Мати була неписьменна, а батько закінчив церковно­приходську школу і вдосконалював свої знання читанням книг. Знав напам’ять Шевченкового «Кобзаря», часто читав його дітям на ніч, любив історичну літературу, на­писав історію свого життя і рідного села. Від батька Петро перейняв і любов до України, і літературний талант, і інтерес до кобзаревої спадщини — пізніше він досліджуватиме життя Шевченка, його зв’язки з Полтавщиною. Друкуватися почав із 1940 року в талалаївській районній газеті.

За мірками російсько-комуністичної системи СРСР Петро Ротач був тричі неблагонадійним: походив із розкуркуленої родини, в 1942-му потрапив як остарбайтер до Німеччини, де за кілька років налагодив зв’язки із українським патріотичним рухом. Тоді ж за кордоном вийшла друком його повість про Голодомор 1932-33 рр., який ще дитиною бачив на власні очі. Саме тому, коли після війни Ротач повернувся в Україну, він одразу потрапив під пильний нагляд карально-репресивної структури комуністів-КГБ. Система чинила перешкоди для здобуття вищої освіти, тож лише в 1949-му Петру ціною неймовірних зусиль вдалося вступити до Полтавського педагогічного інституту. Тут він познайомився з майбутньою дружиною, з якою потім був поряд усе життя.

Петру Ротачу довелося працювати службовцем, радіожурналістом, шкільним бібліотекарем, учителем мови і літератури. А паралельно — краєзнавчими розвідками.

Наприкінці 50-х він почав укладати бібліографічний словник «Літературна Полтавщина», де вперше увів у науковий обіг біографії репресованих земляків-письменників — загалом 577 статей-персоналій.

Обходячи заборони, друкувався в українських та часописах закордону. З ліричними віршами та оповіданнями про голод в Україні 1933 року і розкуркулення виступав у 1943–1945 роках у журналах «Пробоєм» (Прага), «Дозвілля» (Німеччина) та газеті «Земля» (Плауен, Саксонія). У 50–70-х роках, долаючи заборони, виступав під псевдонімами в різних українських виданнях — від районних до столичних. Друкувався також в російській періодиці, у Польщі та Югославії. У 1967 році спільно з професором С. Крижанівським підготував Повне зібрання творів Л. Боровиковського, упорядкував збірку «Поезії» О. Афанасьєва-Чужбинського (1972). У 1963–1988 роках співпрацював з українськими виданнями Польщі: «Наше слово», «Наша культура» та «Український календар», де опублікував понад 100 літературно-критичних матеріалів та наукових розвідок. Кількасот статей опублікував в енциклопедичних виданнях («Українська літературна енциклопедія», «Енциклопедія сучасної України» та ін.). Праці Ротача вміщені також в багатьох збірниках, журналах, антологіях. А у1989 році в журналі «Київ» опубліковано першу збірку віршів Петра Ротача «Високі мислі — не випадкові».

Окремі видання: «Світло рідної хати» (Талалаївка, 1989), «Апостол правди і науки». До 150-річчя від дня народження М. П. Драгоманова (Гадяч, 1991), «По духу брат Тараса». До 150-річчя від дня народження композитора М. В. Лисенка (Полтава, 1992), «Біля гнізда соловейка». Літературно-краєзнавчі студії (Полтава, 1993), «Іван Котляревський у листуванні» (Опішне, 1994), «Грудочка любимої землі: Василь Симоненко і Полтавщина» (Опішне, 1995), «Мить і вічність: Поезії» (Полтава–Мельбурн, 1996), «Що збулось, що не збулося: Пізня лірика», «Крізь роки болю і надій: Вірші 1942–1998», «Дух минувшини: Поезії», «Від Удаю до Орелі: Т. Г. Шевченко і Полтавщина», «І слово, і доля, і пам’ять: Статті. Дослідження. Спогади», «Я зробив, що міг: Листи проф. П. Митропана до автора книги. 1965–1988», «Опанасова кобза: Проза» (Полтава, 2000), «Струн поетичних дивні звуки: Переклади» (псевд.: Петро Самотній; Полтава, 2001), «Талалаївські етюди: Листочки із дерева духу» (Полтава–Чернігів, 2001), «Під кроною Шевченкового дуба: Ювілейні виступи біля пам’ятника та Дуба Шевченка в Полтаві (1989–2001)», «Від Яготина до Полтави: Тарас Шевченко і Полтавщина». Кн. 2 (Полтава, 2002), «Поет із роду Боровиків: Матеріали до біографії Л. І. Боровиковського» (Полтава, 2003), «Поклик через століття: Іван Котляревський і Полтава». Збірник статей і досліджень (Полтава, 2003), «Священні місця Полтавщини: Дві літературні поїздки». Гоголівський край. Гадяч. Зелений Гай Лесі Українки (Полтава, 2004), «Рядки за рядками, літа за літами… Про те, що було дороге й незабутнє». Літературне краєзнавство. Історія книги. Фольклор. Автографи. Літературознавство. Поезія. Родинний архів (Полтава, 2005) та ін.

З 1993 року — Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців. Член редколегії журналу «Український засів» (Харків, 1994–1998). Нагороджений Грамотою Полтавського фонду імені Симона Петлюри «за жертовну діяльність на ниві української культури» (1995). Лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Панаса Мирного за книгу «Від Удаю до Орелі» і «багаторічну наукову і творчу працю в царині української культури національного відродження» (2000), а також премії імені Павла Чубинського в галузі фольклору та етнографії Українського товариства охорони пам’яток історії та культури «за багаторічну невтомну діяльність у справі збереження історико-культурної спадщини України» (2001). У 2005 році нагороджений Грамотою НСПУ — «за визначні здобутки в українській літературі, активну участь у громадській діяльності, у відродженні культури і духовності рідного народу» та з нагоди 80-річчя від дня народження, а також значком «Почесна відзнака».

Петро Ротач найближчими друзями вважав Феодосія Рогового і Григора Тютюнника, листувався з Ганною Черінь, Яром Славутичем, Дмитром Нитченком, Ігорем Качуровським.

Через об’єктивність у наукових дослідженнях і чітку патріотичну українську позицію потерпав від надмірної «уваги» московської комуністичної системи. «Щомісяця викликали в КГБ, схиляли до співпраці з органами. Обіцяли взамін зняти заборону друкуватися. Я відповів: нехай краще інші стежать за мною, аніж я за кимось», — напише він у спогадах. Моральний тиск, таємне стеження, перегляд листів, прослуховування телефонних розмов тривали навіть у 80-х роках, в часи так званої горбачовської «пєрєстройкі». Але Петро Ротач вперто продовжував літературну працю. Він уклав літературний календар «Колоски з літературної ниви» — 131 розповідь про письменників, розміщених за річним календарним циклом. «Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції» — дослідження творчого шляху письменників, що вимушено залишили підсовєтську Україну. Загалом Петро Ротач — автор біля трьох тисяч статей в енциклопедичних виданнях, двадцяти п’яти книг.

Втім працею свого життя вважав Полтавську Шевченкіану. Енциклопедія набула розголосу, її високо оцінили в Національному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка». Над виданнями такого об’єму працюють цілі інститути, Петро Ротач же впорався із цим завданням один. Починаючи з 60-х років, прискіпливо збирав та впорядковував відомості про перебування Шевченка в Полтавській губернії, людей, із якими спілкувався, про митців і мистецькі колективи, що торкалися шевченківської тематики у творчості, тощо. Адже саме на Полтавщині Тарас Шевченко відвідав 120 міст, містечок, сіл та хуторів, саме тут написав такі визначальні речі, як «І мертвим, і живим…», «Великий льох», «Розрита могила», «Холодний Яр», поема «Кавказ», «Псалми Давидові», «Наймичка» та ін. Перші уривки «Шевченкіани» з’являлися у часописі «Добромисл» ще на початку 90-х. Пишаюся тим, що мав щастя як директор департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації менеджментувати випуск усіх томів знакової для української культури праці Петра Ротача «Полтавська шевченкіана». Серед «моторів» процесу варто відзначити тодішнього голову ОВА Валерія Асадчева, голову Полтавської міської «Просвіти» імені Тараса Шевченка Тараса Пустовіта, заступника голови облради Петра Ворону та директорку видавництва «Дивосвіт» Ганну Грибан. Тож у 2007-2010 рр. нашій обласній помаранчевій команді Віктора Ющенка з Полтавської облдержадміністрації вдалося профінансувати видання обох томів.

На жаль, Петро Ротач устиг побачити тільки сигнальний примірник першого тому. Так вже сталося, що після подій Майдану я повернувся до керма «інформаційного» департаменту. Тож доля розсудила завершити гідну справу видання книг «Полтавська шевченкіана» вже після Революції Гідності, у 2014 році. Презентація усіх томів відбулася у обласному краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського 22 травня 2014 року, у день виконання Шевченкового заповіту-перепоховання пророка Нації в Україні.

Помер 13 червня 2007 року. 14 жовтня 2009 року на фасаді будинку в Полтаві, де Ротач прожив 45 років, відкрили пам’ятну дошку. Полтавський журналіст Юрій Антипович написав книгу про видатного письменника-дисидента «Петро Ротач: «Я впень був нищений не раз, та скрес з любові до Вкраїни». 2018 року засновано премію Полтавської обласної ради імені Петра Ротача.

Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, представник УІНП в Полтавській області (за матеріалами інтернет-видань та офіційного сайту Інституту нацпам’яті