«Я тоді займався бізнесом, але коли почалася війна, зрозумів, що просто працювати далі, ніби нічого не відбувається, — не варіант. Ми почали допомагати військовим — спочатку це були продукти, амуніція, а потім я зрозумів, що їм критично не вистачає матеріалів для бліндажів. Ми возили все — дерево, бетонні блоки, плівку, інструменти. Я особисто їздив на фронт, дивився, що потрібно, говорив із хлопцями, коригував, що везти наступного разу. Це була не просто „доставка“ — це була реальна підтримка тих, хто стояв на нулі», — розповідає Олександр. Його маршрути пролягали через всю лінію фронту — від Щастя до Маріуполя, включаючи Чермалик і Павлопіль.

Він розумів, що війна з росією тільки починається, тому почав готуватися заздалегідь. Одеса захопився високоточною стрільбою, закупив собі гвинтівку, почав вивчати балістику, оптику, тактику роботи снайперів.

«Я бачив, що конфлікт затягується, і розумів, що просто волонтерством це не закінчиться. росіяни не зупиняться — вони підуть далі. Автомат — це добре для ближнього бою, але якщо хочеш бути ефективним, треба працювати на дистанції. Я почав тестувати різні калібри, купив хорошу оптику, розбирався, які патрони краще, вчився стріляти на різних відстанях. Виявилося, що це не так просто — потрібно знати, як працює вітер, щільність повітря, температура. Почав вкладати гроші в амуніцію — без неї хороший стрілець довго не проживе. Це був процес, який зайняв роки, але до 2022 року я вже мав власну зброю, боєкомплект, екіпіровку і розуміння, як вести війну на великих відстанях» — ділиться досвідом Одеса

Коли 24 лютого 2022 року росія почала повномасштабний наступ, він вже був готовий. Вранці заправив машину, одягнув військову форму, взяв зброю та вирушив до місця збору підрозділу територіальної оборони. Олександр згадує перший день повномасштабної війни: «Я не роздумував — все було готове ще до війни. Ми знали, куди йти, хто за що відповідає, що робити в перші години. Уже о 9 ранку я був у визначеному місці, де збиралися всі, хто міг воювати. Нас одразу відправили на оборону Запоріжжя, потім перекинули на правий берег Дніпра, в район Енергодара. Ми зайняли позиції та чекали ворога». Його підрозділ воював у складі запорізької бригади, яка беззмінно тримає передові позиції на усьому південному напрямку.

Після відновлення, Олександра направили до Донецької області, де він отримав важке поранення — уламок пройшов через руку. Виникла загроза ампутації, гвардієць ділиться: «Я не відразу зрозумів, що сталося. Спочатку просто відчув удар, а через хвилину побачив, що рука не працює. Було багато крові, і найгірше — усвідомлення, що можу її втратити. Мені сказали, що шанси зберегти кінцівку — майже нульові. Потім був важкий період — дев’ять місяців реабілітації, постійний біль, страх, що більше не зможу стріляти. Але потім прийшло розуміння — якщо зможу тримати зброю, значить, зможу повернутися у стрій».

Він повернувся на фронт, але довелося боротися, щоб довести свою придатність до служби. Врешті-решт Олександра прийняли в підрозділ снайперів 17-ї бригади.

Снайперська робота — це не лише стрільба, а й розвідка, правильне використання можливостей. Одеса розуміє, що сучасна війна змінилася — на полі бою з’явилися дрони, які частково виконують завдання снайперів. Олександр розповідає про специфіку роботи на полі бою: «БПЛА можуть скидати боєприпаси на 5–7 км углиб ворожих позицій. Вони корисні, але не можуть замінити снайпера повністю. По-перше, дрони шумні, їх можна виявити. По-друге, вони залежать від погодних умов. Снайпер — це інше. Він може сидіти на позиції кілька днів, не зробити жодного пострілу, але дати такі дані, які врятують десятки життів. Я розбираюся у калібрах, патронах, постійно спілкуюся зі зброярами, навіть з американськими. 

Снайпінг розвивається, і щоб бути ефективним, треба знати все. Це не просто влучний постріл — це розуміння бою. Але найголовніше для професійного снайпера — досвід. Без нього навіть найкраща гвинтівка нічого не варта. Але якщо у тебе є досвід і хороше обладнання — тоді ти справді можеш впливати на поле бою».

17-та Полтавська бригада НГУ