Британська імперія не була задумана свідомими імперіалістами, які прагнули встановити британське панування над далекими землями, або ж колоністами, які сподівалися на нове життя за морями. Вона виникла спонтанно, багато в чому випадково і починалася з піратства. Англійці не були першими будівничими імперії: вони були піратами, що підбирали недоїдки зі столу Португалії, Іспанії, Голландії та Франції. Імперіалістами-імітаторами.

«Пірати? — скажете ви, — але це ж повний треш!» Піратство — це ж найбільш переслідуваний злочин з перших віків цивілізації. Єдине покарання за нього — смерть! А тут його зводять мало не в ранг державної політики. І це правда. Англійців за це ненавиділи тоді й дорікають досі. Але відповім вам словами з відомого анекдоту: «А що робити?»

Судіть самі: за часів правління Єлизавети I, останнього монарха з династії Тюдорів, Англія — заштатна і слабка держава. Порівняно з Францією — бідна. Порівняно з Іспанією — злиденна. Населення в чотири з половиною рази менше, ніж у Франції, і у два з половиною рази менше, ніж в Іспанії. Професійної сухопутної армії майже немає, тільки ополчення графств. За чисельністю — у 5 разів менша за французьку і в 10 за іспанську. Військово-морського флоту немає. Грошей немає. Немає настільки, що королева змушена закладати королівські коштовності й економити навіть на їжі для придворних. Зате є парламент, у якого випросити додаткові податки практично нереально. «Ну то й що, — скажете ви, — живіть собі спокійно, розвивайтеся».

Не вийде. Чому? А тому що це час Реформації та Контрреформації. А це не просто різні релігії — це два світи, що ненавидять один одного. Католицькі королі прагнуть знищити єресь. Англійці вважають, що на них лежить релігійний обов’язок побудувати протестантську імперію на противагу «папістським» імперіям іспанців і португальців. Зіткнення і війни неминучі. А порівнюючи ресурси, розумієш — шанси невеликі. А ще розумієш, що час працює не на тебе. Що кожен день, кожен удар кирки на одній з іспанських срібних копалень у Новому Світі тільки збільшує відставання і зменшує шанси на виживання. І знову питання: «Що робити?»

А що є? А є приватна ініціатива. Є безліч людей, які готові ризикнути заради слави та багатства. А якщо так, то купуйте каперську ліцензію, споряджайте судна, виходьте в море і ловіть удачу. Грабуйте ворожі кораблі. А які ворожі? Насамперед іспанські, а за фактом — усі, крім англійських. Благо, що англійських торгових суден у цей час в Атлантиці ще небагато. Корона ж готова нарівні з приватними інвесторами брати участь у спорядженні експедицій, ну і прикриє, як мінімум на батьківщині, від звинувачень у піратстві. Попутного вітру!

До речі, про попутний вітер. Навіть вітер був на боці іспанців. Плисти з Іспанії до Америки — одне задоволення. Спускаєшся до Канарських островів і потрапляєш у зону пасатів. Ставиш вітрила, і «на папіросі» до самої Америки. Від 3-х до 5-ти тижнів, і ти на місці. Цю частину шляху називали «Дамською затокою» — вважалося, що з управлінням впорається навіть недосвідчений моряк. Інша справа з Англії. Протягом усього шляху — вітер «у харю». Щоб іти вперед, потрібно лавірувати, тобто йти зигзагами. Дикі шторми, тумани та бурі. Час у дорозі — 2-3 місяці. Ну що ж — злішими будете. І в чому в чому, а в злості ніколи не бракувало.

Звісно, є спокуса розповісти з десяток лише найнеймовірніших історій про досягнення та пригоди тільки найвидатніших англійських каперів. Але пропоную швидко пробігтися лише найважливішими, етапними подіями. І почнемо, звісно, з «навколосвітньої подорожі» Френсіса Дрейка. Дуже коротко, практично по пунктах.

Отже, якщо і є людина, яка «запустила» британську колонізацію, то це сер Френсіс Дрейк. 15 листопада 1577 року він вийшов із Плімута на 5 кораблях з екіпажем зі 164 осіб. Чого тільки не було з командою в найближчі 3 роки. І повернення в порт, і дезертирство, і заколот, і 52-денний шторм, і «сидіння на рифі», і відлучення від церкви, і відрубані голови. Пікантність ситуації в тому, що Дрейк не мав каперської ліцензії. У цей час Англія офіційно не воювала з Іспанією, а видача подібної ліцензії була рівнозначна оголошенню війни. Дрейк нібито діяв на особисте прохання королеви, отримане під час таємної зустрічі. Була ця зустріч чи ні, невідомо. Відомо тільки, що Єлизавета інвестувала в експедицію певну суму і допомогла з кораблями. По суті, Дрейк діяв на свій страх і ризик. З точки зору іспанського права, він був звичайним піратом («ворогом роду людського»), що підлягав негайній страті.

Дрейк пройшов Магелланову протоку і піднявся вздовж західного узбережжя Південної Америки, де іспанці ніколи не бачили ворожих суден. Тільки несподіванкою, а ще й непомірною нахабністю та безбашенністю, можна пояснити подальші успіхи Дрейка. Він грабував порти та захоплював кораблі з золотом і сріблом. Кульмінацією стало захоплення галеона «Какафуего». Здобич була величезною — 26 тонн срібла, 36 кг золота плюс скрині з монетами.

Тікаючи від переслідування, Дрейк піднявся далеко на північ. Він висадився в Каліфорнії, оголосив ці землі володінням Англії під назвою Новий Альбіон і встановив там мідну табличку на знак претензії на територію. Розуміючи, що іспанці чекають на нього біля Магелланової протоки, Дрейк прийняв рішення йти додому через Тихий та Індійський океани. Тим самим він став другим після Магеллана, хто здійснив навколосвітню подорож. У вересні 1580 року, через майже три роки, Дрейк повернувся в Англію на одному кораблі з 59 вцілілими членами екіпажу і величезною здобиччю.

Про здобич варто сказати окремо. Офіційно вартість її становила близько 600 000 фунтів. Інвестори отримали дохід у 4700%. Королева отримала половину здобичі — близько 300 000 фунтів. При цьому річний дохід англійської корони в ті часи становив близько 200 000 — 250 000 фунтів. На свою частку Єлизавета зробила те, чого англійські монархи не могли зробити десятиліттями: вона повністю погасила зовнішній борг Англії. Гроші Дрейка дозволили Єлизаветі правити кілька років, не скликаючи Парламент і не випрошуючи у нього нових податків. На ці гроші було розпочато будівництво флоту, який через 8 років розгромить «Непереможну Армаду». І тепер можете ще раз уявити різницю в багатстві між Англією та Іспанією. Що можна зробити на гроші, що перевозяться лише одним галеоном з-поміж тих десятків і сотень, що постійно курсували між Іспанією та Америкою. На знак подяки за заслуги Єлизавета особисто піднялася на борт «Золотої лані» і посвятила Френсіса Дрейка в лицарі.

Наступним важливим етапом первинної колонізації став уже згаданий розгром «Непереможної армади». Зрозуміло, що іспанці не могли довго терпіти морський грабунок, зведений у ранг державної політики. Вони підготували армію вторгнення і створили величезну ескадру, що складалася зі 130 кораблів, 28 з яких були військовими. Напевно, поганий знак називати ескадру, що ще не вступала в бій, «непереможною». Можливо, це і зіграло свою роль. У всякому разі, перемога англійців — швидше диво, ніж закономірність. Переказувати історію битви не буду, вона досить добре відома. Зазначу тільки, що командували англійським флотом колишні пірати, а нині адмірали Джон Гокінс і наш старий знайомий Френсіс Дрейк. І ще. Є думка, що після перемоги над «Непереможною армадою» Британія перетворилася на «володарку морів». Це не так. До цього ще приблизно сто років.

Наступний найважливіший етап — захоплення Ямайки у 1655 році. Як і багато чого в історії Британії тих часів, усе вийшло майже випадково. Олівер Кромвель, який ненавидів католиків взагалі та іспанців зокрема, вирішив «віджати» в Іспанії острів Еспаньйола (сьогодні Гаїті та Домініканська Республіка) — першу іспанську колонію в Новому Світі. Зібрали пристойний флот у 30 кораблів і чималу за англійськими мірками армію — 7 тисяч бійців. Командувати поставили адмірала Вільяма Пенна і генерала Роберта Венейблса. Але щось пішло не так. Навіть не щось, а все. Загалом, на Еспаньйолі англійці «відгребли» по повній.

Пенн і Венейблс розуміли: якщо вони повернуться в Лондон з порожніми руками, на них чекає в’язниця, а може й страта. Їм потрібна була бодай якась перемога. Вони вирішили напасти на сусідню Ямайку. Цього разу вдало. Від в’язниці, нехай і недовгої, це їх не врятувало. Зате Ямайка стала головним опорним пунктом Британії в Карибському морі. Острів став основною базою для піратів. Через те, що він розташований у центрі Карибського басейну, англійський флот і пірати могли легко атакувати іспанські торгові шляхи, що йшли з Центральної та Південної Америки в бік Європи. До цього Карибське море вважалося «іспанським озером». Захопивши Ямайку, англійці буквально вбили клин в іспанські володіння.

Ну і кілька слів скажемо ще про один етап первинної колонізації. Цей етап пов’язаний з ім’ям ще одного чудового моряка і стратега, і, звісно ж, пірата, Генрі Моргана. Отримавши Ямайку як базу, англійці здобули можливість планувати зухвалі операції. Про деякі дуже коротко розповім. Перше — набіг Моргана на Гранаду, поселення іспанців на північно-західному березі озера Нікарагуа. Щоб зрозуміти, що це було — подивіться на карту. Де Ямайка, а де Гранада. Пірати Моргана пройшли сотні миль річками та джунглями, щоб захопити місто, яке іспанці вважали неприступним. Здобич була величезною. Гроші пішли на будівництво верфей та цукрових заводів, що й зробило Ямайку «перлиною» британської корони.

Набіг на Гранаду вважають точкою відліку, після якої піратство і державне будівництво остаточно злилися в одне ціле. Морган довів, що приватний капітал і шабля можуть завоювати для Англії імперію швидше, ніж будь-які офіційні потуги. Але захоплення Гранади було лише прелюдією до двох інших фантастичних захоплень Моргана — Портобело і Панами.

Жорстокі операції Генрі Моргана зробили його легендою і остаточно зламали хребет іспанській могутності в Карибському морі. За свої заслуги Морган отримав лицарське звання, посаду віцегубернатора Ямайки і… завдання очистити Карибське море від піратів. Генрі Морган сам став тією людиною, яка запустила процес переходу від піратського хаосу до імперського порядку.

Загалом до 1730-х років «Золота доба піратства» закінчилася. Колишні пірати або загинули, або пішли служити в Королівський флот, або стали звичайними моряками на торгових суднах. Карибське море стало безпечним для «серйозного бізнесу» — величезних конвоїв з ямайським цукром, які й дали старт перетворенню Британії на найбагатшу імперію. До кінця XVIII століття в Англії середній розмір споживання цукру на душу населення вдесятеро перевищував французький показник. Додайте сюди й два інші нові «наркотики» — каву та тютюн. За влучним зауваженням Ніла Фергюсона, «цукор, кава і тютюн забезпечили англійському суспільству потужний „прихід“. Можна сказати, що будівництво імперії підстьобував глюкозний, кофеїновий і нікотиновий кайф».

Така ось історія. Далі буде…

Лайки, коменти, підписки щиро вітаються!