Водій уважно слухає, як поводиться техніка. Будь-який новий звук для нього сигнал. Це його щоденна рутина. За цей час він поміняв ресори, які не витримали важких умов переміщення по бездоріжжю. Постійно стежить за підвіскою й загальним станом авто.

Під час чергування схема роботи проста: машина заправлена, медики зібрані, зв’язок увімкнений. Команда на виїзд — і Станіслав на своєму авто уже рухається. Основні точки евакуації зазвичай у трьох кілометрах від передової, але реальність часто змінює ці цифри.

Найважче для нього — момент, коли в машині лежить поранений, і потрібно доставити його без затримок. Він пам’ятає випадок, коли довелося під’їжджати на трьох колесах. Каже спокійно, ніби буденна ситуація. Якоїсь особливої гордості він не відчуває. Називає це — виконанням обов’язку. Але коли пораненого вдається привезти в стабільному стані, він відчуває душевний спокій.

Їзда по фронтових дорогах — це постійний вибір між обмеженням в часі і ризиком завдати зайвої шкоди пораненому. Дороги часто розбиті, напрямки умовні. Він обирає ті ділянки, де рух буде хоча б контрольованим. Очікування на точці — це час для думок. Чи встигнуть? Який стан у бійця? Чи вийде перевантажити без зупинки? Чи не прилетить саме зараз?

Екіпаж у них сталий. Кожен знає, де його зона відповідальності. Це дозволяє працювати без плутанини, навіть коли навколо все нестабільно. До служби Станіслав працював із цивільними автомобілями, ремонтував їх, мав досвід у майстерні. В армію прийшов одразу як водій. Каже, що такий цивільний досвід став основою для його роботи в армії, бо техніка повинна витримувати навантаження, а він має вміти це забезпечити.

Про майбутнє говорить стримано. Хоче повернутися додому, побути з родиною, повернутися до роботи. Каже, що не будує великих планів, бо зараз його реальність — це відрізок між викликом і точкою, куди він доставляє пораненого. Він просто робить свою роботу кожного дня.

17 Полтавська бригада НГУ «РЕЙД»