Одного разу начальник психологічної служби звернув увагу на його особову справу.

«Дивлюсь у твоїх документах — психолог за освітою. А що, якщо спробувати? Тут якраз вакансія є», — сказав він.

Санич не одразу погодився. Він давно не працював за спеціальністю, хоча мав відповідну освіту. Але після кількох розмов зрозумів: у нього є щось більше, ніж просто знання з університету — досвід війни.

Перехід на посаду психолога не змінив його стосунків із бойовими побратимами. Олександр залишився «своїм» серед них, і це було його головною перевагою. Його методика роботи базувалася на принципі «рівний рівному». Санич не часто читав лекції, не змушував говорити про емоції, а просто перебував поруч, слухав і підтримував. Його поважали за те, що він розумів їхні страхи й біль, бо сам пройшов через це.

Бої в лісі: випробування на витривалість

Серед найбільш важких випробувань стали бої у лісі. Лісові бої мали свою специфіку, відмінну від боїв у відкритій місцевості.

«Ліс — це не прихисток, як може здатися. Якщо окопи ще можна викопати на полі чи серед руїн, то тут пісок осипається, дерева не рятують, бо осколки прошивають їх наскрізь. Ворог знає кожну стежку і може підійти майже впритул», — пояснює психолог.

Одного разу їхній підрозділ зайняв оборону серед залишків спаленого лісу. Ворог підійшов уночі, використовуючи хащі як природне прикриття.

«Ліс вночі — це зовсім інша війна. Ми не могли бачити ворога, а вони нас — теж. Але вони чули, як хтось чхнув, як хруснула гілка. І цього було достатньо. Вони починали стріляти, ми відповідали, але нерідко бій закінчувався на відстані п’яти метрів, коли ти або встигаєш першим, або ні», — згадує Олександр.

Ще одним випробуванням стала бронетехніка, яка могла наблизитися на критично малу відстань.

«У місті чи на відкритій місцевості танк можна зупинити, його видно здалеку, є час підготуватися. В лісі все інакше. Ворог прорубував собі проходи між поваленими деревами, розчищав їх бензопилами, і в якийсь момент просто перед тобою з’являється броньована машина. Коли чуєш гул двигуна, у тебе всього кілька секунд, щоб щось зробити», — розповідає Санич.

Одного разу вони займали оборону в лісовій смузі, коли почули характерний звук наближення гусениць.

«Танк з’явився раптово, буквально в 100 метрах від нас. Ми навіть не встигли відреагувати, як він почав бити прямою наводкою. Окопи, які ми копали два дні, зникли за 30 хвилин. Пісок осипався, дерева розліталися, а земля тремтіла від вибухів», — пригадує психолог.

Вийти з-під удару було майже неможливо, але вони змогли перебратися на сусідні позиції і зрештою підбили ворожу бронетехніку.

«Після такого бійці змінюються. Ніхто не говорить, просто сидять, курять, мовчать. Я знаю, що не треба одразу нічого питати. Просто треба бути поруч, дати їм переварити те, що сталося», — каже Олександр.

Поранення та повернення в стрій

Психолог добре знає, що таке біль і страх. Під час одного з обстрілів він отримав поранення.

«Ми тільки вигрузилися з техніки, пройшло хвилин 20, і тут — „прихід“. Спершу не зрозумів, що сталося. Відчув тільки сильний удар, наче хтось гепнув цеглиною по нозі. Дивлюсь — кров», — розповідає Санич.

Побратими швидко наклали турнікет і відтягли його до медиків.

«В шпиталі сказали: „Можеш їхати на реабілітацію“. Я подумав, що пару тижнів — і повернусь. Але коли лежиш у лікарні й бачиш, як привозять поранених із набагато серйознішими пораненнями, розумієш, що тобі ще пощастило», — зізнається Олександр.

Після лікування його відправили на відпочинок, але він майже одразу почав проситися назад.

«У тилу почуваєшся непотрібним. Всі твої там, а ти тут. Я просто чекав моменту, коли зможу знову повернутися», — додає психолог.

Робота з бійцями після боїв

Після важких боїв головне завдання Санича було допомогти тим, хто вижив, справитися з тим, що вони пережили.

«У кожного є межа. Після втрат, після страху, після тижнів без сну вона стирається. Дехто закривається, дехто просто мовчки сидить і курить годинами. Я не лізу з питаннями. Просто сідаю поруч і чекаю. Колись вони заговорять самі. І так це завжди й відбувається», — пояснює психолог.

Зараз Олександр служить у 17-й Полтавській бригаді НГУ. Його робота не обмежується тільки фронтом. Вона продовжується і після боїв, коли треба допомогти людям адаптуватися до життя після пережитого.

«Мені не треба, щоб люди ставали бездушними машинами. Треба, щоб вони могли повноцінно жити після цього всього», — підсумовує Олександр.

17-та Полтавська бригада НГУ