Лубенський край-мала батьківщина Габелка

За якихось десяток кілометрів від Гуляївки, у селі Біївцях народився пізніше інший велет українського духу Василь Симоненко, якого у розквіті творчих сил було підступно знищено совєцькою репресивною машиною. Обидва вони, — Федір Габелко й Василь Симоненко, — є дуже різні — різні за віком, за об’ємом поетичного доробку, кардинально відрізнялися й підходами до вирішення творчих завдань, але їх обох духовно єднала безмежна любов до України, її знедоленого народу. Обох цих патріотів поєднувала також і їхня вужча батьківщина — Лубенщина. Хоча й хутір Гуляївка, де народився Федір Габелко, був зтертий большевицькими вурдалаками з лиця землі, а селяни із села Біївці, незважаючи на загалом злиденне життя сучасного сільського українця, ще й досі животіють, дбайливо зберігаючи пам’ять про свого земляка Василя Симоненка. Можливо, це сталося, що село Біївці було трохи більшим за Гуляївку.

Після здобуття ж Україною незалежності завдяки їхньому знаменитому землякові Василеві Симоненкові це село відвідує чимало українських мистців та небайдужих громадян, аби віддати шану землі та хаті Василя Симоненка. До речі, відвідавши музей Симоненка у Біївцях 30 серпня 1998 року, Федір Габелко написав у книзі відгуків: «Відвідав цей славний музей нашого славного поета Василя Симоненка. Враження надзвичайне, тут я побачив зібраний матеріал про поета з його дитячих років до смерті…, всі експонати для мене вражаючі».

Гуляївка та Біївці розташовані на берегах двох невеликих полтавських річок — Сули та Удаю. Назви цих сіл з такою різною, але однаково трагічною історією єднає, мабуть, лише одна літера, — тринадцята літера української абетки «ї» у їхніх назвах. До речі, подібної літери немає в інших абетках, створених на кириличній основі, хоча в деяких писемностях на основі латинської мови використовується графічно майже ідентична літера, як, наприклад, у французькій мові. Одним із найдавніших свідчень про місцевість, де народився Федір Габелко, є розповідь, записана моїм земляком із села Токарі, що неподалік Лохвиці, — Василем Милорадовичем у його праці «Снітинська старина» (1898): «Между Волчком и Бересточью залегла унылая, солонцеватая равнина, на краях которой то здесь, то там мелькают лески, а в самом конце, у берестоцких мельниц под озером погребено село. Об этом селе уцелело только коротенькое воспоминание: «…на Муховаци було село, та запалось. Як выгоняют скотыну, та гукають, так щось и там, пид землею озываецця, балака, а проты великодня, бъють у вси дзвоны». Ця леґенда припадає приблизно десь на кінець XVI століття, коли відбулоя становлення й розвиток натепер ще доволі великого села Березоточі.

Спогад про лихоліття геноциду

Федір Павлович Габелко разом зі своєю родиною пережив кілька інспірованих московськими большевиками-вурдалаками та їхніми присвоснями Голодоморів — українських і казахських (киргизьких), — а пізніше став одним із перших й найбільш послідовних викривачів злочинів кремлівських верховодів та їхніх поплентачів, пройшов тяжкий шлях німецьких кацетів, примусової праці, поневіряння серед німців та тортури з боку кривавих сталіністів із НКВД та СМЕРШ-у. Кривава рана українських Голодоморів у його душі й серці не гоїлась до останнього його подиху у далекій Австралії. Брав участь у відкритті Меморіалу на Кургані Скорботи поблизу Лубен, часто згадував про Голодомор-геноцид 32-33 рр.: »…Коли почався голод, батько ловив рибу, і так рятував нас і родичів, і сусідів. Єдине, що нас врятувало, це там, де сходиться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки — сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали. А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка поблизу лубенського села Березоточі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті — половина родини, а в деяких одна особа залишилась. На тому хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті — половина родини, а в деяких одна особа залишилась. Ось так я пережив цей голод….».

Життєві стежини: Лубни, Маріуполь, Німеччина і Австралія

Федір Габелко навчався у школі с. Березоточі, потім на робітфаці Лубенського педінституту, проте не закінчив. У 1936-1938 рр. відновив навчання в Харківському інституті кінофікації, потім працював у Маріуполі.

З початком німецько-совєцької війни був змобілізований до «красної арміі», в якості інтенданта, потрапив у полон, пізніше перебував у концтаборі, звідки втік. У таборі займався малярством і видавничою справою, видав збірку «Три хрести». Від 1945 року пан Федір мешкав у місті Реґенсбурзі (Західна Німеччина), працював у редакції часопису «Слово», став членом видавничої спілки «Універсальна бібліотека», видав збірку власних оповідань з життя остарбайтерів «Три хрести», брав участь у підготовці до друку збірок творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, А.Чайковського, А.Кащенка та інших.

У 1949 році перебрався до Австралії, де у місті Аделаїда заснував видавництво «Дніпро», видавав церковно-громадський часопис «Наш голос», був культурно-освітнім референтом Української громади Південної Австралії, керував вокально-музичною, драматичною й хореоґрафічною студіями, поставив п’єсу «Розгром» Івана Багряного. Тоді виявив себе як актор, декоратор та адміністратор Театру малих форм, заснував Товариство сприяння Українській Національній. У 1950-х роках вчителював у товаристві «Рідна школа» в Мельборні, організував Театр імені Леся Курбаса, поставив п’єси «Украдене щастя» Івана Франка, «Ой, не ходи, Грицю…», «Маруся Богуславка» Михайла Старицького та інші. Переїхавши до Канберри, заснував Українсько-австралійське мистецьке товариство імені Миколи Лисенка, видавав журнали «Основа» та «Голос громади». 1989 року пан Федір з родиною знову повернувся до Мельборну, де заснував і очолив Мистецьке об’єднання Вікторії. Від 1987 року очолював Крайовий комітет цієї партії та Леґіон імені Симона Петлюри. Федір Габелко також заснував і видавав часопис «Прозріння», займався також малярством, став автором портретів Тараса Шевченка і Симона Петлюри, багатьох пейзажів та акварелей.

У одному із своїх листів до Федір Павлович Габелко до краєзнавця Олександра Панченка з міста Лохвиці на Полтавщині розповів про те, що належав до ОУН та Української революційно-демократичної партії (УРДП), серед засновників якої був письменник Іван Багряний, також повідав про співпрацю з журналом ОУН «Пробой». «В 1944 році познайомивсь з паном Романом Ільницьким, діячами ОУН (м) та ОУН (р). У 1945 році став членом-прихильником ОУН і реалізовував друковану газету „Слово“ та книжки. На засіданнях ОУНр бували двоподіли думок, я давав пропозиції згоди, за це Ярослав Стецько прихильно ставивсь до мене. Коли Стецько дізнався, що я є в Австралії, він дав розпорядження, щоб скликати Збори СУМ і мене вибрати Головою СУМ в Австралії. Я провадив перший тутешній З’їзд СУМ-у і побачив, що всі доктори та професори проти моєї політики, що Спілка Української Молоді має бути Всеукраїнською, а не як прибудівка якоїсь партії. Тоді я з’їзд покинув. Вибрали іншого, а мене — до управи, як референта зовнішніх зв’язків».

1 серпня року Божого 2017-го земля австралійських абориґенів прийняла у своє лоно тіло спочилого українського патріота Федора Павловича Габелка, який скінчив свій земний біг на сотому році життя. Тепер згадуємо Федора Павловича вже в минулому часі й до цих міркувань про людське призначення найкраще підходять слова його земляка поета В.Симоненка: «…Хай шалені гудуть над планетою весни, хай трава пнеться вгору крізь листя старе…Я не вірю, що дід із могили воскресне, але вірю, що ні —він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його пристрасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для живих…». У оповіданні «Три хрести» Габелко писав: »…Пролунав сурчок. Потяг рушив… За декілька хвилин перед ним розкрилось біле, снігом укрите, поле. А по ньому чорною гадюкою мчав в свою замріяну путь паротяг. Лиш чорний дим, вириваючись великими клубками піднімався вгору, а потім знову падав униз і застилав пройдений шлях…».

Вже пролунав останній сурчок, рушив потяг й помчав у незвідану останню путь з тілом вірного сина України незабутнього Федора Павловича Габелка. Мабуть, сталося, як писав колись поет «Розмай» у своїй Збірці «Заморські вина»: «…Скінчився бій — і тихо стало, Де кров’ю значено сліди, І навіть люди не кричали, І не просив ніхто води….»

Полтавський офіс Інституту нацпам’яті (за матеріалами статті доктора права, приват-доцента Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), адвоката і краєзнавця з міста Лохвиці Полтавської області Олександра Панченка у інтернет-виданні «Майдан» та книги «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. — Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. — Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи»).