнозвісну сторінку в історії українського театру. Вони збагатили скарбницю культурних надбань нашого народу.

→ 27. Провулок ХТЗ

Назва не загальноприйнятою абревіатурою є недоречною. Очевидно, означала «Харківський тракторний завод».

Хоч і не підпадає під дію Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», але пропонується перейменувати у межах Закону «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» та частини 2 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування».

Розташування: Мазурівський яр / південний схил Іванової гори; усього декілька будинків.

Варіанти нової назви

Провулок Бартоломія Обалковського

Бартоломій Обалковський (Bartłomiej Obałkowski) — шляхтич, королівський представник «Селітряної держави» у 1620-х роках (наглядач-розпорядник промислів із виробництва селітри, поташу, скла в нашому краї). 20 березня 1630 р. королем Сигізмундом Третім (Zygmunt III) була віддана Barthłomieiowi Obałkowskiemu за заслуги Полтава, як «пуста слобода на р. Ворсклі, над шляхами Муравськими, в воєводстві Київськім, з усіма полями, луками, ґрунтами, лісами, озерами, ріками й іншими приналежностями, з правом закладання сіл і містечок, і держання до волі королівської, з тим одначе, що цей державець не має права в місцевих пущах і лісах робити поташу, попелу і всяких виробів лісових, также селітри, солі і металів …. без осібного дозволу королівського». Започаткував відродження Полтави як постійного поселення, згодом — міста. Історію описав Михайло Грушевській у статті «Слобода Полтава». Археологи теж схиляються відносити цю дату до 1630-х років. Переселенці з Польщі (у т.ч. шляхтичі українського походження, які з 1648 року стануть на чолі Полтавського полку), відіграли значну роль в історії міста другої третини XVIІ століття. Оскільки його ім’я в поєднанні з прізвищем незручно вживати, то можливо зробити виняток і провулок найменувати тільки прізвищем перезасновника Полтави в складі Речі Посполитої. 20 березня — один із варіантів святкування Дня Полтави. Саме на цій горі була відновлена Полтава! Поруч розташований Мазурівський провулок і Мазурівський яр (як вважають — від вихідців із польського краю Мазурія).

Полтавці мають ушанувати засновника Полтави, як постійного поселення.

Провулок В’ячеслава Липинського

В’ячеслав (Вацлав) Казимирович Липи́нський (етнічний поляк Wacław Lipiński; 1882, Волинська губернія — 1931, Австрійська Республіка) — український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників». За Гетьманату — посол України в Австрії. Один із фундаторів Української військової громади, що постала у Полтаві навесні 1917 р. Вважав, що принципи етики та людської солідарності є універсальними для всіх людей у світі, незалежно від їхньої національності, мови чи релігії. Був великим прихильником творчого націоналізму як патріотизму, в американському стилі, й противником агресивного націоналізму, зокрема шовінізму. Публікувався під псевдонімами В. Правобережець, Nobilis Ruthenus, Василь Безрідний.

Провулок Старополтавська Гора

На цій горі розташовувалося «Старе Місто» — полтавська фортеця, раніше — поселення Лтава.

Провулок Стефана Стабанського

Стефан Стабанський (або Стобенський, чи Стобанський; поч. XVIII ст., м. Жовква, тепер Львівської обл. — кін. XVIII ст.) — скульптор і архітектор, автор проекту Успенського кафедрального собору в Полтаві. Фахові знання здобув у майстерні рідного брата Гната. Стабанському належить пластичне оздоблення дзвіниці Софійського монастиря у Києві (1746-1748) ймовірно під керівництвом відомого архітектора Йогана Готфріда Шеделя. Зводив споруди у Новій Сербії (тепер Кіровоградщина). Був запрошений полтавською полковою старшиною для проектування і зведення у Полтаві Успенського кафедрального собору (1748–1780 рр.; зруйнований у 1934 р.), — видатної пам’ятки українського бароко, найвищої будівлі Полтави до початку ХХ ст. Авторству Стабанського окремі дослідники приписують також дзвіницю Успенського собору, Миколаївську церкву на Інститутській горі та Вознесенську церкву на Пушкарівці.

→ 28. Провулок Цитовський

У 1920-х роках колишній пров. Очеретяний перейменовано на пров. Цитовський — на честь ЦИТО (Центрального інституту охорони труда в столиці держави-агресора-Москві). Назва втратила актуальність і суперечить деколонізаційному законові.

