Строкову службу Дмитро не служив: тоді був обмежено придатний через виразку шлунку. Але коли прийняв рішення стати військовим, дуже просив, щоб його визнали придатним.

Для служби обрав 209-й окремий протитанковий дивізіон. Не тільки тому, що він базувався в рідному районі, але й тому, що чимало друзів вже там проходили військову службу.

Навчався довго й ретельно: «курс молодого бійця» проходив у навчальній частині упродовж чотирьох місяців. Потім навчався на мехвода, за тим — на протитанкіста, оператора комплексів Javelin. На першу ротацію на Донеччину виїхав наприкінці 2021 року.

— Перед новим роком виїхали в Бахмут. Потім нас перекинули під Новоайдар, ми були на підсиленні іншої бригади неподалік лінії зіткнення. Рано вранці 24 лютого повідомили, що почалася повномасштабна війна і що ми виїжджаємо на бойове. Ми зібралися і поїхали у Щастя. Перші дні на тому напрямку були обстріли, трохи ворожі бехи їздили, пару танків… Ми допомагали з зачисткою ворожих позицій, які відбили — це стрілецькі бої. Але такого, щоб інтенсивного двіжу ще не було. То все почалося у березні, — згадує воїн.

Розповідає, що в один з днів їх відділення, прикомандироване до 79 окремої десантно-штурмової бригади, направили в невелике село разом з нашими танками «зустрічати» колону російської техніки, яка намагалася прорватися.

Та в якийсь момент зрозуміли, що ворог має значну перевагу в техніці та живій силі та подолати його в прямому бою не вийде. Довелося в екстреному порядку відступати — полями.

— Ми ледве з котла вискочили. Вийшов на зв’язок ще один наш екіпаж, що у них зламалася машина — довелося повертатися за ними на «Варті» і танку. Тягнули їхній танк на жорсткому зчепленні. По нас ворог намагався поцілити, але зрештою благополучно вибралися усі, — веде далі молодший сержант.

Для виконання завдань іноді виїжджали на бойові виїзди, а також доводилося жити прямо на позиціях. Моральні сили черпав в думках, що удома на нього чекає родина. Тож має їх захищати і робити свою справу якнайкраще: «Було усвідомлення, що це просто робота, яку треба виконати».

У складі свого підрозділу разом з бійцями 54 бригади Дмитро виконував завдання неподалік Сєверодонецька. В самому місті, яке нещадно обстрілював ворог, жили у підвалах разом з цивільними громадянами, потім організовували їх евакуацію — вивозили подалі від лінії бойового зіткнення за першої ж можливості.

Нерідко доводилося в буквальному сенсі ризикувати життям, ухиляючись від ворожих мін та ракет. Воїн згадує, як одного дня неподалік Ізюму тікав від російських гелікоптерів, маючи на борту старенького мікроавтобуса пасажирів.

— Тоді 95-та відбила село Кам’янка, а ми приїхали до них на підсилення. Почалися сильні обстрілами — в основному, з «вертушок». Хлопці кажуть, що у мене є «Газелька», і треба вивезти з Сухої Кам’янки дітей з батьками, поки трохи затишшя. Перших цивільних вивіз нормально у Слов’янськ, і треба було вертатися по хлопців. Доїжджаю до них, виходжу в ефір. Кажуть, «вертушка» летить. Відповідаю, щоб відкривали гараж, бо я вже ставати ніде не буду — треба вскакувать і тікати. Ну тільки вони заскочили — ми помчали, а вертоліт почав по нас працювати ракетами. Їхали польовою дорогою по ямах на максимальній швидкості. Слава Богу, неушкоджені всі виїхали.

Про «найбільший свій двіж» Дмитро згадує, що це було там же, біля Кам’янки. Дві доби на позиціях під обстрілами чекали на команду висуватися — тоді його відділення було прикомандироване до 95 окремої десантно-штурмової бригади.

— 25 березня нам привезли обід, ми пообідали тільки, як неподалік впала російська «сушка» — її збили десь в районі Краматорська. Наші побігли туди дивитися, і за деякий час ще три ворожі «сушки» ракетами накрили наші позиції. Їх цілями були сугубо наші окопи — вибивали живу силу, — розповідає молодший сержант. — Ми з товаришем були не в окопі, а поруч — вибрали собі більш вдалу позицію для протитанкової роботи. Це нам життя і врятувало.

Дмитро отримав важкі поранення: декілька осколків влучили в око, інші роздробили ліктьовий суглоб. На евакуацію чекали декілька годин. А коли транспорт за ними приїхав, воїн допоміг витягти та завантажити в машину свого товариша, в якого були перебиті ноги.

Молодший сержант пройшов довгий шлях лікування: спочатку в українських госпіталях та лікарнях, потім — у Німеччині. Відновити око не вдалося, як і суглоб. Та вдалося врятувати руку, навіть частково повернулася рухомість.

Після завершення лікування та реабілітації військовий повернувся до частини, пройшов ВЛК. У грудні 2022-го отримав нагороду — орден «За мужність» ІІІ ступеня.

— Мені його вручили, а я і отримувати не дуже хотів. Я ж не за нагородами ішов у військо, — скромно каже Дмитро.

Зізнається: за що саме його нагородили, він точно не знає. Припускає, що за евакуацію побратимів та цивільних.

У 2023 році декілька місяців ще проходив службу в бригаді, а на початку червня отримав наказ про переведення до рідного Пирятина в ТЦК та СП.

Зараз проходить службу на посаді командира відділення взводу охорони. В основному, вирішує організаційні питання — оформлює документи, працює з особовим складом, ходить на чергування.

Має досвід роботи з групами оповіщення. І визнає, що це — найтяжче.

— Неприємно відчувати негативне ставлення від цивільних. Вони нас просто клянуть, як перелякані. Не раз доводилося чути, що «ви ж самі туди пішли на війну? ну то ідіть воюйте далі, дайте нам спокій». Є, звісно, люди адекватні, які розуміють, що мобілізація відбувається не тому що нам так захотілося, а через те, що на нас напала росія і кілометр за кілометром знищує наші міста і вбиває наших громадян. Єдиний шлях це зупинити — дати нормальну відсіч. Для цього потрібні люди. А є такі, що одразу починають психувати, ображати, навіть лізуть битися. І не хочуть чути, що якщо росіяни дійдуть до нашої області, то оцих усіх ждунів і «ненароджених для війни» просо на м’ясо перемелють, як було в перші місяці повномасштабної війни. Я бачив це на Харківщині. — констатує Дмитро. — А є інший шлях: піти до війська, добре навчитися та стати справжнім воїном. І зрозуміти, що ти нарешті став собою і робиш найкращу справу свого життя.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП