«Полтавським офісом Українського інституту національної пам’яті (УІНП) було спродуковано ідею пошанувати братів Зерових меморіальною дошкою ще чотири роки тому. Нагадаю, у 2020 році з ініціативи УІНП та згідно з Постановою Верховної Ради 130-річчя від дня народження Миколи Зерова відзначалося на державному рівні. Микола Зеров — український поет, літературознавець, майстер сонетної форми та перекладач античної поезії народився у Зінькові на Полтавщині. Російсько-комуністичний режим у 1935 році його ув’язнив на Соловки. Восени 1937 року на честь 20-ї річниці так званої „Жовтневої революції“ в урочищі Сандармох (Карелія) були розстріляні в’язні Соловецького табору особливого призначення-еліта української нації. Найбільшу групу в’язнів — 1111 осіб (як зазначалося у „розстрільних списках“ — „українські буржуазні націоналісти“) — червоні російські кати вбили з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Серед них Микола Зеров. Цей історичний факт про кремлівський геноцид української еліти — урок історії і нагадування, що і нині росія веде геноцидну війну проти України, що лише Українська Перемога в народній російсько-українській війні за незалежність убезпечить нашу націю і державу від повторення подібних жахіть. Тож важливо, що мою ініціативу щодо створення цього нового місця пам’яті підтримали очільники Зіньківської міської влади та дирекція місцевого краєзнавчого музею. Дякую за співпрацю», — так прокоментував вагому подію в культурному житті Зіньківського краю представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар.

На офіційній ФБ-сторінці Зіньківської міської територіальної громади повідомили: «Біля садиби Зерових відкрили меморіальний знак, де поряд прізвища трьох великих українців — Миколи Зерова, Дмитра Зерова та Михайла Зерова (Ореста). Старий скромненький будиночок на Дроздівській у Зінькові, де вони мешкали, немов магнітом, знову і знов притягуватиме небайдужих шанувальників літератури та науки. Зіньківці вклонилися непересічним особистостям та знову перегорнули сторінки вражаючої історії їхнього життя. На урочистостях виступили секретар Зіньківської міської ради Олександр Прокопенко та завідувач КЗ „Зіньківський історичний музей“ виконавчого комітету Зіньківської міської ради Віктор Литус. На заході звучали спогади про Зерових і вірші, присвячені їм. До меморіального знаку братам Зеровим присутні поклали квіти».

Довідково:

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зіньків на Полтавщині. У 1909-1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. З 1914 року призначено викладачем «давніх мов» у Златопільській гімназії. З 1917 року Зеров учителює в Другій київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918-1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року). З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти. Миколу Зерова справедливо вважають лідером «неокласиків» — групи поетів, перекладачів, літературознавців і критиків. З кінця 1920-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930 р. його допитували на суді як свідка у процесі Спілки визволення України. А в ніч із 27 на 28 квітня 1935 р. його було заарештовано. Інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому покарання — десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна. На початку червня 1936 р. етап із засудженими прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу повністю віддавався улюбленій справі — перекладу. Завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. 9 жовтня 1937 р. «особлива трійка» НКВС у Ленінградській області засудила до розстрілу. Кожен охочий може статтю про Миколу Зерова на офіційному сайті УІНП тут.

27 листопада 1901 року у Зінькові на Полтавщині народився Михайло Орест (Михайло Костьович Зеров) — український поет, перекладач, педагог, в’язень комуністичного режиму, засновник і керівник інституту літератури в Мюнхені. Закінчив Київський інститут народної освіти. Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в його поезії. Писати почав іще в студентські роки, хоча за життя його поезії в підрадянській Україні не друкувалися. Влітку 1929 року Михайла арештували у справі «Спілки визволення України». Упродовж дев’яти місяців у Лук’янівській в’язниці шантажем і тортурами його вимагали обмовити брата Миколу. Випадково залишився живий, був відправлений на заслання. У червні 1938 року арештований удруге. Цього разу Михайлові Зерову інкримінували замах на Сталіна й Ворошилова. Слідство тривало кілька місяців. Михайла мали розстріляти, але справу переглянули і на три роки заслали на будівництво Біломорканалу за звинуваченням в антирадянській агітації. На волю вийшов у червні 1941-го. Оселився у Вінниці, де працював редактором місцевої газети, а за кілька місяців перебрався до Львова. Тут він усамітнився у квартирі поета і художника Святослава Гординського і цілими днями писав, відтворюючи свої й Миколині вірші з пам’яті, яку мав феноменальну. Серед текстів були і кілька частин Вергілієвої «Енеїди», яку старший Зеров перекладав, — з латини теж по пам’яті, — на Соловках незадовго до розстрілу в 1937-му.Із наближенням радянських військ до Львова Михайло Зеров змушений був емігрувати на Захід. Неподалік словацького Зволена в оселю, де зупинився поет, увірвалися партизани. Із усього нехитрого скарбу найбільше їх привабили стоси паперу, який згодився б на цигарки. Михайло отримав постріл у голову, але вкотре вижив, і прожив ще 19 років. Із 1944 року, після перебування в таборах для переміщених осіб, оселився в німецькому Авґсбурзі. Митець із псевдонімом Михайло Орест постав у 1942 році: у львівському часописі «Нові дні» з’явився цикл віршів. За майже два десятиліття він написав п’ять збірок віршів (останню, посмертну збірку «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965) підготував поет Ігор Качуровський).

Не менш важлива частина його спадку — переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов. Поет був упевнений у доцільності й важливості своєї літературної діяльності в еміграції, вважаючи її роботою «більше для майбутнього, ніж для теперішнього», бо вірив у постання української держави. Він виступав на зібраннях МУРу (об’єднання еміграційних письменників «Мистецький український рух»), обстоюючи неокласичні погляди на літературу, заснував разом із Володимиром Державиним мистецьку групу «Світання», а потім у Мюнхені — Інститут літератури, який нині носить його ім’я. У листі «До всіх людей совісти в цілому світі» (1945) під псевдонімом М. Байдан він протестував проти посилення підступної інформаційної кампанії радянської влади з дискредитації повоєнної української еміграції перед світовою спільнотою для створення атмосфери, «яка б полегшила примусове вивезення її з Німеччини до катівень Совєтського Союзу», тобто репатріації. На відміну від багатьох колишніх учасників МУРу, які роз’їхалися до США й Канади, Михайло Орест лишився в Німеччині, жив самотньо й бідно, видавав поетичні книжки малими тиражами, здебільшого на пожертви меценатів та друзів. Заробляв перекладами, займався редакторською роботою. Підготував до друку твори брата Миколи Зерова, поезії Павла Филиповича, збірник спогадів про «неокласиків» «Безсмертні» (1963). Помер від інфаркту 12 березня 1963 року, похований в Авґсбурзі. Архів письменника зберігається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку.

Дмитро Зеров народився 20 вересня 1895 року. Вчений у галузі ботаніки, ботанічної географії, бріології, флористики. Був доктором біологічних наук, професором та академіком Академії наук України.

Полтавський офіс УІНП (за матеріалами прес-центру Зіньківського МВК та офіційного сайту УІНП)