Розташування: селище Вороніна.

Варіанти нової назви:

Провулок Михайла Самбікіна

Михайло Митрофанович Самбікін (1878-1968) — засновник української агрономічної метеорології, громадський діяч, один із засновників Аграрного університету, професор закладів вищої освіти в Полтаві до 1934 року. Першим у вітчизняній науці ще в 1934 році мав сміливість обґрунтувати неприродні причини голоду 1932-1933 років.

Закінчив Київський політехнічний інститут у 1904 р. і Вищі курси при Вченому комітеті Міністерства землеробства при Санкт-Петербурзькому університеті. Після закінчення навчання працював старшим науковим співробітником на кафедрі метеорології Київського політехнічного інституту, а згодом переїздить до Полтави, де починає працювати в Полтавському губернському земстві. Тут він завідує відділом сільськогосподарської метеорології та організовує Дослідну метеорологічну мережу Полтавської губернії. З 1913 році протягом двадцяти років завідує відділом метеорології Полтавської сільськогосподарської дослідної станції та системою метеорологічних установ Полтавщини. Результати наукової діяльності професора Михайла Самбікіна мали велике значення для становлення агрометеорологічної науки в Україні. У Полтавському інституті народної освіти з 1920 до 1928 р. працює за сумісництвом (основна робота: завуч технікуму, — попередника сучасного Аграрного університету), а з 1928 р. викладає курси: «Енциклопедія виробництва та сільського господарства», «Астрономія», «Метеорологія» тощо. У 1930 р. професора М. Самбікіна призначено викладачем кафедри землезнавства й сільського господарства Полтавського інституту соціального виховання, а в 1933 — завідувачем кафедри біології цього інституту. За статтю «Про неприродні причини голодів в Україні» М.М. Самбікін був звільнений не тільки з посади й із інституту, але й назавжди висланий із України в Росію. Із 1935 до кінця життя працює професором закладів освіти за межами України. Його 90-річний ювілей (за життя) відзначався на всесоюзному рівневі.

Провулок Олександра Шульгина

Перший в Україні державний орган у сфері зовнішніх зносин — Генеральне секретарство справ міжнародних створено 22 грудня 1917 р. Саме Олександр Шульгин підписав «Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ», який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР. Саме Шульгин очолював це відомство. Саме уродженець Хорольського краю на Полтавщині, історик, професор Олександр Шульгин є першим Міністром закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві. Він народився 11 серпня 1889 року у селі Софине неподалік Хорола на Полтавщині. Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. «…Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції», — писав про Шульгиних Михайло Грушевський. «Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці», — говорив про себе й Олександр Шульгин. Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом — Міністерство закордонних справ. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу. Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність (як історик). 16 жовтня 1933 року у інтерв’ю французькій газеті Le Figaro повідомив про голодомор-геноцид, організований Москвою).

Провулок Федора Щербини

На честь Федора Щербини — статистика, економіста, соціолога, громадського діяча та історика Кубані, ректора Українського вільного університету, автора збірника пам’яті Симона Петлюри та дослідження «Симон Петлюра на Кубані». Співпрацював із Симоном Петлюрою, коли той рятуючись від арешту, у 1902 році виїхав із приятелем Прокопом Понятенком на Кубань і де був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді (Кубанській організації РУП) і поширення антиурядових прокламацій. Тож кубанський історик Федір Щербина запропонував упорядковувати архів Кубанського козацького війська; там Петлюра зарекомендував себе як кваліфікований працівник.

***

В наступній публікації зазначимо перелік варіантів нових назв вулиць в старостатах Полтавської громади, які підлягають перейменуванню у четвертій черзі.

Далі запропоновані варіанти затвердить виконком і після цього за них можна буде проголосувати на платформі EDEM.

Нагадаємо, 10 березня у Полтавській громаді була офіційно перейменована 71 вулиця та провулок, які містили орфографічні помилки, русизми у назвах або були пов’язані з географічними назвами країн ОДКБ, а 19 травня перейменували 95 вулиць, що названі на честь російських та радянських подій, військових, партизанів та політиків. У вересні були перейменовані вулиці Графа фон Гарнієра, Маршала Бірюзова та Спартака. У грудні — вулиця Пушкіна, Сонячний парк, Першотравневий проспект, Студентський парк та картодром «Лтава». 26 січня депутати перейменували 61 вулицю, що названі на честь російських та радянських художників, письменників, освітян та науковців.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»