Він потрапив до війська, як і більшість чоловіків під час війни, — за мобілізацією.

— Мені зателефонували в липні 2015-го з військкомату і сказали прийти оновити дані. Я прийшов, дані оновив, пройшов ВЛК і отримав висновок «придатний». Вже на наступний ранок ми поїхали на Десну. А через 4 місяці у мене народився син.

Спочатку молодий солдат був зарахований до навчальної роти, а пізніше лишився у ремонтно-відновлювальному батальйоні навчального центру, оскільки гарно знав комп’ютер і міг допомогти з документацією. Там отримав сержантське звання, а у 2018-му пройшов курси підвищення кваліфікації в Одесі.

Так Артур Жуль отримав своє перше офіцерське звання — «молодший лейтенант». А вже наступного року поїхав в зоні проведення ООС — у зведеному підрозділі технічного забезпечення виконував завдання начальника технічної служби. Попри те, що прямі обов’язки були «в штабі», нерідко доводилося виконувати евакуацію техніки.

— Якось в районі Волновахи ворожа ДРГ підбила наш танчик. Ворога, звісно, знищили, але ж танк треба витягти на відновлення. Здавалося б, небезпеки немає — до «нуля» декілька кілометрів. Але ж усе-одно всі в засобах захисту — бронік, каска. Під’їхали, зачепили танк. Стою, дивлюся в бік фронту, і тут мені куля прямо в каску прилітає. Впав назад, сховався за броню танка — зрозумів, що працює снайпер. Добре, що машина вже зачеплена була, то ми так потихеньку і поїхали. Десь за кілометр я вже пересів у машину.

Тоді сивини додалося, с посмішкою зізнається офіцер: «Стрьомно, коли у тебе шапка злітає».

Після 8 місяців служби в зоні ООС Артур Вікторович повернувся в «Десну». А вже у 2021-му перевівся до Кобеляцького районного ТЦК та СП — ближче до дружини і двох синів. Та вже за 4 місяці, коли розпочалося скорочення штату, довелося шукати нову посаду. Хотів перевестися в якусь бригаду в області, але отримав пропозицію стати офіцером відділу забезпечення Полтавського обласного ТЦК та СП.

— Обіцяли, що у мене буде лише служба РАО. А вже потім, коли став на посаду, зрозумів що я ні разу не лише равіст. Довелося відповідати і за РХБЗ, і за автослужбу.

24 лютого 2022 року прокинувся від дзвінка начальника.

— Він якраз в наряді стояв. Дзвонить мені: «Тривога!». Я спросонку собі думаю «тривога — то й тривога, навчальна ж». Кажу: «Добре, на 8.00 прийду». А він мені кричить: «Яке на вісім?! Тривога реальна! Війна почалася!». Якось до останнього не вірив, ще й сонний. А потім новини відкрив — а там капець. Швиденько зібрався — і в ТЦК.

Найпершим завданням офіцера стало забезпечення ТЦК та СП області зброєю та боєприпасами.

— У нас на область «по миру» було десять автоматів. Звісно ж, цим дуже не навоюєш. Ще двісті автоматів були на складі в межах міста саме для обласного ТЦК на випадок війни. Відразу ж їх забрали і перерозподілили — на місто і на район, тоді якраз починали виставляти блокпости. А основна наша зброя зберігалася аж у Миколаївській області — на всі ТЦК, стрілецький батальйон і, найголовніше, на бригаду ТРО, яка тоді ще була у нас на забезпеченні. В обід 24 лютого колона вже виїхала на Миколаївщину.

Автомобілів у ТЦК та СП ще не було. Роти охорони ще також лише починали формуватися. Тож по зброю поїхали цивільні вантажівки з цивільними водіями — всі розуміли що треба, тож підприємства виділили техніку без зайвих питань. З військових були старший лейтенант Жуль і варта — три офіцера Полтавського обласного ТЦК та СП. Супровід — один екіпаж поліції.

— Ми їхали з розрахунком, що повертися, можливо, доведеться не в Полтаву, якщо за день-два росіяни вже вийдуть до Дніпра. Серед іншого були варіанти й де заховати цю зброю, і що будемо партизанити — нічого ж не було ясно, обстановка змінювалася дуже швидко, надходило багато різної суперечливої інформації. Ми рази чотири зупинялися в дорозі, реально лунали пропозиції далі не їхати, бо «там вже русня». Десь на пів дороги машина поліції розвернулася й поїхала назад, пообіцявши, що нас зустріне інший екіпаж. Але ні — далі їхали вже самі. Усім було страшно, бо невідомо що попереду, але повернутися в ні з чим ми не могли. Вирішили їхати вперед, доки буде така можливість.

Паралельно планувалося отримувати боєприпаси в Черкаській області. Проте склад РАО став пріоритетною ціллю окупантів і по ньому було нанесено ракетний удар в перші ж години повномасштабного вторгнення. Склад фактично перестав існувати.

— Я туди подзвонив, а мені офіцер каже: «Немає більше ваших боєприпасів… Хіба що Уралом заїдете і спробуєте у воронках якісь ящики знайти. Більше нічим ви там взагалі не проїдете», — веде далі військовослужбовець.

До Полтави автомобілі — вже зі зброєю — повернулися наступного дня. Та важко сказати, що завдання було успішно виконано: технічні спроможності бази не дозволили забрати зі зберігання усю зброю.

Крім того, навіть на ту кількість, що вдалося привезти, не було боєприпасів. Тож основним завданням стало упродовж найкоротшого часу на фоні російського наступу забезпечити підрозділи боєприпасами. Їх привозили з Житомирської, Кіровоградської і Харківської областей.

— Офіцер з Кременчуцького ТЦК дійсно героїчно вчинив. Він поїхав на Балаклею — найбільше нас цікавили постріли до РПГ-7, бо гранатомети отримали, а пострілів до них не було. На під’їздах до міста зустріли військових, від яких почули, що Балаклею вже захопили opки, тож їхати туди немає сенсу. Офіцер лише спитав, чи захопили саму базу. Дізнавшись, що туди ворог не встиг дістатися, бо база на протилежній околиці міста з нашого боку, він відповів «Ну от якщо до бази не добралися то ми їдемо на базу». Щоправда, три з чотирьох водіїв відмовилися їхати в напівокуповане місто. Лише один сказав: «За Україну — значить за Україну». І от поки йшли бої за місто, вони з офіцером завантажили машину і повернулися.

Сам же Артур Вікторович в той час вдруге поїхав по зброю — забрати те, що лишилося на зберіганні. Їхали у супроводі варти та взяли солдатів роти охорони, щоб допомогли вантажити — на технічні спроможності бази вже не розраховували.

— Виїхали під вечір — без поліцейського супроводу, тож обрали не трасу, а другорядні дороги через села, щоб не привертати уваги. А в ті дні ледь не в кожному населеному пункті люди самоорганізовувалися та облаштовували імпровізовані блокпости. В одному селі нам довелося розсувати блоки, які перегороджували дорогу, щоб вантажівки змогли проїхати місточок. Коли їхали селом, помітили попереду світло на дорозі. Виставивши вартових, разом з начальником варти пішли дивитися, що там. Підходимо, і ще здалеку вигукуємо, як пароль «Слава Україні!», чуємо «Героям слава!». Отже, свої. То ці люди нам навіть допомогли з ремонтом машини, яка вже ледь їхала.

На базу зберігання прибули вночі. Та були далеко не єдиними, хто приїхав отримати боєприпаси: за територією арсеналу утворилася довжелезна черга з вантажівок, які очікували на завантаження. Бойові частини отримували зброю позачергово.

— Ми там дві доби в машинах фактично жили. Вночі зброю не відвантажували, бо начальник складу цивільний, а під час тривог склади закривали і спускалися у сховище, бо база озброєння для ворога — пріоритетна ціль. Ми лише на територію заїхали через два дні, завантажувалися з перервами на тривогу, а коли майже завершили, по базі оголосили команду зайняти кругову оборону.

До міста підходили російські війська. Цілком можливо саме тому вони й не били ракетами по складах зі зброєю, що хотіли захопити їх.

Коли на околицях вже йшли бої, група військовослужбовців Полтавського обласного ТЦК та СП, очолювана Артуром Жулем, виїхала з території бази, максимально дозавантаживши усі машини. Щоправда, знадобилася залізна витримка, щоб довести місію до кінця.

— Десь недалечко почала крити арта. Російський танк виїхав на «пряму наводку«, вже башту в наш бік пеовернув, але його з гранатометів «розібрали« із засідки. Хтось починав панікувати, хтось кричав «поїхали вже звідси». Але нам була дуже потрібна ця зброя, і ми забрали стільки, скільки змогли довезти. Коли виїжджали з території бази, солдат на воротах здивовано запитав: «Ви ще тут? Усі ж давно вже втекли!», — з посмішкою згадує Артур Вікторович.

До Полтави доставили зброю вже без пригод, завдяки чому всі підрозділи Сил оборони, що були на забезпечені в обласному ТЦК та СП, змогли озброїтися.

Командування обласного ТЦК та СП високо оцінило вклад старшого лейтенанта Артура Жуля в обороноздатність Полтавської області тож його кандидатуру подали на нагородження. 28 квітня 2022 року Президент України підписав Указ №449, згідно з яким «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» старшого лейтенанта Жуля Артура Вікторовича було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

— Я розумію, що багато хто може сказати, що я нічого такого не зробив, щоб отримати орден. Зрештою, я й сам так вважаю. Тоді всі робили, що могли і дійсно, багато хто заслуговує на цю нагороду більше за мене. Всі ті рази, коли я виконував поставлене завдання, я робив це не задля нагороди, — скромно, ніби виправдовуючись, пояснює офіцер. — Кожен з нас працював і працює не задля нагород, а тому що так треба. І якщо кожен цивільний також буде робити те, що треба — тоді ми точно переможемо. Переможемо зі зброєю в руках.

Попри погіршення здоров’я, майор Жуль Артур Вікторович продовжує виконувати завдання в Полтавському обласному ТЦК та СП. Відповідає за забезпеченість підпорядкованих ТЦК та СП і окремих підрозділів, які стають на забезпечення, зброєю, боєприпасами та іншими матеріальними засобами — загалом 5 служб.

— Під час служби взагалі не дуже звертаєш увагу на своє здоров’я. Раз ото тромбоз лікував та й усе. Ну болить спина та й болить, але ж служити треба. Я ж і строкову не проходив, бо ще на приписці в 16 років мене визнали обмежено придатним. Але, мабуть, оті ящики у 2022-у мене таки добили — в минулому році стало вже геть кепсько і пішов у госпіталь. Ну протрузії і грижі то наче й дрібниці, але почав защемлятися нерв і на ліву ногу сигнали вже погано надходять. Словом — визнали мене обмежено придатним.

Пишаємося нашим побратимом і дякуємо за службу!

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП