Зараз Михайлу 45 років. Він народився і жив у Харкові, працював керівником торгового відділу. Влітку 2014-го добровольцем пішов у військо та був мобілізований до лав 30-ї ОМБр. За рік — звільнився, а 2017-го знову підписав контракт. По тому ще декілька разів повертався до ЗСУ — коли бригада виїжджала на виконання завдань на Схід.

— Продовжував кожні пів року, восени 2021 підписав черговий раз — контракт мав завершитися у травні 2022-го. До речі, служив увесь час у тій самій роті аж до літа 2023-го, — розповідає старший сержант. — В АТО-ООС я служив саме в піхоті, брав безпосередню участь у бойових зіткненнях. І першими по-справжньому серйозними були для мене бої за Дебальцеве взимку 2014-2015 років. Був у складі батальйонно-тактичної групи, ми не сиділи на позиціях, постійно були в русі. Це було важко. Могли не тільки загинути, а й замерзнути. Тоді я був на посаді механіка-водія БМП-2.

30 бригада виконувала завдання на Світлодарській дузі — тримала оборону від Горлівки до Попасної. Михайло каже, що тоді усі, хто проходив військову службу, розуміли, що буде велика війна — АТО/ООС не могло тримати вічно.

— Тому що у війську були контрактники — усі, по суті, добровольці, які знали, на що здатна росія. Це може здаватись абсурдним якійсь цивільній людині, розуміння, що росія може вторгнутися. Але коли ти вже стикаєшся з російськими військами, ти розумієш, що вони підуть у повномасштабний наступ. Не було питання «буде чи ні», було питання тільки «коли».

Сержант каже, що велика війна не стала для нього шоком, адже був добре підготовлений і морально готовий до повномасштабних бойових дій.

В його підрозділі ротацій як таких не було — постійно перебували на позиції поблизу залізничної колії. Жили в бліндажах. Легко не було — противник постійно намагався знищити: між штурмами обстрілював з найрізноманітнішого озброєння.

— На нас кидали все, що можна — навіть детонаційний кабель (установка розмінування УР-77), а не могли взяти позицію. Перший раз кинули на сусідню позицію — потім пішла їхня піхота, ми відбили. Перед танковим штурмом кинули безпосередньо на нас, прямо над головою пролетіло, впало поруч з бліндажем, вирвало проліт рейок. Я вже думав — все, амінь! — але пронесло. А потім почався танковий штурм. Я тоді робив усе на автоматі. Стріляв з РПГ, підбив один танк, він загорівся і почав назад відходити, — згадує воїн. — Той штурм був довгий і складний. Декілька танків, БМП… До ще одного танку було 100 метрів — там неможливо було не влучити. Не зміг вицілити його раніше, заважала посадка. А коли влучив йому в бік, він повернув башту й почав розбирати нашу позицію.

Росіяни намагалися штурмувати на БМП. Але грамотно заміновані підходи допомогли убезпечити українських захисників. Коли броньований транспорт підірвався, ворожих піхотинців знищили зі стрілецької зброї. Попри сильний натиск, ту ворожу атаку вдалося відбити, підкреслює Михайло.

Наприкінці літа 2022 року 30 бригаду перевели з Донецької області на Київщину — до білоруського кордону. Звідти через різке погіршення здоров’я старший сержант Партола потрапив до лікарні. Після лікування повернувся до частини. Пройшов ВЛК та отримав медичний висновок про придатність до служби в тилових підрозділах та ТЦК.

— На тому моя служба в 30-й бригаді закінчилась. Свою першу серйозну контузію отримав ще 2014-го, і практично кожного року додавалися нові, а їх наслідки акумулюються і зрештою ти розумієш, що здоров’я вже не повернеш. Я тоді не міг говорити і майже нічого не пам’ятав. Більше семи місяців лікувався і відновлювався по різних лікарнях.

Старшого сержанта перевели на Полтавщину — це найближча область до його рідного Харкова. Мав можливість вибору, тому з-поміж декількох варіантів майбутнього місця служби обрав селище Чутове на кордоні з Харківщиною.

Зараз Михайло проходить службу на посаді інструктора відділу рекрутингу та комплектування. Хоча іноді бере участь в оповіщенні громадян, його основна увага сконцентрована на інформуванні потенційних рекрутів про переваги служби за контрактом. Допомагає визначитися з майбутнім військовим фахом та обрати підрозділ для служби.

— Людей в армії не вистачає на абсолютно всіх посадах і у всіх бригадах. Багато хто чомусь вважає, що сьогодні прийдуть в армію, а завтра будуть на передовій у піхоті. Але це ж неправильне твердження. Потрібні люди і в ППО, і в тилових частинах. Ті, хто вміє думати, ідуть на контракт. Це ті, хто знає, що для військової служби можна обрати собі частину самостійно. Не «куди пошлють» за мобілізацією, а взяти відношення і служити там, — пояснює сержант. — Переважно на контракт ідуть люди віком від 30 до 40 років — більшість чоловіків, але є й жінки. Як правило, не в піхоту, а на посади в частинах — на кшталт бухгалтерів, фінансистів, а також у протишахедні зенітно-кулеметні підрозділи, або в частини забезпечення. Чимало молоді просяться у ДШВ чи морську піхоту: патріотично налаштовані хлопці, які прагнуть зробити свій внесок у Перемогу. Ну і це круто — стати найкращим, бути десантником або морпіхом.

Ще один напрямок роботи Михайла Партоли — допомога молоді зі вступом до вищих військових навчальних закладів.

Сержант зазначає, що, попри загальне зменшення кількості вступників — чимало родин дітьми 16-17-річного віку зараз перебувають за кордоном — запит на навчання у військових вишах в українців таки є.

— Військова освіта, безумовно, має свої беззаперечні переваги. А ще дуже важливо, що юнаки та дівчата, які зараз вступають і навчаються у ВВНЗ — основа нашого нового, сильного війська. Тому що армія активно розбудовується, запроваджуються стандарти НАТО, у військо вкладають більше ресурсів. І вже стає престижним бути частиною нової генерації військових — професійніших та відповідальніших. А сильна армія — запорука незалежності нашої держави, — додає військовослужбовець.

Щодо чоловіків, які ще не наважилися виконати свій військовий обов’язок, Михайло вважає, що вони можуть просто ще до кінця не вірити, що Україна зможе перемогти та збереже свою цілісність.

— Зараз багато кажуть «хай ТЦК-шники воюють». То я таким кажу: хай самі спочатку пройдуть цей шлях ТЦК-шника. І поділяться враженнями про «просиджування штанів у тилу». Є така приказка: хто хоче — шукає можливості, хто не хоче — виправдання. Тому я впевнений: все, що пишуть в коментарях громадяни — це лише їх виправдання, в першу чергу перед власною совістю, щоб не йти служити. Вони не думають про захист країни, але лише про себе, бо бояться вийти за межі звичного комфорту. Але часу на роздуми вже не залишається. Бо в цій війні питання стоїть так, що або ми — або нас. І якщо ви хочете дійсно зберегти все, що маєте, захищати це потрібно зі зброєю в руках, і вже зараз. Іншого шляху просто немає.

Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП