Фенікс про перший бій в Донецькій області: «Коли ми зайняли позиції, стало зрозуміло: війна — це не лише стрілянина, а й очікування. Ворог не завжди йде в атаку, часто він просто виснажує тебе артилерією, мінометами, ударами авіації. В такі моменти найважливіше — тримати себе в руках, не піддаватися паніці. Коли приїжджаєш із тилу, різниця разюча. Тут, на фронті, все інакше: жодної мирної картини, лише руїни та сліди боїв. Ти дивишся на це й розумієш — життя тут було, але його змінила війна. Ми швидко пристосувалися: зрозуміли, як працює артилерія, як поводитися під обстрілом, коли можна рухатися, а коли краще перечекати. Перші дні були важкими, але страху не було — тільки розуміння того, що кожен повинен робити свою роботу. Важливо не лише те, як ти тримаєш зброю, а й те, наскільки ти розраховуєш ситуацію, наскільки довіряєш своїм побратимам. Самотужки тут довго не протримаєшся».

Зіткнення виявилося складнішим, ніж здавалося спочатку. Ворог не йшов напряму, а методично нищив укріплення, намагаючись витіснити їх вогнем. У перші дні вони пережили кілька потужних артилерійських атак, але втримали позиції. Важливу роль зіграла підготовка — ті, хто швидко вчився, виживали.

Фенікс розповідає про перше поранення і випробування боєм: «В один із днів нас просто накрило. Ми бачили, як противник висуває техніку — знали, що скоро почнеться. Спершу били бронемашини, потім пішли міномети. У небі зависли дрони — вони коригували вогонь. Ми сиділи в посадці, знаючи, що кожен рух може стати фатальним. Потім прилетіла перша міна. Друга. Третя. Ми розуміли, що це надовго. Кожен вибух ставав дедалі ближчим, а повітря було насичене пилом і димом. Нас зафіксували — ми стали ціллю. В такі моменти не думаєш про щось абстрактне, тільки про одне: вижити й виконати завдання.

Кількох поранило. Один загинув. Ми довго залишалися під вогнем, поки ситуація не змінилася. Ворог переключився на інший сектор, і ми змогли вийти. Це був момент, коли я зрозумів: виживає той, хто залишається холоднокровним. Паніка — твій головний ворог».

Поранення не було важким, але далося взнаки. Він пройшов лікування і вже незабаром повернувся в стрій. Його підрозділ продовжував тримати оборону, попри постійні удари противника. Кожен день ставав випробуванням, і кожен, хто залишався, знав, що завтра може бути ще важче.

«Після повернення я зрозумів, що темп боїв став ще жорсткішим. Ми звикли до мінометів, але тепер усе частіше почали прилітати авіабомби. Коли працює авіація — це зовсім інший рівень небезпеки. Одного разу КАБ упав зовсім поруч. Нас засипало землею, але головне — всі залишилися живі. Це були секунди, коли ти не знаєш, чого чекати. Спочатку тільки звук, потім хвиля, потім пил — і тиша. Важливо було не рухатися, поки не впевнені, що все скінчилося. Але не було часу на роздуми. Ворог використовував усі можливі засоби, щоб змусити нас відступити. Ми не могли собі цього дозволити. Стояли до останнього, бо знали, що позаду — ті, кого ми захищаємо», — згадує гвардієць.

Два місяці вони утримували позиції під безперервними обстрілами. Інколи здавалось, що тиші вже не існує — тільки вибухи, свист снарядів і гуркіт артилерії. Але підрозділ тримався. Вони знали, що поступатися не можна.

«Війна — це не лише про бої, а й про витримку. Ти не завжди стріляєш, але ти завжди повинен бути готовий. Тут немає місця для імпульсивних рішень — усе має бути виваженим.

Багато хто питає: як підготуватися? Головне — витривалість. Не тільки фізична, а й моральна. Якщо ти не можеш чекати, якщо не можеш зосередитися — тобі буде складно.

Але найважливіше — слухати тих, хто вже тут. Це не місце для геройства. Це місце, де виживають ті, хто розуміє, що війна — це командна робота», — коментує боєць.

Сьогодні Фенікс продовжує службу в 17-й Полтавській бригаді НГУ. Він бачив багато — від перших боїв до важкої оборони, від втрат до перемог. Але він не зупиняється. Війна триває, і він, разом зі своїми побратимами, стоїть там, де це потрібно найбільше.

17-та Полтавська бригада НГУ