Того ж дня голова його громади зібрав місцевих чоловіків, разом з якими організували патрулювання, щоб підтримувати порядок у громаді й не допустити мародерства. А наприкінці березня Віталій отримав повістку.

Ще за строкової служби мав сержантське звання– був командиром механізованого відділення на БМП. Тож 1 квітня приїхав до Лубенського районного ТЦК та СП і був мобілізований до 116 окремої бригади територіальної оборони на посаду командира розрахунку мінометної батареї.

Позивний отримав «Прораб», тому що в цивільному житті працював у будівництві — керував роботами, зводив об’єкти, зокрема займався будівництвом мостів.

Після фахової артилерійської підготовки та злагодження у складі свого підрозділу наприкінці 2022 року батальйон вибув на бойову роботу на Сумський напрямок в район Краснопілля.

— Краснопільський напрямок дав нам перший бойовий досвід. Росіяни з-за кордону «насипали», були й прямі зіткнення — постійно ворожі ДРГ заходили. Доводилося тримати кругову оборону. Але вистояли — і це загартувало нас як підрозділ, бойовий дух не втратили.

У січні 2023 року підрозділ передислокували на Донеччину — в район Парасковіївки. Саме там війна стала для старшого сержанта дечим більшим, ніж виконанням військового обов’язку на хвилі патріотизму. Бо його друг, який у перші дні повномасштабного вторгнення допомагав людям у Бучі та Ірпені та став свідком звірств окупантів, показав фото і відео того, що творили росіяни на Київщині. Це стало переломним моментом для Віталія, який отримав внутрішню мотивацію воювати проти загарбників — щось набагато сильніше, ніж почуття обов’язку перед державою.

— Тоді я зрозумів: за те, що вони роблять, я їх буду знищувати і боротимуся з цими виродками, скільки вистачить здоров’я, — згадує військовий.

Тоді зона бойових дій рухалася дуже швидко. Пункт тимчасової дислокації підрозділу фактично опинився на нулі. Обстріли тривали майже безперервно — від ранку до ночі, і позиції, які ще напередодні вважалися відносно безпечними, ставали передовими. Щоб підвищити ефективність розрахунку, іноді виїжджали на бойову роботу на точки перед позиціями піхоти, розповідає старший сержант.

— Ми і з хлопцями з піхоти стояли, і перед хлопцями, і трошки за ними. Для мене єдина проблема в мінометах — не вистачає заряду дальнобійного. Ми не доставали туди, куди нам треба було.

Основним озброєнням розрахунку був 82-мм міномет із дальністю роботи до п’яти кілометрів, а згодом отримали і 120-мм міномет, що дозволяло працювати на дистанціях до семи кілометрів.

Навесні батальйон вивели на доукомплектування й відновлення, а вже за місяць знову повернули на фронт. Працювали на різних напрямках Донецької області, змінюючи позиції відповідно до обстановки. У розрахунку іноді змінювалися номери обслуги, однак Віталій зі своїм навідником щоразу виходили на бойові. Як командир розрахунку він відповідав не лише за вогневу роботу, а й за людей.

— Головне — щоб у людей був нормальний морально-психологічний стан. Щоб не панікували, не губилися. І, звісно, щоб за зброєю дивилися як слід. Який мінометник без міномета? — говорить військовий.

Тактична обстановка часто не дозволяла підвозити розрахунки з мінометами та БК безпосередньо на позиції. Машини розвантажувалися там, куди ще можна було доїхати, далі — пішки. Кожен ніс не лише особисту зброю, а й міномет і ящики з мінами. Так, звичний вантаж, який доводилося носити Віталію, нерідко перевищував 50 кілограмів.

Найважчим у бойових завданнях, зізнається старший сержант, були саме ці переходи.

— Найскладніше — це коли тягнеш на горбу ящик із мінами і йдеш стежкою, де перед тим проходили танки, а далі — хащі, не пройдеш, грузнеш ледь не по пояс. То, було, лягаєш на спину, ящик під голову. Дивишся на зорі й думаєш: Боже, дай ще сил і здоров’я, щоб вистояти й дати достойну відповідь окупантам, що прийшли на нашу землю, — згадує військовий.

Сил підійматися і йти далі додавало усвідомлення, що піхоті потрібна їхня вогнева підтримка. Не могли підвести побратимів, тож іноді доводилося просуватися під обстрілами, розгортаючись у короткі періоди затишшя. Відстрілялися, згорнулися — і назад.

Ворог намагався їх вицілити, вгадати наступну позицію і час, з якої будуть працювати. Через це навіть довелося змінити позивний, каже Прораб. В якийсь момент повідомили, що ворог може прослуховувати радіоканали і приділяє особливу увагу на його позивний. Тож довелося в радіоперемовинах стати «Братульком». Це одним з його «фірмових» слівець було, пояснює старший сержант.

За час бойової роботи не раз потрапляли під обстріли, отримував контузії, але не звертав на них уваги, бо як командир розрахунку мав залишатися в строю. Легкі осколкові поранення перебинтовували на місці й поверталися до роботи. Деякі дрібні осколки так і залишилися «на пам’ять».

Та одного разу в Степовому під Авдіївкою Прораб ледве не загинув. У жовтні 2023 року під час виконання бойового завдання потрапили під масований ворожий обстріл. Тоді село вже було майже зруйноване, ховалися в підвалах. У будинок над погребом, куди заскочив Віталій, влучив ворожий снаряд. Будівля обвалилася, сержанта серйозно привалило уламками.

— Мене привалило в погребі. Відчув, ніби спину скрутило й обірвало — змістилися хребці. Думав, уже не вийду звідти. Та хлопці — навідник і номер обслуги — мене відкопали. І ми пішли далі працювати — навалювали шакалам, як добрий день. Відбули свої три доби. Коли нас поміняли і ми вийшли — звернувся до наших медиків.

На характері і знеболювальних протримався ще два тижні, а коли підрозділ відвели в Мирноград, військовий майже не міг ходити. Тож його відправили на лікування. Після якого пройшов ВЛК і отримав висновок, про придатність до служби у тилових частинах.

Повернувся у свій підрозділ та все-таки поїхав на виконання бойового завдання. Те, що його переводять у Лубенський районний ТЦК та СП, стало для старшого сержанта несподіванкою.

— Ми були на виконанні, коли прийшов наказ. Вийшов з бойових, мене головний сержант викликав і повідомив, що за два дні я їду служити у свій район. Я не знав, що так буде. І найважче з усього було сказати про це навіднику — що я од них їду. Як знайти слова було… Почав щось бурмотіти, а сльози душать… Вони ж мені були найрідніші. Навіть ближчі чим рідні брати — а їх у мене двоє, і ми усі пішли воювати на самому початку.

У січні 2024 року старший сержант Денисов був переведений до Лубенського районного ТЦК та СП на посаду інструктора мобілізаційного відділення, яку обіймає і зараз.

Його напрямок роботи — мобілізація транспортних засобів для потреб ЗСУ, та робота з документами. Також супроводжує групи мобілізованих військовослужбовців до навчальних центрів.

За словами старшого сержанта, у 2024 році мобілізованих після оформлення могли відпускати додому — зібрати речі, владнати особисті справи перед відправленням до навчального центру.

Нині така практика фактично не застосовується. Він пояснює це просто: якщо відпустити людину додому, є великий ризик, що вона може не повернутися. Тож зараз процес організований більш жорстко і без додаткових пауз між мобілізацією та вибуттям на навчання.

На думку військового, сьогодні багато мобілізованих приїжджають до навчальних центрів із внутрішньою напругою. Люди налякані страшилками й дезінформацією, які поширює ворог у соцмережах. Іноді це доходить до абсурду.

— Буває, приїжджають у навчальний центр, де ідуть заняття, а вони питають: «Це ми вже на нулі?» Я кажу: хлопці, ви що, це навчання. Вони ж думають, що їх одразу привезли на передову. Питаю: ти розумієш, що таке «нуль»? І коли таке запитує людина під 45-50 років, яка колись служила строкову, — мені стає соромно за наше суспільство. Хтось перегорів, хтось надивився різного в інтернеті й приходить уже з готовими страхами. Чесно кажучи, іноді й сам не знаєш, як підняти цей моральний стан. Моя мотивація проста — я за побратимів. Мене багато хто питав, чи я воюю за сім’ю, за Україну? А я скажу чесно: ми там один за одного. Війна не так далеко, як тут, в тилу, може здаватися Треба думати про майбутнє. Не тільки про себе — про своїх дітей. Щоб їм було куди повернутися. І щоб було куди прийти до батьків.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП