Топонімічна революція у Кобеляцькій громаді: у селі Кишеньки увічнили Симона Наріжного й Івана Рудичіва
Топонімічна революція відбулася у Кобеляцькій громаді Полтавського району. Відтепер 161 вулиця і провулки матимуть українські назви. Ухвалу про перейменування застарілих і незаконних комуністичних та російських назв місцеві депутати прийняли на 41 сесії Кобеляцької міської ради згідно із Законом України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Сесійному засіданню передувала копітка праця місцевої топонімічної комісії, що була сформована із місцевих краєзнавців, співробітника УІНП, виконкому міськради, старост старостинських округів, депутатів, вчителів історії, громадськості. У селі Кишеньки, на малій батьківщині патріотів Симона Наріжного та Івана Рудичіва на пропозицію представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олега Пустовгара назвали вулиці на їх честь. Сьогодні розповідаємо про цих видатних Українців.
Читайте також
Топонімічна революція у Кобеляцькій громаді: від Мазепи, Орлика, Петлюри до Героїв Майдану https://poltava.to/project/8712/
Петлюрівець Іван Рудичів
Село Кишеньки очистили від імені трубадура росіян Лєрмонтова, а натомість на пропозицію Олега Пустовгара увічнили у назві вулиці земляка, активного діяча Української Народної Республіки (УНР), одного із засновників Революційної української партії, фундатора української бібліотеки у Парижі Івана Рудичіва. Він народився 28 травня 1881 року в старовинному козацькому містечку Кишеньки Кобеляцького повіту. Хлопця 1890 року було віддано до Полтави у духовне училище. У 1896 році Рудичіва перевели до Полтавської духовної семінарії, де він незабаром познайомився зі старшими учнями, а на зламі ХІХ–ХХ століть став активним членом нелегальної семінарської українофільської громади, до засновників якої належали Симон Петлюра, Микола Гмиря, Михайло Терлецький, Борис Іваницький, Павло Ластовець та інші. Оскільки діяльність цієї громади постійно непокоїла промосковську адміністрацію навчального закладу, в семінарії активно запроваджувалася система сексотства та шпигунства. Тож коли навесні 1902 року в навчальному закладі відбувся організований виступ, який мав яскраве політичне забарвлення, найактивніших бунтівників швидко вирахували і жорстоко покарали: з семінарії було виключено два десятки осіб, у тому числі С. Петлюру, І. Рудичіва, М. Гмирю, К. Шаревського. Рудичіва було виключено з п’ятого класу семінарії. Співпрацював із редакцією полтавського україномовного тижневика “Рідний Край”, біля якого тоді гуртувалися кращі свідомі українські й творчі сили. Він сходиться з редактором, адвокатом М. Дмитрієвим, письменниками Панасом Мирним, Григорієм Коваленком. З квітня 1918 року переходить у розпорядження Вищого Корпусного військового суду УНР як кандидат на судові посади. Та наступні блискавичні зміни (як військові, так і політичні) приводять полтавця до Вінниці – Кам’янця-Подільського – Варшави. Після окупації УНР росією потрапляє до Берліна (працює коректором у видавництві), згодом прибивається до Праги (1922–1923 рр.), Відня і нарешті – до Парижа. Саме з цим містом (Парижем) і буде пов’язана його подальша доля. Тут йому доведеться після вбивства Петлюри, що сталося 25 травня 1926 року, розбудовувати унікальний культурно-просвітницький осередок діаспори – Українську бібліотеку імені Симона Петлюри.
Читайте також
Топонімічна революція у Кобеляцькій громаді: увічнено героїчних земляків-оборонців від росіян https://poltava.to/project/8700/
Історик Симон Наріжний
«У селі Правобережна Сокілка вулицю Ведмеденка перейменували на пошану Симона Наріжного, оскільки майбутній видатний український історик і бібліограф народився у селі Сокілка, нині Правобережна Сокілка», — розповів автор нової назви Олег Пустовгар.
Симон Наріжний дістав середню освіту у Кобеляцькій комерційній школі, яку закінчив 1917 року. Під час навчання у ній був заарештований і ув’язнений на 8 місяців «за зберігання й розповсюдження забороненої літератури» ( із закликами до боротьби за автономію України). Вищу освіту здобув у Полтаві на історико-філологічному факультеті університету (1918 — 1921 рр.). Співпрацював із часописами «Рада», «Полтавський день», «Рідне слово».
Після окупації УНР російськими більшовиками вимушений емігрувати до Чехословаччини, став студентом філософського факультету Українського вільного університету у Празі, де у 1927 році отримав диплом професора філософії (докторська дисертація мала назву «Гетьманування Виговського, Хмельниченка та Тетері»). Тоді ж став викладачем кафедри всесвітньої історії середніх і нових віків Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, де викладав протягом чотирьох років (1928 — 1932 рр.), видав навчальний посібник «Нариси з історії середньовіччя. Мусульманський світ», огляд «Українські публікації до всесвітньої історії» та постійно вів рубрику аналізу матеріалів з україніки у часописі «Слов’янський огляд». Залишивши УВПІ, перейшов на кафедру історії України і Східної Європи Українського вільного університету у Празі, де був обраний спочатку доцентом, згодом — професором. У Празі жив і працював до кінця Другої світової війни. У 1929 — 1944 рр. учений виконував обов’язки секретаря Українського історично-філологічного товариства. Три роки (1945 — 1948) Наріжний був директором Музею визвольної боротьби України.
Був учнем видатного історика і дипломата часів Української революції 1917-21 років Дмитра Дорошенка. Він у листі до В’ячеслава Липинського називав Симона Наріжного найздібнішим зі своїх слухачів: «Як людина, він здається мені симпатичним: культурний, коректний, працьовитий… Живучи в злиднях, ніколи не бідкався і не нарікав. Думаю, що з нього будуть люде». Саме під впливом останнього Симон плідно займався історією козаччини, особливо діяльністю гетьмана Івана Виговського, Гадяцькою угодою, московськими посольствами в Україні у XVII ст., запорізьким судочинством. З цієї тематики у 1928 — 1942 рр. він опублікував кілька цінних досліджень: «Гетьманство Івана Виговського»; «Гадяцька умова в світлі української історіографії»; «Приняття московських посланців в Україні в др. пол. XVII в.»; «Судівництво і кари на Запоріжжі» та ін. Цілий ряд статей автор присвятив також діяльності наукових товариств та організацій.
Особливо цінний доробок Наріжного у вивченні української еміграції, її культурних, наукових, громадських установ та інституцій. Навіть сьогодні неперевершеною та інформативно найповнішою є фундаментальна книга Наріжного «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами», що вийшла під егідою Музею визвольної боротьби України. Ця праця виконана на унікальних матеріалах даного музею, який був вивезений у 1945 — 1946 рр. до СРСР, і до цього часу його матеріали не віднайдені. Тому книга водночас є і аналітичним авторським дослідженням, і антологією джерельних матеріалів. Відомо, що була підготовлена друга частина книги, яка загинула (чи не віднайдена) разом із музеєм.
Від 1951-го мешкав в Австралії. Вже після виїзду автора до Австралії наприкінці 1950-х років у Європі вийшли друком підготовлені ним «Матеріяли до історії Музею Визвольної Боротьби України в Празі». Масштабне дослідження про історичне товариство Нестора-Літописця було опубліковане у 1975 — 1976 рр. у журналі «Український історик». Помер Симон Наріжний 23 липня 1983 року. Похований у Сіднеї.
Полтавський офіс УІНП
