Думки автора підтримав і Володимир Вайнгорт, син відомого полтавського архітектора Лева Вайнгорта. Володимир написав статтю «Небезпека загибелі омине велику полтавську культуру», яку вже у перекладі на українську мову розмістив на своїх сторінках «Полтавський вісник» (у номер № 6 від 23 березня).

Андрій Окара запропонував «Полтавщині» також розмістити цю статтю, на що ми погодилися. Пропонуємо читачам ознайомитися із аргументами Володимира Вайнгорта, полтавця, доктора економічних наук, колишнього заступника міністра будівництва та віце-канцлера Мінекономіки Естонської республіки.

Володимир Вайнгорт

Місто Полтава і полтавці, що живуть у ньому, являють собою особливий світ серед безмежних степів лівобережної України. Говорячи науковою мовою, індивідуальна та колективна ідентичність кожного мешканця та міської спільноти загалом (Полтавської громади) базуються на ніде, крім Полтави, у такій кількості та такій мистецькій цінності не зібраними на порівняно невеликій території у центрі міста пам’ятками архітектури та пам’ятками-монументами, що об’єднують душу міста і душі полтавців, що народилися і виросли в цьому оточенні. При цьому ідеологічні чинники, що колись зумовили появу цієї архітектурної симфонії, не є суттєвими. Краса та досконалість форм, створених геніальними архітекторами, скульптурами та художниками XIX століття, а не смислова утилітарність, утворили особливий полтавський світ і полтавський міф, зруйнований у ході Другої світової війни та знову відтворений волею та працею полтавців у 1950–1960-ті роки.

При цьому єднанні міського середовища та міського товариства кожна з полтавських пам’яток має власний індивідуальний зв’язок з однією чи кількома особистими долями мешканців міста.

Почнемо з, здавалося б, найофіційнішого монумента — скульптури Петра I, встановленої перед Музеєм Полтавської битви. Створено її естонським скульптором Амандусом Хейнріхом Адамсоном (1855–1929) у 1915 році на замовлення і — що дуже важливо! — на гроші, зібрані випускниками Полтавського кадетського корпусу, де й стояла до 1919 року у парадному вестибюлі. Фігуру царя прибрали звідти в 1919 році і поставили на траву в дальньому кутку двору краєзнавчого музею, що біля самого паркану над канавою, що захищала музейну територію від зсуву ґрунту. Там занедбаний монумент був до осені 1941 року, коли всі експонати музею готували до відправки в евакуацію. Скульптуру «поклали» для транспортування, але чи через тяжкість, чи через її великорозмірність не відвезли. А в перші дні окупації міста постать зіштовхнули в канаву і засипали осіннім листям. Достеменно не відомо, хто з музейників, що залишилися, це зробив. Зрозуміло, не без співучасті музейного двірника. Навряд чи кому спаде на думку, що рухала тоді цими людьми «імперська свідомість». Вони рятували не постать імператора, а гідність полтавців. Цілком можливо, хтось із них був у тій групі, що двічі гасила підпалену спеціальною командою «факельників» будівлю музею. Їх упіймали і за третього підпалу кинули всіх у вогонь. Є моторошна фотографія тіл, що обгоріли, покладених на газоні біля стін згорілого музею. Що стосується подальшої історії скульптури, то вона детективно-комічна: описана в книзі Лева Вайнгорта «Записки провінційного архітектора».

Невже всієї цієї історії прийде кінець, і «царя» знову «скинуть», а то й знищать? Образивши тим самим, до речі, пам’ять про скульптора Адамсона, яка дбайливо зберігається в Естонії, а в спеціальному будинку-музеї якого представлені фото полтавського пам’ятника. Навряд чи в естонському культурному середовищі зрадіють, якщо змушені будуть до фотографії скульптури Петра I додати слова «не збереглася».

Наступна пам’ятка, пов’язана з Петром I, увічнила місце відпочинку царя після битви. Його історія для мене має сімейний характер. 1938 року, коли батька призначили головним архітектором Полтави, пам’ятник цей у розібраному стані розташовувався на складі міськкомунгоспу в очікуванні відправки листами та чавуном скульптурної верхньої частини на металобрухт. Дізнавшись про це майже випадково, молодий головний архітектор (за його словами) дуже засмутився, оскільки пам’ятав своє пацанське захоплення мечем, щитом і шоломом, що вінчали пам’ятник. Нагадаю: батькові тоді було 23 роки, він зовсім нещодавно закінчив Полтавський автодорожній технікум та Харківський архітектурний інститут. Пізніше він зізнавався, що якби він був старше, то навряд чи вплутався б у цю аферу, коли разом з начальником міськкомунгоспу та його робітниками вони здали запланований тоннаж металобрухту іншими залізяками, що підвернулися під руку, а пам’ятник частинами вивезли і зібрали на колишньому місці біля Спаської церкви, втративши тільки мідну дошку з описом історії відпочинку Петра. Лев на одній із сторін пам’ятника був першим досвідом використання в Російській імперії гальванопластики у скульптурі. «Мене через цього лева, — розповідав тато, — і взяли на слабо друзі з Трегубівської вулиці». «Що, Левку, — казали вони, — слабо врятувати лева?».

Хоча, звісно, молодий архітектор розумів художню цінність пам’ятника. І невже сьогодні є хтось думаючий, що випускник ХАІ, хлопець із дуже бідної єврейської родини (батька не було, а мати — робітниця ткацької фабрики) рятував пам’ятник із імперських міркувань? До речі, і поруч церкву, що стоїть, він рятував теж.

Третій пам’ятник, про який можна говорити нескінченно: велична колона «Слави» із золотим орлом нагорі. Я думаю, що немає в Полтаві родини, де не було б фотографії п’яти-шестирічного хлопця верхи на гарматі, а потім фотографії того ж хлопця-школяра із символічною зброєю на майданчику пам’ятника. І вже точно немає нікого в місті, хто б не призначав зустрічі біля цього пам’ятника: дівчатам і хлопцям, друзям і колегам. А пам’ятник загалом не лише символ міста, а й європейське художнє надбання, створене французьким архітектором Тома де Томоном. Полтавська колона поряд із растральними колонами та будівлею біржі в Петербурзі входять до європейської культурної спадщини і до імперських амбіцій мають дуже віддалене відношення.

Можна й надалі розглядати кожну окрему пам’ятку Полтави. Але тут я хочу перейти до пам’яток культури та архітектури в Естонії, де багато років був головою ради республіканського об’єднання «Естонський реставратор». В Естонії чимало пам’ятників не абияким імперцям. У центрі Тарту, наприклад, стоїть чудово доглянута і відреставрована пам’ятка російському фельдмаршалу Барклаю де Толлі. А на півдні Естонії дбайливо зберігається мавзолей, де його поховано. Не меншим імперцем був шеф жандармів Бенкендорф. Нещодавно завершено реставрацію його замку біля Таллінна. Там музей та концертний зал. Екскурсантам розповідають про неодноразове відвідування замку Миколою ІІ. І нікому на думку не спадає на підтримку України знищити ці та багато інших пам’яток «времен Очакова и покорения Крыма». Мало того, зараз у республіці формений бум реставрації палаців найвищих сановників Російської імперії — відкриваються музеї, театри ставлять вистави.

На щастя, нікому не спадає на думку здобути славу Герострата: до національного та культурного надбання в Естонії ставляться по-європейськи дбайливо.

А повертаючись до рідних полтавських пенатів, зауважу, що Полтава як літературне гніздо, звідки «вилетів» творець української літературної мови Котляревський, і Гнєдич, і Наріжний, і великий Гоголь, не утворилося б без архітектурної полтавської симфонії. А деяким гарячим головам непогано було б прочитати оду Котляревського, написану українською мовою та присвячену ініціатору створення центру Полтави як міста-пам’ятника — князю Куракіну. Можна, звичайно, сказати, що це був жест підлабузництва. Але не того масштабу була людина Іван Петрович Котляревський! З лобовими оцінками у художній світ Полтави лізти не варто. Сподіваюся, що небезпека загибелі великої полтавської культури не реалізується.

Нагадаємо, що керівництво Полтави заявило, може знести імперські пам’ятники без зміни статусу, щоби не витрачати мільйони гривень на паперову роботу.

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»