Євген за цивільним фахом економіст. Першу освіту здобував у Полтавському інституті зв’язку, але під час навчання зрозумів, що військова служба — не для нього. Тому покинув військовий виш та вступив на навчання до кооперативного інституту, а згодом закінчив Харківський господарсько-економічний університет. Працював на управлінських посадах у приватному бізнесі.

Спочатку Євгена записали в механізовану бригаду. У складі групи мобілізованих з Полтави мав виїхати 13 березня в навчальний центр у Яворів. Та того ранку росія здійснила масштабний ракетний удар по Яворівському полігону.

— Перший автобус поїхав о 7 ранку, а ми просиділи до 7 вечора, не було другого автобуса. А пізно ввечері нас привезли у Кременчук. Приймали присягу опівночі в коридорі військової частини. Там представники різних бригад пропонували нам іти до них. Потім викликали на співбесіду. Розподілили до 71 єгерської бригади, яка тоді активно формувалася. Одразу призначили командиром відділення, — каже військовий.

Упродовж місяця новобранців навчали на Житомирщині: БЗВП, заняття з маскування та ведення штурмових дій в умовах природного ландшафту — зокрема, в лісі. Євген розповідає, що їх добре навчили маскуватися в лісі так, що навіть з близької відстані залишалися непомітними. Єгері — майстри маскування в природних умовах.

Вже 15 травня підрозділ отримав бойове завдання та вибув на Харківщину. Спочатку прибули в село Покровське Ізюмського району. Населений пункт дуже потерпав від російських обстрілів, тому тиждень фактично просиділи в укриттях, плануючи подальшу операцію А 24 травня виїхали на виконання. З точки висадки переправилися через річку Сіверський Донець та вирушили лісами в напрямку села Співаківка.

Працювали короткими місіями по 3-5 днів, згадує воїн. Переважно, це було приховане пересування та спостереження з метою виявлення важливих об’єктів противника. Інформацію передавали командуванню.

Про свій перший бій у безпосередньому контакті з ворогом старший солдат згадує з гумором. Каже, вийшла помилка, яка зрештою стала успішною операцією.

— Мали вийти на 5 днів, але дещо сталося, і вже 15-ту добу були в лісі.

Без їжі, без води. У нас були акватаби — засоби для очищення води. Можна було хоч з болота очистити воду, та ми пішли до Сіверського Донця, щоб набрати. І от там в нас був перший серйозний заміс, — розповідає Євген. — Ідемо й бачимо на березі річки бліндаж. Думали, то наші. Нам якось не сказали хто там де розташований — ми тихенько собі ходили лісом по навігатору. Обрали собі траєкторію та пішли, як виявилося, трохи не по тому азимуту. І от нас четверо, ми спокійно заходимо в бліндаж, а там сидять шестеро орків на розслабоні. У них навіть дозор не був виставлений — не думали, що до них ЗСУ в гості прийдуть. Ми їх успішно ліквідували, набрали собі їжі, води та пішли назад.

Групі тоді вдалося безперешкодно зникнути в лісі ще до того, як наслідки їх «роботи» змогли виявити вороги. Тоді, поповнивши припаси, повернулися на свій маршрут для підготовки та виконання чергового завдання.

Одного разу вночі малою групою — трійкою — вийшли за два кілометри від позиції в заданий квадрат для проведення розвідки. Зупинилися та зачаїлися на березі невеликої водойми.

— У мене на автоматі був снайперський приціл, з нами був снайпер і командир. І от ми виходимо і спостерігаємо, як на протилежному березі метрів 70 від нас вісім придурків біля вогнища бухають і співають «Выйду я по полю з конем». Важко було не сміятися. І от ми лежимо і рахуємо, що можемо удвох зі снайпером одразу мінуснути мінімум чотирьох. Плюс командир ще когось. В рацію передали: «Бачимо ціль. Готові працювати». Відповідь негативна: «Ні. Повертайтеся». Ну ми координати передали, а на наступний день не стало ні їх, ні того складу БК, який вони охороняли.

На тому напрямку його підрозділ працював до початку вересня, готуючи передумови для контрнаступу ЗСУ на Ізюм. А 1 вересня їх підрозділ перекинули на інший напрямок. Базувалися в Костянтинівці, виконували завдання під Бахмутом.

Євген згадує про операцію на асфальтному заводі за Бахмутом, біля траси на Ростов. Там 20 жовтня отримав поранення.

