Роздуми та інформації з нагоди сумної 90-ої річниці Голодомору ґеноциду українства 1932-33 років

В часі повномасштабної московсько-української війни ХХІ-го століття маємо надзвичайно сумні, вкрай скорботні й дуже трагічні українські паралелі: насьогодні щотижня лише Полтавщина втрачає майже стільки ж своїх людей, як в часі Голодомору ґеноциду 1932-33 років вся тодішня підсовєцька Україна втрачала щохвилини етнічних українок й українців. Вкотре переконуємось, що сучасна імперсько-путінська Москва, як і колись, 90 років тому, сталінсько-большевицький Кремль, є головними ворогами української хліборобської нації, тими безжалісними сатрапами-вурдалаками, які повсякчас прагнули й далі хочуть усілякими ганебними й варварськими засобами винищувати наш нарід, нашу націю. Генетична пам’ять усіх українців про страшні часи та невинно убієнні жертви Великого Голоду й репресій 1921-22-го, 1932-33-го, й, зрештою, 1846-47 років завжди була в свідомості усіх з роду-племені українців, куди б не закинула їх нещаслива доля — до Европи, Північної чи Південної Америки, або ж, як мовиться, «на край світу», під саму Антарктиду, — до Австралії чи навіть до Тасманії…

…Про особливо активну українську громадську діячку в далекій Австралії Тетяну Захаряк (з дому — Волинець) можна писати довго й дуже-дуже багато цікавого й корисного, бо вона ще від 1963 року, тобто більш як майже шість десятків років, є провідною членикинею, а згодом — активною виховницею клітин Спілки Української Молоді (СУМ) та Крайового Пласту в Австралії. Крім того, Тетяна Захаряк виявила себе як довголітня членкиня управ Української Громади Вікторії (УГВ), яка, зокрема, встановила Бюро Суспільної Опіки при УГВ. В 1983-ому році пані Таня разом зі своїм старшим колеґою, а моїм давнім приятелем закарпатцем з походження св.пам. паном Андрієм Глуханичем скликала ширшу громадську нараду в справі нагальної потреби Дому старших, плани зі створення якої були пізніше успішно реалізовані. Пані Таня протягом тривалого часу є чоловою діячкою дуже відомої централі — Союзу Українських Організації Австралії (СУОА), а від 1984-го по 2004-ий рік, тобто понад два десятки років поспіль (!), за каденцій Михайла Моравського й Стефана Романіва, була заступницею Голови CУOA, як також майже одночасно — секретарем теренової (крайової) Управи Ліґи Вільної України (ЛВУ) й Заступницею її Голови — донині, вона була також Обласною Провідницею ОУН (революційної), очільницею Української Католицької Епархіальної Фінансової Ради (від 2014-го донині), як також вчителькою Української суботньої Школи в Мельборні… — Цей перелік громадських посад, за якими були постійна праця, добрі успіхи й досягнення та сумлінне виконання обов’язків, пані Тетяни Захаряк (з дому — Волинець) можна з приємністю та гідним подивом, здавалось, продовжувати без кінця-краю… Однак особливою, як на мене, ділянкою активної громадської роботи та відтинком її життя й сумління Тетяни Захаряк є її довголітня участь (починаючи від початку 1980-років (!) в діяльності багатьох Комітетів та комісій на австралійських теренах по вшануванню невинноубієнних московськими большевиками Пам’яті жертв багатолітного суцільного народовбивства імперською Московою українців — Голодомору ґеноциду української нації 1921-22-го, 1932-1933-го й 1946-47-го років років.

Як пізніше вивилось, мама Тетяни Захаряк — також пані Тетяна, в заміжжі — Волинець (з дому — Черевань), яка народилася 12 лютого 1924 року, як найстарша донька патріотичних батьків козацького роду Матвія та Хемійки Череванів, що пережила Голодомор 1932-33 років, була моєю землячкою, полтавкою з походження, бо походила вона зі старовинного козацького містечка Глинське (Глинськ) поблизу столиці українських гончарів Опішного, що було, незважаючи на інспіровані большевицькою Москвою, а натепер — путінським Кремлем, суцільні голодомори, війни, теров та репресії, й дякувати Богові, досі є на мапі нашої любої серцю Полтавщини. Мама Тетяна, на жаль, вже перейшла у Божу Вічність на австралійських теренах якраз на День Соборності України понад 5 років тому, 22 січня 2017 року.

Ось, що стало мені відомо з листа, що його написала від імені усієї українсько-австралійської родини Тетяни Захаряк (Волинець), фраґменти з якого подаю нижче: »… Наша Мама — Тетяна Черевань (Волинець) (12/2/24-22/1/2017) народилася у старовинному селі Глинськ, у Полтавській області у 1924 (році), доня найстарша патріотичним батькам Матвійові та Хемійці Черевань — з козацьких родин. Народилися у родині ще дві доні — Галя i Соня та сини Гриць та Іван. Про мамині молоді літа можна дуже багато сказати, бо вона мала 8 і 9 років, коли стала живим свідком Голодомору 1932/33. — Мама багато разів публічно розказувала про цей ґеноцид. Вона вірила, що Бог її залишив на світі, щоби вона могла про Голод розповідати. Скорочено про це згадаю, хоча багато чого потрібно сказати.

Матвій Черевань, мій дідусь, та його родичі не погодилися вступити до колгоспу і так на Свят Вечір у 1933-ому році комуністи призначили цілy родину на знищення. Мали арештувати й Тата Тетяни — Матвія, але йому вдалося втекти на Донбас, де він почав працю у вугільних викопах (шахтах). Вважав, що зможе звідти посилати гроші та пакунки для родини. — Прийшла до хати «буксирна бригада» якраз на Свят Вечір. З хати та хліва забрали все, усю живнiсть, навіть з печі витягнули пиріжки, які Хемійка пекла на Свята, навіть маленьке горнятко із зернятками, а зі стайні забрали корову, телицю та свиню й усе зерно. Хемійка просила, щоби хоча б «буксири» корову не брали, щоби було коров’ячим молоком дітей годувати, на це один із катів вдарив її в груди крісом. Вона впала на сніг непритомна. З харчами ставало чим раз гірше. Вони їли травичку, буряни, трохи закопаної заздалегідь картоплі й навіть лушпиння від картоплі, смоктали кісточки і все їстівне, що могли знайти. З початком червня 1933-го року вмирає Cоня, а тоді — Іван. А тоді й сама їхня мама Хемійка дуже захворіла і не мала сил, щоб далі шукати їжу, а мама була дуже напухла й немічна, так як і її сестра Галя, вони сиділи на порозі, чекаючи на смерть. 11-ого липня Хемійка вмирає з голоду, а незадовго — й Гриць. Якось наша мама Тетяна і її сестра пережили цю страшну подію. Батьки ж тата Матвія також померли з голоду, як i його дядько. Матвій пізніше був арештований. НКВД тортурувало його один рік. Він знов одружився зі вдовою, котрої уся родина загинула від Голоду, і вони мали ще одну дочку Олю….».

Як мені вдалося встановити, у переліку населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932-1933 (Полтавська область), знаходимо короткий запис «Глинське» і страшна цифра — «490». Що ж насправді є за цим зловісним числом жертв у майже півтисячі українок і українців з одного лише села? — В «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні». Полтавська область (Зіньківський район та ін.) (Упоряд. О.А.Білоусько, Ю.М.Варченко, В.О.Мокляк, Т.П.Пустовіт. — Полтава: Оріяна, 2008) — є й інший запис: «Малобудищанська сільська рада, с.Глинське, у 1933 році — с.Глинське Малобудищанської сільради Опішнянського району Харківської області. У 1932-1933 рр. загинуло __ чол. Встановлено загиблих 490 чол. Встановлено імена 287 чоловік, а серед них з прізвищем «Черевань» «.Черевань Анастасія. Черевань Андрій Самійлович. Черевань Ганна Максимівна. Черевань Григорій Самійлович. Черевань Григорій Якович. Черевань Дмитро Трохимович. Черевань Дмитро Якович. Черевань Євмен Агеєвич. Черевань Іван Максимович. Черевань Іван Свиридович. Черевань Іван Трохимович. Черевань Катерина. Черевань Михайло Трохимович. Черевань Олена Ничипорівна. Пом. також 4 її дітей (імена, стать і вік невід.). Черевань Олена Романівна. Черевань Петро Агеєвич. Черевань Петро Трохимович. Черевань Роман Микитович. Черевань Секлета Самійлівна. Черевань Федір Агеєвич. Черевань Федір Самійлович….». — На жаль, у цьому сумному списку не знаходимо жодної людини як 25-ти осіб на прізвище «Черевань», у якої було б записано «по-батькові» — «Матвійович» чи «Матвіївна», тобто, на жаль, немає навіть згадки про замордованих большевицькими вурдалакми та їхніми прихвояними — Соні, Гриця та Іванка Череванів, — дітей Матвія та Хемійки, згадки про її загибель від цього голоду також немає. — Хоча, між іншим, є запис про ймовірного рідного брата Матвія Яковича Череваня — Череваня Дмитра Яковича.

***

Я вже на протязі понад трьох десятків років, починаючи від кінця 1980-их років переконував спільноту, що ми — українці. Ми маємо гордитися, що ми є великою, гордою, талановитою й надпотужною нацією, що, між іншим, доводимо своєю кров’ю і жертвами в часі повномасшатбної московсько-української війни у 2022-ому році. — Якраз нація, на думку дисидента й правозахисника Валентина Мороза, «…творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовість наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому всесвіті — все це компоненти однієї і тої ж самої сили… Нація витворюється там, де є силове духове поле…». — Моє ж силове духове поле — моя улюблена й заквітчана Україна та Полтавщина, яка, переживши за минуле століття три страшні Голодомори 1921-22, 1932-33 та 1946-47 років, — все ж таки дала мені життя та наснагу бути українцем, представником великої й героїчної нації. Мабуть, моя улюблена земля вдихнула в мене разом із моєю матір’ю Ганною, народженою якраз у голодному 1933-ому році, яка вже, на жаль, відійшла у Засвіти, — в мої гени, в мою плоть і кров безсмертну й незнищену суцільними голодоморами, репресіями і війнами українську національну душу. Я надзвичайно пишався й пишаюсь, особливо в часі кривавої московсько-української війни, розв’язаної спадкоємцями большевиків — путінськими імперськими вурдалаками, що я — українець. Мої діти — також українці. Я та мої діти завжди пам’ятатимемо про страшні трагедії усіх большевицьких Голодоморів та війн, внаслідок яких були безвинно замордовані московськими зайдами мільйони українців і українок, наших єдинокровних братів й сестер, які повсякчас, у той чи інший спосіб, не лише тихо вмирали, але й чинили спротив та боролися проти тотального винищення. — А ще Голодомор мого народу — це мій безкінечний сум, мій невимовний біль, моя особиста кривда й моя персональна трагедія. Однак, завжди я не лише сумую, чи схиляю голову та плачу, але й закликаю кожного з українців та українок: «Повсякчас борітесь, ніколи не забувайте й не здавайтеся, нікому не пробачайте своїх кривд!». — До речі, родина по лінії моєї матері — Галини, яка побачила світ Божий у сім’ї Івана Кузьмича Шевченка та Парасковії Пантелеймонівни (з дому — Степура) 23 березня 1933 року, що замешкала на хуторі Сокириха тодішнього Лохвицького району Полтавщини найбільше із усіх тамтешніх селян постраждала від Голодомору тих років. Були замордовані большевицьким Голодом родичі моєї матері й діда, а відтак і його далека й близька рідня — Шевченко Євдокія Артемівна, — мати Шевченків Панаса та Олексія, померло від голоду також ще двоє її дітей (імена невідомі), Шевченко Кузьма Гаврилович, Шевченко Марія Кузьмівна, Шевченко Олексій Гаврилович, Шевченко Олексій, син Шевченко Євдокії Артемівни, Шевченко Олена Кузьмівна, Шевченко Панас, — син Шевченко Євдокії Артемівни, Шевченко Пріська, Шевченко Хома Кузьмич, Шевченко Явдоха Кузьмівна. — Їхні прізвиша з іменами, як і декого з великої родини Череванів (дуже прикро, що не всіх) з Глинського, також є в Національній книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. — Дуже сумно, що у ХХІ-ому столітті в центрі цивізізованої Европи кривава рука й зла пащека московського імперіалізму продовжує нищити хліборобський рід сокирянських Шевченків. — 28 червня 2022‑го року в боях на підступах до міста Слов’янськ в ході боїв московсько-української війни загинув 24-річний Максим Шевченко, син Михайла, мій двоюрідний племінник, рідний брат священика Православної Церкви України (ПЦУ) о.Дмитра Шевченка. — 1 липня 2022 року відбулася скорботна церемонія поховання Максима, жителя Кобеляцької громади, який загинув, виконуючи свій військовий обов’язок в часі жорстокої війни. Максим Шевченко планував стати кадровим військовим, вивчитися й згодом отримати офіцерське звання…

Сьогодні також не хочеться вірити, що кілька років тому поховали у далекій Австралії одного із останніх українських ерудитів та енциклопедистів Федора Габелка, нашого земляка, ранішого мешканця хутора Гуляївка поблизу лубепнської Березоточі, такод корінного полтавця, мистця, полеміста та довголітнього члена багрянівської УРДП. Між іншим, Федір Павлович Габелко, з яким я зустрічався у Мельборні у серпні 2012 року, з три десятки років тому, брав участь у відкритті Меморіалу на Кургані Скорботи поблизу Лубен, — за свого земного життя дуже часто згадував про Великий Голод: «…Коли почався голод, батько Павло ловив рибу, і так рятував нас і родичів, і сусідів. Єдине, що нас врятувало, це там, де сходиться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки — сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали. ​​А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка поблизу лубенського села Березоточі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті — половина родини, а в деяких одна особа залишилась ​​На тому хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті — половина родини, а в деяких одна особа залишилась. Ось так я пережив цей голод….».

Цікаві, як на мене, міркування про Голодомор, переплетені зі спогадами свого батька, також полтавця з походження Василя Сидоровича Рудя, подав мені й відомий американський правник українського роду, доктор права Віктор Рудь, юрист-міжнародник із понад 35-річним досвідом, який до розпаду совєцького союзу представляв на Заході інтереси політв’язнів, що їх переслідувало КҐБ, а пізніше був спеціальним радником члена американської делеґації під час Мадридської оглядової конференції з питань безпеки і співробітництва в Европі та обіймав посаду голови Українсько-американської асоціації адвокатів. — Ось витяги із ґрунтовної праці пана меценаса Віктора Рудя п.н. «Ще один»: «…Мій батько Василь Сидорович Рудь походив із села Нехвороща Полтавської області. А мати — з харківського передмістя…- Їхній досвід російської та німецької окупації не надто різнився від досвіду десятків мільйонів співвітчизників. Однаковий біль і небажання про це говорити. Такі, як мої батьки, зазвичай дещо розбалакувалися лише з тими, хто пройшов крізь таке саме пекло; їхні нащадки часто дізнавалися тільки про якісь уривки та фраґменти жахливих сцен і болісних рішень. Хоч як повільно, історія мого батька розкрилася через десятиліття. Це розповідь про життя у заснованій на терорі типовій державі терору. Розповідь, у центрі якої, посеред інших жахіть, стоїть історія про Голодомор. Це розповідь, що розвіює вбивчу брехню, яку поширюють запеклі та новоспечені опоненти Голодомору… — Отож, мій батько і вважав Голодомор більшим за ґеноцид. Це була невимовна сторона загального і тривалого воєнного злочину. На думку батька, Рафал Лемкін, творець Конвенції ООН про запобігання та покарання злочинів ґеноциду, у своєму визначенні Голодомору як ґеноциду применшив його значення, а отже, не повністю розкрив….».

Інший полтавець з походження, уродженець Нових Санжар, який також по закінченню Другої світової війни опинився в Австралії, — бандурист і майстер по виготовленню бандур Федір Деряжний (*1905-†1982), який ще 16-річним юнаком вперше побачив бандуру в руках молодого сліпого кобзаря, не маючи грошей купити інструмент, старався самотужки зробити собі бандуру. Першу ж свою бандуру він виготовив, коли мав 26 років, та почав учитися грати зі слуху, а також переслухував старі платівки у свого діда. Під час Великого Голоду їздив ровером до Білорусі зі своєю бандурою та скрізь виступав, щоб за пожертви купити хліб й врятувати рідних і родичів від Великого Голоду.

Незабутній український патріот поет Олександр Олесь, ще перед цим написав такі гнівно-тужливі рядки:

«Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала…
…Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала»

І тільки нині, з початком нової й повномасштабної московської загарбницької навали, Европа, що до цього тупо вчаділа від московського газу, будучи приспаною й заколисаною псевдовеличчю азійсько-московитської, з дозволу сказати, — культури, хоча й повільно, але все ж таки прокинулась й усвідомила потворну та варварську сутність Московщини і ту величезну загрозу, яку вона несе вільним народам світу. — Тож нині допомога з боку всього блоку НАТО, США, Канади, Великої Британії, як також — й Австралії, всього цивілізованого світу Воюючій проти деспотії й тиранії Україні у її неймовірно героїчній боротьбі з московськими терористами й загарбниками, поза усіма сумнівами, приведе Україну та її народ до такої жаданої перемоги над одвічним аґресором і варваром.

Незважаючи на усі голодомори, репресії, терор і війни Московщини, — мені пригадуються зворушливі рядки із сучасног вірша неперевершеної й неповторної Ліни Костенко: «І буде мир… — І вишні зацвітуть — У рідному моєму краї. — Лелеки добру звістку принесуть: — „Кінець війні, ми ворога здолали!“…»

***

…Але повернімося до панства Череванів й колись великого козацького поселення Глинське (Глинськ) на Полтавщині. — Вважається, що той, хто має прізвище «Черевань», безумовно, може пишатися своїм прізвищем як пам’яткою давньої української історії, культури та мови. Сімейне прізвище «Черевань» відноситься до поширеного типу прізвищ, утворених від особистих прізвиськ. В українців з давніх-давен існувала традиція давати людині прізвисько на додаток до імені, отриманого ним при хрещенні. Справа в тому, що церковних імен було порівняно небагато, і вони часто повторювалися. Воістину невичерпний запас прізвиськ дозволяв легко виділити у суспільстві людину. Історія прізвища Черевань налічує кілька сотень років. Перша згадка прізвища Черевань зустрічається у XVIII-XIX століттях, саме в цей час на русі стали поширюватися прізвища у службовців людей і купецтва. Спочатку лише найбагатше — «імените купецтво» — удостоювалося честі отримати прізвище Черевань. Як джерела могли використовуватися: вказівка ​​на професію, особливості характеру або зовнішності людини, назва національності або місцевості, вихідцем з якої була людина. У більшості випадків прізвиська, які спочатку приєднувалися до хрестильних імен, повністю витісняли імена не тільки у повсякденному житті, але й в офіційних документах. Прізвище «Черевань» походить від прізвиська далекого предка по чоловічій лінії «Черевань», яке, у свою чергу, ймовірно, було утворено від слова «черево» за допомогою суфікса –«-ань», характерного для української ономастики. У словнику В.І.Даля вказується на таке значення слова «черево» як «живіт, черево». Очевидно, прізвисько «Черевань» у народі наділили того, хто любив добре поїсти і мав при цьому великий живіт. Подібні прізвиська побутували повсюдно в Україні, оскільки повнота й гарний апетит здавна вважалася показником відмінного здоров’я та благополуччя. Для українських прізвищ, які почали утворюватися цілими століттями раніше за москвинів-орків, наприклад, утворення сімейних імен без оформлення якимось спеціальним суфіксом було поширеним явищем. Так, іменування Черевань без змін перетворилося на передане від батька до сина прізвище. Коли й де саме прізвисько предка лягло в основу прізвища, що передається у спадок, сьогодні складно сказати однозначно…

Між іншим, у романі-хроніці «Чорна рада» авторства Пантелеймона Куліша, який є першим історичним романом в українській літературі про події, що відбувалися в Україні в 1648-1687 роки (час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та період Руїни), в якому автор, до речі, спирався на народні фольклорні джерела, архівні матеріали, «Історія Малоросії» М.Маркевича та козацькі літописи («Літопис Самовидця» та «Літопис Григорія Граб’янки»), — серед персонажів роману знаходимо й такого собі Михайла Череваня — колишнього козака, який збагатився за десятилітню війну з ляхами й став господарем хутора: «Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, …не любив ніяких сварок»; «Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить», а Меланія, — його дружина Череваниха, виглядала як: «молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, замолоду була дуже хороша».

Згідно з москвинськомовним «Энциклопедическим словарем Ф.А.Брокгауза и И.А.Ефрона. — С.-Пб.: Брокгауз-Ефрон. 1890-1907»: козацьке поселення Глинськ в Полтавській губернії під московитською окупацією «…Зіньківського повіту при річці Ворскла дворів 304, мешканців 1300, 2 водяні, 5 вітряних млинів. На схилах по правому березі річки — поклади якісних ліпних та вогнестійких глин. Поширено продукування гончарних виробів, переважно горщиків, але поблизу м.Опішного — головнішого центру виробництва, зустрічається сильна конкуренція, тому щорічно частина майстрів гончарної справи виходять із Глинська в „отхожий промисел“ в Херсонськую та Таврійську ґубернії, в місцевості з покладами гончарних глин. Багато є садів, переважно вирощують сливи, які продаються в засушеному вигляді» (О.П. — довільний переклад — москвинської мови мій).

Відповідно ж до сучасних інформацій з Вікіпедії та інших відкритих джерел, — «Глинське (інколи — Глинськ) — село в Україні, в Опішнянській селищній громаді Полтавського району Полтавської області. Населення становить 224 осіб. Назву отримало від покладів глини, які розташовані на околицях села. — Село Глинське знаходиться на правому березі стариці Солом’яник річки Ворскла. Нижче за течією на відстані 1 км розташоване село Хижняківка. Біля північних околиць села розташовані вали Більського городища. — Територія села була заселена давно. У Глинському збереглося городище, датоване VIII — серединою XIII ст. Воно відноситься до роменської культури та давньоруського часу. Містечко Глинськ належало Лексі Мамаю по крещенню Олександру Глинському, васалу Великого Князя литовського Вітовта, залишки руського війська якого врятувалися завдяки допомоги Лекси Мамая, після поразки у битві при Ворсклі у 1399 році. Відомими особами з роду Глинських були Олена Василівна Глинська — мати московського царя Івана IV Грозного. Точна дата заснування села невідома. Відомо, що воно було засноване всередині XV століття. 1498 року Глинське, як частина спадку, перейшло до Григорія Глинського. На початку Національно-визвольної війни Глинське належало до Гадяцького полку, у 1662-1672 роках — до новоствореного Зіньківського полку. Згодом стало належати другій Опішнянській сотні Гадяцького полку. У 1639 році картографом Ґійомом Левассером де Бопланом була укладена «Tabula Geographica Ukrainska» («Географічна карта України»). У 1648 році був надрукований «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна з належними провінціями». Враховуючи толерантність західних географів, можна допустити, що на той час Україна справді нагадувала Дике Поле, хоча і відображалась на карті 993-ма населеними пунктами та 153-ма річками. Мапа України 1660 року (Carte d Ukranie Contenant plusiers Prouinces comprises entre les Confins de Moscouie et les Limites de Transiluanie) відображала 953 населених пункти — міста (Oppidum) та села (Pagus) з млинами (Molendinum) та переправами (Transitus) на річках (Flumen). Україна показана як чергування долин (Vallis) та гір (Mons), вкритих дубовими гаями (Querceаtum), порізаних великою кількістю джерел (Fons) та річок з островами (Insula) та заболоченими луками (Loca Paludosa). Відмічена також велика кількість руїн (Ruins) та могильників. На мапі Ґійома де Боплана, окрім Полтави, показані Опішне, Зіньків, Гадяч, Кобеляки, Нові та Старі Санжари. Слободи Глинськ та Більськ «заблудилися» й чомусь показані нижче Опішного за течією Ворскли. — Від 27 березня 1802 року, після ліквідації т.зв. Малоросійської губернії, село увійшло до Зіньківського повіту Полтавської губернії під московитською окупацією.

До речі, Преображенська церква у родинному селі Тетяни Черевань (Волинець) Глинське (або Глинськ), яка була зруйнована большевиками у 1930-х роках, коли та ще була дитиною, — це був єдиний парафіяльний православний храм Найдавніша ж дерев’яна церква в с.Глинське Гадяцького полку була збудована наприкінці XVII століття. 1773 року поміщик Іван Тимченко придбав для церкви дзвін вагою 17 пудів 24 фунти. 1781 року церкву розібрали через неможливість реконструювання, а наступного року за дозволом Митрополита Гавриїла зведено нову дерев’яну церкву, 1850 року прибудовано дзвіницю. 1888 року за ініціативою настоятеля храму Гермогена Луб’яного розпочалось будівництво мурованого храму. Саме цей рік вважають початком функціонування храму. У 1896–1900 роках проводилось освячення церкви. У 1902 році церква володіла 1,5 десятинами церковної землі, 7 десятин сінокісної і лісової; землі ружної 15,25 десятини; був будинок для квартири псаломщика. З 1861 року при церкві діяла церковнопарафіяльна школа, яку на початку ХХ ст. реорганізували в школу грамоти. 1866 року було створено церковне попечительствво. — До парафії належало село Глинське та 4 хутори: Старі Млини, Гармашів, Рокитин і Сенів. Станом на 1888 рік у парафії налічувалось 906 чоловіків і 905 жінок (всі козаки). У 1902 році: парафіян 1094 душі чоловічої статі і 1053 жіночої. У 2008 році відбулась презентація книги Віктора Міщанина «Храми землі нашої: Церква Преображення Господнього у Глинському», в якій описано повну історію храму. На місці, де колись стояла церква, натепер встановлено хрест та пам’ятний знак.

У відомій праці Миколи Арандаренка «Записки о Полтавской губернии» зазначено, що в Глинському в середині 1840-х років мешкало 542 козаки, 14 казенних і 21 поміщицький селянин. У 1859-ому році у селі налічувалось 198 дворів, мешкало 1200 осіб (580 чоловічої статі та — 620 жіночої), була православна церква. 1863 року у селі у 225 дворах мешкало 1430 жителів (710 чоловічої статі та — 720 жіночої). Станом на 1900 рік нараховувалось 326 козацьких дворів і 16 державних селян. Населення становило 2071 осіб. Тоді у Глинську діяла сільська община, одна земська та одна церковнопарафіяльна школи. За даними подвірно-господарського перепису 1910-го року у Глинському працював 21 гончар. Окрім гончарства місцеві жителі займалися теслярством, чоботарством тощо. Упродовж 1910-1930 років населення села зростало. 1910 року тут налічувалось 1874 особи, а 1926 року — вже 2125 (1004 чоловічої статі та — 1121 жіночої).

Совєцька влада була нав’язана місцевим мешканцям у січні 1918 року. Мали місце численні факти супротиву та боротьби з большевизмом з боку місцевого населення, одним з найвідоміших був загін під керівництвом Павла Бея.

Вже згаданий мною вище дослідник, кандидат історичних наук Віктор Міщанин у своєму дописі, який є на сайті «Український Погляд» п.н. «Слідами Беїв із загону отамана Павла Бея» (2017), зокрема, писав: «…95 років тому, 1922 року, загинув глинський отаман Павло Омелянович Бей, який боровся з більшовиками на теренах Більської, Заїченської, Опішнянської волостей Зіньківського повіту. Загинув також його рідний брат Артем. Було вбито його батька Омеляна Васильовича Бея. Рятуючись від розстрілу, дістав поранення в ногу брат Олександр Бей. Дружина Павла Бея, Онисія, в 1930 році була засуджена й відправлена на Північ Росії, де її сліди й загубися. Доля порозкидала нечисленних нащадків Омеляна Бея по світу. Лише на початку 1960-х років Олександр Бей почав відшукувати представників славного козацького роду Беїв, які залишили помітний слід в історії села Глинського: Василь Бей був церковним старостою, Григорій Бей — головою церковнопарафіяльного попечительства, Омелян Бей — попечителем глинської земської школи… — Лише в 1950-х роках, за часів Хрущова, Олександр Бей розповів сину дещо із свого глинського минулого, про яке нагадувало кульгання на одну ногу (куля влучила в кістку). Тоді, в першій половині 1920-х, Олександр і найменший із братів Беїв, Корній, змушені були разом покидати рідні місця. І хоча Корній не брав участі в повстанському загоні, його все одно б знищили. У Полтаві, намагаючись відірватись від переслідувачів-чекістів, вони вдвох бігли по дахах вагонів поїзда, що йшов на південь. У переслідувачів були гвинтівки. Лісова практика допомогла, Олександр Бей стріляв із нагана влучніше за чекістів. У дорозі брати розділилися: Олександр Бей зійшов на станції Шестаковка, а Корній поїхав у Одесу. — Олександр Бей оселився в Миколаївці, поряд із якою розташований хутір Надія — родинне гніздо українського письменника, драматурга Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)… На допиті Корній намагався по-можливості обійти й приховати питання участі його рідних в боротьбі з більшовиками, заявляючи, що з його братів ніхто в антирадянських арміях не служив, що брат Артем був убитий уночі, коли пас коні, а брат Павло вбитий у Глинську „з-за вугла“. Про батька він говорив, що той помер у 1919 році. Недаремно його старший брат Олександр відмовлявся вступати в партію і переїздив з місця на місце, побоюючись запиту в Глинське. У випадку з Корнієм такий запит на Опішнянське відділення НКВС було зроблено, а там допитали трьох свідків із Глинського, які стверджували що в часи Української Держави Гетьмана Скоропадського Омелян Бей, разом зі своїми синами, вступив до „Союзу хліборобів-власників“, а потім вони служили в Державній гетьманській варті, де отримали зброю. Згодом Павло Бей став отаманом загону, створеного ним, чисельністю 30-60 чоловік, який під його керівництвом не один рік боровся з більшовиками. За словами свідків, загін Бея мав тісний зв’язок із іншими навколишніми антибільшовицькими загонами. В загоні були два його рідних брати: Артем і Олександр. Найстарший із братів, Іван, не повернувся з Першої світової війни. Артем Бей був убитий під час розвідки місцевим активістом, заступником голови місцевого ревкому Савою Руденком, якого згодом власноручно застрелив сам отаман. В 1921 році було вбито батька отамана, Омеляна Васильовича Бея. Зробив це власноручно місцевий активіст Прокіп Холоша, який на той час служив у Зіньківському більшовицькому каральному загоні й прибув із ним у Глинське. Вбито було також рідного отаманового дядька, Григорія Васильовича Бея, та його дружину. Григорій Бей та його сім синів також боролися з більшовиками. Четверо з них загинули: Віктор, Семен, Василь, Олексій. Михайло Бей був мобілізований у Денікінську армію, а потім опинився на еміграції аж у Швеції, звідки в 1920-х роках присилав листи в Глинське до дружини. Роману Бею вдалося втекти. Господарства Омеляна й Григорія Беїв були розкуркулені, будинок Омеляна Бея спалено. Раніше, у спогадах глинського активіста Михайла Череваня, який у ті роки був секретарем Глинського КНСу, я читав, що отаман Павло Бей загинув у 1922 році. У показаннях глинських свідків 1935 року стверджується, що це трапилося в 1921 році….».

Як відомо, до 1923 року село Глинське належало до Більської волості Зіньківського повіту. З утворенням же Опішнянського району, було включене до його складу. Глинська сільська рада проіснувала до 1957 року. Потім село почало підпорядковуватись Малобудищанській сільській раді. З 1967 року село перейшло до Зіньківського району. В часі інспірованого й організованого большевицькою владою штучного Голодомору 1932-1933 років, як я писав вище, було вбито голодом щонайменше 287 мешканців села. Наприкінці 1930-х років прокотилася хвиля знищення «ворогів народу». Серед репресованих були люди з Глинська. За моїми підрахунками, які є в в базі даних Національного банку репресованих, там є — 371 661 записів, з них на літеру «Ч» є 7700 відомостей про репресованих, з них на прізвище «Черевань» з різних місцевостей України — 25 осіб, тільки вихідці з Полтавщини, здебільшого, із однойменного села Черевані та села Пироги, — 16 осіб, а з села Глиського були репресовані — Черевань Іван Григорович, 1888 р., українець, із селян, малописьменний. Селянин-одноосібник. Заарештований 8 лютого 1930 р. Засуджений судовою трійкою при Колеґії ҐПУ УСРР 24 лютого 1930 р. за ст.54-10 ч.2 КК УСРР до 10 років позбавлення волі. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 11 вересня 1989 р.; Черевань Костянтин Петрович, 1910 р., українець, із селян, освіта початкова. Колгоспник. Заарештований 21 грудня 1937 р. Засуджений особливою трійкою при УНКВД Полтавської обл. 27 грудня 1937 р. за ст.54-10 ч. 1 КК УССР до розстрілу. Вирок виконано 5 січня 1938 р. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 17 липня 1989 р. — Однак мою увагу привернули два наступні записи Національного банку репресованих, оскільки батько Тетяни Черевань (Волинець) називався Черевань Матвій Якович, в яких значаться — Черевань Яків Андрійович, 1899 р., с.Глинське Зіньківського р-ну Полтавської обл., українець, із селян, освіта початкова. Проживав у с.Лазьки Зіньківського р-ну. Колгоспник. Заарештований 12 жовтня 1937 р. Засуджений Особливою трійкою при УНКВД Полтавської обл. 1 листопада 1937 р. за ст.54-10 ч. 1 КК УССР до розстрілу з конфіскацією майна. Вирок виконано 4 листопада 1937 р. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 27 квітня 1989 р. та Черевань Микола Якович, 1914 р., с.Глинське Зіньківського р-ну Полтавської обл., українець, із селян, освіта вища. Проживав у м.Тарнава (Чехія). Зоотехнік племінного господарства. Заарештований 22 червня 1950 р. Засуджений Військовим трибуналом в/ч 28 990 28 вересня 1950 р. за ст.58-1 КК РСФСР до 25 років позбавлення волі з поразкою в правах на 5 років та з конфіскацією майна. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 3 грудня 1996 р…».

Село Глинське в часі німецько-совєцької війни було окуповане нацистськими військами від вересня 1941 по вересень 1943 року. Згідно з «Книгою Пам’яті України. Том 4…» (Полтава, в-во «Полтаський літератор», 1998): «…Зіньківський р-н, с.Глинське. — Полеглі в боях, померлі від ран та пропалі безвісти… Літера «Ч»: «.Черевань Валентин Васильович, 1916 р. Мобілізований у 1941 р. Загинув 13.04.1944 р.; Черевань Василь Павлович, 1919 р. Лейтенант. Загинув: вр. 1941 р.; Черевань Григорій Микитович, 1920 р. Призваний у 1940 р. Рядовий. Загинув: сч. 1944 р.; Черевань Євтихій Трохимович. 1900 р. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Загинув: тр. 1943 р.; Черевань Микита Карпович, 1912 р. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Помер від ран 3.10.1943 р. Похований: с.Мозоліївка Глобинського р-ну Полтавської обл.; Черевань Микита Якович, 1900 р. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Загинув: жт. 1943 р.; Черевань Михайло Панасович, 1913 р. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Загинув у 1943 р.; Черевань Яків Степанович, 1921 р. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Загинув 16.04.1944 р. Похований у Молдові….». Відтак, Микита Якович Черевань, за моїми припущеннями, міг бути рідним братом батька Тетяни Черевань (Волинець) Матвія Яковича Череваня.

У 1970-х роках в селі Глинське закрили 8-річну школу, залишилась лише початкова, яка була проіснувала до 2003 року. Починаючи від 1960-х років село почало вимирати. Це було спричинено тогочасною політикою т.зв. неперспективних сіл. Така ж нещаслива доля спіткала й моє родинне село (хутір) Сокириха, в якому натепер залишилось якийсь десяток чи два місцевих мешканців. Станом на 2001 рік у селі Глинське населення становило 224 особи. Відомі люди, уродженці цього села: Холодний Федір Федорович — кобзар; Сидоров Василь Іванович — український інженер, науковець, кандидат технічних наук, винахідник, перекладач, публіцист; Сулима Тихін (? -?) — український гончар другої половини XVIII століття. Й, зрештою, на прізвище «Черевань» — Черевань Антін Самійлович (*1906-1975) — український совєцький історик, педагог, доктор історичних наук, засновник історико-аґрарної школи. Він походив, як встановили пізніше дослідники, із селянсько-середняцької родини Глинська. Згодом навчався на робфаці Харківського інституту соціяльного виховання (1930-1931) й у Харківському юридичному комвузі (1931-1932). В 1932-1934 роках — пропаґандист ЦК ЛКСМУ і голова Всеукраїнського бюро пролєтстуду. Від кінця 1934-го по осінь 1935-го року Антін Черевань працював педагогом дитячого приймальника Харківського обласного управління НКВД. Протягом 1935-1941 років навчався на історичному факультеті Харківського державного університету й в аспірантурі при кафедрі історії СССР. У червні 1941 року добровольцем вступив до лав РСЧА — «красной арміі». У травні 1942-ого в оточенні совєцьких військ під Харковом зазнав поранення в голову та тяжкої контузії, потім був німецький полон. Наприкінці березня 1945 року йому вдалося звідти втекти. Згодом Антін узяв участь у воєнних діях на Далекому Сході. У травні 1948 року він захистив кандидатську дисертацію. Через політичну недовіру виїхав на Урал, де отримав посаду старшого викладача Пєрмского государствєнного універсітєта. 1953 року через «нєблагонадьожность» ученого звільняють з роботи. Від червня 1954 року він працював доцентом, а згодом і завідувачем кафедри історії СССР Карєльского пєдагогічєского інстітута. У жовтні 1962 року повертається на Батьківщину. Працював у Полтавському державному педагогічному інституті доцентом, професором кафедри історії СССР і УССР. Став першим доктором історичних наук Полтавщини, захистивши 1968 року докторську дисертацію, над якою працював упродовж кількох років, використовуючи історичні документи, які зберігались у фондах архівів Лєнінґрада, Маскви, Києва, Архангєльска, Пєтрозаводска, Пєрмі тощо. Створив наукову історико-аґрарну школу. Відновився в членстві КПСС. Автор близько 45 праць. На історичному факультеті Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка періодично проводяться Череванівські читання. — У своїй розлогій статті в «Чорноморському літописі» вчена-дослідниця Г.Т.Капустян пише про життя та діяльність проф.А.С.Череваня: «…Людина, яка на власній долі пережила історичні злами радянської тоталітарної моделі суспільства. В автобіографії, складеній у 1962 році Антон Самійлович зазначив, що народився він 4 серпня 1906 року в с.Глинськ Опішнянського району, що на Полтавщині, в сім’ї селянина-бідняка. З дев’ятирічного віку 3 роки наймитував пастухом, а потім жив у своїй родині… — …У червні 1941 року добровольцем вступив до лав Червоної Армії, служив командиром взводу, а потім — у штабі 411 стрілецької дивізії і в штабі 686 стройового полку. У травні 1942 року — він, у числі оточених радянських військ під Харковом, потрапляє до німецького полону, будучи контуженим та тяжко пораненим у голову. Антон Самійлович до кінця березня 1945 року перебував у концентраційному таборі для військовополонених на півдні Німеччини. В кінці березня йому вдалося втекти у напрямку швейцарського кордону і опинитися за лінією фронту. Будучи переконаним у необхідності подальшого власного буття на Батьківщині, звертається до радянської військової місії, що функціонувала при військах союзників з метою повернення додому…». — Як зазначав А.С.Черевань: «Я не зміг отримати роботу у вищому навчальному закладі України через політичну недовіру по причині перебування у полоні і змушений виїхати на Урал, у Перм, де отримав посаду ст. викладача Пермського (Молотовського) державного університету…». — «Шкода, — говорив він улітку 1974 року, — що підуть із життя професійні історики, свідки тих подій. А ми в змозі дослідити, дати відповідну оцінку доволі непростій політичній ситуації». Його дуже непокоїли прояви надмірної бюрократизації суспільно-політичного життя в країні. Він порівнював доступність влади у різні епохи: «У 1930-і рр. легше було попасти на прийом до Любченка, у Харкові, — говорив він, — ніж сьогодні до голови сільради».

Суттєво доповнює відомості про Голодомор у селі Глинському, як також «глинський період» життя-буття родини, що також мала прізвище «Черевань», можливо, й родичів Тетяни Черевань (Волинець), що по війні опинилася в Австралії, — та про уродженця Глинського професора А.С.Череваня допис (2018) Антона Рокити з Опішного, в якому, зокрема, йдеться «про вплив глибинних коренів на формування «філософії буття»…» цього вченого. Антін Рокита міркував, що «…кожна людина повинна пам’ятати історію свого роду, адже незалежно від статі та віку, часто постає питання про сенс життя, мету існування людини в цьому світі та його пізнання, про систему життєвих цінностей та шляхи становлення особистості… У райському куточку Полтавщини селі Глинськ, що розкинулося на правому березі річки Ворскли, 4 серпня 1906 року в багатодітній родині селянина-середняка народився перший доктор історичних наук Полтавщини, професор Антон Самійлович Черевань. Вивчаючи джерела, де згадується про його життя та наукову діяльність, помітив відсутність інформації про батьків, братів та сестер, тому вирішив дослідити родовід сім’ї Череванів, до якого належу і я. Найстаршим із роду Череванів, про кого я зміг дізнатися, був Роман Миколайович (помер від голоду в 1933, небагато не доживши до ста років). Його родина належала до вільних селян. Моя прабабуся, а його онука, Рокита (Черевань) Устинія Самійлівна згадувала: «В моїй пам’яті залишилися спогади батька, про прадіда Матвія. Пізніше той край села, де він проживав називали Матвіївщиною. Дідусь був дужим, бо зміг винести хрест на дзвіницю новозбудованого Храму». В його сім’ї дорослого віку досягли троє дітей, а саме: Самійло (1876 р. н.); Олена; Трохим. Самійло, будучи ще юнаком, при ремонті млина, отримав виразку шлунку (як говорять у народі — підірвався). Одружився на дівчині з Опішні Анастасії Шкурпелі, і Бог їм послав дев’ятеро дітей. Антон був четвертою дитиною в сім’ї, і першим сином. Всі діти вміли читати і писати. Антон навчався добре, але найрозумнішим у сім’ї був молодший брат Григорій. — Восени 1916 року Самійла Романовича призвали на першу світову війну. Навчання закінчилося. Це були важкі роки, хоча сім’я мала 3,5 десятин орної землі, півдесятини лісу, сінокіс, та найстаршому чоловікові було лише десять років. Після повернення батька з війни справи в сім’ї поліпшилися, але ненадовго, стан здоров’я погіршувався, бо до хвороби додалися наслідки важкого поранення, і влітку 1923 року він помер. Під час колективізації всім членам родини довелося вступити у члени колгоспу. Голодомор знищив матір, чотирьох братів і трьох сестер. В той час Антон Самійлович працював у Харкові. Чудом вижила моя прабабуся. — …Сім’ї Трохима Романовича (молодшого брата Самійла) народилося одинадцять дітей, а вижило п’ять. Софія Трохимівна (двоюрідна сестра Антона Самійловича) проживає в місті Усть-Каменогорську (Казахстан), а Іван Трохимович (двоюрідний брат) — в Макіївці Донецької області. — У книзі Віктора Міщанина «Храми землі нашої» зазначено «…в 1923 р. були позбавлені виборчого права по Глинській сільраді: Черевань Трохим Романович, 31 рік, хлібороб, середняк, член церковної ради; Черевань Ганна Григорівна, 31 рік, дружина члена церковної ради; Черевань Роман Миколайович, 75 років, батько члена церковної ради; Черевань Олена Романівна, 38 років, сестра члена церковної ради»… Іван Трохимович Черевань (1937 р. н.) — згадує: «Спочатку мій дід жив на Матвіївщині, а згодом побудував дім при в’їзді в село, зі сторони Опішні. Я народився вже на Донеччині, де проживали мої батьки після розкуркулення, і не знав, що Антон та Устина вижили. Жаль, не судилося зустрітися»…. — Зауважу лише до докладного опису Антона Рокити, що в одному із фраґментів своєї копіткої й доволі ґрунтовної дослідницької праці, він, зокрема, зазначав: «…Моя прабабуся, а його онука, Рокита (Черевань) Устинія Самійлівна згадувала: «В моїй пам’яті залишилися спогади батька, про прадіда Матвія. Пізніше той край села, де він проживав називали Матвіївщиною. Дідусь був дужим, бо зміг винести хрест на дзвіницю новозбудованого Храму»…». — Мені ж чомусь подумалось: «А чи не про Матвія Яковича Череваня, батька Тетяни Черевань (Волинець), тут йдеться?!…».

…Провідна діячка та одна із довголітніх й успішних організаторок українського життя в Австралії Тетяна Захаряк (з дому — Волинець), донька Тетяни Черевань та Осипа Волинця, від імені своєї великої української родини із далекої Австралії далі писала в своєму листі до мене у полтавське місто Лохвицю: «…Пізніше Мама наша перейшла короткий курс виховательки для праці в дитячім садочку тому, що її побажаний Курс трикотажу вона відкинула, бо треба було говорити російською мовою. Її батьки усе говорили, щоб вона не забувала свою рідну українську мову. — В 1942 році німці установили насильницький набір робітників на працю до Німечинни та Австрії. Кожне місто й село мусіли дати призначену кількість робітників для примусового вивезення. Маму приділили на транспорт до Австрії ще з п’ятьма людьми з її села. Везли людей в товарових вагонах. По дорозі набирали більше й більше людей. Уявіть собі, подорож від Полтави до Лінцу тривала один місяць! А батько її у той рік попав у німецький полон, звідки він пізніше утік. — Побіч прикрих обставин, тяжкої роботи тa бомбування, Мама пізнала свого любимого чоловіка Осипа Волинця* у Вельсі, Австрія, де вони й побралися. Осипа примусово забрали до Польської армії з його села Остров біля Тернополя.

Він опинився в Австрії, де працював під час війни як шлюсер. Мама була приділена йому до помочі. У 1944 році народилася їхня доня Галя. — В 1949 році вони припливають на кораблі „Вустер Віктор“ до Австралії, до Аделайди, в Порт Аделайд, де у 1951 році нарoджується друга донька Тетяна, а у 1952 році третя донька —Марія Ярослава. — Після табору для біженців у Вуцейд, де мама стала Хресною Мамою Наталії Іванів Моравської, та відпрацювання татового контракту на Райвальсі, тато збудував барак на Кройдон Парку з допомогою українських сусідів, де ми жили у трьох кімнатах, аж поки ми перенеслися на тім самім блoці до мурованoї хати, яка була збудована у 1958 році. — Мама дуже хворіла в тих перших роках, вона мала ревматизм, недокров’я та наслідки фізичні та психологічні від Голоду та війни. Побіч цього вона нас, своїх діточок, прекрасно доглядала, пильнувала нашу науку й завдання, вишивала, шила нам й іншим однострої та чудові суконки, стала доброю кравчинеюю на своїй швейній машинці „Зінґер“ („singer pedal sewing machine“), та кухаркою і кожного тижня у ней з’являлося якесь смачне печиво — пухкенькі пампушки, хрустики, медівники, тістечка, пиріжки. Мама вчила нас разом з татом любити родину, українські звичаї та Бога й Україну і бути вдячними за наше життя в Австралії. І так вони в повністю включилися в українське життя — Церква, Громада, АБН, СУМ, ЛВУ, Союз Українок, Українська Школа, і ми з ними. — Вони раділи, коли Галя вийшла заміж за Дмитра Моравського, Тетяна — за Романа Захаряка, а Славка — за Любомира Лаврівського. Але батьки сумували без них, коли вони усі перенеслися до Мельборну. І тому вони також переїхали до Мельборну y 1985 році. Велику радість дали внуки Сименка, Любомир, Уляна і Тетяна. А тоді Сименка вийшла заміж за Михася Дудія і стала ще більша потіха, коли народилися правнуки — Александер і Микола, а Тетяна вийшла заміж за Петріка Гриґорія. — Скільки безчисельних разів ми усі сходилися у батьків на Mill Park на обіди, вечері, чаювання та всілякі свята, разом ходили до церкви, на демонстрації, на всілякі концерти та засідання й збори. — Коли тато помер після 65 років зразкового подружнього життя y 2007 році, у Мами, як мовиться, просто вирвалося з грудей серце. Але вонa продожувала передавати нам усім безмежну любов i ми далі ходили до церкви, на демонстрації, на всілякі концерти i збори аж майже до кінця. Вона ще була в Церкві на Службі Божі в Неділю перeд своєю смертю. — Наша Мама була скромна, спокійна, лагідна і мила. Як немжона її любити. Ми знаємо, що наша дорогенька мама у Божих руках, та з своїм любимим мужем Осипом. (-)Тетяна Захаряк від родини».

У своєму дописі, який, як на мене, дуже добре насвітлює довголітню діяльність завжди молодої, такої діяльної, освіченої й інтеліґентної українки з полтавсько-галицькими коренями пані Тетяни Захаряк (Волинець)***, славний ювілей якої ми відзначили минулого року, лише на одному відтинку її плідної громадської діяльності, в осередках, управі та праці на міжнародному полі Спілки Української Молоді (СУМ)** в Австралії та молодіжної референтури СУОА п.н. «Осередок СУМ ім. Гетьмана Івана Мазепи в Мельборні 1985-94», вона зазначала: «У 1970-их роках осередок у своїй праці орієнтувався на факт поневолення України та долю окремих борців за її Волю. В 1980-их присвячено увагу передовсім підготовці виховників та пошукам засобів для боротьби з асиміляцією, а в 1990-их — допомозі Україні й тамтешнім сумівцям, розвитку серед членів знань про Україну, плеканню української мови. В 1985 р. осередок мав 243-ох членів (110 членів юнацтва). За каденції 1986-88 членство зросло до 430-ти. В 1990 р. членство нараховувало 378. — До діяльности осередку належали щотижневі сходини роїв та проби „Верховини“ й „Черемошу“, щомісячні сходини гуртка „Надія“ й апелі після Служби Божої в катедрі Св. Верховних Апостолів Петра й Павла (серед них і святочні апелі, наприклад, для відзначення пам’яти Степана Бандери в жовтні), у січні — Коляда, у Великодній час — спільне свячене, у травні — день юнацтва й забава „Червона рута“, в листопаді — свято Михаїла та „Львівські вечорниці“, які кожного другого року поєднуються з балем дебютанток і дебютантів. У жовтні або листопаді відбувалися іспити для юнацтва. Організовувалося дні праці на оселі „Карпати“, де відбувалися десятиденні табори. — За весь період 1965-91 місцевих таборів було 16, крайових— чотири. Серед комендантів були: Володимир Альфавицький, Франко Вепрек, Роман Занко, Михайло Когут, Дмитро Моравський, Ілько Моравський, Михайло Моравський, Лев Новицький, Стефан Романів, Віктор Рудевич, Петро Сорока, Петро Цькуй, серед головних виховників — Іван Борецький, Славка Жабак, Степан Лисенко, Ірина Когут, Юля Олійник, Текля Яворська. У 1985-86 р. мельборнський осередок був господарем першого крайового табору української молоді „Молода Україна“, в якому взяли участь СУМ, Пласт та молоді люди, не приналежні до цих організацій. Комітетом підготовки табору провадила референт молоді СУОА Тетяна Захаряк. Протягом 12-ти місяців над підготовкою інтенсивно працювали різні комісії СУМ. Пласту, СУОА та Української Громади Вікторії. В 1992-93 р. в Мельборні відбувся V Світовий Злет СУМ, на який прибули гості з Канади, США, Бельґії, Арґентини, Німеччини та України. — Розбудовою оселі „Карпати“ в 1980-их роках займалися головно молодші члени осередку. В 1985 р. побудовано новий санітарний будинок, розбудовано Тарасівку—площу для батьків та приятелів СУМ. У ці роботи особливо багато праці вклали члени Осередку СУМ у Джілонґу. Приготовляючись на світовий злет СУМ, осередок у 1991-92 роках збудував на оселі нову кухню та їдальню й відремонтував залю. — Активно продовжували діяти мистецькі ансамблі осередку, зокрема, танцювальний ансамбль „Верховина“ і хор „Черемош“. У червні 1985 250 членів осередку виїхало до Сіднею з самостійним концертом. У 1987 р. такі концерти відбулися в Саншайні й Водонзі, а в Мельборні — в 1990, 1991, 1994 роках. 19 березня 1988 р. „Верховина“ виступила в Тасманії в програмі святкувань 200-ліття европейського поселення Австралію, а в жовтні відзначила своє 25-ліття концертом у Національному театрі в Сант Кілді. „Верховину“ було вибрано представляти Австралії на фолкльорному фестивалі в Канаді 1994 р., з чим було пов’язано успішне турне.

Ще 1987 р. осередок гостив у себе танцювальний ансамбль „Іскра“ з Канади. — До особливих подій цього періоду належали: відзначення українських жінок-героїнь, що його 16 лютого 1986 р. влаштував жіночий гурток „Надія“; участь багатьох членів осередку в демонстрації перед парляментом у Канберрі в зв’язку з Чорнобильською аварією в квітні 1986 р.; демонстрація дружинників осередку 10 жовтня 1987 р. перед торговельною місією Совєтського Союзу для відзначення трагедії у Вінниці. Осередок брав участь у вітанні в Мельборні Патріярха Мирослава Івана Любачівського в 1986 р., а впродовж 1980-их років мав зустрічі з колишніми політичними в’язнями В.Морозом, Ніною Строкатою, Оксаною Мешко, Йосифом Терелею, з працівником радіо „Свобода“ А.Гайдамахою. Пізніше відбувалися і зустрічі з головою СУМ в Україні Андрієм Черемським, з народними депутатами України Богданом Горинем та Ігорем Деркачем, з учасником Визвольних змагань Петром Дужим. — У 1985-94 роках головами осередку були: М.Когут (1984-88), Павло Сенів (1988-90), Петро Дума (від 1990 р.). Крім них і вищезгаданих комендантів та головних виховників таборів, заслуженими членами управ осередку за весь період 1965-94 були: Михайло Дума, Василь Палійчук, Богдан Герчанівський, Василь Хамула, Т.Шумський, Т.Захаряк, Степан Когут, М.Юрчишин, М.Цькуй, Ганя Полатайко, І.Моравський….».

І насамкінець. — В часі ж, коли Воююча проти імперської Москви незалежна, горда й мужня Україна стікає кров’ю, але все ж перемагає на полях боїв московських аґресорів, втрачаючи своїх героїв й героїнь, кращих синів та дочок, — ми маємо знати і не забувати свою таку героїчну й таку трагічну минувшину, шанувати жертв голодоморів українців 1921-22-го, 1932-33-го та 1946-47 років, полеглих і жвих Борців за Волю України всіх часів, щоб ґеноцид українців не повторювався вже у ХХІ-ому столітті і щоб кожен із нас знав, що для усіх найзапеклішим ворогом є московський імперіалізм, ба більше, — вороги не лише оточення чи кліка піґмея Путіна і його ненависна нам камарилья, — але й уся азійська Московщина — оці примітивні та жорстокі людці й потвори — варвари, грабіжники, ґвалтівники й терористи. — Тож ми маємо не лише повторювати за вслід Миколою Хвильовим: «Геть від Москви!», але й воювати на усіх фронтах, безжалісно нищити все чуже, москвинське, як в Рідному Краї, так і в країнах поселення, усім боротись до цінця за свою Волю і Честь й неодмінно додавати: «Смерть ворогам-московитам!».

Олександр ПАНЧЕНКО, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), — адвокат з міста Лохвиці Полтавської області****

Стосовні довідки та інформації:

* Волинець, св.пам. пан Осип, чоловік (муж) св.пам. пані Тетяни Волинець (з дому — Черевань) — народився 15 січня 1917 року в Острові, поблизу Тернополя. Разом з Тетяною (дів.Черевань) мали дітей — Анну, Тетяну, Марію-Ярославу (Славку). До Австралії приїхав 05 жовтня 1949 року Народняосвіта, слюсар-електрозварювальник. В Аделаїді був головою відділу АБН, головою контрольної комісії та членом управ АБН, АБЛ, ЛВУ, СУМ, кольпортер видань Організації Українського Визвольного Фронту, член Комітету будови УКЦеркви на Вейлвіл. Дружина Тетяна належала до Гуртка жінок ЛВУ. У Вікторії Осип і Тетяна — члени УГВ, ЛВУ, СУМ і Національного Фонду СУОА. Осип служив в польській армії і 22 жовтня 1939 року попав у німецький полон. Донька Ярослава (Славка) за фахом — вчителька середьної школи. Також була, як і всі доньки Волинців — членкині Визвольнього Фронту і брали участь в демонстраціях проти Моcкви, як і активну участь в українському суспільстві в Аделаїді та у Мельборні. Між іншим, Ярослава була в Управax СУМ-у, довголітньою виховницею, членкою СУМ гуртка Надії, хору Черемош та організаторкою виставок української та церковної культур. З приїздом до Південної Австралії Осип Волинець вклучився до праці організації укрїнського суспільства, як член управи та Комітету Будови Українського Народнього Дому, він був також фінансовим референтом СУМ і Ліґи Визволення Укрїни (ЛВУ) та головою Контрольних Комісій СУМ і ЛВУ. Пан Осип був не тільки пересічним членом, але й збирав кошти для Комітету будови Української Греко-католицької Церкви на Вайвіла a також на Вудвіль у Південній Австралії. Найстарша сестра Галя (Анна), так як і Таня та Славка, ходили до Української суботньої школи, була членкою Пласту -Курінною і Виховницею, і пізніше СУМ-у, членкою CУM Гуртка Надії, вчителькою Української школи. Прекрасно виконувала український танок і виступала на австралійському Adelaide Festival of Arts. Галя (Анна) вийшла заміж за українського патріота і політичного діяча Дмитра Моравського. Приїхавши до Мельборну у 1966 році, вступила до УГВ і пізніше стала референткою та працівницею УГВ Бюра Суспільної Опіки та була членкинею СУМ Хору Черемош. Чоловік Галі — пан Дмитро за фахом бухгалтер. Він, так як і ціла родина Волиняків, — член Визвольного Фронту і Обласний Провідник, як також — член управ СУМ-у, ЛВУ, УГВ, СУОА та Української Католицької Церкви в Австралії. На протязі багатьох років пан Дмитро — фінансовий референт Крайової Управи СУМ в Австралії, довголітний Директор Кооперативи «Дністер», Голова Контрольної Комісії СУОА та Молодечого Катедрального Хору, член Контрольної Комісї УГВ, виховник СУМу й член СУМу Хору Черемош

** Спілка Української Молоді, скорочено (СУМ) (Ukrainian Youth Association) — це організація спочатку дорослої молоді, згодом із юнацькими відділами (Юний СУМ), була створена 1946 року у Західній Німеччині. СУМ постав на традиціях київської групи, що була розкрита, разом із Спілкою Визволення України в УССР, як антикомуністична підпільна організація молоді на Великій Україні. На еміґрації творення СУМ підтримали керівні чинники ОУН (з-під стягу Степана Бандери) з думкою, що існуюча організація Пласт не охоплює всієї, головно східноукраїнської молоді. СУМ розрісся у всіх країнах поселення повоєнної еміґрації до масової організації, яка перебувала під сильним впливом і входила до складу Українського Визвольного Фронту (УВФ). Організація й членство займалися переважно культпросвітньою діяльністю серед дорослої молоді. До Австралії вже при кінці 1940-их pоків прибули окремі організовані члени СУМ із Західньої Німеччини й Австрії. Невдовзі вони почали творити свої гуртки й осередки в переселенчих таборах, головно в околиці Сіднею (табори в Ґреті, Мурбенк-Ліверпулі, Блектавні та ін.). Пізніше постали осередки в Мельборні й околиці, Аделаїді, Перті та інших містах Австралії. У 1951 році Центральний Комітет СУМ в Мюнхені уповноважив Зіновія Грабика створити центр СУМ в Австралії. У травні того ж року в Мельборні відбувся організаційний крайовий з’їзд СУМ. Головою крайової управи СУМ в Австралії Стефан Романів став у 1984-ому році й перебував на цьому становищі рівно 10 років…. Але серед 48 делеґатів ХІ Краєвого З’їзду СУМу у Мельборні ще 25-26 березня 1978 року знаходимо Стефана Романіва, як члена осередку ім.Гетьмана Івана Мазепи у Мельборні (він тоді був на становищі головного виховника та провадив осередком шість років, до 29 липня 1984 року), тоді ж Стефан ввійшов до складу обраної Крайової управи (М.Моравський — голова), а 25 серпня 1984 році на ХІІІ Крайовому з’їзді СУМу в Австралії Стефан Романів був одноголосно обраний вже Головою краєвої управи. До речі, 29-30 березня 1991 року у Мельборні до складу очолюваної Стефаном Романівим краєвої управи було обрано в якості секретаря Таню Захаряк (з дому — Волинець).

*** Захаряк Тетяна, донька Тетяни (з дому — Черевань) та Осипа Волинців. — особливо активна сусп.-громадська діячка у Мельборні. — (Академічні кваліфікації). — Diploma of Chiropody/Podiatry (South Aust Institute of Technology — SAIT); Diploma Community Welfare Services (In Service -Dept Community Welfare; Services/SAIT); Bachelor of Social Work (Preston Institute of Technology); Master of Social Work in Human Services Management (LaTrobe University); Williamson Fellow — Community Leadership Victoria — Victorian Leadership Program; Board Orientation Certificate (Victorian Leadership Program); Master of Business Administration (HRM) — Swinburne University. — Ширша громадська та політична праця. — Довголітний член управ Української Громади Вікторії (УГВ); 1981/82 Член Комітету відзначення 50-ліття Голодомору; 2018 Координатор УГВ відзначення 85-ліття Голодомору 1932/33; Установила Бюро Суспільної Опіки при УГВ; 25/11/83 разом і паном А.Глуханичем скликала ширшу громадську нараду в справі потреби дому старших; Перевела з Проф. Любомиpом Лаврівським дослідню працю по цілі Вікторії — інтерв’ю з нашими старшими людьми — більше як 200 — про їхні потреби — створило базу на успішне подання на Український Старечий Дім — Калина; Референт і Керівник Суспільної Опіки УГВ і Голова і член Керуючого Комітету, донині; Основноположник i Керівник Бюра Ресурсів та Інформації УГВ 1983; Голова Статутової Комісї УГВ 2010 — 2014 і член Статутової Комісії 2018-19; Член управи СУОА 1984-2004 — каденції Михайла Моравського і Стефана Романіва; Заступник Голови CУOA; Реф Молоді СУОА і голова КРУМА; Реф. Суспільної Опіки СУОА; Голова Іміграційного Комітету СУОА; Секретар місцевої Управи Ліґи Вільної України (ЛВУ) та Крайової Управи ЛВУ та Заступник Голови, — донині; Обласний Провідник ОУН; Голова Української Католицької Епархільної Фінансової Ради, від 2014-го донині; Вчителька Української суботньої Школи 4 роки; Секретар Студентської Громади Південної Австралії; Member Multicultural Committee Essendon Council; Member Curriculum Advisory Board Master of Business (HRM) School of Entrpreneurship Swinburne University 2010-2013. — Спілка Української Молоді–СУМ — членкиня СУМ-у від 1963 (57 років); Активна виховниця 51 років Отримала Виховниця І-ого ступеня у 1968/69 аж до ІV — ого ступення Виховника та ІІІ-ого ступеня Суспільника; Відзначення від Осередку СУМ Мельборн за 50 років постійної праці, як Виховниця Молоді — 2019. — СУМ- Крайова Управа — 1986 — Кооптована до Крайової Управи як референтка Дружинників; 1987-91 Керівниця Дружинників; 1991-96 — Секретарка і Заступниця Голови Виховної Ради; 1996-2006 — Заступниця Голови Кр. Управи; 1996- 2006- Головний Виховник; 2011-2017 — Член Товариського Суду; 2017-2020 — Голова Виховної Ради. — СУМ — Осередок Аделаїда — 1963 — Вступила до СУМ-у до Осередку ім Тараса Шевченка — Аделаїда; 1966 — 1976 Булавна Виховник Роїв Горлиці і Русалки; Редактор місячника СУМівець i квартальника СУМівський Шлях 1971-76; І-ий Табір — Крайовий у Мельборні — Чорний Ліс 1964/65. — СУМ Мельборн — 1976 Стала Виховником в Осередку Мельборн — Рої — Горлиці, Дніпрові Хвилі, Бжоли, Ластівки, Кожум’яки, Золоті Зірки, Месники, СУМенята, Українські Серця, Волошки, Фіялки, Вареники; 1976 під час каденції перебрала ролю Булавної від Стефана Романіва, котрий став Головним Виховником; 1976-80 — Булавна; 1980-82 — Головний Виховник; 1982-84 — Булавна; 1984-86 — Секретар; 1986-88 — Реф Дружинників; 1990-92 — Протокольний Секретар; 1990-92 — Головний Виховник; 1992-94 — Головний Виховник; 1994-98 — Головний Виховник; 1998-2000 — Головний Виховник; 1999-2000 — Секретар; 2000-2002 — Головний Виховник; 2002-2004 — Головний Виховник; 2004-2006 — Головний Виховник; 2010-2012 — Головний Виховник; 2010-2012 — Протокольний Секретар; 1983 — Започаткувала Переходовий Курс для Старшого Юнацтва 16+ (хлопці і дівчата) — включно з Пластунами — 3,5 місяців — тижневі групові зайняття само-розвитку. — Уже перейшло більше як 200 молодих людей; Започатковано з С.Жабак День Юнацтва; 2006 — Підготовка та переведення Курсу Провідництва для СУМівців і Пластунів; На таборах від 1964 року. Ролі в Команді як булавна, курінна, писар, головний виховник, кер дружинників, включно з референтурою Головного Виховника на CYM-івському Світовому Злеті в Мельборні 1991-92; 1970 Представник СУМ Австралії з 14 сумівцями на Конф. World Anti Communist League (WACL) у Японії. разом з Стецьками; 1972 Кр Управа СУМ номінувала мене як представник СУМ Австралії до СУОА-КРУМА; 1985/86 — Голова Ділового Комітету першого Кр Табору Української Молоді — СУМ-ПЛАСТ — в рамцях V-ого Зїзду Українців Австpалії та член Організаційного Кoмітету Зїзду (CYOA); 1992 — Секретар Підготовчого Комітету 5-ого світового Злету СУМ; 1992/93 Головний Виховник на Таборі 5-ого Світового Злету СУМ, що вiдбувся у Мельборні; 1991-1999 — Представник Австралії –З’їзд Світової Виховної Ради СУМ і СФУЖО (у Канаді) — від Суспільної Опіки СУОА; 1997 відвiдала усі Осередки з Головою і перевела Виховні курси; 2000 — Керівник Семінару Дружинників на Всесвітньому З’їзді Дружинників у Сіднею — Олімпіада 2005- Представник Австралії –З’їзд Світової Виховної Ради СУМ і Пленарна Нарада Світової Управи в Канаді; Приготовлено ряд матеріялів про СУМ, суспільство, організації, та виховання, а, особливо, — про Історію СУМ Австралії 40-ліття, 45-ліття і 50-ліття; Переведено Кр Курси Виховників, Впорядників, та конференції семінарі по цілі Австралії; Член СУМ Хору Черемош.

**** — Світлини із родинного архіву панства Волиняків (Череванів), Фейсбук-сторінок, відкритих Інтернет-джерел, книг «Українці в Австралії.», т.2 (СУОА, Мельборн, 1998), «Українці в Австралії — Е.Д., — Сідней, 2001), ілюстративні світлини про події 1930-их років на окупованій большевиками Полтавщині із фотозбірки Івана Чумарного (с.Сенча) та історичних праць (часописів, книг, архівів)