Про професора Олександра Оглоблина (правдиве прізвище — Мезько) (*1899-†1992, Спринґфілд, стейт Массачусетс ЗСА), автора близько 1000 наукових праць, я нещодавно пригадав у своїй праці «Іван Вовчук (Федір Вовк) — український націоналіст, праведник народів світу, людина і борець за волю. — Постать на тлі Доби визвольних змагань». Цю свою працю я цілковито присвятив Федору Івановичу Вовку(*1903, Полтавщина-†1979, Пітсбурґ, ЗСА), науковцю, українському громадському й політичному діячеві, віцепрезиденту УГВР, чоловому членові Проводу Закордонних Частин ОУН в еміґрації, одному із очільників ООЧСУ. І ось зовсім нещодавно, якраз в часі святкування Дня відновлення Україною своєї Незалежности 24 серпня 2024-го року, що відбувалося в сучасних тяжких умовинах кривавої війни нарого народу проти азійсько-московської деспотії — внук св.пам. Івана Вовчука (Федора Вовка) відомий американський бізнесовець українського роду, доброчинець, одини із засновників Vovk Foundation, громадський діяч Юрій Вовчук якось ніби, між іншим, написав мені коротку записку, мовляв, професор Олександер Оглоблин «… був дуже близким другом мого діда і, як на мене, видатним вченим, про нього дуже мало написано. Я не розумію — чому?…».

Я, уродженець хутора Сокириха та мешканець міста Лохвиці на Полтавщині, чи не перші докладні відомості про професора Олександра Оглоблина довідався під час своїх студій в Українському Вільному Університеті ще наприкінці 1990-их років від відомого вченого й видавця Олекси Вінтоняка, що вже, на жаль, відійшов у Вічність 9 лютого 2011 року в Мюнхені, який часі Другої світової війни гідно пройшов жахливі німецькі тюремні застінки Коломиї, Станіславова, Львова, був у сумнозвісній ґестапівській катівні «Монтелюніх», Мавтґавзені, Ебензее, а від 20 липня 1942 року по 6 травня 1945 року був ув’язнений у Авшвіці (Освенцимі), де підневільно працював на каменоломнях та на будівництві тунелю в горах. — До речі, мій пізніший приятель д-р Олекса Вінтоняк після звільнення з німецького кацету, лікування та часткового одужання у 1946-1950 роках, мешкаючи у Мюнхені, також студіював в Українському Вільному Університеті й там таки здобув докторський ступінь якраз під керівництвом професора Олександра Оглоблина. В цьому університеті при карпатець з походження д-р Олекса ґабілітувався на доцента, став автором праць «Україна в описах західноевропейських подорожників другої половини XVIII ст.», «Біо-бібліографічні відомості про подорожників», яку було перевидано вже у 1995 році. Принагідно зазначу, що в останній своїй книзі мій приятель, а її автор проф.Олекса Вінтоняк подав надзвичайно цікаві відомості про кільканадцять авторів досліджень про українські терени, зокрема, — Балтазара Ганета, К.Ф.Е.Гаммарда, Йоганна Готфріда, Самуеля Ґотліба Гмеліна, Йоганна Антона Ґюльденштедта, Ернеста Вільґельма Дрімнєльмана, Балтазара фон Кампенгаузена, Едвардо Даніеля Клерка, Вільґельма Кокса, Джозефа Маршалла, Йогана Вільґельма Меллера, М.Мессельєра, Петера Стона Палласа, Франца барона де Тотта. Незабаром доц. д-р Олекса Вінтоняк заснував знамените видавництво «Дніпрова хвиля», був довголітнім власником цього видавництва та однойменної книгарні. Слід сказати, що засноване Олексою Максимовичем Віктоняком українське видавництво та книгарня «Дніпрова хвиля» у Мюнхені довший час стало осередком української комунікації та контактів свідомих українців на чужині, центром постійного обміну й торгівлею українськими виданнями наукових праць та літературних творів, на яких у за «залізною завісою», совєцькому союзі, було накладено заборону, випустило понад 60 назв українською мовою Ця інституція у співпраці з іншими українськими осередками видавала художні, політичні, наукові твори, збірки, мемуари, серед інших — «Історія України» Наталії Полонської-Василенко, «Звичаї нашого народу» Олекси Воропая, було перевидано «Мої спомини про недавнє минуле» Дмитра Дорошенка, як також літературні твори Р.Єндика, Ю.Тиса, В.Вовк, О.Мак, Л.Храпливої, П.Кізка та інших, як також багато творів нашого земляка, уродженця Полтави Миколи Лазорського (Коркішка).

Прикметно, що у своїй праці «Анатема на гетьмана Мазепу», доктор Олекса Вінтоняк дуже часто покликався на праці свого вчителя професора Олександра Оглоблина, зокрема, на його книгу «Гетьман Іван Мазепа та його доба». Ню Йорк-Париж-Торонто, 1960, ст.21. (Записки НТШ, т.170), зокрема, стверджуючи, «…25 липня 1687 року, над річкою Коломаком, на козацькій військовій раді вибрано Івана Мазепу на гетьмана Лівобережної України. Іван Мазепа був шляхетського роду. Народився він у селі Мазепинцях на Білоцерківщині. Рік народження Мазепи в історіографії спірний. Одні дослідники подають 1629 рік (М.Костомарів, Ф.Уманець); думка М.Грушевського й І.Борщака — то рік 1639- 1640; Б.Крупницький називає 1632-1639 рр… Польський історик В.Сєрчик подає 1644 рік… Пилип Орлик у своєму листі з 22 серпня 1741 року писав: „Мені вже 70 років — стільки, скільки мав небіжчик Мазепа в Бендерах“… (а то 1709 року). Ця вказівка гетьмана Пилипа Орлика є найбільше авторитетна. До неї долучується і проф.О.Оглоблин. Отже дотепер приймається в українській історіографії 20 березня 1639 року за дату народження гетьмана Івана Мазепи… Батько Івана Мазепи, Степан, був Білоцерківським отаманом у війську Богдана Хмельницького… — Іван вчився в Києво-Могилянській Колеґії й, як подає В.Сєрчик, також у Єзуїтськім Колеґіюмі в Полоцьку.5 Згодом Іван Мазепа, за допомогою українських маґнатів, дістався на двір польського короля Яна-Казимира у Варшаві, де став пажем. Король вислав його для доповнення студій закордон. В роках 1656-1659 студіював у Німеччині, Франції, Італії, а в Нідерляндах навчався у військовій артилерійській школі. Перебуваючи за кордоном, мав можливість вивчити мови й пізнати культуру та політичне життя европейського заходу і, — як пише О.Оглоблин, — „почуття тої европейськости, що назавжди уберегло його, людину європейського Сходу, від впливів східньої московськости“…- Будучи при дворі польського короля, Іван Мазепа мав нагоду набути „добрих“ двірських манер і тим вирізнявся від інших визначних козаків. Король посилав його у дипломатичних справах до українських гетьманів: Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері…».

В розлогих, добре вдокументованих спогадах уродженця галицького міста Ходорова, українського історика, політичного діяча й журналіста Івана Кедрина (правдиве прізвище — Рудницький) (*1896-†1995), що були ним поміщені у книзі «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», (Видавнича кооператива «Червона Калина», Ню Йорк, 1976) про св.пам. професора Олександра Оглоблина ми знаходимо лише уривочні пригадки. Книгу ж своїх, як на мене, дуже цікавих спогадів І.Кедрин присвятив «старшому поколінню, яке вийшло з України і мріє про неї — для пригадки минулого, — молодшому, яке не знає України, — для інформації і науки, — одному і другому — для при задуми над минулим, сучасним і майбутнім України й української вільної громади у світі». — Ці спогади Івана Кедрина хоча й «писані під кутом світогляду автора», який «пережив багато важливих подій, у деяких брав активну участь, стрічався з сотнями цікавих людей», — можна зарахувати до кращих зразків української мемуаристики. Автор спомині зазначає: «…У В-ві ООЧСУ вийшла (Ню Йорк, 1956)т „Історія русів“ із вступною статтей професора Олександра Оглоблина — існують твори таких учених високої кляси, як названий О.Оглоблин, Андрій Яковлів і Василь Луцій з інтерпретацією історичних договорів на постатей гетьманів…». І далі — «… Після його смерти (О.П. — Михайла Олексійовича Вєтухова) головами УВАН були професори Юрій Шерег-Шевельов, Олександер Ахрімович та — двох останніх каденціях, переобраний знову 8 грудня 1974 — Олександер Оглоблин, безумовно найбільший найкращий живучий український історик… Згодом я довідався, що внесок на призначення мене дійсним членом підписали професор Олександер Оглоблин, який ширше мотивував мої публіцистичні писання, мовляв, оперті на прикладах з історії та сприяють її вивченню…». — «…Проф. Оглоблин, хоч і ввійшов до Управи НТШ не прибув ні на одно її засідання: він живе далеко, мав несприятливі умовини і тому тісної співпраці не можна було наладнати. Інша річ, що діяли напевно інші мотиви — нехіть того ученого до співпраці з деким в НТША. Один дуже розумний український вчений з европейського терену окреслив конфлікт в НТШ як „кризу персональних амбіцій“, амбіцій одного діяча в ЗСА й одного в Европі…» (із згаданої вище книги споминів І.Кедрина-Рудницького — с.548, 582-583, 587).

Вже значно пізніше у праці науковців Любомира Винара та Алли Атаманенко п.н. «Видатний дослідник мазепинської доби», який було присвячено його авторами 100-річчю від дня народження Олександра Мезька-Оглоблина, провідного українського історика і організатора українського наукового життя другої половини XX століття, які в своїй праці подали короткий біографічний нарис про цього історика, провели огляд його праць із мазепинською тематикою та подали історію написання і видання його монографії «Гетьман Іван Мазепа і його доба», — я знайшов дуже цікаву, як на мене, пригадку про голову ООЧСУ професора Івана Вовчука. Так, автори вказаної вище наукової праці Л.Винар та А.Атаманенко пишуть, що «…В листуванні Олександра Оглоблина в 1958-59 рр. часто згадується монографія про Мазепу. Наприклад, у листі з 1 травня 1959 р. Олександер Петрович пише, що не думав писати про Мотрю й Мазепу, «але хотів тільки переглянути цілу проблему взаємин Мазепи й Кочубея… Зібрав зокрема матеріяли про полковника Дмитра Чечеля, оборонця Батурина 1709 року»… Деякі з цих матеріялів Олександер Петрович включив у монографію, деякі залишилися в рукописі. — У 1958 році Іван Вовчук, редактор «Вісника ООЧСУ», звернувся до проф. Оглоблина з пропозицією видати його працю про гетьмана Мазепу. — Професор Іван Вовчук писав до професора Олександра Оглоблина: «…Згоден видати Вашу монографію про Мазепу. Прошу подати свої умови, очевидно оптимально можливі, якнайскоріше, щоб через яких два-три місяці пісоя домовлення книжку почати друкувати…». (Лист І.Вовчука до О.Оглоблина з 25 вересня 1958 року). у Листі з 27 грудня 1958 року І.Вовчук писав: «Я просив Вас надіслати статтю і дати згоду видати Вашу монографію про гетьмана Мазепу… В комітеті при УКК, як мені виглядає, великого діла не вийде, крім великого розголосу. Шкода буде, якщо така цінна праця не поачить світу…» (Архів О.Оглоблина в Кенті, ф.1. «Листи О.Оглоблина, спр.10 «Листи Івана Вовчука»). — Тим часом О.Оглоблин договорився з проф. В.Кубійовичем, директором Історично-Філософічної секції НТШ. що його монографія появиться як окремий том «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка» за фінансуванням і виданням Організації Чотирьох Свобод України з Америки, яку на той час очолював професор Іван Вовчук, і Ліґи Визволення України з Канади. Так і сталося. — Монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба», за мовною редакцією В.Давиденка і мистецьким оформленням М.Бутовича, вийшла в 1960 році. Після її виходу Олександер Оглоблин доповнював свою працю історичними, генеалогічними й іншими даними….».

