Убивця Петлюри — Самуїл Шварцбард — єврей за походженням. Спочатку подія викликає занепокоєння в російсько-єврейських колах. Вони переймаються, щоб це не роздратувало французьку владу. Говорять, що злочин незрозумілий із погляду давності мотивів. Визнають, що Петлюра особисто не був причетний до погромів євреїв в Україні. Потім з’ясовується, що вбивця — французький підданий. Єврейські організації в Лондоні засновують Комітет допомоги Шварцбарду. Влаштовують публічні заходи, залучають жертв єврейських погромів, відомих діячів, збирають кошти. Проводять у пресі кампанію з «відбілення» Шварцбарда. Називають його месником за кривди свого народу, добропорядним громадянином, французьким вояком і патріотом, зразковим сім’янином, носієм усіх людських чеснот.

«Группа еврейских волонтеров, принимавших участие в войне на французском фронте, добилась привлечения своего представителя как свидетеля в деле Шварцбарда — чтобы осветить его личность с лучшей стороны, — йдеться у зведенні радянської розвідки. — Показать как честного товарища, хорошего солдата и стойкого националиста, которого до болезненности возмущали погромы петлюровцев». На хвилю звинувачень в адресу українських повстанців реагує отаман Нестор Махно. Публікує статтю, в якій апелює до єврейської спільноти й доводить безпідставність закидів щодо власної участі в погромах.

«Такими мелкотравчатыми батьками история не будет заниматься. Ему завидно, что о нем никто не говорит. Его забыли, а Петлюра стал героем дня. Спите спокойно, батько Нестор. Никто вас не тронет. На таких батьков не стоит терять пуль Шварцбардов», — відповідають єврейські організації.

Під впливом антипетлюрівської кампанії у європейських країнах шириться переконання в безкарності Шварцбарда. Складається враження, що судитимуть не вбивцю, а загиблого Симона Петлюру. Його дружину Ольгу відвідує особистий секретар екс-президента Франції Александра Мільєрана. Цікавиться, чи не відмовлявся Петлюра приймати делегацію євреїв у Києві. Жінка заперечує.

Українці одностайні в думці, що Симона Петлюру вбили радянські спецслужби. Це засвідчують повідомлення розвідки більшовиків: «В Варшаве имеются полученные от Токаржевского (дипломат Ян Токаржевський-Карашевич — прим.ред.) сведения об имевшихся у него документах, доказывающих, что покушение на Петлюру было произведено по поручению Соввласти. Эти документы должны были послужить причиной новой отсрочки процесса Шварцбарда. Есть сведения, что проф. Яковлевым (педагог Андрій Яковлів. — прим.ред.) собраны материалы о погромах, организованных покушениях и террористических актах со стороны советской власти против украинского населения на Украине и за границей. Эти материалы переданы им в Комитет Франс д’Ориент. Комитет этот имеет задание от французского правительства скомпрометировать Соввласть во время процесса Шварцбарда».

Після приходу до влади в Польщі Юзефа Пілсудського багато говорять про спільну з українцями майбутню війну з «совєтами». На траурному засіданні з приводу загибелі Симона Петлюри польський генерал Густав Орліч-Дрешер каже: «Український народ повинен пам’ятати, що ідея про федерацію України з Польщею із приходом до влади Пілсудського знову оживає. Тому час припинити мріяти про те, що більшовики створять Україну. Треба згрупуватися навколо старих українських вождів. Лише це наблизить колишні надії».

«В Польше было заседание петлюровской молодежи. Постановили отомстить за смерть вождя, которую приписывают большевикам, — нотують чекісти. — Постановили организовать покушение на кого-нибудь из советских деятелей. Акт должен носить демонстративный характер. Личность особой роли не играет: будь-то из полпредства, консульства или торгпредства. Так как местом убийства Петлюры был Париж, то и местом контрдействия желательно также сделать столицу Франции. Якобы на все дело ассигновано 500.000 франков».

Голова Директорії та Головний отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра. Одна з останніх фотокарток, зроблена 1925-го в Парижі

Десятки донесень радянської закордонної розвідки фіксують дані про наміри українців учинити «страшну помсту» за вбивство Симона Петлюри. Із Варшави в червні 1926-го радянські розвідники повідомляли: «Состоялось совещание „высшего командного состава Армии УНР“, под председательством прибывшего из Франции ген. Сальського, который призывал к единению и к кровавой мести за смерть Петлюры. Почти все эмигранты-украинцы во Франции имеют короткое огнестрельное оружие, и около 200 чел. из них принимали участие в охране похоронной процессии».

Ініціатором терактів виступає Микола Чоботарів — контр­розвідник, колишній керівник особистої охорони Симона Петлюри. Серед можливих жертв називає імена радянських високопосадовців в Україні та дипломатичних представників за кордоном. Радянська розвідка доповідає про можливість замаху проти Самуїла Шварц­барда чи його родичів. Припускають, що це станеться неминуче, якщо суд його виправдає або покарання буде м’яке. Пізніше повідомляють — українці утримуються від замаху на Шварцбарда, щоб не наражатися на додаткові звинувачення в «бандитизмі». Кошти для утримання захисту українців на суді збирають товариства з ушанування пам’яті Симона Петлюри. Вони виникають серед емігрантів і по деяких українських містах. Розсилають 67 адресних листів до установ і окремих діячів. За тиждень збирають 1092 злотих. «В распоряжение Генеральной Укр. Рады в Париже полк. Приходько из Варшавы привез 6.000 зл. на расходы по процессу. Они были получены из Военного министерства Польши. Кроме этих денег, переслано туда же до 3.000 зл., собранных среди эмигрантов на ту же цель».

Між українцями поширюють анкету. За її допомогою збирають інформацію про організацію погромів більшовиками та провокації євреїв. Містять питання: «Чи був свідком, або що чув про єврейські погроми? Де саме були погроми й коли, хто їх організовував, з якого приводу виникали? Чи вони відбувалися до заняття місцевості армією УНР, чи робилися в тилу уряду УНР? Чи було кого з військових чинників армії УНР покарано за погроми або грабунки?»

«Полковник Чеботарев выслал в Камянец-Подольск двух бывших чиновников военного ведомства за доставлением ему некоторых документов из архива, находящегося там в „надежных руках“, — відзначають в одному з донесень радянської розвідки. — Эти документы, касающиеся распоряжений Петлюры против еврейских погромов, необходимы для процесса в Париже. Что в Каменце спрятана часть документов Канцелярии Петлюры — это факт, но где именно — выяснить не удалось, так как и лиц, отправленных туда».
Радянські спецслужби дізнаються про деталі і зміст документів, що зібрали уенерівці для процесу над Шварцбардом. Частину знищують. На інші готують контраргументи й маніпуляції.

«Из документов этих необходимо было уничтожить доставленные одним из судебных следователей по делу погрома в Проскурове материалы, старающиеся представить погром как неизбежное подавление бунта и провокации со стороны еврейского населения, — звітують чекісти. — Изъять эти материалы не удалось, но зато они были засунуты среди дел совершенно иного характера, почивающих в архиве».
Так само більшовики визнавали «незручними» документи про погром у Китайгороді, тепер Кам’янець-Подільський район на Хмельниччині: «В деле есть показания войта и крестьян в форме протокола, утверждающие, что еврейское население того же города без всякого повода первое обстреляло ночью квартиру украинского коменданта и тем спровоцировало выступ­ление украинцев».

У січні 1927 року уповноважений Наркомату закордонних справ СРСР при Раднаркомі Української РСР Олександр Шліхтер направляє лист до Генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича. В ньому — директиви про те, в якому напрямку спрямовувати «паризький процес». Які ідеологічні «кліше» щодо Петлюри й українського руху використовувати, які документи надати в розпорядження адвокатам Шварцбарда. Рекомендують свідків для процесу — зокрема, письменника Володимира Винниченка (його викликали на суд як свідка, але про його свідчення не відомо. — прим.ред.). Зазначають осіб, яких краще не допускати: члени головної управи українського товариства Червоного Хреста Петро Златковський і Платон Лінниченко, російський політик Павло Мілюков. Дають поради, як висвітлювати судовий процес у СРСР.
«Виправдання чи обвинувачення Шварцбарта за здійснення терористичного акту ні в якому разі не може зняти з Петлюри і всього очолюваного ним руху, відомого під іменем петлюрівщини, відповідальності за погроми й інші завдані ним нещастя, — йдеться в листі. — Запропонувати українській радянській пресі не роздмухувати значення процесу та вміщати лише повідомлення й матеріали про процес, що надходять від ТАРС, або від Упов. НКЗС, але ні в якому разі не від власних кореспондентів».

21 січня 1927-го питання «Про процес Шварцбарда» розглядає таємне засідання Політбюро ЦК КП(б)У. Воно відряджає до Парижа на процес більшовика Миколу Попова. Виділяють на відрядження 2,5 тис. крб. Середня зарплата в країні становить близько 63 крб.

Суд над Шварцбардом став однією з найуспішніших таємних операцій радянських спецслужб. Убивцю виправдали, а загиблий політик та український національно-визвольний рух отримали тавро «антисемітський» і «погромницький».

103 українські організації з Франції, Польщі, Чехословаччини та Румунії увійшли до Міжорганізаційного комітету для вшанування пам’яті Симона Петлюри, створеного в липні 1926-го. В ньому діяла комісія зі збору інформаційного матеріалу для суду. На потреби комітету з кожного емігранта збирали по 5 крон щомісяця. Кожна організація відраховувала 5 відсотків свого доходу.

Старі французи такого похорону ще не бачили

«Атаман Петлюра выезжал из Польши легально. Поездка была организована Пилсудским (маршал Польщі. — прим.ред.), который до сих пор является сторонником самостоятельной Украины во главе в атаманом Петлюрой, — відзначають у донесенні працівники закордонної розвідки СРСР із Праги 7 березня 1924 року. — Петлюра выехал из Польши с целью поискать для своей работы всесторонней поддержки в государствах, где сильно развито национальное движение и большая ненависть к большевикам. Планирует посетить Венгрию, Италию, Швейцарию, Испанию и Чехию».

Голова Української Народної Республіки Симон Петлюра в жовтні 1924-го приїжджає до Парижа — столиці європейської геополітики. Шукає підтримки серед лідерів провідних держав для України, більша частина якої окупована більшовиками. Зустрічається з французькими політиками, намагається об’єднати розпорошену українську еміграцію. Готує десятки статей про Україну для преси, насамперед журналу «Тризуб» — друкованого органу УНР в екзилі.

Петлюра мешкає в інженера Миколи Шумицького. Потім орендує кімнату в «Ідеал готелі», пізніше — дві кімнати на п’ятому поверсі готелю в Латинському кварталі. З Праги до нього перебираються дружина 40-річна Ольга й донька Леся, 14 років.

Ольга Петлюра з донькою Лесею, Прага, 1920 рік.

Радянські агенти проникають в оточення перших осіб УНР. Вони перехоплюють таємну кореспонденцію. У їхньому розпорядженні опиняються десятки листів Петлюри. У повідомленні 10 лютого 1926-го прем’єр-міністр УНР Андрій Лівицький з Варшави інформує його, що в Польщі готують державний переворот маршала Юзефа Пілсудського, приятеля і союзника Петлюри. Зміст цього листа чекісти фіксують: «Мы считаем, что победа будет за Пилсудским. Поэтому нами своевременно были предприняты шаги для установления тесного контакта нашего центра с группой маршала Пилсудского. Тут следует принять во внимание, что как маршал, так и его единомышленники стоят за независимость украинской народной республики и за договор польской республики с УНР. Правительство польской республики, приняв тезисы Пилсудского, прийдет на помощь в борьбе за освобождение Украины и обеспечит ей государственную независимость».

У травні 1926 року Польщу очолює Юзеф Пілсудський. У польських і українських політичних колах говорять про відновлення українсько-польського союзу і новий похід проти «совєтів». Чекісти про це знають.
Симон Петлюра стає ще небезпечнішим для радянської влади. Вони готують його фізичну ліквідацію. 25 травня, близько 13:00, Петлюра йде обідати до ресторану «Бульйон-Шартьє» на вул. Расін — за кількасот метрів від готелю. Виходить із нього за годину. Зупиняється і розглядає книжкову розкладку магазину на розі вул. Расін і бульв. Сен-Мішель. До нього підходить і розстрілює з револьвера Самуїл Шварцбард. Влучають п’ять із семи випущених куль. Убивця здався поліцейському, за однією версією. За другою — його затримали перехожі, які хотіли вчинити самосуд. Петлюру відвозять у клініку «Шаріте». Він помирає.

«Із 1917–1918 років не було ще події, що так незвичайно схвилювала б все українство, — писав дипломат Олександр Шульгин у листі до Лідії Шишманової, доньки публіциста Михайла Драгоманова. — Люди страшенно оплакували й оплакують С. В. Він утілював в собі ідею української державности і боротьби за неї. На другий день після вбивства сталося щось невидане серед еміграції: всі об’єдналися. Утворено в Чехословатчині Комітет по вшануванню пам’яті й обороні чести Петлюри! Мене як Голову Комітету делегували на похорон. Це було щось знов незвичайне — в Парижі ми лічили 200–300 свідомих українців, але на похорон прийшли кілька тисяч. Якби ви бачили, з якою побожністю схилялися вони перед труною. З усіх кінців світу телеграфично замовили вінки з чудесних квітів жовто-блакитних, було багато французів, кавказців, поляків. На цвинтарі промов не було, заспівали тільки „Заповіт“, який справив серед цих обставин колосальне вражіння. Мої приятелі старі французи говорили, що такого похорону вони ще не бачили. Навіть похорон Віктора Гюго справляв менш зворушуюче вражіння, ніж ці щирі, величні і мовчазні проводи». Відспівують Симона Петлюру в румунській православній церкві Св. Архангелів 30 травня 1926 року. Ховають на цвинтарі «Монпарнас».

«Факт смерти Петлюры произвел в рядах пилсудчиков большое впечатление, — відзначав присутній на похороні чекіст. — Пилсудский выразил соболезнование через своего адъютанта Андрею Левицкому, в котором говорит, что «Польша не забудет помощи украинского народа, полученной в критический для нее момент».

Ярослав ФАЙЗУЛІН, кандидат історичних наук, начальник управління наукового забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами офіційного сайту)