На заводі розташовувався російський командний пункт. Спочатку працювали підрозділи ССО, а задача єгерської групи полягала в прикритті та контролі території заводу. Ліквідовували ворожі групи, які підіймалися на найближчі терикони.

— Ми працювали з цієї позиції на висоті вже вчетверте. Того ранку о 6:00 приїхали і навіть не встигли розкластися, мій рюкзак взагалі стояв ще зверху на бруствері. Коли чуємо: «Руки вверх» — ворог непомітно підібрався невеликим яром, який ми не могли контролювати, і заліг там в очікуванні. Мій побратим на цей заклик відповів матюками. Звісно, ми були налаштовані битися. Тільки нас було дев’ятеро, а їх — близько 30. Відстань між нами метрів 20. Ну ми стали в лінію в окопі й почали бій.

Євген був командиром цієї групи, а також виконував обов’язки бойового медика. Згадує момент, коли один з росіян кинув гранату в бік окопу, але вона зачепилася за гілку і спрацювала, як бумеранг. «Мінус четверо їхніх одразу, отак вони нам допомогли», — посміхається старший солдат.

Євген був четвертим у лінії, а першим стояв його побратим, який закидував противника гранатами і в якийсь момент отримав кулю в голову.

— Попадає чітко куля прямо в лоб — у каску. Кажуть, каска не врятує. Ще і як врятує! Я пробрався до нього надавати допомогу, спочатку злякався, бо багато крові, а навколо стрілянина, трохи паніки. Знімаю шолом — виявилося, куля пройшла навиліт під бровою, зробила гематому, але кістку не зачепила. Я його давай витягувати, а мені прострелили ноги. Одну ногу перев’язали, а другу я думав, що просто замазав об першу. Не відчував, що вона прострелена. Кілометр ми пробігли до позиції, і ще треба було два йти до евака. Хлопці розуміли, що я два кілометри не пройду. І от один водій, Джокер, він просто безстрашний. Примчав на звичайній «Ниві» на тракторну бригаду за 100 м від нас. Якраз хлопці мене дотягли. Під обстрілом закинули нас у багажник і помчали до Бахмута.

Поки пораненого воїна довезли до стабпункту, виявилося, що він втратив багато крові через травму на другій нозі. Не відчував болю, зізнається, через адреналін та злість на ворога.

За три місяці, після лікування та реабілітації, Євген повернувся до строю у свою рідну бригаду. Тільки вже в інший підрозділ — не у штурмовий взвод, а у розвідку — командиром групи. Упродовж 2023 року виконував завдання у Запорізькій області.

Його підрозділ утримував укріплені позиції, ворог стояв на протилежному березі річки.

Головна задача була — протидія ворожим ДРГ, які намагалися мінувати дамбу та електроопори, підпливаючи на човнах уночі.

Під час одного з боїв Євген Овсяницький виніс чотирьох важкопоранених побратимів з лінії вогню. Зробив на силі волі, бо фізично для нього це були надзусилля: після хірургічного лікування черевної порожнини мав протипоказання до фізичних навантажень.

— У мене ще до військової служби була серйозна операція. Лікарі попереджали, що можуть бути ускладнення, щоб беріг себе. Але коли ти виносиш хлопців, коли сто двадцятий по тобі лупашить, тоді не думаєш про те, що з тобою далі буде. Тоді відлік на хвилини… Ну в мене відслоїлася сітка в м’язах, почалося запалення, майже сепсис. Знову лікування — госпіталі, операції, — ділиться військовий.

За станом здоров’я військового визнали придатним до служби в тилових частинах. Вже майже рік Євген Овсяницький проходить службу в Полтавському районному ТЦК та СП. Воїн зізнається, що планує повернутися до бойової бригади. Розуміє, що «відбігав своє», та не здається. Планує завершити лікування, відновити здоров’я та перевестися в підрозділ ППО. А зараз виконує завдання в роті охорони.

— Якось брав участь в оповіщенні — заміняв хлопця на час відпустки. Там побачив те, що ніколи б не хотів бачити. Я проти того, щоб когось змушувати йти у військо. Люди самі мають нарешті зрозуміти, що без них не зможемо перемогти. Огидно бачити, до чого опускаються деякі люди. Чоловіків, які сиплять матюки та кидаються битися від простого питання показати документи. Жінок, які не розбираючись накидаються як зграя, коли тільки бачать, як патруль зупиняє громадян. Їх би енергію та завзятість на боротьбу з окупантами! Я пішов до війська свідомо — боротися за те, щоб росія не прийшла в моє місто. І буду боротися, поки живий. Тому що це єдиний шлях до мирного життя.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП