Штрихи життєвого шляху

Майбутній борець за незалежність народився 140 років тому, 5 жовтня 1883 року у селі Ярівка на Чернівеччині у сім’ї священика. Навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами. З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами. На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший полк. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України. Блискуче провів Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів.

Чітко притримувався української державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була — монархічна чи большевицька». «В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, — згадував сотник Б. Монкевич. — Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні». З грудня 1918-го — командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців — під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів.

9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Одні історики заперечують, а інші, оперуючи документами, доводять, що Болбочан, нібито, взяв участь у спробі здійснити державний переворот. Також аргументовані твердження про намагання Петра Болбочана усунути від влади тодішнього керівника нашої держави Голову Директорії УНР, Головного отамана військ УНР Симона Петлюру можна знайти й у спогадах сучасників, скажімо прем’єр-міністра УНР Ісаака Мазепи та інших.

Дискусії, цивілізований обмін думками, іноді й запальні суперечки, але в українській парадигмі щодо цього тривають досі. Достеменно лиш відомо, що контр-розвідка УНР заарештувала Болбочана. Його стратили 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині. У трагічній долі Петра Болбочана відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

Визволення Полтавщини — одна із найяскравіших сторінок Української революції 1917-21 рр.

У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької Росії передала Українській Центральній Раді (УЦР) вимоги допомагати більшовикам. УЦР за підписом Симона Петлюри відхилила Ультиматум Лєніна — Троцького.

22 грудня російські загони захопили Харків, де для маскування агресії створили маріонеткову квазідержаву, провівши так званий «Всеукраїнський з’їзд рад». На ньому Україну проголосили радянською республікою і федеративною частиною радянської Росії. У січні 1918 року червоногвардійці оголосили війну УНР і загарбали значну частину її території. Уряд УНР звернувся до міжнародної спільноти по військову допомогу. 9 лютого УНР визнали держави Четверного союзу, а у березні війська УНР та Німеччини увійшли у Київ. Навесні 1918 року Українське військо спільно з союзниками визволило територію центральної, східної, південної України і Крим.

12 березня 1918-го Запорізький загін переформовано в Окрему Запорізьку дивізію у складі 4-ох піших полків, 3-го Гайдамацького, двох полків легкої артилерії, полку важкої артилерії, інженерного полку, а також двох панцирних і авіаційний дивізіони.

2-ий полк Запорізької дивізії Армії УНР на чолі із Петром Болбочаном брав участь у визволенні Полтавщини: Гребінки, Лубен, Ромодана, Хорола, Миргорода, Решетилівки, Полтави.

Кандидат історичних наук, співробітник Інституту нацпам’яті і воїн ЗСУ Сергій Горобець так розповідає про бої за Хорол і Ромодан: «Три порожніх більшовицьких ешелони, що чекали на «своїх», спішно тікають на Ромодан та Великий Поділ. А козаки, аби посіяти в противника паніку, висилають «алярмуючі телеграми про великі українські сили «всім, всім, всім». Водночас 2-й Запорізький полк Петра Болбочана раптово ударив по центру — деморалізований ворог майже без спротиву залишив 4 бронепотяги, гармати, ешелони з чехами та пораненими. Більшовики панічно відступили до Ромодана, водночас готуючись до евакуації у напрямку на Полтаву. Вдень 22 березня українські війська збили залогу червоних і увійшли в Ромодан. Більшовики не чинили особливого опору, оскільки з падінням Хоролу вже ворогу стало загрожувати оточення».

Сотник армії УНР, автор низки книг-спогадів про перші визвольні змагання Борис Монкевич писав: «Першими у Ромодан ввійшли 2-й Запорозький полк Петра Болбочана і 3-тя батарея. До рук українського війська потрапила військова здобич: рухомі шпиталі, велика кількість поїздів, ріжне військове майно. Серед військової здобичі були й балони із задушливими газами».

Співробітник УІНП Сергій Бутко на основі спогадів діячів УНР відтворив подальші події: «Наприкінці березня основні сили Запорізької дивізії продовжили наступ, не даючи ворогу відпочити й закріпитися. Оскільки більшовики підірвали залізничний міст через річку Хорол, просуватися вперед довелося без підтримки бронепотягів. Біля річки Псьол наскочили на радянський відділ, більшість якого полонили, бо противник не встиг переправитися. 2-й Запорізький полк Петра Болбочана скористався панікою червоних на іншому березі й зайняв станцію Яреськи. Але продовжити рух вперед не було змоги — після двох діб безперестанного наступу люди просто падали від утоми. Промоклі від дощу й голодні, вояки позасинали в Яреськах. Тим часом вночі підійшли більшовицькі ешелони, висадили піхоту і почали наступ на станцію. Перебили охорону, пішли на село, де перебували основні сили й штаб. Коли перевтомлені запорожці таки зорганізувалися, ворог був настільки близько, що обидві сторони зійшлися ледь не врукопашну. Українські кулемети агресорів зупинили, завернули і погнали назад. Ешелони ворога поспішно відступили, а бронепотяг, що прикривав відступ, побоюючись, аби йому не відрізали шлях назад, наскочив на свій ешелон, розбив його і сам зійшов з рейок.Вдень радянська кіннота, підтримувана важкою артилерією, здійснила ще одну спробу атаки, але була відбита. Та під вечір червоні отримали підкріплення, тож наступ поновився. 2-й Запорізький полк і богданівці відкинули ворога, який тепер відступив аж під Полтаву».

Військова операція із визволення Криму

Тема Криму у зв’язку з російською окупацією півострова, останні роки набула особливого значення. І питання: «Чий Крим?» стало маркером розуміння політичної ситуації. Що взагалі відбувалося у той час в Україні і чому це не можна називати громадянською війною, як намагалися нас переконати радянські підручники? І які наслідки в історії України мала «Кримська операція» Болбочана? Про все це коротко, зрозуміло і доступно розповідає історик Володимир В’ятрович у черговому випуску програми «ІстФакт».

Українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ зайняти Крим (що формально не належав до УНР) і взяти під контроль Чорноморський флот. 10 квітня 1918-го з частин Запорізької дивізії була сформована Кримська група на чолі з полковником Петром Болбочаном, яка й вирушила до Кримського півострова. Вона мала випередити німців (15-а ландверська дивізія генерала фон Коша наступала слідом за групою Болбочана) і заволодіти Таврійським півостровом раніше за союзників.

18 квітня армія УНР взяла Мелітополь, здолавши вперту оборону червоних росіян. Українці продовжували безупинно насідати на більшовиків, 21 квітня зайняли Новоолексіївку і блискавичною операцією вночі захопили переправи через Сиваш. Загін відчайдух на чолі з сотником Зілинським на мотодрезинах проскочив замінований міст, розігнав найближчу охорону і під прикриттям бронепоїздів Семена Лощенка та Павла Шандрука, що рухались слідом і вели безперервний кулеметний та гарматний вогонь, дезактивував вибухівку. Результатом стрімкого наступу стала повна деморалізація більшовицького війська: піхота захопила окопи червоних, росіяни покинули позиції і панічно відступили. У групі Зілинського не загинув жоден вояк. Аби не дати противнику отямитись, Петро Болбочан не став очікувати підходу основних сил і продовжив переслідування більшовиків.

Надвечір 22 квітня Кримська група розбила більшовицький заслін під Джанкоєм, вузловою станцією на півночі півострова, і увійшла в місто, вже зайняте німцями.

До групи Болбочана почали приєднуватися кримськотатарські повстанці. 24 квітня українські загони зайняли Сімферополь, наступного дня — Бахчисарай. А кінний полк гайдамаків гірськими стежками просувався у напрямку Севастополя і 28 квітня розпочав бої із російсько-більшовицькими окупантами на підходах до міста. Як наслідок, 29 квітня Чорноморський флот підняв синьо-жовтий український прапор і оголосив про підпорядкування уряду в Києві. Гетьман Павло Скоропадський саме завдяки акції Петра Болбочана зміг приєднати Крим до України на правах автономії і зберегти під українською владою Чорноморський флот.

Кримський похід виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана і став справжнім тріумфом українського війська, однією з найбільш романтичних сторінок нашої історії.

Полтавський офіс УІНП (за матеріалами офіційного сайту УІНП та інтернет-джерел)