Принагідно згадати, що автор листів до Івана Вовчука і той, кому відповідав професор Іван, то був направду видатний український історик, архівіст та політичний діяч Олександер Оглоблин, автор близько 1000 (!) наукових праць, він був головою Київської міської управи (бурґомістр) у Райхскомісаріяті «Україна» у вересні-жовтні 1941 року, а від 1944-го року перебував в еміґрації. О.Оглоблин, між іншим, у 1930-х роках був директором Київського центрального архіву давніх актів, працював у Інституті історії України АН УССР. В процесі вивчення та систематизування вітчизняної історії використовував «Історію Русів», у 1930-1931 роки зазнав переслідувань, арештовувався органами ОҐПУ. Професор Олександер Оглоблин, до речі, співпрацював з уродженцем моєї родинної Лохвиці професором Костянтином Штеппою, але в часі Другої світової війни поступово розірвав з ним зв’язки через співпрацю останнього з німцями, неґативну роль у знищенні українсько-націоналістичного руху в Києві та перехід на московсько-імперські позиції в історії. — Слід нагадати, що після нацистської окупації Києва представники Похідних груп ОУН зібрали збори ініціятивної групи, куди запросили представників інтеліґенції міста, про національно свідомі позиції яких було відомо за межами підсовєцької України. Було висунуто дві кандидатури на посаду голови Київської міської управи — Олександра Оглоблина та Володимира Багазія. При цьому сам Оглоблин згоден був поступитися Багазію, якого він добре знав, але проти цього виступили представники ОУН. Оглоблина також було введено до складу Української Національної Ради. Очоливши Київську міську управу, Олександр Оглоблин чимало зробив для відновлення функціонування господарської мережі, зокрема знов почав ходити трамвай, поновлено подачу електроенергії, запрацювали телефонна мережа, водопровід. У жовтні 1941 року, коли нацисти розпочали знищення євреїв, марно намагався захистити деяких з них, але йому було заявлено, що «єврейське питання відноситься до виняткової компетенції німецької влади і вона вирішуватиме його, як вважатиме за потрібне». Олександр Оглоблин сприяв відновленню придушеної большевиками української ідентичності нації. При ньому почав виходити часопис «Літаври», що його редаґувала Олена Теліга. Саме він ініціював збір архівних матеріалів про злочини комуністичного режиму. Зняли його з посади нацисти вже за місяць після призначення через «надмірну» пропаґанду української національної культури. У 1942 році працював у Києві директором Музею-архіву переходової доби, в якому збиралися документальні та усні свідчення про руйнування міських культурних пам’яток, був професором Київського університету. У 1943 році виїхав до Львова. 1944-го року еміґрував до Праги, де викладав та був професором Українського Вільного Університету від 1946-го по 1951-ий рік. В 1945 році Університет було переміщено до Мюнхену, куди переїхав і він, зберігши посаду професора. У 1951 році переїхав до ЗСА, де брав активну участь у діяльності місцевої української громади. — Наприкінці 1950-их років проф.О.Оглоблин листувався, в числі інших, з очільником ООЧСУ професором Іваном Вовчуком, згодом проф.Оглоблин заснував у ЗСА й очолив Українське генеалогічне товариство (1963) та Українське історичне товариство (1965).

В діяльності обох цих товариств брав участь полтавець з походження В’ячеслав Георгійович Сенютович-Бережний, який народився 15 червня 1902 року в селі Токарі тодішнього Лохвицького повіту Полтавської губернії, — видатний історик-герадьдик та ґенеалог, який був ще від 1920-го року на еміґрації в Юґославії, Німеччині (від 1941), Франції і США (від 1952), дійсний член НТШ (від 1952). Його важливішими працями — є «Рід Вячеслава Липинського» («Державницька Думка», 1952), «Рід Гоголів на Волині» («Літопис Волині», 1954), «Полтавський полк. — Федір Жученко» (ЗНТШ, т.169, 1962), «Гетьманська родина Виговських // Україна. — Париж, 1953. — 3б. 9. — с.720-721; „Байда-Вишневецький і його рід. — Америка (Філядельфія), 1953 р., № 232-233; ‚Бартош Папроцький — польський геральдик 2 п.16 ст. — Рід та знамено (Франкфурт), 1947 р., № 4; ‚Витворення шляхти землі Волинської та її привілеї. — НТШ. Історико-філософська секція, 1952 р., № 8; ‚Галицька шляхта‘. — Америка (Філядельфія), 1959 р., № 46-47; ‚Гальшка Гулевич та її рід‘. — Віра і культура (Вінніпеґ), 1957 р., № 2; ‚Геральдика. — Ми і світ (Торонто), 1953 р., № 2; ‚Герб Волині. — Літопис Волині (Вінніпеґ), 1956 р., № 3, с. 2-4; ‚Герб гетьмана Данила Апостола‘. — Віра і культура (Вінніпеґ), 1954 р., № 3; ‚Рід і родина Виговських / Український історик. — 1970. — №01-03(25-27); ‚Остап Дашкович (Дашкевич) — вождь козацький / Український історик. — 1969. — №01-03(21-23); ‚Козацтво та боротьба старшини-шляхти на Гетьманщині за визнання за нею російським урядом прав дворянства‘ / Український історик. — 1973. — №03-04(39-40), 1974. — №01-03(41-43). — Я раніше писав про свого знаменитого земляка В’ячеслава Сенютовича-Бережного у своїх численних дослідницьких проєктах, був знайомий із частиною його архіву, який натепер знаходиться на УВУ у Мюнхені. — Однак, цікавим, як на мене, є лист, який я подаю нижче майже без скорочень: ‚Св.п. В.Сенютович-Бережний… Незнайома мені особа прислала коротеньку записку, що 3-го лютого 1992 року упокоївся в Бозі д-р В’ячеслав Сенютович-Бережний, в Санта Барбара, стейт Каліфорнія (ЗСА) — ‚.Покійний В’ячеслав Сенютович-Бережний відомий українським науковцям як солідний дослідник українського минулого, особливо в ділянці геральдики та генеалогії. В цій царині знання він полишив цілий ряд праць, які розкидані по різних виданняx. Назвати б тільки деякі, як ‚Герб Анни Ярославни‘, ‚Із минулого нашої шляхти‘, ‚Про Вячеслава Липинського і його рід‘, ‚Про Байду Вишневецького‘, ‚Про смерть Івана Виговського‘ та багато інших. ‚Список праць і публікацій Вячеслава Сенютовича-Бережного обіймає 69 позицій. Це цінний вклад в нашу культуру. В’ячеслав Сенютович це нащадок шляxетсько-козацького роду, народився 15­го червня 1902 року біля села Токарі на Полтавщині, де його батьки мали маєток. Батько його працював в Полтавському земстві як юрист-консультант. Вячеслав виростав змалку серед українського довкілля, а до гімназії учащав в Полтаві, яку закінчив в 1919 році. Відразу вступив до добровольчої армії і боровся проти большевиків. В 1920 році був вивезений з Криму до Константинополя, звідки переїхав до Сербії. В Беоґраді вступив на університет, на історично-філософський відділ, який закінчив в 1925 році. Працював в держбанку, у девізовому відділі, бо знав добре німецьку і французьку мови. В часі Другої світової війни воював в сербській армії проти німців. В 1941 році вивезли його з дружиною, лікаркою, до Німеччини на роботу. Після поразки Німеччини і перенесення УВУ з Праги до Мюнхену Сенютович вписався на історичний відділ, який закінчив докторатом разом із автором цих рядків. З того часу наше знайомство не переривалося до останніx днів його життя. Ще в Мюнхені ми працювали на УВУ, д-р Сенютович, як асистент проф.Наталії Полонської-Василенко, і також в адміністрації ректорату УВУ. В ректораті УВУ д-р Сенютович був знайомий для багатьох студентів УВУ, які в його особі знаходили всеприязну пораду. На УВУ і я був запрошений викладати історію Церкви, і ми мали нагоду часто зустрічатися, аж доки доля нас не розлучила. Сенютовичі виїхали спершу до Парижа, а в 1952 році переїхали спершу до Парижа, а в 1952 році переїхали до Америки, де ми зустрілись знову при ‚фаховій‘ праці — я як ‚банковець‘ на Волстріт, а д-р Сенютович — в біржевій фірмі в Ню Йорку. В час вікендів ми мали нагоду зустрічатись в НТШ. Коли д-р Сенютович дослужився емеритури, Сенютовиичі на короткий час перенеслись в Кетскільські гори, а згодом переїхали до Каліфорнії і осіли в Санта Барбара. Д-р Сенютович час від часу давав про себе знати, скаржився, що з віком слабнуть його сили. Померла його дружина і останнього листи навіяні сумом. Він прислав мені свої біографічні дані, список своїx праць, даючи до зрозуміння, що це може придатись до його некрологу. Сповняючи його волю, згадую його гарну постать оцими короткими рядками, щоб пом’янули його всі, xто його знав, особливо велика громада, що була пов’язана з УВУ, для якої Покійний д-р Сенютович був дійсно щирим приятелем. Як людина д-р Сенютович був лагідної вдачі, високої особистої культури, глибокого знання, і як такий залишиться в моїй пам’яті. Нехай гостинна американська земля буде йому легкою. Н.Н“ — До речі, його батько Сенютович-Бережний Георгій Павлович, — був евакуйований в 1919-1920 роках із Новоросійська в Константинополь на кораблі „Константин“…».

Тут, мабуть, принагідно згадати й про знамениту професорку Наталія Полонську-Василенко, асистентом якої на УВУ у мюхнені був по закінченню Другої світової війни був згаданий мною вище доктор В’ячеслав Сенютович-Бережний. — Видатна українська вчена, професорка Наталія Полонська-Василенко, (*1884, Харків-†1973, Дорнштадт, ФРН) це направду видатна історикиня, археологиня, архівістка, одна з провідних представниць державницької школи в українській історіоґрафії, авторка майже 200 наукових праць у царині історії Запоріжжя та Південної України, в часописі «Український історик» (1970, №1-3 (25-27) у своїй статті «Олександер Петрович Оглоблин в очах сучасниці» відзначала: «…Моє знайомство з О.П.Оглоблином нараховує вже багато років, число яких добігає до півстоліття. Проте, спочатку воно було тільки „зовнішнім“: ми віталися, коли випадково зустрічалися, розмов я не пригадую. Це був час, коли я в 1920 р., примушена була покинути Київський університет св. Володимира, з яким були тісно зв’язані останні роки мого життя — з 1916 року я була приват-доцентом його. При „реорганізації“ університета на Інститут Народної Освіти я вже не знайшла в ньому місця…- На деякий час О.П. — голова київської міської управи, я — директор інститутів то історії, то археології, і нарешті, Центрального архіву давніх актів. Є певна свобода „від науки“, бо нічого не друкується. Нею широко користується Олександер Петрович і цілими днями працює над „Історією Русів“. Хто знає, може, за інших загальних умов життя не міг би він так наполегливо, не відриваючись, без перешкод працювати над „Історією Русів“. Наступає 1942-ий рік. Життя якось „стабілізується“, і одного дня до нас, на Тарасівську, приходить пішки зі свого Подолу Олександер Петрович. Крім наших дружніх розмов, робить нам, мені та моєму чоловікові, з яким їх в’язала тісна дружба, пропозицію: прочитати нам свою розвідку про „Історію Русів“….».

До речі, у статті «Як працювали колабораціоністи в роки Другої світової війни?» на ресурсі «Історична Свобода» в своєму інтерв’ю Дмитрові Шурхалові сучасний вчений-історик Іван Дерейко, співавтор youtube-каналу «Історія для дорослих» 17 вересня 2022 року, серед іншого, сказав, що «…восени 1942 року, територія України повністю була окупована нацистською Німеччиною та її союзниками. На місцях окупанти створювали допоміжні органи управління з колабораціоністів. В містах призначали бургомістрів, а в селах — старост. Зараз, з огляду на російську агресію проти України, тема окупації та колабораціонізму актуалізувалася найгіршим чином…За радянською версією, окупанти обирали найлютіших ворогів радянської влади: недобитих куркулів і так далі. Але ця версія спрощено-пропагандистська. Адже в Україні існував визвольний рух, який був зацікавлений в тому, щоб розставити всюди своїх людей. — У тоталітарній державі, якою був СРСР, влада була централізована, все було частиною зацементованого режиму. І коли він відступав, то утворювався владний вакуум. І цей вакуум намагалися заповнити похідні групи ОУН, які попервах розставляли своїх людей на посади. Там, де такого не відбувалося, німці самі мусили когось шукати… Наприклад, як окупанти призначили першого бургомістра в Харкові: знайшли в місті німкеню, яка їм окреслила середовище інтелігенції. Відтак зібрали чоловік 40 місцевих інтелігентів і сказали: виберіть собі бургомістра… — Бургомістра Києва Володимира Багазія німці розстріляли… Першого бургомістра Києва Оглобліна усунули через місяць роботи, а Багазія через чотири місяці роботи теж усунули і невдовзі розстріляли. Першого бургомістра Харкова Крамаренка теж розстріляли. Ситуація ускладнювалася тим, що радянські спецслужби теж були зацікавлені в тому, щоб розставити на чинні колабораційні посади своїх агентів…». — «…Мій улюблений приклад — вже згадуваний Костянтин Штепа, редактор „Нового українського слова“. У 1930-их роках його заарештовували і відпустили, тому що він погодився на співпрацю, став сексотом НКВС. Під час німецької окупації він дуже різко перефарбувався в німця. Відтак видавав у Києві українською і російською мовами дуже лояльні газети. Щоб запевнити в найвищій лояльності, відправив сина остарбайтером до Німеччини, де той ледве не помер. Він його дуже довго витягував. Сина наприкінці ще й мобілізували до німецької армії. Штепа був агентом СД. Як редактор, він крутився в різних колах і „стукав“ на тих, хто про Гітлера погано каже. — Далі був задіяний на роботі німецькими спецслужбами. А після війни навіть співпрацював ще й з ЦРУ США! Такий „слуга всіх панів“…».

Особисто я кілька років тому в своєму слові з нагоди ювілею професора, ректора й свого земляка Костя Теодосійовича Штеппи, зазначав, що 3 грудня 2016 року минає 120 років як у нашому славному й старовинному повітовому містечку Лохвиці в родині священика з німецькими етнічними коріннями, на окупованих Московщиною українських теренах, народився Кость Теодосійович Штеппа, який більшу частину свого життя називався тією ж таки московитською мовою «Константін Феодосьєвіч Штеппа». Це був чи не найвизначніший український історик-візантист, науковий дослідник і викладач історії, медієвіст, етноґраф, від 1927 року — професор, декан історичного факультету Київського держуніверситету (1934-1941), ректор цього університету у 1941-42 роках. Спочатку, від 1910 по 1914 рік, він навчався в Полтавській духовній семінарії, а згодом, від 1915 року, — на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету у професора Міхаіла Ростовцева. У книзі «Ректори Київського університету. 1834-2006», що побачила світ рівно десять років тому, зокрема зазначається, що Кость Теодосійович під час навчання був близький до української студентської громади. З другого курсу університету перейшов до військового училища. У 1916 році підробляв помічником бібліотекаря в книгозбірні Міністерства фінансів. По закінченню армійської школи був скерований прапорщиком на фронт до московської імператорської армії, брав участь у Першій світовій війні. Упродовж 1919-1920 років встиг повоювати спочатку в складі т.зв. «Добровольчєской армії Воєнних сіл юга Расіі» генерала Антона Дєнікіна, а пізніше — в московсько-російській армії барона Вранґєля, 1919 року був заарештований, 1920 тяжко поранений, взятий у полон при відступу армії П.Вранґєля під Перекопом. Від 1920 по 1921 рік К.Штеппа учителював у красноармєйській школі міста Ромни, що на той час було центром однойменної округи, до якої входила й моя родинна Лохвиця, школа ще називалася Військово-інженерною дистанцією. 1921 року переїхав до Ніжина, де обіймав посаду завідуючого клубом, а перерване війнами навчання продовжив у Ніжинському інституті народної освіти, який закінчив із відзнакою й у березні 1922 року був зарахований аспірантом новоствореної Науково-дослідної кафедри історії культури і мови при Ніжинському ІНО по секції античної культури. У 1924 році після громадського захисту промоційної праці (праобраз нинішньої кандидатської дисертації) «Учения о демонах в античной и христианской литературе в эпоху зарождения християнства» К.Т.Штеппа був обраний до розряду наукових співробітників і затверджений на посаді Укрпрофосом. Напрям наукових студій вимагав опрацювання великої кількості літератури іноземними мовами, глибокого знання стародавніх джерел. Як вчений-науковець, Кость Теодосійович досконало володів німецькою, добре знав давньогрецьку, французьку та англійську мови. Це зокрема наочно засвідчує його монографія «Нариси з історії античної й християнської демонології: (До питання про походження християнства)» (1926), яку він підготував як докторську дисертацію. Захист відбувся восени 1927 року на кафедрі літератури в Одесі під еґідою Укрголовнауки, і 26 листопада того ж року комісія з учених ступенів Укрголовнауки листом за підписом професора О.В.Палладіна повідомила К.Т.Штеппу про присвоєння йому наукового ступеня доктора европейської культури. 

У Ніжинському ІНО К.Т.Штеппа викладав майже 10 років, упродовж 1926-28 років він двічі обирався деканом факультету соціального виховання (ФСВ), вчений особисто розробив програми складання соціально-економічного мінімуму для робфаку з проблем політекономії і вчення про державу та совєцьку конституцію, семінару з антирелігійної пропаґанди. Як зазначається, великого розголосу набув підготовлений ним і запроваджений у процес навчання в Ніжинському ІНО «Дальтон-план» — система колективної підготовки студентів методом конференцій, лабораторних занять, організації кількісного та якісного обліку результатів навчання. — Від 1930 року наш земляк — завідувач кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Київського університету, одночасно — старший науковий співробітник АН УРСР, співробітник Культурно-Історичної комісії й Комісії сходознавства ВУАН а від 1931 року був призначений головою Комісії з історії Візантії АН УРСР. У 1930 році К.Т.Штеппу було запрошено працювати викладачем Інституту професійної освіти, що утворився внаслідок чергової насильницької реорганізації колишнього університету Св.Володимира. Переїхавши до Києва, він продовжував працювати у ВУАН, але в новому статусі — як заступник голови Комісії для досліджень з історії Близького Сходу та Візантії (КДІБСВ), що була створена 1 лютого 1930 р. На початку 1930-х уродженець Лохвиці К.Т.Штеппа фактично очолював в Україні усю роботу в царині орієнталістики. За страшних часів тоталітаризму Кость Штеппа, як і чимало інших науковців, щоб вижити, сумлінно виконував соціальні замовлення режиму. Дослідники стверджують, що лише з таких позицій можна розглядати написані науковцем у ті роки праці, що мали явно пропаґандистський присмак, зокрема: «Колоніальна політика російського царату і церковна місія» (1933); «Походження і занепад виробничих формацій за Марксом і Енгельсом»(1933); «Маркс, Енгельс і проблема античного способу продукції» (1934); «Проблеми класової боротьби в античній формації за Марксом і Енгельсом»(1934). 13 лютого 1934 року К.Штеппа був переведений до новоствореного Історико-археологічного інституту, де фактично очолив сектор історії Заходу і Сходу, пропрацювавши по 21 листопада 1934 pоку, коли цей інститут було зліквідовано. Паралельно з роботою в системі ВУАН Кость Теодосійович був (із перервами) деканом історичного факультету КДУ (1934-1941), депутатом Київміськради (1934-1941), працював у Київському педагогічному інституті та Українському науково-дослідному інституті педагогіки (УНДІП). Був заарештований 18 березня 1938 року. Упродовж 1938-1939 років він перебував під слідством органів ҐПУ УРСР за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі та зв’язках з іноземною розвідкою. Через шість місяців ув’язнення почав давати свідчення й визнав себе винним, «зізнався», що учасники націоналістичної організації планували повстання в Києві на чолі з Любченком і Хвилею, а в перспективі — вбивство Сталіна. Собі відводив роль керівника терористичної групи в КДУ та Київському педагогічному інституті…. — В часі Другої світової війни К.Т.Штеппа перебував в окупованому Києві. Після створення Київської міської управи (КМУ) він був затверджений на посаді завідувача відділом культури та освіти й зміг налагодити роботу. На цій посаді він сприяв розвитку архівної справи, відкриттю Української академії наук, функціонуванню видавництва «Школа», створенню Всеукраїнської учительської спілки тощо. Чимало зусиль докладав для відновлення роботи Київського університету, більшість викладачів і студентів якого разом із матеріальною базою було евакуйовано до Казахстану. У листопаді 1941 року К.Т.Штеппу було призначено ректором реанімованого Київського університету. Керувати університетом в умовах окупації було досить складно, оскільки викладання за старими планами й конспектами становило смертельну небезпеку. Саме тому ректор вимагав від підлеглих кориґувати лекції «на вимоги часу», наголошуючи на «культуртрегерській» місії Німеччини. До певної міри в університеті вдалося проводити курс у рамках задекларованої окупантами підтримки українського національно-визвольного руху. Частково цьому сприяла нетривала діяльність Української національної Ради, чимало членів якої були університетськими викладачами. Отже, цей орган опосередковано впливав на роботу університету. Проте розгорнути й налагодити функціонування університету в повному обсязі не вдалось, і згодом його закрили. А перед тим новий голова КМУ В.П.Багазій, орієнтований на свідоміші українські кола, спочатку усунув К.Штеппу від керівництва відділом культури й освіти КМУ, а потім і від ректорства. — Слід особливо зазначити, що ще з 1930-х років Кость Штеппа приятелював з професором Олександром Оглоблиним, який в часі окупації був головою Київської міської управи, але по війні він пориває стосунки з проф.Оглоблиним, в тому числі і з іншими українськими вченими, а у своїх публікаціях часто дотримувався московсько-імперських поглядів. В часі німецької окупації К.Т.Штеппа редаґував українську газету «Нове українське слово», працював науковим консультантом Музею-архіву перехідної доби м.Києва. 1943 року він назавжди залишив Київ. На еміґрації у Західній Німеччині очолював редакцію російськомовного журналу «На досуге», розрахованого переважно на примусово вивезених до Німеччини осіб, добровольців та вояків РОА (Русской Освободітєльной арміі), викладав російську мову й літературу в американській армійській школі (1950-1952) в Обераммерґав. В Західній Німеччині він працював бібліотекарем кардинала фон Галена, а у 1947-1949 активно співробітничав у журналах «Посєв» та «Грані», де друкувався під псевдонімами «Громов», «Годін», «Лагодін» та ін., згодом викладав російську мову і літературу в американській армійській школі (1950-1952). — Про мого земляка, крім зазначених вище доступних джерел найбільш докладно писав дослідник І.В.Верба у своєму дописі «Кость Штеппа», що був опублікований у ч.3 та 4 «Українського історичного журналу» від 1999 року… — Викінчуючи свою працю «Ежовщина» її автор К.Т.Штеппа зазначав: «…Є іуди, для яких залишається тільки удушення. Є розбійники, які із безодні гріха бачать святе світло вічної Істини. Є, зрештою, чимало й Савлів, які створюють на Господа гоніння, не підозрюючи, що їх чекає перетворення в Павлів. Але з яких би людей не складався наш народ, для нього не закритий, не може бути закритий шлях до порятунку! Який може бути пройдений, ціною великих і страшних спокутних жертв. Чимало їх вже принесено. Чимало залишається їх і попереду. Але скільки б їх не було, всі вони розчиняються в тій найбільшій жертві, яка була принесена на Голгофі — за всіх однаково: за байдужих, за тих, що відрікаються та глумляться, за зрадників, за ганьбителів і гонителів».

Професор Олександер Оглоблин у своїй праці «Мій творчий шлях українського історика», зокрема, писав, що «…Коли життя людини наближується до того місця, де починається вже Божа дорога, а позаду залишаються довгі десятиліття творчої діяльности, мимоволі відчуваєш бажання озирнутися назад, немов з високої гори подивитися в долину, де почалася твоя життєва путь. Отож, наприкінці минулого року, коли мої друзі почали обраховувати, чи не задовго я вже живу й працюю на цьому світі — популярно це зветься ювілеєм — якась непереможна сила спонукала мене написати як пройшов я свій творчий шлях українського історика. Так народилися думки й сторінки моєї наукової автобіографії… — Правду кажучи, трохи незвично і не дуже зручно писати про самого себе. Але недарма казав Шевченко: „Історія мого життя — частина історії мого рідного краю“. Справді, наукове життя сучасного українського історика це — частина української історіографії, і то, мабуть, у найлютіший час її тисячолітньої історії, коли не тільки нищено самих істориків та їхні наукові твори, але цілу наукову ґенерацію вигублено впень, і тим самим обірвано або вихолощено наукову традицію багатьох українських поколінь. Інтерес до історії, спочатку до генеалогії, історії родів, насамперед мого роду з’явився в мене дуже рано. Я був тоді ще малим, у перших клясах гімназії. Хоч я мав там доброго вчителя історії, професора Василя Григоровича Ляскоронського, відомого українського історика, учня великого Володимира Антоновича, але, звичайно, сама по собі шкільна історія тоді ще не могла мене особливо захопити. Це сталося вдома, в умовах родини. Майже щороку, влітку, їздив я на свою батьківщину — Сіверщину, спочатку до маєтку, який належав тітці моєї матері Ользі Осипівні Короткевич (народженій Савицькій) в Новгородсіверському повіті (с.Івот), а потім, коли той маєток був спроданий, до міста Новгорода-Сіверського (або Новгородка, як його в нас усі звали), де мати моєї матері — Анна Осипівна Лашкевич (нар. Савицька) мала власний будинок. Саме в тому родинному оточенні і на рідній землі зацікавився я своїм походженням і своїм родом. Все якнайбільше сприяло цьому. Навколо були родичі, ближчі і дальші, матері й батька. На цвинтарі лежали їх — мої — предки, про яких так багато розповідала мені моя бабка Анна. На стінах висіли їх портрети. У старовинних шухлядах лежали фамільні документи, починаючи з XVIII століття. Старі меблі, картини, посуд тощо — все дихало старовиною, такою живою й такою рідною. Я став записувати розповіді „баби Анни“, як вона себе називала. Це було перше знайомство моє з моїм родом — початок мого інтересу до генеалогії й майбутніх студій над нею. В 1910 році Анна Осипівна померла, і я став фактичним володарем отих фамільних документів, листів, портретів, фотоальбомів, різних фамільних реліквій, і серед них золотого перстеня мого прадіда Йосафата-Йосифа Савицького з гербом „Холєва“. Пам’ятаю, з якою увагою і пошаною ставився я і до цих мертвих, але для мене живих речей, і до всіх своїх родичів, яких я тоді знав. Це почуття роду залишилося у мене назавжди. — Я народився, виріс і жив у Києві, який був і є моїм рідним містом. Але за свою батьківщину я змалку вважаю Сіверщину, землю всіх моїх предків. Я любив і люблю цю землю. І в мене рано прокинувся інтерес до її минулого….».

