Під час строкової служби гвардієць охороняв стратегічні об’єкти в Дніпропетровській області — завдання, яке тоді здавалося буденним і рутинним. Пізніше, після підписання контракту, він служив у Полтаві з 2015 по 2017 рік. «Тоді військова служба сприймалася як низка звичних днів», — згадує він. Навички, набуті в армії, здавалися далекими від реального застосування.

Ранок 24 лютого 2022 року став поворотним моментом. О шостій ранку Едуарда розбудив дзвінок з військової частини: «В країні бойова тривога, і це не навчання». Без вагань він зібрав необхідні речі та вже о восьмій був на місці служби.

Спочатку підрозділ Едуарда направили охороняти завод під Полтавою. «Це були перші місяці повномасштабної війни, і ніхто не знав, чого очікувати», — згадує він. Постійна напруга та невизначеність стали новою реальністю. Пізніше їх перевели на службу на блокпостах, де кожен автомобіль і кожна людина викликали підозру. «Ніколи не знаєш, хто перед тобою», — підкреслює гвардієць.

У серпні 2023 року він виїхав на Запорізький напрямок, де бойові дії на той час були особливо інтенсивними. Отримавши посаду помічника гранатометника в штурмовій групі, Едуард усвідомив серйозність майбутніх випробувань.

«Одного разу нас направили облаштовувати позицію в сірій зоні — ділянці між нашими та ворожими позиціями», — розповідає він. Під час роботи їх помітив ворожий дрон, і невдовзі розпочався мінометний обстріл. 
«Вибухи лунали навколо, земля злітала в повітря. Ми розуміли, що ситуація критична. У цих умовах значення командного духу стало як ніколи важливим. У повній амуніції, з важким боєкомплектом та зброєю, ми пересувалися між вибухами мін. Вага всього спорядження тиснула на плечі, ноги тонули в ґрунті. Часто ми падали — іноді через нерівну місцевість, іноді від вибухової хвилі. Але підтримка товаришів була незамінною: ми допомагали один одному піднятися, переносили частину вантажу, надавали першу медичну допомогу», — ділиться гвардієць.

Старший групи вирішив відступити на запасну позицію. «Ми зайняли оборону та чекали на підкріплення», — продовжує Едуард. Під час пересування під обстрілами підтримка товаришів була життєво необхідною. «Коли навколо свистять кулі та вибухають снаряди, тільки довіра до тих, хто поруч, допомагає зберегти холодний розум», — згадує він.

Однак через інтенсивні обстріли допомога не змогла дістатися до них. «Ми трималися півтора дня, відбивали вночі пересування в наш бік ворожої піхоти, поки не скінчилися боєприпаси, вода і їжа», — згадує гвардієць. У повній ізоляції вони протистояли ворогу, спираючись лише на власні сили й командний дух. «Підтримка побратимів давала сили не здаватися. Ми жартували, розповідали історії, щоб підбадьорити один одного в найтемніші моменти», — розповідає Едуард.

«Наш сержант прийняв рішення повернутися на вихідну позицію — це був єдиний шанс», — продовжує він. Під час відступу під обстрілами командна робота була ключовою. Цей період вплинув на нього. «Ми стали як рідні брати. Життя кожного залежало від інших», — з емоцією говорить Едуард. Зв’язок, що виник у бойових умовах, залишиться з бойовими побратимами назавжди.

Одним із найскладніших моментів була евакуація загиблих побратимів. «Доводилося повертатися в зону обстрілу, щоб забрати полеглих. Ризик був величезним: ворог уважно стежив за кожним рухом за допомогою дронів. Щойно ми наближалися, обстріл поновлювався з такою інтенсивністю, що рухатися було майже неможливо. Всупереч небезпеці, вони відчували обов’язок повернути товаришів додому. Після такого починаєш цінувати кожну мить життя», — розповідає гвардієць.

Повернувшись із тієї ротації, Едуард усвідомив, наскільки він змінився. «У Полтаві вже не було того страху, який був раніше під час „повітряних тривог“. Це було схоже на загартування вогнем», — ділиться він. Він також зрозумів важливість підготовки: «Кожне тренування, кожна навичка — у бойових умовах усе мало значення. Особливо тактична медицина та картографія».

На полі бою вміння надати першу допомогу часто рятує життя. «Без цих знань багато хто з нас не повернувся б додому», — підкреслює Едуард.

«Після війни хочу знову займатися будівництвом, як раніше з батьком», — розмірковує гвардієць. Проте він розуміє, що сприйняття життя змінилося назавжди.

«Моя головна мрія — щоб ця війна закінчилася. Хочеться, щоб люди жили вільно і без страху», — говорить Едуард. Віра в перемогу і бажання миру стали для нього найважливішими.

Артем БАРХАН