У цьому матеріалі рідні та друзі захисника України, розповідають про те, яким його запам’ятали. 

«Коли він вже проходив медкомісію, то подзвонив і сказав, що йде воювати заради своїх дітей і за свою країну, щоб всіх захистити»

До повномасштабної війни Росії проти України Ігор Запорожець працював на будівництві. Про те що піде служити, спочатку родину не повідомив, розповів його старший син Валерій:

«До війни був бригадиром: працював на будівництві в Полтаві. В нього було багато роботи. В нього дуже добре виходило робити ремонти. 

У батька було п’ятеро дітей: четверо синів і донька. Найстаршому — 26 років, а наймолодшій – 4 роки. 

Коли він вже проходив медкомісію, то подзвонив і сказав, що йде воювати заради своїх дітей і за свою країну, щоб всіх захистити. Ми не очікували, що він піде на війну, але все одно підтримали його рішення.

Коли тато почав служити, то він дзвонив і говорили про різне, але не про війну: все ж таки, дзвінків йому давали дуже мало й ми запитували про його справи і він казав, що все добре, але не розповідав що саме відбувається. Тато ніколи не скаржився і не шкодував, що там був: енергійний, веселий, у нього все було добре.

Тато був дуже доброю людиною. Він завжди багато кому допомагав: друзям і своїх дітей не ображав. Він був щирим завжди і з доброю душею. Йому подобалась природа. Рибалка теж подобалася, як відпочинок на свіжому повітрі. 

Не вистачає спілкування, щоб хоча б зустрітися з ним. Ми з ним часто зустрічалися, по телефону спілкувалися і сумуємо дуже сильно — не вистачає батька”.

«Кожен має брати приклад з таких героїв як мій батько»

Син Ігоря Запорожця Данило нині теж служить у ЗСУ. Юнак згадує розмову з батьком після початку повномасштабної війни:

«Почуття болі та прикрості через втрату батька, все більше ненависті до споконвічного ворога. Але я, як військовослужбовець, скажу, що в нас зараз немає багато місця для емоцій. 

Коли батько йшов добровольцем у лави ЗСУ, розмовляючи зі мною сказав: «Ви, молоде покоління, ще життя не бачили. Тому люди, такі як я, мають йти на війну і захищати свої сім’ї. А вам ще жити і жити».

Тому лишається тільки відчуття гордості за батька. Я вважаю, що кожен має брати приклад з таких героїв як мій батько. Він був дуже добрим, відважним і самовідданим чоловікам». 

«Він для мене був старшим братом і завжди був моїм захисником із самого дитинства»

Своєму брату Андрію Валерій Запорожець востаннє дзвонив напередодні своєї загибелі. 1 липня військовий отримав смертельні поранення, через вибух ворожого снаряду. 

«Під час служби говорив, що все нормально: дуже нічого не розповідав, та й заборонено було. Він був снайпером, але через вік йому було вже важче бігати і його перевели на водія БМП.

Він для мене був старшим братом і завжди був моїм захисником із самого дитинства. Батька не було у нас, але був в мене старший брат… 

Ігор був чесною, порядною та безвідмовною людиною. Друзі його поважали. І на війну пішов захищати мене і нас всіх», ‒ говорить брат військового Андрій Запорожець. 

«Добрішої людини я не зустрічав: просто готовий всім допомогти завжди»

Андрій Терещук та Ігор Запорожець познайомились під час армійської служби у 1986 році й з того часу стали друзями. Також після завершення строкової служби Ігор Запорожець став хрещеним батьком доньки Андрія: 

«Він був дуже добродушний – добрішої людини я не зустрічав. Просто готовий всім допомогти завжди: хоч вдень, хоч вночі, хто б не звертався.

Я теж служу у ЗСУ. Остання зустріч з Ігорем відбулася десь на початку березня минулого року: я йому намагався сказати, щоб він не йшов на війну, бо він добродушна людина, а такі люди тут, скажімо так, не дуже довго живуть. Але в цьому плані він був впертий: сказав, що не може не піти воювати. Я пішов, його ще один друг пішов, з яким він працював. І він сказав: як я вдома буду сидіти, коли всі на війні.

Звісно мені його не вистачає: я намагаюся не говорити, що його немає… І телефон його не видаляю».  

З Ігорем Запорожцем попрощалися торік 8 липня біля Свято-Успенського собору в Полтаві. Поховали захисника України у селі Копили Полтавського району, звідки воїн родом.

Ольга ГРИНЕНКО, «Полтавщина»