— По роду своєї роботи я багато зустрічався з різними людьми. І завжди була розмова: готові чи не готові ми до великої війни. Я був впевнений, що мільйон хлопців з автоматами в нас знайдеться. Так все і сталося, — згадує 49-річний мешканець Полтавського району Андрій Кубрак. — Коли почалося повномасштабне, в перший день ми зібралися з хлопцями та поїхали до ТЦК. Дружину поставив перед фактом. Якщо ти чоловік, то ти сам вирішуєш, що ти робиш.

Не бачив потреби якось спеціально готуватися до мобілізації, бо вже мав певний досвід військової служби: на початку 1990-х відслужив два роки в лавах Національної Гвардії України.

Андрій 10 років був головою села Степного під Полтавою, а з 2020-го повернувся до своєї попередньої діяльності — активно зайнявся бізнесом, став головою фермерського господарства.

Під дверима Полтавського районного ТЦК та СП ранком 24 лютого 2022-го довелося стояти в черзі, каже сержант, але достоялися і того ж дня вони з товаришами були розподілені у військові підрозділи.

Ті, хто мав досвід АТО/ООС, записалися до своїх колишніх бригад. Андрій же був зарахований до роти охорони ТЦК та СП.

Військові не сиділи, склавши руки — навчання було постійно: розбирання-збирання зброї, стрілецька та інженерна справа, медицина. Також виконували задачі з фортифікаційного обладнання лінії оборони: будували укріплення, облаштовували блокпости і несли на них службу.

— Потім було таке, що два місяці охороняли трофейні танки, які з Гадяччини були перегнані сюди, ближче до Харківської області. А потім створився підрозділ «Одін», і я в нього записався. Написав рапорт, що йду за добровільним бажанням. Багато хлопців, які вже мали бойовий досвід, туди записалися — хороший колектив, — згадує воїн.

Перед першим виходом на Бахмутський напрямок увесь підрозділ поїхав у навчальний центр на Чернігівщину. Там пройшли бойову підготовку та злагодження підрозділу, а за три тижні, у червні 2022-го, уперше вирушили на Донеччину.

— Перший виїзд розпочинався як туристична поїздка. Весело, з піснями — все таке. Ми розуміли, що їдемо на війну, але це все було уявне, бо тоді ще не зрозуміли, що така війна. В 

Бахмут уже, як заїхали, напруга в повітрі з’явилася, а усвідомили куди ми потрапили вже коли приїхали на «нуль».

Воїни окремого зведеного штурмового загону «Одін» отримали задачу тримати оборону довкола Вуглегірської ТЕЦ — у 30 км від Бахмуту. Тоді там проходила лінія бойового зіткнення. Позиції полтавців були навколо ТЕЦ у посадках. Загалом в районі виконання завдань провели півтора місяця.

— Вони потихеньку наступали. Таких, як в кіно, боїв там майже не було — періодичні сутички. В основному нас лупили «градами» і всім іншим, і ми там намагалися вижити, а ще й примудрялися давати відсіч. Перед нами було засіяне поле — колосилася пшениця така гарна, височенька. Ми ворога з того боку поля не бачили — то зробили собі спостережний пункт, ставили «очі» і туди постійно хтось ходив дивитися. Якщо був рух — доповідали, повідомляли напрямок. І ми туди «насипали» вогню — усім, чим можна. А тоді вистачало різного, чим. І після цього «наступ» відкочувався. Не те, що було потім в Авдіївці, де вони йдуть, йдуть, йдуть, йдуть, йдуть…

Андрій Кубрак зауважує, що військовий досвід, відчуття воїна, приходить з часом. Звикаєш до звуку бою, з’являється «чуйка», пристосовуєшся до умов та обставин. Починаєш просто робити свою роботу.

— Мій страх був більше пов’язаний не з тим, що можу померти — я людина віруюча, і якщо на роду було написано померти в бою, ніхто б мені не допоміг. Більше переживав за те, як відреагує організм — боявся заклякнути, як буває іноді. Але, як виявилося, був готовий до всього, і такого не сталося в мене. Ще було страшно, коли переміщалися вночі навпомацки — щоб не вибігти на ворожі позиції й не потрапити в полон, не підвернути ногу й не стати тягарем товаришам.

У той час такого сталого поняття, як ротація на позиції, згадує воїн, не було. Їх підрозділ мав завдання: тримати свій сектор, і його виконували як могли.

Перший вихід був сім днів, після яких «Одін» змінили «чорні запоріжці» — підрозділ 72 бригади. Потім відлагодили ротації, змінювалися регулярно. Мали можливість трохи відпочити, сходити в душ, щось купити в магазині — Бахмут тоді ще був живим містом.

Разом з підрозділом перебував і його командир — начальник Полтавського районного ТЦК та СП підполковник Олександр Логвиненко.

— Він постійно займався питаннями підрозділу, керував, ну і він же був ініціатором створення, без нього б «Одін» не народився. Ми дуже швидко всі між собою потоваришували, і однією з вимог було, щоб Логвиненко їхав з нами на Донеччину. У нас був розподіл по взводах: стрілецький взвод, вогнева підтримка, розвідка — кожен обрав собі, що йому ближче до душі.

У серпні 2022 року, коли «Одін» вийшов з Бахмутського напрямку, замість відпочивати в Полтаві, військові готувалися до наступного бойового виходу. Розуміли, що виходитимуть в зиму. Тому готували теплі речі, шукали та виготовляли власноруч печі «буржуйки». Чимало військових лікувалися після поранень.

Андрій Курбак займався питаннями майна.

— Я прийшов солдатом. Після Бахмуту мені дали старшого солдата та запропонували стати сержантом з матеріального забезпечення. Бо в мене є освіта, досвід, комп’ютер та організаторські здібності.

Лави підрозділу поповнили новими кадрами — військовослужбовцями з районних ТЦК області, тому перед наступним виїздом знову пройшли злагодження в навчальному центрі.

Виконували поставлені задачі на Чернігівському напрямку: протишахідний захист та протидиверсійна робота на ділянках, звідки проривалися ворожі групи.

— Потім нас перевели на Сумську область, ми тримали кордон Сумської області, там вже було серйозніше — часті обстріли були. Але, слава Богу, і там справились ми зі своїм завданням. А потім був Лиман — з квітня 2023 року місяць стояли в Серебрянському лісництві. Тоді було два великих штурми — ми втратили багато людей. І там вже постійно висіли над нами ворожі дрони, були скиди та газ. Всі бачили відео, на що перетворився Серебрянський ліс — там живого місця немає.

Після місяця бойової роботи підрозділ вивели з позицій. У зведеному штурмовому загоні були поранені, загиблі та зниклі безвісти. Дехто з «Одіна» перевівся в інші бойові бригади — до своїх друзів та знайомих, так само були переведення з інших бригад до рот охорони ТЦК.

А у грудні 2023-го був наступний виїзд — на промзону в Авдіївку. «Одін» зайняв позиції на дачах неподалік Коксохіму, який утримували земляки — 407-й окремий стрілецький батальйон.

Сержант Андрій Кубрак у складі групи забезпечення приїхав в Авдіївку одним з найперших. Завдання було забезпечити розміщення основних сил підрозділу.

— Коли я став сержантом, я займався питаннями майна, забирав зброю поранених, мотався постійно. Роботи було багато: пальне, спорядження, харчі, буржуйки тощо. В Авдіївку 24 грудня ми поїхали, і п’ять днів пішло на пошук житла, організаційні питання — пошук місць для харчування, зберігання продуктів, води та пального. Хати були холодні — треба встановити буржуйки, знайти дрова та забезпечити запас вугілля, ще купу всього, необхідного для життєдіяльності. Тісно спілкувалися з волонтерами — є люди, які нас дуже підтримують. Це велика справа, без волонтерів — діло табак. Якщо держава забезпечує зброєю та БК, то є ще чимало потреб, які треба закривати. Та й домашні пиріжки — все одно смачніші. Звісно, армія нормально постачає харчі, ми самі готуємо собі їжу. Та не завжди є час, або світла немає, а на позиції взагалі не приготуєш нічого — хлопці тільки сухпаї та консерви їдять. От ще енергетичні батончики, які дівчата роблять і передають — хороша штука. Якщо є такий батончик, то з голоду не помреш.

Бойова робота полтавців в Авдіївці — це два місяці важких боїв, обстрілів, цілодобового прицілу ворожих дронів, згадує Андрій.

— Були, звісно, ротації, але тут же все залежить від фронту — як він рухається. Якщо там наступ іде, то якщо будеш мінятися, ти поки зайдеш, поки вийдеш — уже нікуди буде заходити.

В середньому, проводили на позиціях по 5-6 днів. По тому поверталися на декілька кілометрів в тил — у підготовані хати, щоб відіспатися, відновити сили та поповнити БК.

Було дуже складно, але для вмотивованих воїнів головне було — гідно виконати поставлену задачу, каже військовий.

— Що чоловіка підтримує? Головне — це чоловіче его. Бо ми що, слабше за цих кацапів? Та ні, ми упремося і буде все добре, — з посмішкою каже про свою особисту мотивацію сержант.

З позицій під Авдіївкою «Одін» вийшов у березні, воїни повернулися до рідного міста.

Зараз військовослужбовці підрозділу виконують обов’язки в роті охорони Полтавського районного ТЦК та СП. І це, серед іншого, робота з оповіщенням громадян.

Андрій зізнається, що не бере безпосередньої участі в оповіщенні, але постійно тісно спілкується з товаришами по підрозділу — з перших рук знає чимало історій, коли люди свідомо і цілеспрямовано провокують конфлікти з військовослужбовцями.

— В нас усяке було. Якось на адресному оповіщенні було двоє чоловіків — один з них сержант з «Одіна», який з 2014 року був в АТО, пішов у 2022-му добровольцем на війну. Після чергового поранення лікувався, а потім залишився в Полтаві, бо потрібні були люди на оповіщення. І от на них з пістолетом вибіг якийсь колишній працівник внутрішніх справ. Довелося тоді поліцію викликати.

На щастя, такі ситуації з погрозами зброєю — скоріше, виключення, ніж закономірність, підкреслює військовослужбовець. Але зазначає, що завжди є, були й будуть люди, для яких не вистачає мотивації, щоб піти у військо: комусь хочеться більшої винагороди, хтось чекає, щоб спочатку мобілізували сусіда чи чиновника.

Пішов у військо свідомо, щоб допомогти своїй країні чим може тут і зараз, каже військовий, і робить це сумлінно та старанно.

— А чи можу я більше? Мабуть, що можу. Коли мене питали, чому в АТО не пішов — так я ж був сільським головою. Мене завжди питали, що думаю, чи буде велика війна. Тоді відповідав, що вже б швидше вони напали — і ми раз і назавжди це питання вирішили. Так воно зараз і сталося. Тому мотивація була така: піти, щоб все швидше закінчилося. Я думав, ми, українці, зберемося так одразу — мільйони півтора, та навалимо росіянам, і на тому й закінчиться. Але вийшло як вийшло. Зрозуміло, що тепер треба йти до кінця, до Перемоги, — підсумовує військовий. — В нашому підрозділі, ми вже всі друг друга добре знаємо. Деякі сім’ями дружать і це вже — як одна родина. Ми всі розуміємо: якщо ми там росіян пропустимо, вони дуже швидко будуть тут. Тому треба їх не пустити за будь-яку ціну.

Ольга СТЕНЬКО