На початку своєї праці «Іван Вовчук (Федір Вовк) — український націоналіст, праведник народів світу, людина і борець за волю. — Постать на тлі Доби визвольних змагань», яка чекає на свого видавця, — я приводив тезу із промови члена Українського Конґресового Комітету Америки, професора Василя Омельченка, що »…Славної пам’яті проф. Вовчук так вірно служив святим ідеям боротьби за українську державну незалежність — усе своє життя — спочатку на Україні, а потім на еміґрації….Ціла українська еміґрація втратила людину, яка віддала себе цілком справі українського національного визволення в боротьбі з поневолювачами України. Цю втрату не можна заступити, бо проф. Вовчук підходив до справи української національної боротьби, маючи добру науково-ідеологічну зброю…». — Цей же автор, тобто професор Василь Омельченко у своєму дописі «Олександер Оглоблин» (життя й діяльність)» у 1974 році, коли українські наукові інституції, громадські установи та українська громада у вільному світі відзначили подвійний Ювілей — 75-ту річницю від дня народження і 55-ту річницю науково-академічної діяльности одного з найвидатніших сучасних істориків України — проф. д-ра Олександра Оглоблина, писав, що «…Олександер Петрович Оглоблин народився 24-го листопада (ст. ст.) 1899 р. в Києві. Його батьки походили з Новгородсіверського повіту на Чернігівщині: батько — нащадок козацького роду, документально знаного з часів Б.Хмельницького; мати — зі старого шляхетськостаршинського роду Лашкевичів, відомих меценатів української культури. Олександер Степанович Лашкевич, родич матері Олександра Петровича, був членом Київської Старої Громади й редакторомвидавцем (1888-1889) журналу Кіевская Старина, що відіграв велику ролю в історії української культури. Фамільні традиції, прив’язання до Новгородсіверщини з її героїчною історією і до рідного Києва породили в Олександра Петровича палку любов до української старовини. Дуже рано вступив Олександер Петрович до Київської III гімназії, яку закінчив із золотою медалею. Одним з його вчителів історії в гімназії був відомий український історик Василь Григорович Ляскоронський, учень В.Б.Антоновича. Ще в гімназії Олександер Петрович почав студіювати історію Сіверщини. Ці студії він продовжує на Історичнофілологічному факультеті Київського університету св. Володимира…. — З 1926 р. Олександер Петрович розпочинає працю в Українській Академії Наук як старший науковий співробітник при катедрі акад. Д.І.Багалія, а згодом як керівник Комісії соціяльно-економічної історії України ВУАН, головою якої був акад. Багалій. Того ж року проф. Оглоблина обрано на дійсного члена Наукового Товариства Краєзнавства в Одесі та Науково-дослідчого Інституту історії української культури ім. акад. Д.Багалія в Харкові. Року 1927 проф. Оглоблин був обраний на дійсного члена Інституту Економіки РАНИИОН у Москві, секція історії народнього господарства. Тоді ж він стає дійсним членом Одеського Наукового Товариства при ВУАН, Історичного Товариства Нестора-Літописця, а згодом ще Археографічної комісії ВУАН. В 1920-х і на початку 30-х рр. проф.Оглоблин працює в архівах Києва, Харкова, Чернігова, Дніпропетровського, Житомира, Москви, Ленінграду та ін. Наслідком цих студій була низка монографій з економічної та політичної історії України ХУІІ-ХІХ ст., зокрема: Нариси з історії капіталізму на Україні (Харків-Київ, 1931), Нариси з історії української фабрики. Кріпацька фабрика (Київ, 1931). Остання праця була вже майже закінчена друком, але ввесь її наклад совєтська цензура знищила… — Надійшли 1930-ті роки, трагічні в історії української культури. Тяжкими вони були і для проф. Оглоблина. Після кількамісячного ув’язнення в ҐПУ в 1930-1931 р., в актовій залі Київського університету відбулася триденна «дискусія» про науково-академічну діяльність проф. Оглоблина. Головною метою цієї «дискусії» було ствердити «буржуазно-націоналістичний» характер наукових праць і академічної діяльности проф. Оглоблина й дискредитувати його перед студентством, серед якого він користувався великим авторитетом і пошаною. В наслідок цієї «дискусії» проф. Оглоблин був визнаний за «клясового ворога, ідеолога української буржуазії», втратив катедру, а його праці були заборонені. — Змушений потім (р. 1933) покинути університет, проф. Оглоблин працює ще який час в Академії Наук (до 1934 р.). Водночас він був науковим заступником директора Всеукраїнського Історичного Музею в Києві (1931-1932 роки), і директором Всеукраїнського Центрального Архіву Стародавніх Актів (1932-1933 роки), звідки його незабаром звільнено, мовляв, «за протаскування українського націоналізму в науковій роботі Архіву». — В 1932 р. проф. Оглоблин зорганізував і очолив Наукову експедицію ВУАН та Всеукраїнського Історичного Музею для дослідження старовинних промислових закладів на Правобережному Поліссі. В 1934-1935 рр. Олександер Петрович був безробітним. Щойно в кінці 1935 р. проф. Оглоблин був запрошений на посаду старшого наукового співробітника Інституту історії матеріяльної культури Академії Наук УССР. В 1936-1937 роках проф. Оглоблин був консультантом археологічних експедицій ВУАН у Городську, Вишгороді та Києві. Це дало йому можливість зібрати цінний архівний та археологічний матеріял до історії залізорудної промисловости Правобережного Полісся, який він використав як у великій монографії «Історія металюрґії Правобережної України ХУ1-Х1Хст.» (залишилися в рукопису), так і в статтях, що були опубліковані в різних наукових виданнях. — В 1937-1941 роках проф. Оглоблин був старшим науковим співробітником і завідувачем Відділу капіталізму Інституту Історії України Академії Наук УССР. — Щойно в 1938 р. проф. Оглоблин міг відновити свою професорську діяльність у Київському університеті й того ж року дістав катедру історії України в Одеському університеті. Року 1939 був обраний дійсним чле¬ ном Українського Науково-дослідчого Інституту Педагогіки в Києві. На початку 1941 р. Олександрові Петровичу був наданий у Москві вчений ступінь доктора історичних наук (без захисту дисертації). Того ж 1941 р. закінчилася наукова діяльність проф. Оглоблина у важких умовах совєтської влади. Вибухла німецько-совєтська війна, приходить окупація Києва. Українська громада Києва покликала проф. Оглоблина на відповідальний пост голови Київської Міської Управи й члена Української Національної Ради. В тяжких і дуже небезпечних обставинах виконує він ці обов’язки протягом 6-х трагічних тижнів вересня-жовтня 1941 року. При першій нагоді повертається до улюбленої наукової праці…. — Улюбленою ділянкою дослідів Олександра Петровича завжди була українська генеалогія, де він «… відкриває перед цією науковою галуззю нові перспективи: з науки, яка переважно вивчала генеалогічні зв’язки вищих верств населення, він перетворює її на складову частину історичних дослідів взагалі й поширює коло досліджень на інші верстви людности ХУІІ-ХУІІІ ст.» (Н.Полонська-Василенко. «Проф. д-р Оглоблин», Вісник ООЧСУ, 1955, ст. 28)….».

Видатний дослідник історії Любомир Винар на початку 1970-их років у своїй праці «Наукова творчість проф. д-ра Олександра Оглоблина», зокрема, писав: «…Діяпазон наукової творчости професора Олександра Петровича Оглоблина надзвичайно широкий. Хронологічно він охоплює майже всі періоди української історії. Під оглядом тематичним наукові праці Ювілята охоплюють історіографію, економічну історію України, політичну і суспільну історію, історію української Церкви і культури та допоміжні історичні науки. Поки перейдемо до аналізи творів проф. Оглоблина, треба коротко з’ясувати методологію його історичного досліду. В своєму автобіографічному нарисі Олександер Петрович підкреслює: «як історик документальної школи, стою на ґрунті джерельних фактів і там шукаю історичної істини»… — Документальна метода історичного досліду полягає перш за все в глибинній аналізі історичних джерел і літератури, а вслід за цим в історичній синтезі. Історична синтеза базована лише на цій аналізі і лише в її рамках. У процесі аналізи проф. Оглоблин застосовує також порівняльно-історичну методу досліду. Як допоміжними методами, він користується філологічною, генеалогічною і археологічною методами, які сприяють повнішій аналізі і інтерпретації досліджуваного явища. На окрему увагу заслуговує застосування мікроаналітичної методи в т.зв. внутрішньому або вищому критицизмі історичних джерел, за допомогою якої встановлюється авторство анонімних праць або творів оспорюваного авторства. Цю методу дуже вдало застосував проф. Оглоблин у своїх дослідженнях авторства Історії Русів. Як представник документальної історіографічної школи, він змагає до повного об’єктивізму в історичному досліді. Це він виразно підкреслює у згадуваній науковій автобіографії: «Я абсолютно відкидаю будь-яку підпорядкованість історії, як науки, будь-яким стороннім цілям та завданням, інтересам та бажанням, навіть найкращим та найшляхетнішим. Я — противник нагинання історичних фактів чи концепцій до якихось політичних, а навіть патріотичних інтересів. Я згоден з тим, хто сказав, що патріотизм — це чеснота, а не наукова метода». Ці думки проф. Оглоблина важливі не лише для зрозуміння його підходу до історії, як науки, та історика, як дослідника історичного життя людини і людських спільнот, але і як напрямні молодій ґенерації істориків, що іноді підпорядковує історичні дослідження іншим, позанауковим цілям. Послідовно в своїх думках про методу і завдання історіографії проф. Оглоблин виразно виступає проти «всякого історичного моралізування, а тим паче проти історичних прогнозів.»… — Досліджувані історичні явища і діячів Оглоблин аналізує на широкому тлі політичних, суспільних і культурних рухів даної доби, встановлюючи й наголошуючи рушійні сили історичного процесу… — Історіографія — історія історичної науки, як спеціяльна історична дисципліна, займає важливе місце в творчості проф. Оглоблина. Розглядаючи його історіографічні праці, можемо поділити їх на дві головні категорії: синтетичні праці, в яких автор досліджує розвиток української історичної науки даної доби у формі історіографічних нарисів. Другу групу становлять аналітичні історіографічні праці, в яких історик аналізує індивідуальну творчість істориків, досліджує авторство анонімних історичних творів і визначає їх вплив на розвиток історичної науки і український історичний процес. Історіографічними дослідами проф. Оглоблин займався ще в ранніх 1920-их роках. В 1923-1924-их рр. проф. Оглоблин читав у Київському університеті курс української історіографії, а рік раніше почав досліди над О.Лазаревським…. — Проф. Д. Дорошенко, в свою чергу, вказував, що «проф. Оглоблин, даючи огляд історії української фабрики ХУIII в., ввесь час зазначає ту ролю, яку відігравала на Україні економічна політика російського уряду, що була звернута цілком до того, щоб позбавити Україну значення самостійного економічного організму й звести на ступінь російської колонії», і вважав цю працю «безумовно цінним вкладом у мало розроблену досі літературу про історію економічного життя Лівобережної України ХУIII ст…».

Згаданий мною вище Любомир Винар у своїй «Бібліографії праць проф. д-ра Олександра Оглоблина», вказує, що «.перша повна бібліографія праць професора Олександра Оглоблина появилася в 1958 році з нагоди відзначення 35-ліття його наукової праці в 1955 році. З нагоди 75-ліття його життя й 55-ліття науково-академічної діяльности, для утривалення цього знаменного Ювілею, ми опрацювали нову й повнішу бібліографію, що охоплює роки 1920-1975 включно…». — Мене ж зацікавила тематика досліджень професора О.Оглоблина від початку Другої світової війни. — Ось лише назви його праць: «Україна в часи Петра І. Київ, Академія Наук УРСР…»; «Полтавская битва. Москва, Воениздат. СССР…»; «Шевченко і його епоха». Пам’яті Т.Г.Шевченка. Збірник статтей до 125-ліття з дня народження, 1814-1939. Київ, АН УРСР…»; «К истории металлургии на Правобережной Украине в первой половине XIX ст.»; «Шевченко та його доба -Збірник пам’яті Т.Г.Шевченка. До 125ліття з дня народження, 1814-1939. Київ-Харків, Радянська Школа.»; «Боротьба російського і українського народів проти шведського вторгнення в 1708-1709 рр.» Більшовик України, ч. 7, Київ…»; «Полтавська битва. Харків»; «Тарас Шевченко.» Менськ; «Боротьба російського і українського народів проти шведського вторгнення в 1708-1709 роках». Полтавська битва. Труди Наукової Сесії Інституту Історії України, присвяченої 230-літтю Полтавської битви. Київ, АН УРСР…»; «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика» — Записки Історичного та Філологічного Факультетів Львівського Державного Університету ім. Івана Франка, Львів»…»

Нагадаю читачеві, що професор Оглоблин у своїх споминах писав, що «…мав там доброго вчителя історії, професора Василя Григоровича Ляскоронського, відомого українського історика, учня великого Володимира Антоновича…». До речі, у 2012 році у київському видавництві імені Олени Теліги мені вдалося перевидати цікаву книгу з достосованою назвою сучасною українською мовою «Лохвицький історичний збірник», що було репринтним виданням книги «Лохвицкій историческій сборник» (Издание Лохвицкаго уезднаго земства, Кіев, тип.Т-ва Н.А.Гирич, Трехсвятительская ул.14., 1906), в якій я додатково подав біографічні інформації про одного з її авторів — українського історика, археолога, етнографа, нумізмата й картографа, вчителя Олександра Оглоблина Василя Ляскоронського, який народився 24 грудня 1859 року (5 січня 1860 року за новим стилем) в місті Золотоноші Полтавської губернії (нині — Черкаської області) в небагатій дворянській родині вчителя. У 1885-му році В.Ляскоронський викінчив університет. За наукове дослідження «Політичні збори і політична організація кальвіністів у Франції в XVI ст.» здобув ступінь кандидата і срібну медаль. Певний час проживав у нас, на Полтавщині, вивчав топографію й народний побут нашого краю, потім слухав лекції з медицини в Київському університеті, працював домашнім учителем у сім’ї російського священика при посольстві у Відні. Саме в цей час В.Ляскоронський побував у різних країнах Европи — Австрії, Швайцарії, Франції, Нідерландах, Англії, Німеччині, працював у бібліотеках Кенігсберґа і Парижа, музеях. Вчений захоплювався також археологією — досліджував городища, кургани, майдани в Середньому Придніпров’ї, зокрема, у нас, на Полтавщині. Якраз Василь Ляскоронський дослідив Змієвий, Пороський, наш — Посульський, як також — Переяславський та інші вали на території України. Питанню визначення часу їх виникнення він присвятив свої дослідження — «Городища, курганы и длинные (змиевы) валы в бассейне р. Сулы» (1901 р.); «Змиевы валы в пределах Южной России, их отношение к курганам-майданам и приблизительная эпоха их возникновения» (1907 р.); «Городища, курганы, майданы и длинные (змиевы) валы в области днепровского Левобережья» та інші. Тривалий час вчений працював над вивченням Переяславської землі, використовуючи літописні та археологічні матеріали. Результатом стало монографічне дослідження «Історія Переяславської землі з найдавніших часів й до половини XIII ст.» (1897).

В ґрунтовній монографії «Олександр Оглоблин Українська історіографія 1917–1956», яка було підготовлена до друку українськми науковцями Ігорем Вербою та Оксаною Юрковою, що з’явилась друком у Києві в 2003 році за сприяння Фонду Катедр Українознавства (США), зокрема, йдеться, що «…На ім’я історика і громадського діяча О.Оглоблина (1899–1992) довгий час в Україні було накладено табу. Ідеологічний підхід превалював в наукових і популярних дослідженнях, виблискував на адресу вченого витонченими епітетами на кшталт «український буржуазний націоналіст», «колаборант». І це незважаючи на те, що дослідник своєю невтомною працею збагатив національну історіографію більш ніж на 1000 праць, які знайшли визнання у всьому світі. Але ідеологія брала гору. Звичайно, все це перешкоджало як об’єктивному вивченню творчості О.Оглоблина, так і з’ясуванню складних обставин його більш ніж 90-літнього життя, 70 років з якого було присвячено українській історії. Однак сприятливе становище, яке виникло в останні роки розвитку українського суспільства, дало можливість повернути в науковий обіг ім’я ще одного визначного суспільствознавця. Народився вчений 24 листопада (6 грудня) 1899 р. в м.Києві. Рідним батьком О.Оглоблина був колишній випускник юридичного факультету Університету св. Володимира М.Мезько (1870–1938), проте в силу низки обставин Сашко виховувався в заможному купецько-міщанському роді Оглоблиних… Його названий татко П.Оглоблин (1865–1919), на прізвище якого він був записаний, змалку страждав глухонімотою… і через це не мав істотного впливу на формування світогляду Олександра Петровича. І рідна мати вченого К.Оглоблина із знатного українського козацького роду Лашкевичів також… відзначалась подібними вадами…. Історичний ґрунт, який формував науковця, охоплював територіальний обшир стародавнього Києва з його багатовіковими традиціями та Новгород-Сіверщину, де проживала його бабка по лінії матері і численні кровні родичі. Вже в ранньому дитинстві Сашко захопився книжками, які на все життя стали його основними дорадниками в складних і бурхливих подіях ХХ століття…». — «…Між тим, 1930-ті роки увійшли в життя українського суспільства тотальним наступом сталінізму на всі сфери буття, в тому числі науку і культуру. Зазнав репресивних акцій і Олександр Петрович. Вже наприкінці 1930 р. відповідні органи заарештували О.Оглоблина, однак сфабрикувати чергову справу над національною інтелігенцією тоді не вдалося: дослідника звільнили на початку 1931 р… Почався довготривалий ланцюг нагінок на вченого. Їх вінцем стала триденна дискусія з приводу наукових праць суспільствознавця, улаштована Українським товариством істориків-марксистів, що відбулася в стінах колишнього Київського університету 26–28 травня 1931 р. З вуст недавніх колег і деяких учнів Олександра Петровича було піддано ідеологічному цькуванню, робилися закиди на штиб його відриву від «марксистської науки». Недоброхітливі опозиціонери звинувачували дослідника в «буржуазному репродукуванні схеми історії України»…. — «…У ідеологічно-загострених висновках, характерних для тих часів, відмічалося, що «за переведення буржуазно-націоналістичної лінії О.Оглоблина з посади директора зняти і з роботи в архіві звільнити»… Справжні і уявні провини вийшли назовні. Не встиг дослідник влаштуватись на роботу до Інституту історії матеріальної культури АН УРСР (1935–1937 рр.), як був звільнений за «саботаж»…» — І далі: «…Відчуваючи небезпеку бути заарештованим, він декілька днів до евакуації переховувався у друзів. З вступом німецьких частин до Києва вчений на запрошення української громади міста з 23 вересня по 29 жовтня 1941 р. очолював Київську міську управу (КМУ). Не має сумніву, що він хотів більш дієво зреалізувати свій громадськополітичний та науковий потенціал, а, можливо, йому пригадався приклад його старшого наукового колеги акад. Д.Багалія, який, хоча і за інших умов, головував свого часу в Харківській управі….».

Щойно вже після початку московсько-української війни на теренах Запоріжжя з’явилась інша цікава праця українських вчених-дослідників Н.В.Лобко та А.Є.Лебідь п.н. «Олександр Оглоблин як дослідник родоводів Гетьманщини» (2022). Це є царина, в якій серед інших дуже плідно працював й згаданий мною тут видатний історик-герадьдик та ґенеалог, полтавець з походження В’ячеслав Георгійович Сенютович-Бережний. — Сучасні українські вчені в названій тут праці, зокрема, зазначають, що »…Особовий фонд О.Оглоблина налічує 382 одиниць зберігання, що хронологічно охоплюють період життя вченого з 1899 по 1992 р. На основі саме цих архівних матеріалів була з’ясована творча лабораторія дослідника та визначена його методика реконструкції родоводів. В ході дослідження відзначено його внесок в дослідженні шляхетських, старшинських, козацьких, духівницьких і міщанських родоводів Гетьманщини. Аналіз його наукової спадщини, зокрема його генеалогічних розвідок та генеалогічних матеріалів, як є в особовому фонді О.Оглоблина в ЦДАВО України, свідчить про наявність значної документальної бази, що дозволяє проводити реконструкцію різних верств населення України. Також, на нашу думку, варта уваги і розроблена ним методика генеалогічних досліджень. О.Оглоблин залишив після себе таку спадщину, яка не втратила своєї актуальності і нею буде користуватися не одне покоління вчених… Важливе місце в науковій роботі О.Оглоблина завжди займала генеалогія.Упродовж всього свого життя він збирав різноманітні генеалогічні дані, відомості, матеріали, особливо з проблем генеалогії лівобережного та малоросійського дворянства….». — «…Наукова спадщина історика української еміграції Олександра Петровича Оглоблина поступово повертається в Україну і стає доступною науковцям. Як вже зазначалося, особливе місце в працях проф. О.П.Оглоблина посідають генеалогічні дослідження. Проте на сьогодні не достатньо висвітлено його головні здобутки з реконструкції шляхетських, старшинських, козацьких, духівницьких і міщанських родоводів Гетьманщини. Також, на нашу думку, варта уваги і розроблена ним методика генеалогічних досліджень. Методологічну основу дослідження становлять принципи об’єктивності, історизму, всебічності й цілісності джерельного аналізу. Вони реалізовані через застосування як загальнонаукових, так й історичних методів дослідження. При підготовці рукопису також були використані: історико-пошуковий метод — для віднайдення необхідної інформації дослідження; метод класифікації та типологізації — для опрацювання та характеристики джерельної бази; принцип об’єктивності — для верифікації історичних джерел. Також для розв’язання поставлених у дослідженні завдань були використані загальнонаукові методи історичного та логічного аналізу, проблемно-хронологічний, історико-аналітичний та структурно-системний методи….». — «…Перебуваючи в еміґрації, Олександр Петрович згадував: «Генеалогія, була моїм інтимним, науковим куточком у 1920-30-их роках. Шкодую тільки, що тодішні умови і брак часу не дозволили мені повністю використати силу-силенну генеалогічного матеріалу, що перейшов через мої руки в процесі довгих архівних студій. В тяжкі 30-ті роки збирав я матеріали для генеалогії старих рудницьких родів Правобережного Полісся, складав родовід відомого зем’янського роду Київщини — Олизарів-Волчкевичів та деяких інших шляхетських фамілій Правобережної України. А в трагічні дні боротьби за Київ у 1941 році я працював над генеалогією Ханенків — робота, від якої мене дослівно відірвало покликання на голову Київської Міської Управи. Я багато працював у 1942-1943-му роках в київських архівах, і зібраний тоді матеріал став мені у великій пригоді для ґенеалогічних студій на еміґрації….».

Проте численні московські псевдовчені та пропаґандисти й деякі українські недоброзичливці подекуди пишуть на підконтрольних їм ресурсах, що, мовляв, «…Александр Оглоблин — украинский коллаборационист, мэр Брест-Литовска. Родился в Киеве. Настоящая фамилия — Мезько (фамилию Оглоблин получил от отчима)….». Далі подаю, свій довільний переклад з московитської мови із ворожих ресурсів — «новий ордер» та «інтєрєсний кієв», «віва професор»: «…Під час нацистської окупації 21 вересня 1941 став першим начальником міської управи Києва. Під час свого перебування мером Києва Олександр Оглоблин уявляв себе невинною людиною. Найменші перемоги Оглоблина були доказом його неупередженості; його злочини були нав’язані йому нацистськими бюрократами. Навіть коли його адміністрація була заповнена фашистськими союзниками з ОУН… — Поступово ізольований НСДАП і призначений мером Брест-Литовська, Оглоблин знайшов можливість повернути собі популярність, коли почав співпрацювати з УНРА, що зневірилася. Оглоблін упевнений, що завдяки ввічливості та послуху він зможе захистити свій народ від найгірших спонукань Німеччини… Мер окупованого Бреста, побачивши гордо піднятий над собою синьо-жовтий прапор, заявить, що є аґентом вільної України. Роки прихованої підтримки дозволили йому зайняти впливове становище у лавах повстанців, незважаючи на побоювання деяких…. — Тим не менш, ще потрібно з’ясувати, чи прагне Оглоблин до того, щоб Україна могла вистояти самостійно та перемогти Німеччину, чи до того, щоб вона могла просто співіснувати з ними…». Далі московити закидають Олександру Оглоблину, що він, буцімто, «…після революції Оглоблин фактично зрікся матері (її непролетарське походження заважало кар’єрі). Він перервав усі стосунки і з нею, і з обома сестрами, не звертаючи уваги на тяжке становище, що жила в злиднях рідні…», а ще, — мовляв, «…лекції Олександра Петровича були нудними та поверхневими, за що його навіть висміяли у студентській газеті. Не поважали „професора“ і колеґи з-поміж старих фахівців….», — Або «виділявся Оглоблин і такою якістю, як схильність до інтриґ. Одним із перших подібне на собі відчув відомий український вчений Микола Василенко….». — «…Він першим в УРСР отримав ступінь доктора історії української культури. Здобув, зрозуміло, по знайомству. Допоміг новий приятель — Михайло Слабченко…». — «…Заарештували Олександра Петровича наприкінці 1930 року. Ні, у контрреволюційній діяльності його не звинувачували (тут оглоблинознавці прибріхують). Під підозру потрапив брат дружини Олександр Фролов, який жив із Оглобліними під одним дахом. А Олександра Петровича чекісти взяли, щоб отримати відомості про його шваґра… Згадав Олександр Петрович і про іншого брата дружини — Івана, який, за його словами, також був затятим антирадянщиком… Присягався він у вірності режиму, вказував на колишні заслуги перед владою і викривав, викривав, викривав… — Ці викриття зіграли свою роль — братів Фролових розстріляли. Олександра Петровича можна було відпускати. Але його зненацька понесло. Доводячи свою відданість, Оглоблін почав „свідчити“ проти колег-науковців….». — «…Він влаштовував політичні „чистки“, викриваючи „ворогів народу“ (зокрема, „українських буржуазних націоналістів“). Саме Оглоблин очолював комісії, зайняті ідеологічним „опрацюванням“ співробітників (бувало, після таких „опрацювань“ людей одразу заарештовували органи НКВД). Активну участь взяв він у розгромі „фашистської школи Грушевського“….». — «…Фашистські війська, що вступили до Києва, він у перших рядах зустрічав хлібом-сіллю. Старанність помітили, оцінили. Олександра Петровича призначили київським бурґомістром. Оглоблін старався. Склав на завдання гітлерівців перелік військових об’єктів міста….». — «…Оглоблинознавці ретельно обходять стороною питання причини звільнення свого кумира з поста вже через місяць після призначення. Що завгодно кажуть, але не правду. А все було банально. Німці виявили, що в міській управі, яку очолює бургомістр, проводяться махінації з майном розстріляних євреїв….». — «…Новим заняттям Оглоблина стало написання „наукових“ статей, які прославляли німецьку цивілізаторську місію в Україні. Їх публікувала газетка „Нове українське слово“, навіть сучасними вітчизняними вченими звана „рептильною“. Ну а потім Олександру Петровичу довелося тікати разом із окупантами…- Справа, однак, у тому, що ці організації, незважаючи на свої солідні назви, займалися переважно не наукою, а пропагандою „української національної ідеї“. Отже, членство у яких характеризує Оглобліна як пропагандиста…». — Цього, мабуть, досить…

