Артем Медведєв народився у 1991 році в Полтаві. У 2008 році закінчив школу № 9. З 2008 по 2013 рік навчався на історичному факультеті Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка. Артем був ультрасом «Ворскли», грав у футбол. Працював у Полтаві та Києві, виховував доньку.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Артем вступив у територіальну оборону Полтави. Оскільки тут було спокійно, то перевівся до Києва. Коли ворог відступив з Півночі, Артем перевівся у батальйон «Стугна», де виконував бойові завдання на південному напрямку на посаді гранатометника.

Загинув солдат 18 серпня поблизу села Максимівка, яке розташоване на межі Миколаївської й Херсонської областей. Тіло Артема разом з іншими трьома загиблими побратимами залишилося на окупованій території, де пролежало 85 днів. 11 листопада, у день звільнення Херсону, тіло Артема привезли до Миколаєва, а 16 листопада у Полтаву.

Сьогодні з Артемом попрощалися рідні та близькі. Героя поховали на Затуринському кладовищі, у секторі урочистих поховань.

Дружина брата Артема Медведєва — Анастасія — так розповіла про його життя:

— Артем був людиною вольовою, рішучою, якщо мав якісь переконання, то слідував їм беззаперечно. І коли почалося повномасштабне вторгнення, він був у Полтаві. Чоловік з ним спілкувався, обговорювали що робити, як бути корисними, хоча в армії ніхто з них не служив, зі зброєю справи не мав. Тобто, попри те, що розуміння як допомогти не було, у нього було чітке розуміння, що він не має просто сидіти і чекати, відтак наважився піти у місцеву тероборону, з думкою, що там навчать військовій справі.

Здається, це було 25 лютого. Тоді такої прямої загрози для Полтави не було, і вони разом із друзями вирішили зініціювати переведення до київської тероборони, адже на підступах до столиці вже були війська рашистів.

До того ж у Києві жили ми, та і до цього Артем теж жив і працював певний час у столиці. Тривалий час він служив саме там, у різних місцевих формуваннях. Але коли Київщину звільнили, завершилися усі стабілізаційні заходи, разом з побратимами готувалися до переведення на більш складний напрямок, знову ж таки — не могли «відсиджуватися», хотіли робити справу.

Проходили підготовку, влітку уже вийшли з цих добровольчих формувань і вступили до лав ЗСУ. Після цього його у складі батальйону «Стугна» було командировано на Миколаївщину.

Коли міг, то виходив на зв’язок. Але ніколи нічого не розповідав, не хотів, щоб рідні хвилювалися, ніби штучно формував враження, що він у безпеці. Але загинув він на полі бою 18 серпня, там, де зовсім не було безпечно… Як справжній воїн, захисник нашої родини.

Звістка про загибель прийшла 19-го серпня від побратимів, але офіційної інформації не було. Тому коли у серпні в пабліках почали поширювати новину, ми моніторили й просили видаляти фейки, адже офіційно він був зниклим безвісти, тож ми не могли не сподіватися на краще.

І ось коли ЗСУ звільнили Миколаївщину, ми вже отримали офіційну звістку про те, що Артем поліг за Україну у тяжких боях на кордоні Миколаївщини та Херсонщини.

Артем дуже любив футбол, рідну «Ворсклу», був у складі ультрас. Ясна річ, на позиціях не було можливості дивитися матчі улюбленої команди, тому він під час перерви між таймами або після матчу телефонував Андрію, своєму брату, щоб той йому переповів, що відбувалося на полі: хто забив, хто пропустив, хто заважав, хто ніякий, хто обрізався, кого бракувало, за що Скляр отримав чергову жовту.

У Артема є донька Ангеліна, яку він любив понад усе, був готовий виконати усі її примхи й бажання, а він теж був найбільшим авторитетом для неї й найголовнішою людиною у житті.

Рідні Артема залишили для тих, у кого є бажання допомогти, реквізити матері Героя — Світлани: https://send.monobank.ua/jar/6UkxAMpAJy

На війні загинув також випускник історичного факультету 2008-2013 років Павло Кириленко. Він працював учителем історії Полтавської гімназії № 35. Після початку повномасштабної війни Павло добровольцем пішов на фронт. Загинув Павло Кириленко 2 жовтня, поблизу села Шийківка на Харківщині. 

Імена, фото й біографії інших загиблих бійців, життя яких було пов’язане з Полтавською областю, можна переглянути тут.

Микола ЛИСОГОР, «Полтавщина»