«Я проживаю в селі Безручки Полтавського району, по вул. Шевченка, 180 і є власником будинку та всього домогосподарства. Все життя трудився, несудимий, не п’яниця.

23 травня 2024 року я вчинив заповіт вищевказаного майна на ім’я своєї доньки 1980 р.н. Крім неї у мене є ще 2 дорослих сина. До пенсії я працював на залізниці, куди свого часу влаштував на роботу і синів, але, крім того, вдома обладнав столярну майстерню. Вирощував також виноград та розводив саджанці дерев. Ці свої навички я передав і синам. В садку та столярній майстерні ми працювали разом там були і їхні матеріали та обладнання, і мої особисті. Ще на початку поточного року, коли вони дізналися про мої наміри заповісти все майно дочці, між нами почалися на цьому ґрунті неприязні відносини та скандали. Зокрема, з меншим сином Сороковим Віталієм 1984 р.н., одружений, проживає в Полтаві, який мав ще з дитячих літ кімнату в моєму будинку, там були його речі. 23.05.2024 року я зняв його з реєстрації у моєму будинку.

Напевно, обурений позбавленням спадщини Сороковий Віталій, систематично вчиняє щодо мене та мого майна різні свавільні, безцеремонні дії, ображає, погрожує та застосовує фізичне та психологічне насильство, знищує майно, заявляє про своє право на певні предмети та матеріали, деякі з них він пошкодив, наприклад, подряпав мій автомобіль.

7 років назад я попросив Віталія зробити нові вхідні двері в будинок та літню кухню, на що дав йому свої матеріали, а за роботу заплатив гривнями. Віталій на це не зважає, вважає, що всі двері в будинку та надвірних будовах його власність і безцеремонно, методично, без моєї згоди, знімає їх та кудись вивозить. Моя хата вже кілька місяців без вхідних дверей.

Я вимушений був постійно викликати поліцію, побоюючись за своє життя та здоров’я. З цього приводу протягом 2024 року я подав до відділу поліції №2 Полтавського РУП вже близько 20 заяв, але якихось дієвих заходів для його приборкання вжито не було. Більше того, поліція вдалася, мабуть, до їхнього випробуваного методу, щоб відбити у мене охоту їх викликати: складають протоколи за ст. 173-2 КУпАП, яка називається «Домашнє насильство» на сина і на мене, що дивно, бо двері зриваю не я, а Віталій, чого він і не заперечує.

Згідно з законом рішення по таких справах приймає суд, у моєму випадку Полтавський районний. Так от, стосовно Віталія судді справи позакривали за відсутності у його діях складу домашнього насильства, а мене у 2-х випадках визнали винним та оштрафували: 1-й раз на 170 грн, 2-й на 340 грн. Нещодавно справу щодо домашнього насильства вчиненого Віталієм 23 липня цього року (знову познімав двері) розглядала суддя Людмила Стрюк і знову вдруге його виправдала.

Однією, з ознак домашнього насильства є те, що кривдник повинен мати фізичну перевагу над потерпілим. Ми обоє з сином були на судовому засіданні. Мені 73 роки, у мене в серце вживлений штучний кардіостимулятор (відповідну довідку я надав суду), а Віталію 39 років, його зріст близько 190 см. Так от, на думку судді, вона не побачила значної переваги у фізичній силі Віталія щодо мене і це стало однією з підстав його виправдання.

Цікаво, коли мене визнавали винним у домашньому насиллі над Віталієм, то судді про таку необхідну ознаку домашнього насильства, як перевага у фізичній силі, чомусь у своєму рішенні не зазначали. Що ж це за правосуддя таке? Думаю, що без стороннього впливу тут не обійшлося».

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»