За цивільною професією Віталій — водій-моторист, мав власний бізнес, ремонтував авто, виконував перевезення. Зізнається: не мав тоді особливого бажання йти до війська. Але ховатися навіть думки не було.

— Коли почалася війна, відчув це у перший же ранок, бо в мене за парканом військова частина. Дитина і жінка вдома були, я приїхав з роботи — підробляв на сміттєвозі, а там все гупає. Жінка думала, що то сусід напився й на барабанах стукає. Кажу, це війна почалася — їх у погріб бігом, і сам за ними слідом — а по сусідніх домах «поприлітало» одразу. Живу на ХТЗ, ближче до Рогані — а росіяни ж Велику Рогань окуповували. Так воно і почалося, і тоді в червні я пішов за повісткою, пройшов ВЛК. Мені сказали, що викличуть. Місяць не турбували, а тоді подзвонили і сказали приїжджати у ТЦК з речами.

Строкову службу Віталій не служив, але певні знання з військової справи таки мав: 2019-го, за компанію з друзями, брав участь у зборах територіальної оборони. Пішов з цікавості — була нагода уперше в житті потримати зброю в руках, постріляти, ознайомитися з військовою справою. Та за три роки, каже, якось все забулося.

У перші дні повномасштабного вторгнення встиг таки повоювати — 24 лютого домовився з друзями, що вивезуть дружину й доньку подалі від бойових дій — у селище Коломак. А сам пішов у територіальну оборону — товариші подзвонили, щоб терміново приїхав.

Наступного дня, на другий день великої війни, отримав поранення в ногу — брав участь у перестрілках з росіянами, коли ворог заходив на Харків. Пройшовши лікування, повернувся до звичайного життя. Поки не отримав повістку.

— Якщо чесно, не дуже бажав іти на війну. У мене троє дітей. Але навіть думки не припускав, щоб цим скористатися і відкосити. Коли зателефонували, щоб прибув з речами, я приїхав у призначений час, — пояснює військовий. — Після мобілізації ми були три дні в Києві, де мене розподілили в 72 бригаду, та одразу по тому забрали в Білу Церкву. Це зараз навчають нових людей майже два місяці, а тоді на це не було ресурсів — я на полігоні був лише 10 днів, отримав стрілецьку військово-облікову спеціальність (ВОС), а ще у мене була ВОС по автоперевезенням.

Після короткого навчання та злагодження підрозділ відправили на Донеччину. Солдату Зіміну довелося брати участь у боях на околицях Вугледара, у Павлівці, в Кураховому. Спочатку служив на посаді навідника бойової машини в окремому механізованому батальйоні.

— В нас броня була, ми не вважалися піхотою — позицій не мали. Безпосередньої участі у штурмах я не брав. Ми одразу перші заходили на позиції ворога на бойових машинах — це танки, БМП. А тоді вже стрілецькі батальйони робили штурмову зачистку позицій.

За Павлівку тоді, восени 2022-го, точилися важкі бої, згадує військовий. Спочатку українським воїнам вдалося зайти та закріпитися в населеному пункті завдяки добре спланованим та злагодженим діям декількох військових бригад. На тому напрямку ефективно працювала українська авіація, артилерія, механізовані підрозділи, піхота.

Та ворог стягнув у цьому напрямку надто багато сил та засобів, посиливши натиск. Солдат Зімін згадує, обстріли були настільки інтенсивними, що не припинялися годинами, практично не давали підняти голову. Тож попри всі зусилля українських захисників, нашим підрозділам довелося відступити.

— Мій найперший бій почався о 4-й ранку. Я не спішувався, був на броні. Тоді страшно не було — навіть сподобалось одразу. Бачив результат — все було добре сплановано, ми зайшли і одразу відбили Павлівку. Та коли відійшли вбік і почав її зачищати стрілецький батальйон, проти нас виїхали 30 танків. Той бій був дуже нерівний.

