А ще — унікальний досвід. Воєнний — Данило пройшов через важкі бої, в буквальному смислі в перших рядах зустрічав ворогів і вибивав з позицій. Три роки його життя — це історія штурмів, військових операцій, порятунку та взаємопідтримки.

За цивільним фахом Сухий тракторист та слюсар. Підписав контракт на військову службу у 18 років. Обрав десантно-штурмові війська, 81 ОАеМБр — бо тоді там вже служив його брат. Пройшов навчання, у 2021-му проходив військову службу в ООС. Був у Дебальцевому, Зайцевому, Майорську. Там прийняв свої перші бої — перестрілки з ворожими ДРГ. Перший артобстріл повномасштабного російського вторгнення застав його у Шандриголовому — селі неподалік Лиману на Донеччині.

— Нас готували, що буде повномасштабка. Після ООС у грудні 2021-го приїхав з Майорська у відпустку, яку не догуляв. 6 січня 2022 року поїхав на підвищення кваліфікації на Львівщину. 23 лютого мені виповнилося 19 років, а наступного ранку о 4.00 нас підняли по тривозі. Кажуть, на нас у наступ пішли, на Суми. Треба було довчитися ще два тижні, та ми підняли бунт. І 25-го зранку виїжджаємо з Львова на Дружківку в Краматорськ. Брат вже я був там, нас розкинули на різні позиції. 26-го я беру свою установку — корсар, ПТУР, протитанкові засоби. Попадаю в Шандриголове. Там я зустрів перший залп арти, — згадує військовий.

Вже 3 березня 2022 року підрозділ Данила потрапив в оточення. Вдалося вийти без втрат — виїхали на цивільних авто, за три дні його група розпочала виконання завдання в Рубіжному. Тоді, каже, не було страху. Концентрувався на тому, щоб максимально ефективно знищувати противника: перший уражений, другий, третій… Далі збився з ліку. За своє життя не боявся, думав як зберегти особовий склад. Коли поруч розірвалася міна, то, контужений, кинувся надати допомоги пораненому побратиму. Відпрацював, як вчили: наклав турнікет, пов’язку, організував евакуацію.

— Перші бої були для мене — як гра. Ти знаєш, де ворог, де свої. Знаєш, що і як робити, бо пройшов хорошу підготовку. Десантників готують добряче. Зараз на жаль, немає мотивації в самих людей — під час курсу молодого бійця намагаються відлежатися, «відкосити» від вправ. Розповідають про свої права на відпочинок… А потім з’являються розповіді, що людей не навчили. На мою думку, треба усім давати таку жорстку підготовку, яку проходять десантники, — вважає військовий.

Якісна підготовка завжди допомагала Сухому контролювати всі бої, в яких брав участь. Піклуватися за побратимів. Тож не дивно, що коли командира відділення поранили, Данило взяв командування на себе. В Рубіжному на той час точилися важкі вуличні бої — противника бачили буквально навпроти.

Наприкінці березня в Рубіжному Данило разом зі взводом, за який відповідав, потрапили у вороже оточення — їх буквально брали в кільце.

— Виводив людей — був командиром правого флангу. Спалив дві «бехи», два ворожих танки, а за третім ще й ганявся. Він зарив наші позиції, я людей сховав. Танк проїхав — думав, що ми втекли. А це вуличні бої, де хата на хаті. Мій помічник заряджав мені РПГ. Я один схопив — побіг за танком. Догнав, а він почав повертати гармату і стріляти в наш бік, але хати завадили йому в нас влучити. Після мого другого вистрілу в танка заклинило башту, але він зміг навестися на хату, в яку я заліз. Та першим встиг вистрілити я — танк горів в декількох метрах від нашого окопу.

В той момент, зізнається, думав про 23 солдатів, за яких відповідав. Не було довгих роздумів і вагань — діяв буквально на автоматизмі. Після підбиття танку довелося витримати натиск ворога — вже в гараж, де тримали позицію, залітали гранати противника. Від одного з вибухів спалахнув одяг Данила — побратими допомогли швидко загасити полум’я. Врятувало те, що додумався вибити дірку в задній стіні гаража — це дало шлях для відходу групи.

— Люди за мною одразу пішли. В бою швидко здобуваються навички, й інші ж бачать, як ти воюєш, і тобі довіряють. Не всім це дається, але мені — так. Особливо там вдалося швидко, бо я не розгубився. Мене навіть мали перевести на іншу позицію — бо як протитанкіст мав бути на віддаленні від бою. Але я відмовився — через відповідальність за людей. І я їх звідти вивів, ми всі вийшли.

Щойно повернувшись до своїх, Данило разом з побратимом викликався знову допомогти вийти з оточення українським військовим — вже з іншого підрозділу. По рації почув, що група потрапила в оточення і шансів вийти практично немає. Не розгубився.

— Ми знайшли лазівку. Нам що — ми молоді, енергії хватало, вдягли бронежилети й каски, взяли автомати — і пішли. Вибили дірки в хатах і гаражах, знайшли ту групу, і я їх вивів — бій був, але вийшли без втрат. Які ж вони були раді, ви б бачили їхні обличчя!

Тоді їх підрозділ мав завдання — утримувати позиції в Рубіжному два тижні. Але завдяки надзусиллям десантникам вдалося триматися майже два місяці — їх рота стояла проти чотирьох російських батальйонів — піхотних та танкових.

За доблесть, проявлену під час захисту Рубіжного Данило Сухий отримав державну нагороду — орден «За мужність» ІІІ ступеню, а згодом і звання молодшого сержанта.

Воїн каже, що не відчував тоді й не відчуває зараз себе героєм. Це просто його робота, яку він знає і вміє робити. «Героєм може бути кожен — це просто сумлінне виконання свого обов’язку», — додає.

— Мене мотивувало і мотивує зараз до служби те, що у війську — справжні побратими, ми стоїмо плече до плеча. Цього не передати словами. Таке братство буває тільки на війні, ніколи такого в цивільному житті не відчуєш. Я йшов не за депутатів, не за чиновників. Я йшов за нашу землю, за сім’ю, за побратимів — тих хто в строю і хто вже загинув.

В Рубіжному воїн отримав перше поранення: кулеметна черга прошила ногу. Тоді довелося вибути зі строю — переніс декілька операцій у Лисичанську та Харкові. Молодий здоровий організм і нестримне бажання якнайшвидше повернутися у свій підрозділ, зробили свою справу: за 2 місяці Данило знову був у строю — вже у Сіверськодонецьку. Хоча, зізнається, йому пророкували пересування на милицях і пів року реабілітації. Дуже хотів повернутися ще й тому, що поранення отримав його брат, Данило злився на ворога та прагнув помсти.

У Сіверськодонецьку бої були жорстокі. І мова не лише про вуличні перестрілки — ворог застосовував проти ЗСУ важке озброєння.

— На нас російська авіація скидала бомби з якоюсь хімією: вона вибухає, підіймається «грибок», який несе пил і ним засипає все навколо. Таких три «гриба» на нас скидали. Я не знаю, що це, але це було дуже страшне — досі маю наслідки зі здоров’ям. Ще вони застосовували «УР-77» — установка для розмінування, дуже здоровий калібр, її використовували у вуличних боях. Дуже потужний вибух, метрів 50 навкруги не осталося жодної цілої будівлі, а я був за квартал звідти.

З Сіверськодонецька виходили вплав — на плотах, які були заздалегідь передбачені. Бо мости вже були на той момент зруйновані. Щойно вийшли та вивели інші підрозділі — повернувся в Лисичанськ, щоб вивести з оточення інші підрозділи. Особлива «чуйка», уважність та впевненість завжди допомагали зберегти людей та оминути ворожі засідки.

Коли їхали колоною через міст, у нього потрапила ворожа ракета. Тож перші три машини вже переправилися, а друга частину колони, де в одній з «бех» був командир Данила, були заблоковані. Десантникам вдалося знайти місцевого, який показав брід, де води по коліна було. Виїхали звідти полями. Повернувся за черговою групою.

— Треба було вивести з Лисичанська людей, які не могли швидко пересуватися. На горі, під час обстрілу, застрягла «газелька» з хлопцями. Все обійшлося щасливо — виштовхали її вручну, спустилися до річки, переправили людей і БК. Я останнім тягнув пліт, а він важкий. Дивлюся — а в мене на нозі кістка стирчить, та ж нога знову поранена. Коли приїхали в розташування, мене оглянув лікар і сказав, що я 300-й, відправив на лікування.

У вересні повернувся у зону бойових дій — коли ЗСУ звільнили Ізюм та навколишні села. Брав участь у розвідці та важких боях у так званому «шервудському лісі» у 20 км від Слов’янська — пробивали «коридор» до інших підрозділів ЗСУ до Святогірська. Заходили в місто човнами — бо міст був підірваний — під обстрілами, в обхід замінованих доріг.

На околицях міста потрапили у велику засаду — на українських штурмовиків чекали російські танки. Данило отримав сильну контузію — практично поруч розірвався снаряд великого калібру. Тоді теж не лікувався — тиждень провів у розташуванні за декілька кілометрів від лінії зіткнення.

— Ми пішли на штурм. Я був у першому відділенні нашого взводу — тобто, перші зустрічалися лоб в лоб з противником. Наш снайпер вибив росіян в окопі й ми пішли в атаку. Зрозумів, що на нас чекає засада — побачив дірки в дахах. І щойно ми зайняли крайні хати, добряче покосивши ворогів, як на паралельній вулиці з трьох будинків впали стіни й на нас виїхали танки. Нам скомандували відхід. Мали виїжджати машинами, які чекали в лісі, але на свої місця завантажили поранених, навіть не з нашого підрозділу — аби лиш вивезти людей. Виходили малими групами, у мене була дуже сильна контузія. Але в підсумку ми вийшли, а штурм таки вдався — вибили ми противника звідти.

Відступаючи, забрали загиблих воїнів з іншої роти. Сухий зауважує, що тіла майже голі — вороги забрали одяг і взуття, всі речі. Це не рідкісний випадок, бо в ЗСУ все набагато якісніше, ніж у російській армії.

За декілька днів воїни 81-ї бригади звільнили Новоселівку та передали позиції під контроль піхоті, повернулися у Святогірськ, щоб завершити почату справу. Та не минуло й доби, як замість обіцяного перепочинку — знову встали до бою: підрозділу спеціального призначення, який звільняв Лиман, була потрібна надійна підтримка. Данило Сухий разом з братом та товаришами вирушили на допомогу. Працювали злагоджено та практично блискавично.

— Ми залітаємо в Лиман, ворожу піхоту «косимо», там блокпост ще був — їх теж «погасили». Траса була вся їхніми тілами вкрита. Ми гнали та «гасили» їх полями й лісом — як зайців. Коли заскочили в Лиман, треба було вибити противника з одного будинку, де їхній штаб якийсь був. Треба було зробити це максимально тихо і блискавично — якби нас побачили чи почули, коли ми через паркан ліземо, то усіх би перестріляли. А там металопрофільний паркан навколо будинку. Я беру, розганяюся і собою вибиваю листок профілю, падаю разом з ним. Мої хлопці одразу туди — шквальний вогонь, щоб ворог не міг підняти голову. Так ми той дім і зачистили.

Лиман буз звільнений 1 жовтня 2022 року силами 81-ї ОАеМБр та батальйону оперативного призначення Нацгвардії ім. Сергія Кульчицького. Данило Сухий зняв та опублікував відео про те, як в рядах перших українських військових опинився на центральній площі звільненого Лиману. Тоді всі новинні канали облетіло відео, як українські десантники скидають з даху адмінбудівлі російські прапори та встановлюють державний прапор України. Один з військових на даху на тому відео — Данило.

За активну участь у звільненні Лиману молодший сержант отримав ще одну нагороду — орден «За мужність» ІІ ступеню.

Практично без відпочинку військовий продовжував виконувати бойові завдання — тоді ЗСУ активно просувалася на Слобожанщині, у важких боях звільняючи один за іншим населені пункти Донеччини. Практично в усіх штурмах брав участь і Сухий. Згадує, під час виконання бойових завдань доводилося спати в лісі на холоді — без наметів та спальників. Ворог намагався перерізати українським підрозділам постачання, не завжди вдавалося доставити їжу та воду. «Було, чай курили майже тиждень, бо цигарки у всіх позакінчувалися», — згадує воїн.

Наприкінці листопада в районі Святогірська Сухий отримав чергове поранення — четверте і найсерйозніше. На його позицію був «приліт», від снаряда розлетілися смертельні уламки.

— Встиг нахилити голову — каскою прикрив обличчя. Та у щелепу влучили осколки. Була контузія та осколкове поранення обличчя. Днів два з цими осколками я ще активно воював. При підготовці чергового штурму вагався: знав, що на нас буде засада, а там же місцевість — пагорби. І от мені кажуть вести людей в атаку, а в мене температура 40. Потім дали відбій атаки і я поїхав на ППД. Де мене лікар побачив і спитав як почуваюся. Поміряли температуру — і відправили на евакуацію. Лікувався грудень, січень — робили операції, один за одним вирізали осколки зі щелепи. Досі ще два лишилися. А в лютому 2023-го вже приїхав у частину, але мав відпочивати і чекати ВЛК.

Та не з характером Сухого було всидіти на місці. Тому взявся тренувати людей — був за інструктора для тих, хто поповнював лави його рідного 122-го батальйону.

Саме на полігоні під час занять з особовим складом Данила застала страшна звістка: загинув брат. Були з братом, каже воїн, двома кращими гранатометниками протитанкістами в роті.

— Він мене на РПГ навчив стріляти. Був двічі поранений. У нас з ним якась «перезмінка» була: поки я воюю — він лікується після поранення, тільки приходить — я ловлю поранення і їду лікуватися…

Брат Данила Сухого — солдат Микита Рудіч загинув 13 березня 2023 року під час виконання бойового завдання в селі Білогорівка на Луганщині. За особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту України, удостоєний нагород: орден «За мужність» ІІІ ступеню отримав особисто у 2022-му, орден «За мужність» ІІ ступеню — посмертно.

Данило поїхав додому на похорони брата, а коли за 15 днів повернувся в бригаду, дізнався, що його переводять. Командир поставив перед фактом: «Малий, тобі досить вже, і так чотири поранення й шість контузій. Тому або звільняйся, або переведемо».

Після загибелі брата Данило Сухий мав право на звільнення. Та цей варіант навіть не розглядав: «Мені дали вибір, але я форму не хочу знімати». Думав про побратимів — щоб підтримати їх, дати можливість сходити у відпустку.

З початку серпня 2023 року молодший лейтенант переведений до роти охорони Четвертого відділу Полтавського районного ТЦК та СП в місто Карлівку, де служить дотепер.

Навіть зараз підтримує зв’язок зі своїм колишнім підрозділом — збирає та передає волонтерську допомогу. А ще — мотивує на військову службу цивільних, передає воєнний досвід, навчає військової справи.

— Я майже три роки служу у війську, і з них половину — на «передку». І, чесно скажу, хочеться назад туди повернутися. Розумію, тут теж такі, як я, потрібні, тому й тут залишився. Я потрібен родині: дружина зараз вагітна. Але звільнятися не буду, далі служитиму. Військова служба — це обов’язок кожного мужика. Бо діти народяться, виростуть, вчитимуть історію України та й питатимуть: «Па, а де ти був під час війни з росією?», а він усю війну ховався в підвалі.

Військовий каже, що присяга, яку у 2021 році виголошував у Житомирі на площі перед командирами і побратимами, та підписував — для нього багато що значить. Добре її пам’ятає та виконуватиме усіма способами, поки дихає.

Про свою щоденну мотивацію до служби в ТЦК Данило каже, що просто відчуває — потрібен саме тут і зараз. Зокрема, проводить оповіщення громадян, залучає людей до війська — щоби військові, які третій рік без на війні майже безперервно, нарешті змогли відпочити і приділити час собі та своїм рідним. Натомість мають стати на захист країни ті, хто два роки удавав, що війна його не стосується — або вирішував особисті справи.

— Зараз багато насмішок з ТЦК. Не лише цивільні, але й таке собі дозволяють деякі військові. І от я раз поставив питання військовому, який був у відпустці: «А завдяки кому ти у відпустці?». Ну він і каже — поповнення приїхало, тому нарешті дали можливість взяти відпустку. Але хто це поповнення призвав? «Ви…». Ну от і все.

Агресію від цивільних зустрічає у свій бік щодня, каже військовослужбовець. Усі заперечення — слово у слово повторюють російські наративи, які наполегливо просуваються у соцмережах армією ботів ФСБ РФ.

— Це про «я вас не відправляв», «хай депутати воюють», «я вам плачу зарплату, бо сплачую податки». Оце про зарплату — взагалі смішно. Бо зарплату нам платить держава, а військові сплачують податку не менше, ніж цивільні. Але поки ви тут гуляєте, хлопці за вас життями платять!

Розповів військовий і про те, як ворог створює відео про нібито помсту цивільних громадян військовослужбовцям ТЦК та СП. Достеменно знає, що для знімання деяких таких роликів зловмисники за гроші підшукують «акторів» — цивільних. Їх перевдягають у військову форму, щоб «побити» на камеру. Робиться це з метою підбурити громадян до подібних дій.

— Знаю військовослужбовця, на якого після такого ролика місцеві накинулися і дуже побили. Мужики, які могли б показувати свою силу зі зброєю в руках, захищаючи країну, натомість побили військового, який після поранення перевівся в ТЦК. І він зараз у реанімації лежить. Тобто, він воював на передку, після поранень перевівся сюди нести службу, а його ухилянти за це побили — нонсенс!

Наостанок військовослужбовець звертається до чоловіків — військовозобов’язаних, які мали б служити у війську, але продовжують шукати приводи та причини нічого не змінювати у своєму повсякденному житті.

— Хочу сказати тим, хто вдома ховається, щоб вставали та йшли захищати свій дім, свою сім’ю. Бо ворог сильний, дуже сильний. Не дай Боже сюди прийде, та дійде до Полтави, до Харкова — тоді буде страшне горе! Будуть гинути не тільки військові, а й цивільних розстрілюватимуть, як було це в Рубіжному, що і дітей всіх порозстрілювали. І тут таке ж буде, тоді життя тут не стане. А хто не служить, має донатити! Нехай 10-20 гривень — але щодня! Зараз, до речі, військові донатять не менше, ніж цивільні.

Ольга СТЕНЬКО