Правдиве світло на постать Олександра Оглобина проливає автор Віктор Геннадійович Кіркевич у своїй також, до речі, російськомовній праці «Історія Києва. Київ радянський. Том 1 (1919–1945) (Харків, «Фоліо», 2020) у розділі «93 роки та 39 днів Олександра Оглоблина», зокрема, пише: «…Важливе гамлетівське питання «Бути чи не бути?» вітчизняної інтелігенції доводилося протягом минулого століття задавати значно частіше, ніж коронованим особам минулого. У разі відмови та нездатності господарників або економістів взяти кермо влади долями людей за справу бралися гуманітарії — письменники та історики. Сьогодні в Чехії це вийшло у Вацлава Гавела, як колись у Томаша Масарика. 1917 року намагалися затвердити Українську державу Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. Нерідко питання про місце та роль інтеліґенції у відповідальні моменти історії було поставлено досить гостро. Дуже показовою є історія професора Оглоблина, який взявся за управління древнім містом у цей важкий період його існування. Пробувши головою Міської ради недовго, — лише з 21 вересня по 29 жовтня 1941 року, вчений-історик встиг здійснити подвиг. По-перше, він спростував найголовнішу, у виставі більшовицької ідеології, тезу про місце схильної до інертності інтеліґенції, яка воліє бути над сутичкою, поза політикою. Оглоблин поставив життєво важливе для його коханої України питання рішуче і безповоротно: «Якщо не я, то хто?!». — Олександр Петрович дуже любив Київ та був його душею. Увійшовши до міста, німці побачили його неживим організмом без води, електрики, палива, транспорту, продовольства. Центральна частина Києва була отруєна мінами та вибухівкою. При цьому професор Оглоблин чудово розумів, що відразу після його згоди стати бургомістром йому, дружині та сину буде підписано смертний вирок як посібникам фашистських окупантів, а ім’я буде назавжди прокляте радянськими ідеологами. І на цей час випало найстрашніше, ні з чим незрівнянне, бузувірське ставлення нацистських окупантів до мирного населення — євреїв, циганів, психічно хворих… А ще активна терористична діяльність диверсійних груп, залишених у комуністичному підпіллі. — Але життєва активна позиція Олександра Петровича знайшла єдино правильний шлях: він, не роздумуючи, погодився стати Головою Київської міської ради. Його підтримали національно свідомі українські сили, зокрема, доктор Олег Кандиба, нам відомий під псевдонімом Ольжич. Він керував діяльністю, згодом підпільною ОУН. Я не вірю злісному наклепу, що описує Оглоблина та його друзів з хлібом-сіллю, що зустрічають фашистські війська. Німецька влада неохоче погодилася з кандидатурою неприємного їй професора — не тому, що він був авторитетним істориком, а скоріше через те, що він мав загальну повагу у населення, при цьому не будучи членом компартії….». — «…Важко уявити, скільки Оглоблин пережив у ці дні. Необхідно було налагоджувати нормальне життя більш ніж двохсоттисячного населення міста. Людей потрібно було насамперед забезпечити харчуванням, опаленням та медичним обслуговуванням, до того ж наближалася зима… Сьогодні ми знаємо, як непросто допомогти облаштуватись на новому місці біженцям із Донбасу, а тоді для представника «затюканої» сталінським режимом професури налагодити життя цілого міста — це справді був подвиг! — Оглоблина вистачало на все. Залучення управлінських кадрів, підвезення продовольства та ліків, поновлення комунального та медичного обслуговування… Під виглядом набору робітників на заводи та потреби міста з полону звільнялися тисячі військових. Не без допомоги німців Оглоблин організував підйом із дна Дніпра затоплених барж, завантажених зерном, продуктами, одягом. Почалося радіомовлення. Пізніше почали працювати поштові відділення, театри та музеї. На радість віруючих, відновилася служба в церквах, що збереглися. Було організовано культурно-просвітницьку роботу та видавничу діяльність….».

У своїй праці «Підпілля ОУН-М на Наддніпрянщині під час німецько-радянської війни» український вчений Юрій Щур наголошував, що «…з перших днів перебування у Києві члени похідних груп ОУН-м приступили до організації місцевого самоврядування. 21 вересня 1941 року, за сприяння О.Ольжича, було створено Київську Міську Раду, яку до 25 жовтня очолював історик О.Оглоблин. До нагальних проблем, які мала вирішувати Рада, входило: нормалізація життя Києва, відновлення постачання води, електроенергії, роботи громадського транспорту та відновлення культурно — освітніх закладів….». — Дослідник Степан Яким у своїй праці «Західні землі України в Другій світовій війні: військово-історичний аспект (1939-1944 рр.) (Львів, 2002) серед іншого зазначав, що «…З ініціативи мельниківців у вересні 1941 р. сформовано Управу м.Києва, яку очолив проф. О.Оглоблин, його заступником був проф. В.Багазій. 5 жовтня 1941р. у Києві за безпосередньою участю члена Проводу ОУН (м) О.Кандиби Ольжича перші збори представників інтелігенції, створили Українську Національну Раду (УНРаду) під керівництвом професора М.Величківського. Утворення УНРади мало на той момент велике значення, бо вона насамперед формувалася як загальноукраїнська організація, до складу якої увійшли представники всіх українських земель. Вона розпочала роботу з розвитку української преси, шкільництва, кооперативного руху, згуртування інтелігенції тощо… 17 листопада 1941 р. М.Величківський направив заступнику генерального комісара Аккману листа з проханням про зустріч делеґації УНРади з Е.Кохом. 28 листопада 1941 року офіцер Рейхскомісаріату Рейнгарт прочитав листа М.Величківського і відразу ж припинив подальшу діяльність УНРади…. І хоч фашистам у цей час потрібен був якийсь центральний орган, щоб виконував функції посередника між населенням окупованих українських земель і фашистською окупаційною владою, вони не тільки відмовилися визнати УНРаду, але й надати мельниківцям можливість разом боротися проти більшовиків. Гітлерівська адміністрація уважно спостерігала за діяльністю ОУН (м). Начальник поліції безпеки і Служби безпеки (СД) 14 листопада 1941р. повідомляв Берлін: ОУН (м), як і ОУН (б), має на меті побудову української незалежної держави, але тому, що її характеризує «брак ініціативи», вона «не представляє поки що жодної серйозної небезпеки…. 4 грудня 1941 року Провід ОУН (м) видав своїм осередкам інструкції про перехід на нелеґальну діяльність, щоб «творити глибоко законспіровану підпільну організаційну мережу і готовитися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецьким оккупантом»….».

У своїх дописах п.н. «Зустрічі з Києвом» (грудень, ! 961-січень 62), «Трагічні дні в Києві» (квітель-травень, 1967), які були опубліковані в різний час у часописі «Українське Слово» (Париж), їх автор український політичний і військовий діяч, член ОУН й ПУН, в’язень нацистського концтабору Саксенґавзен, що по смерті Голови ПУН-у полковника А. Мельника, очолив ПУН й ОУН тим самим став третім з черги Головою ПУН й ОУН Олег Данилович Штуль (псевда — О.Жданович, О. Шуляк) (*1917-†1977, Торонто, Канада), який в часі Другої світової війни був одним з найближчих соратників Олега Ольжича (Кандиби), як член похідних груп ОУН (м), в окупованому нацистами Києві в украй небезпечній атмосфері співпрацював з газетою «Українське слово», подав щемні спогади про тогочасний Київ: «…Золотоверхий проходив через наші буремні дні революційно-підпільної боротьби, як казкова красуня, яка осяйною загравою запалює сонце радісного дня серед ночі жорстокостей, виснажливого труду, поневірянь і ослаблення власної душі. Він ставав нам перед очима завжди, коли людина змучена й загнана, як цькований хортами вовк, питала себе: як довго ще витримаю, для чого це все?..- Ах, ті гримучі, ті буремні, ті м’ятежні, як у Хвильового, чарівні дні кривавої війни, коли ми були не редакторами й „амбасадорами на чужині“, а вояками армії революції, які чули, що стискають в руках зброю — слово чи кріс, якої боїться ворог. Ніби й сьогодні ми ще володіємо зброєю слова й можемо сказати, що ворог її боїться, але сьогодні ми позбавлені можливости побачити, як ворог жахається, як ворог відступає, як ворог тікає! А так було у ті дні, коли ми йшли до Києва, коли зустрічались з ним, коли повертались з однієї зустрічі й мріяли та рвались на чергову… — У прозорому сутіику холодного вечора вулицями Києва снували постаті населення, що турбувалось браком одягу, харчів, світла, опалення. Червонопикі, відгодовані, добре вдягнені (це ж був тільки кінець жовтня!) німці пробували поглядати звисока на цю „нижчу расу“, що окрім того, що була тепер ними завойована, ще й була бідна та зовсім не елеґантна. Зовсім протилежне дивувало їх у підкореному Парижі, що імпонував їм своїм багатством. Тут і там спалахували спроби насмішки. Але вони гасли, як сірники на дощі. Німцям було виразно ніяково в цьому світі — сильнішому за них. І це було видно вже хоч би з того, що вони, оті горла, що закричали всю Польщу, що ще горлали в Рівному на вулицях і ресторанах, — тут не співали й ходили тихі, як риби. І навіть їх чоботи не відлунювали в маршу по бруку… Ми пірпули в Київ з головою. Дуже скоро виявилося, що це світ тільки для дуже сильних. Тут логіка інша, тут значення слів і понять зовсім інше. Тут знайдете ідеалізму й готовости до самопосвяти стільки, як ніде, але й не менше підлости та провокації, — тут бо віками ворог вростав у rрунт і досі бореться з усім українським. І один другого ще не переміг, але вислід бою безсумнівний — Київ переможе….». — «….Ми ж намагалися часом забувати прізвища, щоб не пошкодити найкращим. І саме ті найкращі й забулися. До Києва ОУН вислала свою найкращу екіпу. Поїхали туди члени ПУН-у ген. М.Капустянський та інж. О.Бойдуник. Керманичем всієї роботи на Центральних і Східніх Землях був призначений О.Ольжич, заступник Голови Проводу Українських Націоналістів. З ним їхали до Києва О.Сеник-Грибівський та М. Сціборський, але вони загинули на підступах до столиці, у Житомирі. Далі екіпа складалася з таких відомих і динамічних членів як Ярослав Оршан-Чемеринський, що їхав з дружиною, Дарією Гузар, Іван Рогач, Петро Олійник, Яків Шумелда, Олег Лащенко, Іван Ірлявський, Марко Антонович, Федір Гайович. Ця група при бу ла відразу після відступу більшовиків, і їі очолював Ярослав Гайвас, потім прибув Т.Бак-Бойчук. За кілька тижнів прибула Олена Теліга, Василь Кобрин, брати Ігнатки. Застали вони вже тут д-ра В. Яхна, М.Михалевича, М.Кузьмика, Романа Біду, І.Кедюлича, і значну частину націоналістів Буковини, що прибули в складі Буковинського Куреня. Нехай пробачать мені ті (живі і мертві), що їх не згадую, бо ніколи не було повного списка їх, та й не знав я усіх у Києві…». — «…Далі почали приходити вістки про масові розстріли в Чернігові й Полтаві. Київ не мусів довго чекати. Прийшов арешт і розстріл Романа Біди та його товаришів. Ситуація почала ставати щораз виразнішою. О.Ольжич почав готувати розконспірованих людей до виїзду. До них належали в першу чергу ті, що працювали в культурній ділянці. Але саме Олена Теліга відмовилась від виїзду. Просто заявила: „Я з Києва вдруге не виїду“ і припинила всі дискусії. У середині грудня заарештовано Рогача, Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка, І. Кошика й ще декількох членів Редакції „Українського Слова“ та Я.Шумелду. На їх місце прийшов славнозвісний Штепа. Вступаючи на місце редактора „У. Слова“, він заявив: „Я не зроблю нічого, що могло б засмутити визволителів“… „Визволителі“ — в цьому й була вся справа. Німці хотіли рабів, щоб здійснились слова Лесі Українки: „Хто тебе визволить, в неволю візьме“…».

Згідно з даними відкритих джерел, Київська міська управа це був орган місцевого самоврядування (1941) та допоміжна структурна одиниця комендатури (1942-1943) міста Києва часів нацистської окупації. — З початком німецької окупації Києва представники похідних груп ОУН організували збори ініціативної групи, куди було запрошено представників інтеліґенції міста, про національно свідомі позиції яких було відомо за межами підсовєцької України. Було висунуто дві кандидатури на посаду міського голови Києва — професора Олександра Оглоблина та Володимира Багазія, при чому сам Оглоблин згоден був поступитися Багазію, якого він добре знав, але проти цього виступили представники ОУН. Оглоблина також було введено у склад Української Національної Ради. Очоливши міську управу, Олександр Оглоблин чимало зробив для відновлення функціонування господарської мережі, зокрема знов почав ходити трамвай, поновлено подачу електроенергії, запрацювали телефонна мережа, водопровід. У жовтні 1941 року, коли німці розпочали знищення євреїв, марно намагався захистити деяких з них, але йому було заявлено, що «єврейське питання стосується до виняткової компетенції німецької влади і вона вирішуватиме його, як вважатиме за потрібне»… — Олександр Оглоблин сприяв відновленню придушеної комуністами української ідентичності. При ньому почав виходити часопис «Літаври», що його редагувала Олена Теліга. Саме він ініціював збір архівних матеріалів про злочини комуністичного режиму. З посади його зняли німці, вже через місяць після призначення, за «надмірну» пропаґанду української національної культури. У вересні-жовтні 1941 року Володимир Багазій був заступником голови Київської міської управи (бургомістра) Олександра Оглоблина, а після відставки останнього сам займав цю посаду. З початку німецької окупації сприяв налагодженню адміністративного апарату Києва. За його участю формувалися департаменти муніципалітету, був створений Український червоний хрест, функціонувала Українська Національна Рада в Києві — представницький орган, що репрезентував українців в органах окупаційної влади. На керівні посади у Київську міську управу Володимир Багазій намагався призначати національно-свідомі кадри, головне — з ОУН (м). Прагнув усунути від керівництва містом окупаційну військову адміністрацію. Підтримував національно орієнтованих публіцистів Івана Рогача, Олену Телігу та інших. Між іншим, до окупації Києва пізніший голова Київської міської управи (1943) Леонтій Іванович Форостівський працював директором магазину № 1 Київської обласної торгової контори «Головрибзбуту». 2 жовтня 1941 року Головою Київської міської управи Олександром Оглоблиним був призначений на посаду Голови Софіївської районної управи Києва з правом організації останньої. Після арешту та страти за саботаж розпоряджень німецької влади багатьох діячів мельниківського крила ОУН — співробітників міської та районних управ Києва, серед яких був його попередник на посаді голови Володимир Багазій, 18 лютого 1942 року Форостівського було призначено на посаду Голови міської управи. Пізніше німці також стратили багатьох співробітників Форостівського, серед яких був його родич професор Євген Форостівський з дружиною. Відділом культури в управі керував кінорежисер і скульптор Іван Кавалерідзе, освіти — доцент КПІ Іван Солодовник. Спілку художників та архітекторів очолив професор Федір Кричевський, Спілку письменників — Олена Теліга. До цієї праці стали справжні патріоти, свідомі громадяни, освічені шановані й знані люди. Авторитети без лапок, не кар’єристи, не політики з дальнім прицілом на збагачення… Перед міською управою стало нелегке завдання за короткий час привести до ладу хоч частину комунального господарства, систему забезпечення продовольством, щоб задовольнити мінімальні потреби мешканців міста. Тому було оголошено про розподіл хліб для населення по картках. По 200 г на добу мав право отримати кожний мешканець столиці, якщо він проживав у Києві до 19 вересня 1941 року. — У міській управі існував промисловий відділ, який вживав заходів до організації і налагодження роботи приватних кооперативних підприємств. Запровадження приватної ініціативи мало значний успіх серед киян. Лише протягом 11-13 жовтня фінансовий відділ управи видав 210 патентів на відкриття приватних майстерень, різного роду промислів та торговельних точок. Організовані у середині жовтня 1941 року шевські і кравецькі майстерні, виготовили і реалізувала тільки за перші п’ятнадцять днів роботи продукції на 111 тис. крб., що говорить про великий попит. Роботу над відновленням енергетичної галузі міська управа почала вже з перших днів своєї діяльності. Результатом цієї роботи був пуск однієї із електростанцій у місті вже 26 вересня 1941 року. Повне навантаження всіх її агрегатів ґальмувалося лише відсутністю достатньої кількості транспорту і палива. Тому тривалий час електроенергія була дефіцитною, якщо німці, що проживали у того чи іншого господаря йшли із дому, останній не мав права користуватися електроенергією. Українські патріоти створили Український Червоний Хрест, який опікувався військовополоненими та покинутими в шпиталях пораненими, тож невдовзі був заборонений нацистськими окупантами. Міська управа відкрила мережу сиротинців та будинків престарілих, намагалася робити все можливе для виживання киян за тих умов.

Вже по закіченнню Другої світової війни тісні професійні стосунки склалися у професора Олександра Оглоблина з іншим українським науковцем, істориком, освітнім діячем, професором Українського Вільного Університету та Богословсько-педагогічної академії в Мюнхені Борисом Дмитровичем Крупницьким (*1894-†1956, Гіммельпфортен, Західна Німеччина), який ще від 1925-го року разом з дружиною мешкав у Берліні. 1938 року Борис Крупницький став закордонним співробітником Українського наукового інституту у Варшаві та дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові (НТШ), а від 1941 року — професором Українського наукового інституту в Берліні Як відомо, в останні шість років життя Борис Крупницький хворів і був фактично відірваний від наукового життя. — «Хвороба прикувала мене до Гіммельпфортена, а це — ізоляція і неможливість бути в курсі справ, неможливість користуватися свіжими матеріалами, не кажучи вже про архіви», — писав він в одному з приватних листів кінця 1951-го року — Незважаючи на загострення хвороби, Борис Крупницький не полишає улюбленої справи. «Про життя Пилипа Орлика я пишу, але поволі, — зазначав учений у листі до колеґ 12 лютого 1947 р. — В лікарні воно тяжко і незручно, та й не вільно поки що напружуватись. Однак я роблю, і, думаю, з того щось напевне вийде». Як згадував пізніше Олександр Оглоблин, «уже в половині березня того ж року праця була готова». — Тяжко хворіючи останні шість років, опублікував близько 50 наукових і науково-популярних праць. Більшість були україномовними, але серед них подибуються і дослідження, написані німецькою та англійською мовами.

У 1956-ому році якраз у мюнхенському видавництві «Діпрова хвиля», що його по закінченню Другої світової війни заснував і очолив мій давній приятель св.пам. Олекса Вінтоняк, — вийшла друком книга Бориса Крупницького »Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): його життя і доля». Загалом жеУ 1930-1950-х роках вийшло понад 140 його наукових і науково-популярних досліджень, що репрезентували Україну перед тогочасною европейською читацькою аудиторією. Серед них монографії «Гетьман Пилип Орлик. Огляд його політичної діяльности» (1928), «Гетьман Мазепа та його доба» (1942), «Гетьман Данило Апостол і його доба» (1948), «Українська історична наука під совєтами» та ін.

Передмовлюючи книгу Бориса Крупницького «Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): його життя і доля», професор Олександер Оглоблин писав: «…Року 1920 Крупницькому пощастило дістатися до Берліну, де він студіює німецьку мову в Institut für Ausländer при Берлінському Університеті ім. Фрідріха-Вільгельма, а 1926 р. вступає до університету. Водночас він одержує стипендію в Берлінському Українському Науковому Інституті, де студіює історію України в проф. Д. Дорошенка. Року 1929 він закінчує університет і дістає ступінь доктора за дисертацію «Johann Christian von Engel und die Geschichte der Ukraine». Відтоді почалася наукова та академічна діяльність Крупницького, спочатку як асистента при катедрі історії України, а згодом (з 1933 й до 1945 року), як наукового співробітника й члена Професорської Колеґії Інституту… — Наукова діяльність Крупницького, присвячена, головне, історії України XVII-XVIII століття, українській історіографії та історіософії, була великою й плідною. Йому належить коло 150 наукових праць, опублікованих мовами українською, німецькою та англійською. Вони становлять дуже поважний вклад в історіографію України й цілої Східньої Европи. В центрі науководослідних інтересів Крупницького була політична історія України кінця XVII — першої половини XVIII століття. Цій добі присвячено 3 великі монографії Крупницького — «Гетьман Пилип Орлик» (Варшава, 1938), «Hetman Mazepa und seine Zeit» (Leipzig, 1942). і Гетьман Данило Апостол і його доба» (Авґсбурґ, 1948), а також низка розвідок і статтів, починаючи з його габілітаційної праці «Гетьман Мазепа в освітленні німецької літератури його часу» і кінчаючи останніми публікаціями «З Мазепиної проблематики». Перебування на еміґрації відкрило Крупницькому шлях до німецьких і шведських архівів, так важливих для історії України доби Мазепи та Орлика й мало приступних перед тим для української історичної науки. З цього погляду особливе значення мають досліди Крупницького про Орлика, для яких він використав багатющий матеріял з архівів Дрездена, Берліну й Штокгольму. — Залюбки працював Крупницький також у царині української історіографії XVIII-XX століття (дисертація про Енґеля, як історика України, досліди про ідеологію «Історії Русів», низка статтів про наукову діяльність М.Грушевського й Д.Дорошенка, критичні огляди новітньої української історіографії тощо). — Проблемам історіософії, які завжди цікавили Крупницького, він присвятив чимало своїх наукових праць, що серед них чільне місце посідають його «Основні проблеми історії України» (Мюнхен, 1955). — Багато зробив Крупницький, щоб познайомити чужоземну (зокрема німецьку) науку з основними питаннями української історіографії. Його численні статті та рецензії опубліковані в «Zeitschrift für osteuropäische Geschichte», «Jahrbücher für Geschichte Osteuropas», «Ukrainische Kulturberichte» Українського Наукового Інституту в Берліні тощо. Великою заслугою Крупницького було видання курсу історії України німецькою мовою: «Geschichte der Ukraine» (Leipzig, 1939; 2 видання — Leipzig, 1943). — Тяжка хвороба останніх літ стала на перешкоді багатьом творчим задумам Крупницького. Але, сильний духом, він, перемагаючи фізичні страждання й важкі умови еміґраційного існування, невтомно й плідно працював до кінця….».

До предмету праць й здобутків видатних українських науковців Бориса Крупницького та Олексанлра Оглоблина, які досліджували Козацьку Державу та шляхи та долі її очільників, — можна з впевненістю вінести вислів Тараса Гунчака із його статті «Українська національна ідея в історичній перспективі»: «…Іґноруючи неґативний аспект Переяславської угоди, Козацька держава, встановлена 1648 р., стала символом суверенітету і національної незалежности. Вона знову з’явилась у всій своїй славі, коли українські інтеліґенти почали дошукуватись коріння своєї ідентичности. Козацька держава постає малощо не в мітичній формі у творі, написаному у вісімнадцятому столітті п.з. Історія Русів. У ньому невідомий автор, використовуючи різні історичні джерела, яскраво описує, як українці приділяли особливу увагу ролі козацтва у боротьбі за незалежність…».

На особливу увагу в площині правдивого насвітлення постаті Олександра Оглоблина, як вченого, що працював за різних держав та обставин, заслуговує цікава, як мене, монографія українського вченого проф. Олексія Яся п.н. «Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ — 80-ті роки ХХ ст» у двох частинах, яка була видана Інститутом історії України НАН України у 2014-ому році, де вчений досліджує, зокрема, такі проблемні питання, як — «Між «масовою» історією та неоромантизмом. Концепція «господарської автономії» України О.Оглоблина» та «Покаянні» та «викривальні» тексти О.Оглоблина, або народження ритуалів і правил офіційного історіописання». Проф.Олексій Ясь зазначає, що «…О.Оглоблин увійшов у середовище українського історіописання на хвилі тодішньої кампанії висуванців, які мали представляти нову пролетарсько-селянську науку та педагогіку. Саме на педагогічній ниві він виявив себе і заклав підвалини для майбутнього кар’єрного зростання на академічних теренах… Дехто з сучасних дослідників розглядає молодого вченого як типового радянського партвисуванця за часів пролеткульту… В офіційному життєписі О.Оглоблина старанно зафіксовані віхи цього кар’єрного просування протягом 1920-х — на початку 1930-х років: викладач Київського робітничо-селянського університету та Київського вищого інституту народної освіти ім. М.Драгоманова, професор кафедри історії економічного побуту Київського археологічного інституту й Київського інституту народного господарства, декан факультету, завідувач Історичним кабінетом ім. О.Лазаревського і голова Історичного семінару вищого типу при Київському інституті народної освіти, дійсний член Науково-дослідної кафедри історії української культури в Харкові та Секції історії народного господарства Інституту економіки в Москві, в.о. керівника (згодом голова) Комісії для виучування соціальноекономічної історії України XVIII–XIX ст. при ВУАН та багато ін… Якщо взяти до уваги ще і його науковий ступінь доктора історії української культури, здобутий майже в юнацькому віці (26 років!) — 10 червня 1926 р., то наведений перелік виглядає справді-таки вражаючим! Однак, О.Оглоблин суттєво вирізнявся з-поміж когорти напівосвічених радянських висуванців, які здебільшого прикривалися тріскучою революційною риторикою та не мали виразно окреслених зацікавлень на обширах української науки. Тим паче, що він здобув непогану освіту у стінах Третьої Київської (Подільської) гімназії, в якій навчалися вихідці з різних станів суспільства, зокрема місцевого міщанства, купецтва, духовенства та чиновництва. У 1919 р. майбутній дослідник закінчив університет Св. Володимира, в якому пройшов фаховий вишкіл під опікою фундатора київської історико-економічної школи, знаного вченого М. Довнар-Запольського, слухав лекції відомих науковців (В.Пархоменка, П.Смірнова та ін.), листувався з О. Шахматовим…. Водночас варто наголосити на походженні О.Оглоблина, який був нащадком дворянської родини Лашкевичів (за матір’ю) та козацького роду Мезьків (за батьком)…. Тому українознавчі зацікавлення молодого вченого сягають ще його дитячих та юнацьких років, хоч і вважають, що за студентських часів у його світогляді побутували впливи великодержавної російської історіографії. — Отже, постать молодого О.Оглоблина, навіть на перший погляд, не зовсім вкладається у прокрустове ложе типового образу радянського науковцявисуванця початку 1920-х років. На авансцені української історіографії О.Оглоблин з’явився як репрезентант і поборник «масової» — економічно-соціальної історії. Відтак уже перші задекларовані дослідницькі інтенції чітко постулюють авторські наміри: «встановити послідовний хід розвитку української фабрично-заводської промисловості, виокремити головні моменти цього розвитку, схарактеризувати основні форми цієї промисловості…»…- «…Досліднику-початківцю, мабуть, імпонували наукові погляди М.Туган-Барановського, хоч він не виявляв особливих зацікавлень до філософських експериментів цього вченого, але пильно вивчав його історико-економічні праці. Тим більше, що М.Туган-Барановський був несхильний до фетишизації марксизму, зокрема прагнув доповнити й оновити його за допомогою неокантіанської етики. «Етичний мотив (кантіянство), з погляду Туган-Барановського, був керовничим у житті і в ім’я його й на ньому мали миритсь ріжні інтереси», — відзначав М.Слабченко… Приміром, М.Туган-Барановський обстоював тезу, що наукове пізнання має бути незалежним від класових інтересів, оскільки вони не можуть пояснити «істину сутність моралі, релігії, мистецтва й науки»… Студія М.Туган-Барановського про російську фабрику була своєрідним орієнтиром для О.Оглоблина у процесі постановки і формулювання дослідницької проблематики щодо української господарської минувшини, зокрема у пошуку шляхів її концептуалізації. Проте вплив цієї роботи на праці О.Оглоблина у жодному разі не варто перебільшувати, позаяк автор розробляв власну концептуальну схему на новому емпіричному матеріалі. — Відзначимо, що О.Оглоблин не тільки студіював історію суспільної та наукової думки, а й використовував у своїх історико-економічних працях фактографічний матеріал із соціальної і культурної минувшини, зокрема епістолярій українських поміщиків середини ХІХ ст… Така концептуалізація підносила принцип контексту до засадних постулатів дослідницьких практик на ниві економічної і соціальної історії України. Тим більше, що конструювання навіть вихідного концепту — «українська економіка» потребувало компаративного, перехресного підходу, а часто-густо врахування найширшого, загальноєвропейського діапазону впливів, вірогідних перспектив і можливостей…».

На жаль, багатьом із пересічних українців ще мало що відомо не лише про видатного науковця українського роду, галичанина з походження професора й доктора економіки Любомира Мар’яна Коваля, але й про іншого професора, також доктора економіки, уродженця Великої України Михайла Івановича Тугана-Барановського (*1865-†1919), науковий доробок та життєвий шлях цього направду знаменитого українського вченого-економіста, першого економіста зі Східної Европи, тривалий час досліджував згаданий вище проф.Л.М.Коваль. Наукові ж теорії мого земляка М.І.Тугана-Барановського, який тривалий час жив, працював й творив на історичній Полтавщині, у тодішньому Лохвицькому повіті, визнали усі зарубіжні вчені різних шкіл й напрямків, як одного із найкращих знавців кон’юнктурних економічних циклів, автора численних праць з питань теорії вартості, розподілу суспільного доходу, історії господарського розвитку та кооперативних основ господарської діяльності, ще менш відомо про нього як Генерального секретаря фінансів УЦР (серпень-листопад 1917) та одного із фундаторів Української Академії Наук. Ще знаємо, що рід його батька походив із литовських татар (повне прізвище — Туган-Мірза-Барановський), а його мати була українською шляхтичкою литовсько-польського походження з Полтавщини. Наукова ж спадщина Михайла Туган-Барановського становить близько 140 праць, які охоплюють майже всі ділянки економічної науки. Найбільше значення має його теорія періодичних криз, вивченню яких він присвятив низку праць, що з’явилися і в перекладах німецькою та французькою мовами і здобули йому світове ім’я. На основі його концепції кон’юнктурних циклів у Франції діяв постійний комітет для передбачення промислових криз. Менш популярна його дуалістична теорія вартості, яка базується на критиці трудових теорій Девіда Рікардо і Карла Маркса та теорії граничної корисності австрійської економічної школи. Туган-Барановський багато уваги присвятив кооперації, завдяки дослідженню якої він увійшов до числа найвидатніших теоретиків кооперативного руху у Східній Европі. — Чи не найбільш відомим й послідовним дослідником економічного вчення Михайла Тугана-Банановського був уродженець галицькогого села Мединя професор Любомир Мар’ян Коваль, з яким я мав неперіодичне листування, що перейшов у Божу вічність в ЗСА (США) 21 жовтня 2014 року. Чи не вперше з деякими працями професора Любомира Мар’яна Коваля я запізнався у Мюнхені під час своїх студій в Українскому Вільному Університеті. Якраз тоді, переглядаючи знаменитий місячник літератури, мистецтва, суспільного життя «Сучасність», я випадково натрапив на статтю Л.М.Коваля п.н. «Михайло Туган-Барановський, життя і наукова діяльність» /до 50-ліття з дня смерти» у цьому журналі за квітень, травень та червень 1969-го року. Ця стаття мене неабияк зацікавила, бо значний період життя й діяльності Михайла Тугана-Барановського був пов’язаний з Полтавщиною, ба більше, — історичною Лохвиччиною, де я замешкав. — Але повернімося знову до світлої постаті професора Любомира Мар’яна Коваля, від якого я отримав кілька листів та кілька примірників книги Коваль, д-р Любомир, — «Економічне вчення Михайла Тугана-Барановського», — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2009, — 320 с. — із зазначенням сволєї точної адреси: prof. Lubomyr M. Kowal, 4255 Post Dr, FLINT, 48 532-2648). — У своїх листах до мене у полтавське місто Лохвицю професор Любомир Мар’ян Коваль писав: «… 9 березня 2011 р. — Вельмишановний О.Панченко, цей матеріял (про розстріл большевиками професора М.І.Тугана-Барановського) я вибрав з комп’ютера. — «Вбито провідних людей у Києві. — Лондон, 14 березня 1919 — Большевицький Генштаб Москви твердить, що в січні, 1 лютого большевицька Армія окупувала територія. Величиною Франції… Після того, як большевики вступили до Києва, вони розстріляли професора Барановського (Тугана), економіста, який недавно був призначений репрезентувати Україну в Парижі. Також розстріляли професорів Заболотного, Єфименка, генерала Болбочана, одинадцять журналістів і президента муніципалітету Києва…». — «The New York Times» 14.03.1919 та 15.03.1919 (New York Public Library, 5-th Avenue, N.Y., U.S.A. — (переклад мій, Л.Коваля) А нижче подаю нотатку, яку «витягнув» з газети «Нью-Йорк Таймс» за 15 березня 1919, стор.3, шпальта 7: «Розстріляно Тугана Барановського та інших визначних людей». Я вивитав останній матеріал в бібліотеці Нью-Йорку на 5-тій Авеню, що був на мікрофільмі… Читаю-перечитую Ваші цікаві статті і залучую їх Вам. Ґратулюю! Маю кілька статей про Барановського, які ніде не були публіковані. Постараюсь їх вислати, але ще доопрацьовую. Правда, я маю одну статтю про економічий розвій, надруковану по-італійськи. Не знаю, хто б її переклав. Яка Ваша думка? Щиросердечно Вас здоровлю і дякую за листи та копію статті «Світло розкутої думки» із газети «Зоря». Радий, що працюєте на ім’я нашої України. Сили Вам та дальших творчих здобутків. З повагою — Любомир Коваль. — 9 березня 2011 р.»…

Однак, моя особливу увагу привернула доволі ґрунтовна, цікава й добре вдокументована стаття української вченої проф. Оксани Юркової п.н. «Український некрополь: Могила історика Олександра Оглоблина» що була оприлюднена 16 лютого 2017 року на ресурсі LIKБЕЗ, в якій авторка пише, «…16 лютого 1992 р., на 92-му році життя відійшов у Вічність відомий український історик Олександр Оглоблин. Сталось це у невеличкому американському містечку Лудлов (місцеві часто кажуть Ладлов), що знаходиться у штаті Массачусетс (Ludlow, MA) за 150 км на захід від Бостону. 19 лютого 1992 р. о 7-й годині вечора в місцевому похоронному заведенні було відправлено панахиду. Наступного дня похоронну Службу Божу в Українській католицькій церкві святих апостолів Петра і Павла у Лудлові відправив православний священик із Гартфорда (штат Коннектикут) о. Дмитро Мамчур. — Поховали Олександра Оглоблина поруч із його дружиною Анною (1892-1965) та сином Дмитром (1925-1986) на старовинному кладовищі із поетичною назвою Oak Grove (дослівно означає дубовий гай). Це кладовище розташоване за кілька кілометрів від Лудлова у місті Спрінґфільд. Похорон був велелюдним. Шану автору численних фундаментальних праць з історії України, довголітньому президенту та почесному президенту Української вільної академії наук у США, засновнику та почесному президенту Українського історичного товариства, почесному члену Наукового товариства ім. Шевченка у США, колишньому професору історії Українського наукового інституту Гарвардського університету, Українського вільного університету у Празі та Мюнхені, Київського та Одеського університетів, редактору історичної секції „Енциклопедії українознавства“ віддали його колишні учні та співробітники Марко Антонович, Любомир Винар, Любомир Гайда, Василь Омельченко, Ніна Синявська, Орест Субтельний. Не залишилась осторонь й українська громада Лудлова. У 1995 р. на могилі Олександра Петровича було встановлено пам’ятник. Він збудований коштом українського академічного світу та української громади. Справою зведення пам’ятника опікувався спеціальний Комітет, організований проф. Любомиром Винаром. Членами Комітету, крім професора Винара, були проф. Василь Омельченко, Марія Биковська та Микола Гайовий, який разом із своєю дружиною Яніною останні роки опікувався О.Оглоблиним. Від Гарвардського університету, що знаходиться у містечку Кембрідж поруч із Бостоном, доїхати до могили Олександра Оглоблина зараз неважко. Швидкісною трасою це займе години півтори автівкою (прямого автобусного або залізничного сполучення між Бостоном та Лудловом немає)…» — «.Проект пам’ятника родині Оглоблиних був виконаний професором Кентського університету д-ром Осипом Мартинюком. Пам’ятник зроблений із чорного граніту та складається з двох частин. Перша, висока частина ліворуч має вирізьблений хрест, герб Києва, вирізьблені портрети проф. О.Оглоблина, його дружини і сина. На другій частині пам’ятника — подовжастій — вирізьблені імена та дати життя похованих. Прикметно, що на пам’ятнику Олександру Оглоблину вибитий герб Києва — міста, в якому він народився, де навчався у Третій київській гімназії та Університеті св. Володимира, де викладав у Київському інституті народної освіти та Київському державному університеті, де у вересні — жовтні 1941 р. після захоплення Києва нацистами був головою Київської міської управи, а у 1942 р. очолював Музей-архів Переходової доби м.Києва. За задумом архітектора, цей герб мав пов’язати родину Оглоблиних із рідною землею, адже після 1943 р. історик на Батьківщину не повертався. Ліворуч — вибитий на пам’ятнику Олександру Оглоблину герб міста Києва. На щиту, що тримає в руках Архангел Михаїл, вибитий тризуб — Малий герб України. Праворуч — Архангел Михаїл з будинку Київської міської ратуші…».

Олександер Оглоблин у своїй праці «Мій творчий шлях українського історика» у листопаді 1964-го року писав, «…Я думаю, що історик-дослідник не може обмежитися перейденим ним шляхом, як не може й про нього забути. Його дослідний зір дивиться вперед, виглядаючи нові проблеми, але думка лишається з тим, що вже йому добре відоме. Працюючи над якоюсь темою, я звичайно вдивлявся або й вже бачив її історичну перспективу — дальший розвиток тих процесів і подій, що їх я вже дослідив і з’ясував. Я шукав продовження доби — ствердження її або й заперечення, себто переходу до нової історичної доби. І разом з тим я майже ніколи не перестаю цікавитися вже розробленою мною темою: вона і в думці зі мною, і в моїх нотатках з новими матеріялами для неї абож з потрібними корективами в світлі дальших моїх або чужих досліджень…. — Навпаки, для мене історія без людини була б не цікава абож просто неможлива. Так було і на початку моєї наукової діяльности, так ішло воно зі мною далі, чимраз зростаючи і міцніючи, так воно є й тепер, на схилку мого життя. Бо дослідження історичного минулого і досвід сучасного цілковито й остаточно переконали мене в історичній вартості людини, як творця історії. Я скрізь шукав і знаходив його — і в своїх історично-економічних студіях, і ще більше в історично-політичних, а найбільше в історіографічних та історично-культурних, не кажучи вже про генеалогічні…. — Чи вдалося нам, мені й іншим історикам мого покоління, створити нову наукову схему українського історичного процесу від кінця XVIII століття й до нашого часу, що її побудова була нашою головною метою в 1920-их роках? На мою думку, ні. Бо наша праця була ґвалтовно обірвана, а праця тих, хто нас заступив там, на Батьківщині, цілковито загнана тепер у глухий кут провінціялізму, на задвірки російської історіографії. Завдання довершити те, що було розпочате нами, залишається директивою для наступних поколінь українських істориків на вільній Україні. Але, поза всяким сумнівом, українська історіографія 1920-их — початку 30-их років, разом з українськими істориками поза межами тогочасної УССР, зібрала великий матеріял для цієї будови і розробила досить детальний науковий проект її. Готовий був уже фундамент і дене-де почато виводити мури. Сучасна совєтська історіографія прагне за всяку ціну зруйнувати те, що було зроблене нами, хоч іноді й не може обійтися без нашого матеріялу. Але ж цей матеріял зібраний був нами не для тої благенької й цілком антинаукової схеми української історії XIXXX (і попередніх) століть, яка в готовому вигляді транспортована на Україну з Москви. У великій роботі української історіографії нашого століття є й моя маленька частка. Зроблено було менше, ніж можна було зробити, і далеко менше, ніж хотілося і думалося зробити. Чи пощастить мені ще трохи збільшити це, — невідомо. „Може я записую останні сторінки у зошиті своїм“ (М.Рильський). Але свідомість того, що я пройшов свій науковий шлях не праздно і не марно, стоятиме на сторожі моєї дальшої діяльности і праці над тим, що було і є мрією, метою і щастям мого життя….»

Підготував за сприяння Vovk Foundation приват-доцент, доктор права Укаїнського Вільного Університету (Мюнхен) Олександр Панченко, — адвокат з міста Лохвиці Полтавської області