У тому бою Віталій Зімін отримав поранення в живіт — один з осколків від пострілу ПТУР залетів під бронежилет; втратив свідомість. Бронежилет втримав ще один — великий і гострий — уламок. Побратими вчасно помітили, що Віталій живий, тому швидко винесли його з поля бою та відправили на медичну евакуацію.

Після декількох тижнів лікування повернувся до своїх — в той же район біля Вугледару. Позиції облаштували біля переправи через невелику річку. Стояли на старій фермі за кількадесят метрів від противника, що був на протилежному березі. Шахти давали перевагу — українці міцно вкопалися, вибити їх не могли навіть постійні ворожі артобстріли.

— Нас вибити звідти не можуть. Взимку 2023-го 150 одиниць техніки на нас сунули, щоб забрати Вугледар. Нам допомагала наша артилерія, літаки. Працювали разом з 68-ю бригадою. Бій тривав 4 години. Але вони Вугледар так і не взяли.

Для Віталія бій 23 січня 2023-го був останній. Отримав тоді шість різних поранень. Лікувався в госпіталях та лікарнях у Вінниці, Дніпрі та Полтаві. Найважче поранення — перелом шиї. Через нього лікарі визнали солдата обмежено придатним. Відповідно, таким, що не може виконувати свої попередні обов’язки в бойовій частині.

У Полтаві воїн пройшов МСЕК і отримав II групу інвалідності та статус інваліда війни. Військовий має відзнаки, які отримав у бригаді: медаль «Захисник рідної землі» та «Незламним героям російсько-української війни». Нагороджений за хоробрість у бою. Окрім того, має медаль учасника бойових дій та нагрудний знак «Особа з інвалідністю внаслідок війни».

Серед бойових історій, що запам’яталися, воїн згадує як отримав свій позивний. Одного дня під час бойових дій командир його підрозділу отримав серйозне поранення. І Віталій, як заступник командира взяв командування на себе.

По рації доповів про ситуацію. Організував кругову оборону підрозділу, який ворог вже майже взяв у кільце. Просив підтримку дружнього підрозділу — і отримав її.

— Я на кулеметі — навідник. Ми тоді добре спрацювали. І нам допомогли наші — зайшли противнику в тил. Так мене і назвали — Режисер, тому що зрежисував як у кіно, вийшли добре.

Рік тому, у червні 2023-го Режисера перевели до Дев’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП. Служить у роті охорони, а його основні завдання, які виконує щодня — оповіщення громадян у Чутівській та Скороходівській громадах.

— Мені важко з цим працювати, але треба виконувати, допомагати хлопцям. Нас не всі люди сприймають добре. Навіть буває, підходять чоловіки у формі, і кажуть «що ви творите, нашо людей кошмарите». А я відповідаю: «Якщо ти там був, то коли ти в рацію кричав, що потрібна підмога, треба людей, ти ж хотів, щоб до тебе прийшли і помогли? Я от дуже хотів, щоб до мене прийшли і помогли, коли нас вибивали». І люди налаштовані проти нас — незаслужено. Ми ніколи й нікого не кошмарили і не кошмаримо.

Після реабілітації та роботи з психологом може спокійно говорити з людьми та не реагувати на їх агресію, каже військовий. Проводить роз’яснювальну роботу, відповідає на питання, розвіює негатив, який набирається в громадян під впливом ворожої пропаганди, що її активно просувають російські агенти під виглядом «простих людей» у соцмережах.

— Вважаю, що обов’язок чоловіка — захищати свою сім’ю, своїх рідних. І якщо, не дай Бог — і в жодному разі цього не можна допускати — росіяни сюди прийдуть, вони не будуть у вас питати, за кого і за що ви, це законно чи незаконно. Вже зараз треба захищати свої сім’ї — мам, жінок, дітей. Подумайте про це, тому що там, де я був, я бачив, що росіяни з людьми творять.

Ольга СТЕНЬКО